Персоналії

Вербицький Михайло (1815—1870) — композитор, автор гімну «Ще не вмерла Україна». Народився 4 березня 1815 р. в с. Явірнику Руському на Лемківщині. Навчався у Перемишльській гімназії, музичній школі. У 1833 рр. вступив до Львівської духовної семінарії. Ще навчаючись там, створив школу гри на гітарі. Численні твори, перекладені або створені ним для гітари, здобули широку популярність і лягли в основу «Поученія Хітари», що стало першим посібником з теорії музики в Галичині. 1850 р. стає священиком. У 1863 р. пише музику до вірша П. Чубинського «Ще не вмерла Україна». 1917 та 1992 рр. цей твір офіційно визнано національним гімном України. М. Вербицький — автор 12 оркестрових творів і рапсодій, Служби Божої, низки пісень на тексти Ю. Федьковича, музики до драматичних творів. Одним із перших українських композиторів звернувся до творчості Т. Шевченка, поклавши на музику «Заповіт». Помер 7 грудня 1870 р.

Левицький Євген (1870—1925) — відомий український громадсько-політичний діяч, публіцист. Народився 17 січня 1870 р. в с. Сидорові, Густинського повіту. 1892 р. обирався головою Всеслов’янського студентського конгресу у Відні. В жовтні 1890 р. разом з І. Франком, М. Павликом, В. Будзиновським, К. Трильовським став ініціатором створення першої української політичної партії — Української радикальної партії. Належав до правого крила УРП (В. Охримович, В. Будзиновський, І. Франко), яке в грудні 1899 р. заснувало Українську національно-демократичну партію, член вищого органу партії — Народного Комітету. Був співавтором програм обох партій, співпрацював у офіційному партійному органі УНДП — газеті «Народ», редактор «Будучности» (1899), «Свободи» (1901), «Діла» (1903). 1907 р. обраний депутатом австрійського парламенту. Під час Першої світової війни за дорученням Союзу визволення 1918—1919 рр. — член Української Національної Ради ЗУНР—ЗО УНР. 1919—1920 рр. — посол ЗУНР у Берліні та Празі. Згодом мав адвокатську практику в Відні. Автор багатьох статей на політичні та культурологічні теми.

Марко Вовчок (спр. ім’я: Вілінська Марія Олександрівна; 1833—1907) — письменниця. Народилася 10 грудня 1833 р. в маєтку Єкатеринському Орловської губернії в сім’ї дрібного поміщика українсько-польського походження. В 1851 р. разом з чоловіком — О. Маркевичем — уперше потрапила в Україну, де прожила до 1858 р. Вивчала побут, фольклор українських селян. З 1878 р. жила в місцях служби свого нового чоловіка — М. Лобача-Жученка (Ставрополь, Новоросійськ, Богуслав, Саратов). З початку 1906 р. оселилася в околиці Нальчика на Кавказі, де й померла. Основні твори Марко Вовчок позначені революційно-демократичним спрямуванням. Це «Народні оповідання» (1857 р.), «Оповідання з народного російського побуту» (1859 р.), «Інститутка» (1860 р.), «Три долі» (1861 р.), «Кармалюк» (1865 р.), «Жива душа» (1868 р.), «Записки причетника» (1869—1870 рр.), «Подорож всередину країни» (1871 р.), «Тепле гніздечко» (1873 р.), «В глушині» (1875 р.) та ін.

Павлик Михайло (псевдоніми: М. Галицький, М. Іванів, Хмара, М. Коломийчук, Максим, Михайло, М. Покуцький, М. Ткаченко;1853—1915). Закінчив Косівську школу, Коломийську гімназію, Львівську академічну гімназію, а в 1874 р. стає студентом філософського факультету Львівського університету. М. Павлик бере активну участь у роботі українофільських гуртків, встановлюючи тісні контакти з І. Франком.

Їхньою першою спільною роботою було редагування науково-літературного часопису «Друг» — органу демократичної молоді Західної України. З весни 1876 р. у «Друзі» остаточно перемагає й утверджується народна мова.

1877 р. після тривалого нагляду було знайдено привід заарештувати М. Павлика. В його помешканні зроблено обшук, під час якого вилучили твори Ю. Федьковича, «Енеїду» І. Котляревського, «Катерину» Т. Шевченка, «Сорочинський ярмарок» М. Гоголя, «Борислав. Картини з життя підгірського народу» І. Франка, статті М. Драгоманова, інші видання.

М. Павлик разом з І. Франком видавали «Дзвін» і «Молот», де 1878 р. опублікували першу частину повісті М. Павлика «Пропащий чоловік». Перебуваючи з 1879 по 1881 рр. у Швейцарії та Франції, М. Павлик і М. Драгоманов видавали журнал «Громада». На шпальтах демократичних видань він підтримує багатьох письменників: Лесю Українку, П. Грабовського, Л. Мартовича, О. Кобилянську, Н. Кобринську, Є. Ярошинську.

М. Павлик підготував і видав 4 томи дослідження «Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство», кілька томів листування М. Драгоманова з передовими представниками науки, літератури, мистецтва, зокрема з І. Франком, М. Бучинським, Лесею Українкою та іншими, дослідження «Михайло Петрович Драгоманов (1841—1895). Єго юбилей, смерть, автобіографія і опис творів» (1896), «Пам’яті Михайла Драгоманова» (1902), «Михайло Драгоманов як політик» (1911).

Досліджував матеріали, присвячені становищу жінки в тогочасному суспільстві. З-під його пера вийшли праці «Неволя женщин», «Про жоночу долю», «Причинок до етнографії «любові», «Дещо про рух русинок», «Ще із-за товариства руських жінок на Буковині», «Про емансіпацію жінки» та ін.

Перший поетичний твір М. Павлика «Прийди, весно!» написаний 1873 р., покладений на ноти В. Матюком, став популярною піснею. У журналі «Друг» 1874 р. М. Павлик надрукував вірші «Не забудь», «Влюблена», «Судьба», «В Карпатах», в альманасі «Дністрянка» за 1876 р. — вірш «Щаслива».

М. Павлик став одним із фундаторів першої модерної української політичної організації — Русько-української радикальної партії, заснованої у Львові 1890 р. Її головна мета: пробудження свідомості мас, перетворення їх на політичну силу, з вимогами якої мусила б рахуватися австрійська влада.

Барвінський Володимир (1850—1883) — український політик, громадський діяч, публіцист, письменник. 1872 р. закінчив правничий факультет Львівського університету. Був одним з організаторів та ідеологів народовського руху в Галичині, стояв біля витоків українського варіанту концепції «органічної праці», що передбачала використання легальних можливостей для зміцнення матеріальних та інтелектуальних сил народу, введення його в контекст європейських політичних цінностей, виступав за налагодження рівноправних українсько-польських відносин. Наприкінці 1860-х рр. належав до активних творців товариства «Просвіта». Редактор журналу «Правда» (1876—1880 рр.), засновник, видавець і редактор газети «Діло» (1880—1883 рр.). Організатор першого українського народного віча у Львові (1880 р.). В. Барвінський змусив рахуватися з народовським рухом русофілів і польську владну еліту. Автор численних статей на політичні й суспільні теми, низки прозових творів (повість «Скошений цвіт» та ін.).

Смаль-Стоцкий Степан (1859—1938) — український учений-філолог, педагог, культурний і громадсько-політичний діяч на Буковині. Дійсний член НТШ (з 1899 р.), ВУАН (з 1918 р.).

1869—1874 рр. навчався в гімназіях Львова. 1882 р. закінчив Чернівецький університет. 1885 р. здобув ступінь доктора філології у Віденському університеті. 1885—1918 рр. працював у Чернівецькому університеті. Один із лідерів українського національного руху на Буковині. Очолював студентське товариство «Союз» у Чернівцях (1879—1882 рр.), товариства «Українська школа» (1887—1891 рр.) і «Руська рада» (1904—1914 рр.), співзасновник товариств «Народний дім», «Буковинський боян», «Руська школа» та ін. З 1892 до 1897 рр. — співредактор газети «Буковина» та редактор газети «Руська рада». Належав до Української національно-демократичної партії. 1892—1911 рр. — посол до Буковинського сойму, 1917—1918 рр. — депутат австрійської Державної ради у Відні. Наприкінці 1912 р. вийшов з буковинського клубу послів і вступив до галицького клубу. С. Смаль-Стоцький разом із М. Васильком добивався повної рівноправності українців у адміністративному й політичному житті Буковини, активно боровся з москвофільською течією в національному русі на Буковині. Докладав багато зусиль для розбудови українського шкільництва на Буковині, зокрема, завдяки його заходам 1893 р. запроваджено фонетичний правопис у середніх школах. Уклав першу шкільну граматику української мови (1883 р., 1907 р., 1922 р. і 1928 р.). В роки Першої світової війни 1914—1918 рр. С. Смаль-Стоцький належав до провідних діячів Союзу визволення України, вів культурну роботу серед українських військовополонених російської армії у таборі в Фрайштадті (Австрія). Був одним з організаторів українських військ, з’єднання Сірожупанників. 1917 р. — голова Бойової управи українських січових стрільців. 1918 р. обраний дійсним членом історико-філологічного відділу Всеукраїнської академії наук (ВУАН). З 1919 р. — посол ЗУНР у Празі. З 1921 до 1938 рр. викладав в Українському вільному університеті в Празі, очолював філологічний факультет. Перебуваючи в Празі, підтримував тісний зв’язок з ВУАН, друкувався в академічному часописі «Україна». 1937 р. обраний почесним професором УВУ. 1935—1938 рр. — голова музею визвольної боротьби, перший голова Української Могилянсько-Мазепинської академії наук. Автор цілої низки мовознавчих і літературознавчих праць.

Франко Іван (1856—1916) — видатний український поет, письменник, громадсько—політичний діяч, національний ідеолог. Народився 27 серпня 1856 р. у с. Нагуєвичах Дрогобицького повіту. В ранньому віці залишився сиротою. Навчався в початковій школі у с. Ясениці-Сільні (1862—1863), у Дрогобицькій школі василіян (1864—1867). 1875 р. закінчив Дрогобицьку гімназію і вступив на філологічний факультет Львівського університету, але в червні 1878 р. його заарештували. Згодом навчався у Чернівецькому (1890) та Віденському (1890—1893) університетах. Літературну діяльність розпочав 1868 р. Перший твір опублікував 1874 р.

І. Франко активно співпрацює з народовцями, польськими демократами. Влітку 1893 р. захистив докторську дисертацію «Варлаам і Йоасаф». 1899 р. став одним із лідерів Русько-української радикальної партії. Водночас з активною громадською та політичною діяльністю не полишає письменницької та літературознавчої праці. Творчий доробок митця, виданий 50 томами, далеко не вміщає всього того, що вийшло з-під його пера. Він — один з небагатьох у світі авторів, який вільно писав трьома (українською, польською й німецькою) мовами, а перекладав з 14-ти мов.

І. Франко був редактором і членом редакції журналів: «Друг», «Громадський друг» (1878), «Світ» (1881), «Зоря» (1883—1886), «Правда» (1888), «Товариш» (1888), «Народ» (1890—1895), «Громадський голос» (1895), «Житє і слово» (1894—1897), «Літературно-науковий вісник» (1898—1907); газет «Діло» (1883—1886), «Хлібороб» (1891); збірок «Дзвін» (1878), «Молот» (1898) та багато ін.

1899 р. І. Франко став дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка. На початку XX ст. його обирають членом-кореспондентом Чеського та Австрійського етнографічних товариств; Харківський університет надав йому ступінь доктора російської словесності.