Розділ 3 Закордонні органи зовнішніх зносин. Персонал дипломатичних представництв. Категоризація та питання чисельності

Дипломатична діяльність як один із видів державної служби здійснюється конкретними посадовими особами та державними органами, покликаними керуватися нормами міжнародного права. Виділяють дві окремі групи таких державних органів: центральні органи зовнішніх зносин держави, закордонні органи зовнішніх зносин держави. Такий поділ є універсальним і, попри все розмаїття сучасних політичних та економічних систем, може бути застосованим до будь-якої країни світу.

Щодо закордонних державних органів зовнішніх зносин, то, вони поділяються на дві головні категорії — постійні та тимчасові. Постійні органи ведуть повсякденну роботу за кордоном, представляючи і захищаючи інтереси своєї держави. Йдеться про посольства та місії, представництва в міжнародних організаціях. Тимчасові органи — це різноманітні делегації, окремі представники за кордоном, а також спостерігачі на міжнародних конференціях, з’їздах, у міжнародних комісіях, окремі представники на державних ювілеях, коронаціях, траурних церемоніях та ін.

Постійні закордонні органи зовнішніх зносин за характером своєї діяльності, функціями, які вони виконують, можуть бути дипломатичними органами, наприклад — посольства або представництва при ООН. Ці постійні органи мають представницький характер і виконують політичні функції. На відміну від них, не вважаються дипломатичними представництвами консульства. Міжнародно-правове становище консульства наближається до дипломатичного представництва, але не є ідентичним останньому. Представництва на різноманітних технічних чи спеціалізованих, галузевих виставках і конгресах також не мають дипломатичного характеру. Члени цих представництв не мають дипломатичного статусу, виїздять за кордон за службовими паспортами. Такі представництва, у свою чергу, також можуть бути постійними або тимчасовими.

Таким чином, можна зробити висновок, що державні органи зовнішніх зносин, як центральні, так і закордонні, становлять загалом цілісну систему, центром якої є зовнішньополітичне відомство. Ефективність роботи цієї системи залежить від багатьох принципових чинників — економічного рівня розвитку держави, її військової могутності, кадрового потенціалу тощо. Всі ці органи мають спільну мету — захищати зовнішні інтереси держави, дбати про її між­народний авторитет, сприяти зростанню ролі держави у світовому співтоваристві.

Персонал дипломатичних представництв. Категоризація та питання чисельності. Постійне дипломатичне представництво за кордоном (посольство або місія) — це особливого роду державна установа, на яку покладено завдання підтримувати й розвивати офіційні стосунки з країною перебування, захищати в ній права та інтереси акредитуючої держави, її громадян і юридичних осіб. Для виконання цього завдання дипломатичне представництво потребує певних засобів та можливостей, а також необхідного складу співробітників.

Кожне дипломатичне представництво складається із трьох категорій співробітників (глава представництва має особливу позицію):

1. дипломатичний персонал;

2. адміністративно-технічні працівники;

3. обслуговуючий персонал.

Окремо вирізняються так звані «приватні домашні робітники», тобто особи, які виконують певну роботу на умовах договору найму у співробітників представництва і які не є службовцями акредитуючої держави.

Сучасне дипломатичне право чітко визначає правовий статус, дипломатичні привілеї та імунітети кожної із зазначених категорій осіб, які працюють у посольствах або місіях.

Глава дипломатичного представництва (посол, посланник, повірений у справах) є найвищим офіційно акредитованим пред­ставником держави в країні перебування. Він відповідає за Діяльність дипломатичного представництва та його персоналу, а також здійснює загальне політичне керівництво і контроль за діяльністю всіх інших організацій та осіб своєї держави, що перебувають на території країни акредитації. Оскільки посол не є звичайним адміністратором, що очолює державну установу, а особою, яка відповідає за дотримання загального політичного курсу своєї країни стосовно країни перебування, він особливо потребує надійного, висококваліфікованого апарату — членів персоналу представництва. Посол (посланник) в усій діяльності очолюваного ним представництва спирається перш за все на своїх найближчих співробітників — членів дипломатичного персоналу. Вони, як і сам посол, мають представницький характер, тобто уповноважені виступати з питань, що входять до їхньої компетенції, від імені акредитуючої держави. Практично це реалізується у виконанні всім дипломатичним персоналом посольства чи місії функцій, передбачених ст. З Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р.

Крім цієї головної риси — представницького характеру — дипломатичний персонал посольств та місій має ще цілий ряд відмінних ознак. Так, його членами завжди є особи, що перебувають на дипломатичній службі відповідної держави: кадрові, або професійні, дипломати (у класичній термінології «кар'єрні дипломати») чи особи, які перейшли на дипломатичну службу в порядку нового призначення або поповнення.

З українських дипломатів, які мають один із дипломатичних рангів, комплектується дипломатичний персонал посольств України за кордоном. Очолюваний послом дипломатичний персонал українських посольств на особливо важливих напрямах дипломатичної діяльності може мати у своєму складі в порядку старшинства таких дипломатичних співробітників: радників-посланників, радників, торгового представника, військового, військово-морського та вій­ськово-повітряного аташе, перших секретарів, заступників торгпреда, других секретарів, третіх секретарів, аташе, помічників військового, військово-морського, військово-повітряного аташе. Всі ці особи, як правило, мають дипломатичні паспорти, які видаються їм акредитуючою державою (виняток становить Велика Британія, де видача дипломатичних паспортів не передбачена). Ця категорія співробітників заноситься до дипломатичного списку, який періодично публікується протокольним відділом МЗС країни перебування. Вони отримують також від протокольного відділу МЗС країни перебування особливі дипломатичні картки, які засвідчують їхній статус як дипломатичних агентів.

Усередині дипломатичного представництва існує визначений розподіл обов'язків, а саме представництво складається із відповідних відділів.

Схематично структура посольства має такий вигляд: група з питань зовнішньої політики; група з питань внутрішньої політики; група з питань економіки; відділ преси; консульський відділ; адміністративно-господарча група; секретаріат посла.

Групами з питань зовнішньої політики, внутрішньої політики й економіки керує радник-посланник посольства.

Друга категорія співробітників дипломатичного представництва — члени адміністративно-технічного персоналу, їхня роль у дипломатичному представництві також чітко регламентується Віденською конвенцією, згідно з якою «членами адміністративно-технічного персоналу є члени персоналу представництва, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування представництва». До категорії адміністративно-технічного персоналу відносять референтів-перекладачів, технічних секретарів, стенографістів, бухгалтерських працівників, шифрувальників та інший канцелярський персонал. Всі ці співробітники не мають дипломатичних паспортів та рангів, проте у відрядження за кордон їх направляє міністерство закордонних справ і їм видається службовий паспорт (по суті щось середнє між дипломатичним та загальногромадянським паспортом).

І, нарешті, третя категорія — члени обслуговуючого персоналу дипломатичного представництва (прибиральниці, ліфтери, водії, садівники, вахтери тощо). До них належать, як уже зазначалося, і особи, що не входять до складу персоналу представництва, а працюють за договором найму в самих співробітників посольства чи місії (хатні робітниці, доглядальниці тощо). У Віденській конвенції про них сказано: «членами обслуговуючого персоналу» є члени персоналу представництва, які виконують обов'язки по обслуговуванню представництва. Обидві ці групи осіб комплектуються в основному з числа громадян країни перебування, тоді як перші дві категорії — це, як правило, громадяни акредитуючої держави. У ст. 8 Віденської конвенції зазначено:

1. Члени дипломатичного персоналу представництва в принципі мають бути громадянами акредитуючої держави;

2. Члени дипломатичного персоналу представництва не можуть призначатися з числа осіб, які є громадянами держави перебування, інакше як за згодою цієї держави, причому ця згода може бути в будь-який час анульована».

Слід зауважити, що передбачений Конвенцією поділ персоналу дипломатичного представництва на три вищезгадані категорії на практиці іноді має умовний характер. Віднесення конкретних співробітників до тієї чи іншої категорії є виключно компетенцією акредитуючої держави і не регулюється нормами міжнародного права. Позиції ж акредитуючих держав з цього питання нерідко суперечать позиціям країни перебування.

Загалом у сучасній дипломатичній практиці за останні два-три десятиріччя спостерігається тенденція до збільшення кількості співробітників, які працюють у посольствах, консульствах та інших офіційних представництвах держав за кордоном.

Що ж до конкретної кількості членів дипломатичного персоналу в тому чи іншому представництві, то це питання також регламентується Віденською конвенцією. Уст. 11 зазначається: «1. За відсутності конкретної угоди про чисельність персоналу представництва, держава перебування може запропонувати, щоб чисельність персоналу представництва залишалася в межах, які вона вважає розумними і нормальними, враховуючи обставини та умови, існуючі в державі перебування, і потреби даного представництва».