2. Міське та сільське населення

Російське законодавство поділяло місцеве населення на категорії:

• Почесні громадяни – проміжна ланка між міським дворянством та іншими населеними містами. Це звання отримали заможні купці та представники дворянських прошарків, які займали високі посади на цивільній службі. Почесні громадянами звільнялися від подушного податку, рекрутських повинностей, мали право бути обраними на міські громадські посади.

• Купецтво – залежно від матеріального стану поділялося на гільдії, які мали свій корпоративний устрій. Доступ до привілейованих другої та особливо першої гільдій, яка давала право на міжнародну торгівлю, був обмежений цензом капіталів. Представники заможного купецтва вкладали кошти в різні галузі промисловості, особливо цукроваріння та вуглевидобувну, і перетворювались на капіталістів.

• Міщани – служили в державних і приватних установах, працювали на заводах, фабриках, мали право займатися торгівлею й промислами, володіти будинками, іншою рухомою та нерухомою власністю, сплачували подушне, податки на будівництво шляхів, несли рекрутську та інші повинності.

• Ремісники – які проживали в містах і працювали в невеличких майстернях, об’єднувались в цехи.

Селянство – найбільша частина населення. Кріпаки цілковито залежали від поміщиків. Тільки на Правобережжі царський уряд у 1847-1848 рр. провів інвентарну реформу, відповідно до якої форми і масштаби залежних кріпаків від поміщиків затверджувалися в інвентарях для кожного поміщицького маєтку за станом на 1847р, але реформа не обмежила свавілля поміщиків. Лише селянська реформа 1861р. змінила правове становище селянства.

19 лютого 1861р. імператор Олександр ІІ підписав маніфест і серію законів про скасування кріпосного права „Положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності”, „Правила про порядок приведення в дію Положень про селян, які вийшли з кріпосної залежності”, тощо.

Звільнення селян мало тривати 20 років і відбуватися поетапно. По-перше, селяни приходили на становище тимчасово зобов’язаних: для цього відводилося два роки, впродовж яких складалася і підписувалася так звана уставна грамота – своєрідний договір селян з поміщиками про умови звільнення. В уставній грамоті визначалися земельні наділи, які надавалися селянам у користування і повинності: панщина та оброк. Селянин повинен був викупити наділ, після чого він ставав селянином-власником. При укладанні викупної угоди він відразу вносив 20% викупної суми, а решту за нього платив поміщицький царський уряд. Упродовж 49 року селяни зобов’язувалися виплачувати борг у кредит державі.

1881р. було прийнято закон про обов’язковий викуп. Упродовж двох років необхідно було укласти викупні угоди, тому що втрачалося право на земельні наділи.

При проведенні реформи деякі селяни, які раніше мали землю, позбавлялися наділів. Вони змушені були залишатись у господарів на умовах вільного найму чи шукати роботу в інших місцях.

За селянами затверджуються такі права: одружуватись без дозволу поміщика і самостійно розв’язувати сімейні та господарські питання, набувати у власність нерухоме майно, займатися торгівлею і різними промислами, будувати фабрики, відкривати торгові, ремісницькі підприємства, брати підряди на виконання робіт, записуватися до цехів, продавати свої вироби, укладати договори, вступати до купецьких гільдій. Селянин міг бути суб’єктом судового процесу. За реформою визнавалося право на сільське самоврядування ( сільські та волосні сходи). Надане селян. реформ. Право сільське самоврядування підпорядковувалося повітовій адміністрації, а з 1889р. – селянським начальникам. У 1866-1867 рр. положення реформи були поширені на державних селян, але вони мали тяжчі умови викупу.