2. Кодифікація права

Спочатку робота з кодифікацією здійснювалась приватними особами, котрі займалися систематизацією нормативної бази окремих інститутів та галузей права, наприклад створенням „ручних книг” для судів. Під ручними книгами розуміли збірники законів, створені шляхом неофіційної інкорпорації (в порядку приватної систематизації). Часто „ручні книги” включали коментарі вчених. „Ручні книги” називались ще „керівними книгами. Наприклад „Порядок” – це одна з таких книг.

Перша кодифікаційна комісія була створена 22 серпня 1728 року за царським указом: „Решительные пункты гетьмана Д. Апостола”. Ця комісія підготувала 1743р. збірник „Права, за якими судиться малоросійський народ”.

Збірник складався з 30 розділів, які розподілялися на 531 артикул і 1716 пунктів. До нього прикладалися інструкція кодифікаційної комісії, абетковий реєстр, а також табель про ранги.

За дорученням гетьмана К. Розумовського було складено новий збірник, розроблений кандидатом у члени генеральського суду Ф. Чуйкевичем – „Суд і розправа в правах малоросійських (1758р), де обґрунтовувалась ідея закріплення інтересів козацької старшини та шляхти.

1767р. під керівництвом секретаря ІІ Малоросійської колегії О. Безбородька було створено „Екстракт малоросійських прав”. Це систематизований збірник норм державного, адміністративного та процесуального права. Збірник було складено так, щоб довести необхідність відновлення автономії України.

1786 р. у зв’язку з ліквідацією автономії України Сенат розробив новий збірник „Екстракт из указов инструкций и постановлений”. В його основу були покладені „Екстракт малоросійських прав” (1767р), „Установлення про губернії (1775р) та інші акти.

В 1807р. було створено „Собрание малороссийских прав”.

Існування особливого законодавства в Україні суперечило імперським планам Росії. Жоден з перелічених документів не був офіційно затверджений для широкого вжитку. Тільки збірник „Права, за якими судиться малоросійський народ (1743р) фактично використовувався в Гетьманщині.

3. Особливості цивільного права

В ІІ половині ХVІІ – ХVІІІ ст. зазнали подальшого розвитку головні галузі права та інститути.

В інституті права власності на землю поряд із старими способами набуття землеволодінь – спадкування, дарування, обмін, купівля-продаж, освоєння нових земель – застосовувалися нові: отримання на ранг за службу, нагорода з боку царя, гетьмана чи полковника, а також за давністю володіння.

Всі земельні володіння поділялися на два види: рангові і вотчинні. Рангові – це тимчасові володіння: передача, „пожалування” земель на певний термін конкретним особам на певних умовах. З середини ХVІІІ ст. кількість рангових земель скорочується за рахунок їхньої передачі у спадкове володіння. При цьому в ІІ пол. ХVІІІ ст. право на землю мали тільки козацька старшина і шляхта. рядові козаки та селяни мали лише право подвірного землекористування. В Запорізькій Січі земля вважалася загальнонародною, а мешканці Січі виступали як землекористувачі. Вони платили податки Січі й виконували різні повинності.

Зобов’язальні відносини які випливали з договорів та заподіяння шкоди. Щоб скласти договір міни і купівлі-продажу рухомого та нерухомого майна, позики, особистого чи майнового найму вимагалося письмове занесення про це в книгу актів. А купівля-продаж землі затверджувалась гетьманським універсалом або указами царя. За невиплату боргу за рішенням суду здійснювалась конфіскація майна чи відчуження земельного наділу боржника.

Завдана шкода відшкодовувалася майном або відробітком. У спадкових правовідносинах з’явилася тенденція до розширення спадкових прав за жіночою лінією, а також до встановлених чітких меж вільного розпорядження спадковим майном за заповітом.

Сімейно шлюбні відносини регулювалися церковними уставами. Шлюбний вік для дівчат становив 16 років, а для хлопців – 18 років. Згода батьків на шлюб була обов’язковою. Укладалися договори про шлюб, де встановлювались права та обов’язки сторін, а у разі розриву шлюбу в присутності свідків та священика сторони складали так звані „розлучні листи”.