1. Формування і розвиток Галицько-Волинської держави

З початку свого утворення (др. п. ХІ ст.) і під час подальшого розвитку доля Галицького князівства нічим не відрізнялася від інших князівств єдиної Давньоруської держави. Засноване онуком Ярослава Мудрого Ростиславом, це князівство не раз зазнавало утисків з боку сусідів, після смерті Ростислава пережило роздробленість, однак уже в середині ХІІ ст. воно знову об’єдналося і стало могутньою державою.

Північ. Галичини простяглися землі Волинського князівства (назва походить від м. Волиня, нині с. Грудек на території Польщі).

У 1199р. волинське князівство Роман об’єднав Галичину і Волинь і заснував Галицько-Волинську державу. Столицею країни спершу був Галич, потім – Холм (тепер на території Польщі), а з 1272р. – Львів. Період розквіту Галицько-Волинської держави за князя Романа тривав лише шість років. Понад два десятиліття міжусобиць знесилили і спустошили князівство.

У 1238р. князь Данило Романович, затвердившись на Волині, зумів оволодіти Галичем, а наступного року відновив владу над Києвом. Держава Данила Галицького була добре відома в Європі. Про неї, зокрема, згадується в англійській енциклопедії ХІІІ ст., де Галичина ототожнюється з Руссю. Спадкоємці Данила зберегли політичну цілісність князівства, хоча й суперничали за першість у ньому, продовжували батьківську політичну лінію, розширювали кордони держави. Зокрема, син Данила, Лев, підтримали лояльні стосунки з татарами, скориставшись тимчасовим ослабленням Польщі та Угорщини, приєднав до своїх володінь Люблінщину та частину Закарпаття з Мукачевим, де проживало українське населення.

Галицько-Волинська держава була другою формою державності українського народу, що склалося після розпаду Київської Русі. За часів свого розквіту вона об’єднувала 90 відсотків українських земель.

2. Суспільний устрій та державний лад

Суспільна організація Галицько-Волинського князівства багато в чому була подібна до ієрархічних піраміди Київської Русі, але мала водночас і свої особливості.

Найважливіша роль у суспільній ієрархії Галицько-Волинської Русі відігравало старе боярство – „мужі галицькі” – могутня економічна та політична верства феодального класу. Різко виступами проти спроб зменшити їх права. Багато хто з них мали власні військові дружини. Другу соціальну верству панівного класу складали служилі феодали, так звані службові князі, які прямо залежали від великого князя чи впливових бояр. Їхні маєтки сформувались за рахунок князівських та боярських пожалувань, конфіскованих та перерозподільних феодальних угідь. Вони нерідко самочинно відбирали общинні землі, а також одержували землеволодіння як нагороду за службу під час військових походів. Служилі феодали поставляли великому князеві феодальне ополчення, з їх залежних селянів-смердів.

До панівного класу феодалів належала церковна знать. Її становище майже не відрізнялось від того, яке вони мали у Київській Русі.

Основну масу населення складали селяни. В переважній більшості ще були смерди – вільні виробники, які мали своє власне невелике господарство та майно. Вони сплачували податки і несли військову повинність. Поступово зростала кількість смердів, які економічно залежали від землевласника, залишаючись при цьому особисто вільними. На відміну від общинних землеволодінь у Київській Русі тут переважало т. зв. „дворище” (об’єднання декількох селян-общиників), яке згодом розпалося на окремі сільські двори. Індивідуальний характер господарства глибоко вкоренився у життя і свідомість українського селянства.

Холопство – не набуло значного поширення. Невільників було вигідніше садовити на землю – це давало більший прибуток. За надану можливість користуватися землею селяни сплачували феодальну ренту і відробіткову, яка швидко замінювалась продуктовою і давала феод. постійний прибуток.

Міське населення. Торгівельно-ремісницьку верхівку складали „мужі градскиє” (т. зв. міський патриціат). Існували купецькі об’єднання, ремісничі корпорації, сформовані на основі цехових інтересів. На найнижчій сходинці перебували міські низи „люди менші”, підмайстри, обслуга. Міська знать була зацікавлена у збереженні і зміцненні великокнязівської влади, яка гарантувала збільшення пільг і привілеїв патриціату та заможнім городянам.

У Галицько-Волинській державі було понад 80 міст (Галич, Володимир, Луцьк). Значний прибуток громадяни мали від соляної торгівлі.

Державний лад

Носієм верховної влади був великий князь. Як і в Київській Русі ця прерогатива належала представницькому роду Володимира Великого.

- Князь здійснював центральне управління, очолював військову організацію, керував збором податків, здійснював зовнішню політику, призначав єпископів. Галицько-Волинське князівство не мали сильної соціально-економічної опори й фактично залежали від боярської аристократії. Князівська влада часто мала обмежений характер – без згоди бояр не відбувалася жодна політична акція.

За формою правління це була феодальна монархія, обмежена впливом боярської аристократії:

- Особливість – дуумвірат (Данило Галицький і князь Василь).

Боярська рада - різновид олігархічної форми правління, що протистояла єдиновладдю князя. До складу боярської ради входили: найвпливовіші бояри-землевласники, галицький єпископ, найвищі державні посадовці. Незалежно від князя і скликалася з ініціативи самого боярства.

- Скеми – князівські з’їзди. Але їх рішення мали переважно консультативно-рекомендаційний характер.

- Віче – не відігравало значної політичної ролі.

Характерною особливістю центрального та місцевого управління було прискорене переростання десятинної системи управління у двірсько-вотчинну. Двірсько-вотчинні слуги виконували двірські обов’язки і здійснювали функції управління в усній державі.

- Двірський – на чолі апарату управління князівським доменом, супроводжував князя, забезпечував його охорону.

- Канцлер – хранитель державної печатки, організовував підготовку державних документів, виконував зовнішньо - політичні доручення.

Серед інших чинів: стольник (своєчасне надходження доходів), збройник (озброєння князівського війська), отроки, дитячі, які супроводжували і охороняли князя.