1. Право власності (специфіка)

І в польському і в литовському праві поняття власності з’явилося досить рано, що створювало правову основу для експлуатації трудового населення. Так у Польському королівстві з цією метою спочатку використовували термін „дідівщина”, тобто володіння речами одержано у спадщину від дідів”. Надалі його витиснуло поняття „власность” (власність) іноді траплялось поняття „отчина”. Майно поділялося на рухоме і нерухоме. За правом Великого князя Литовського до нерухомого зараховували маєтки, землі, будівлі, ліси, тощо, а до рухомого – „інші всякі добра і пожитки”. Головна увага приділялась правовому регулюванню феодальній земельній власності. Власник купленого земельного володіння розпоряджався ним вільно, щодо маєтків, одержаних іншим шляхом, існували певні обмеження.

Шляхетна земельна власність усіх видів – родова, вислужена або куплена – вважалася недоторканою. Однак з цього правила були винятки. Великокнязівські піддані, котрі втекли „до землі ворожої”, розглядались як державні злочинці і їх маєтки переходили до господаря. Діти злочинця втрачали право на нерухоме майно. Своє право володіння батьківськими землями втрачали дівчата, які вийшли заміж без згоди батьків або одружилися з іноземцями.

Право володіння землею ґрунтувалося на „пожалуванні” господаря, яке підтверджувалося грамотою або давністю часу (строк давн. волод. складав 10 років). Щодо родового і вислуженого майна – власник мав право продавати, міняти, відчужувати, дарувати лише третину такого майна. Шляхта домагалася скасування цього обмеження. Усі обмеження шляхти земельної власності були скасовані ІІІ Литовським статутом 1588р.

Не було поширення на поч.. ХV ст. Так зване заставне землеволодіння. Воно означало, що землі передавалися кредитору як забезпечення боргу. Кредитор мав можливість не тільки експлуатувати заставлену землю, а й передавати своє право іншим особам. Якщо через 30 років земля не була викуплена із застави, то вона ставала власністю кредитора.

Обов’язок шляхтича відбувати військову службу і крім того відправляти на війну відповідну кількість озброєних людей залежно від розміру свого володіння.

2. Характеристика спадкового права

Розрізнялося успадкування за законом, заповітом і на основі звичаю. Діти за законом, ставали спадкоємцями майна своїх батьків. У Польщі, спочатку право на спадщину для жінок обмежувалось тільки рухомим майном. Нерухоме майно (земля), переходило тільки до синів. Кожен з них одержував рівну частину, але починаючи з ХІV ст. шляхетські маєтки, якщо не було синів, успадковувались дочками.

Литовські статути визнавали спадкоємцем за законом: дітей, братів, сестер, батьків та інших кровних родичів.

Виключалися з числа спадкоємців за законом:

• дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків або опікуна;

• вдова-шляхтянка, що без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина;

• діти, визнані незаконнонародженими;

• діти державних злочинців і деякі інші особи.

Розрізнялося успадкування батьківського і материнського майна.

Батьківське майно у тому числі, і куплене, передавалося у „вотчину” лише синам, а дочкам – перев. тільки придане з четвертої частини всякого майна батьківського. Що стосується материнського майна, як нерухомого так і рухомого – воно рівно розподілялось між дітьми.

Успадкування за заповітом.

Свобода заповіту поширювалася на рухоме майно і куплену нерухомість, яка не входила у родову власність – вотчину або материнське майно. Не мали права заповідати майно неповнолітні, ченці, сини, які не були відокремлені від батьків, залежні люди та інші.

За відсутністю синів, дочок, інших нащадків і родичів, родове майно, набуті маєтки переходили до близьких по чоловічій лінії. Материнське майно мало перейти до тих спадкоємців, які були ближчими до материнської маєтності. Якщо не було спадкоємців за законом і за заповітом, майно визнавалося виморочним і переходило до державної скарбниці, великого князя (ІІ Литовський статут, ІІІ Литовський статут) багато питань, пов’язаних із спадкоємними відносинами регулювались нормами звичаєвого права.