Словник термінів

Автохтонна теорія походження козацтва — доводить, що козацтво є продовженням вічових громад Київської Русі, які трансформувалися у військові підрозділи, які підпорядковувалися великому литовському князеві.

Болохівська теорія походження козацтва — пов’язує феномен козацтва з існуванням болохівців, які після встановлення монголо-татарського іга прийняли протекторат Орди і вийшли з-під юрисдикції місцевих князів.

Бродницька теорія походження козацтва — пов’язує козацтво із слов’янським степовим населенням періоду Київської Русі, яке проживало у пониззі Дунаю.

Захисна теорія походження козацтва — пояснює появу козацтва з гострою потребою дати організовану відсіч татарським набігам.

Курінь — військовий підрозділ (або казарма) у козаків Запорізької Січі, складова частина коша; чисельність куренів могла досягати 38.

Обозний — представник козацької старшини, мав у своєму підпорядкуванні артилерію та відповідав за постачання.

Осавул — посадова особа на Запорозькій Січі, відав організацією військових загонів.

Паланка — землі, підвладні Запорозькій Січі. В різний час налічувалося від 5 до 8: Бугогардівська, Інгульська, Кальміуська, Кодацька, Орельська, Прогноїнська, Протовчанська, Самарська.

Писар — посадова особа на Запорозькій Січі, керував військовою канцелярією.

Повстання — збройний виступ певної частини населення держави проти чинних порядків задля поліпшення власних умов життя, зміни законодавства або повалення панівного політичного ладу.

Січова рада — найвищий орган влади на Запорозькій Січі, який вирішував найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, здійснював судочинство, розподіляла землі та угіддя. На січовій раді обиралася й військова старшина.

Соціальна теорія походження козацтва — пов’язує появу козацтва з посиленням економічного, політичного, національного та релігійного гніту українського населення.

Суддя — посадова особа на Запорозькій Січі, проводив судочинство, відав скарбницею, в разі потреби, виконував повноваження кошового отамана.

Татарська теорія походження козацтва — твердить, що козацтво пов’язане з появою на території Київщини за часів Вітовта татарських поселень, де шляхом злиття з місцевим населенням з’явилося козацтво.

Уходницька теорія походження козацтва — виводить козацтво з утворення на Наддніпрянщині громад вільних озброєних людей, які прибували на промисли.

Хозарська теорія походження козацтва — за нею козаки ототожнюються з хозарами.

Черкаська теорія походження козацтва — виводить родовід козацтва від черкес, або черкасів, які проживали на території Тмутараканського князівства.

Чорно-клобуцька теорія походження козацтва — вважає козаків нащадками племені чорних клобуків, яке за часів Київської Русі проживало на Пороссі.

Персоналії

Баторій Стефан (1533—1586) — король Речі Посполитої з 1576 р., в 1578 р. сформував реєстровий козацький загін для охорони кордонів.

Вишневецький (Байда) Дмитро (?—1563) — князь, староста черкаський та канівський, козацький отаман, засновник Запорозької Січі на о. Хортиця. Зробив величезний внесок у консолідацію козацтва, здійснив низку походів на Кримський півострів. Претендував на молдавський престол, але внаслідок зради був полонений і відправлений до Стамбула. Після жорстоких катувань за наказом султана Сулеймана ІІ був страчений.

Дашкевич Остафій (?—1535) — староста черкаський та канівський, разом з козаками активно боронив українські землі від нападів татар та здійснив кілька походів на Кримський півострів. В 1533 р. запропонував побудувати на Дніпрі низку фортець для оборони південних рубежів від турецько-татарської агресії.

Дрогобич (Котермак) Юрій (близько 1450—1494) — закінчив Краківський університет. Доктор філософії з 1478 р. і доктор медицини з 1482 р. З 1482 р. став ректором Болонського університету. В 1483 р. в Римі він видав книгу «Прогностична оцінка поточного» — це була перша книга, видана українцем за кордоном.

Жолкевський Станіслав (1547—1620) — коронний польний гетьман з 1588 р.; великий коронний гетьман з 1613 р.; канцлер з 1617 р. Придушив козацько-селянське повстання 1594—1596 рр. Командував польськими військами під час битви під Цецорою 1620 р., зазнав поразки і загинув.

Косинський Криштоф (?—1593) — гетьман реєстрового козацтва, який очолив у 1591—1593 рр. козацьке повстання. Загинув під час облоги Черкас у 1593 р.

Лобода Григорій (?—1596) — один із ватажків козацько-селянського повстання 1594—1596 рр. В 1594 р. здійснив напад та зруйнував Акерман, де були сконцентровані турецькі війська, що готувалися до походу на Угорщину. В липні 1594 р. частина козаків, які приєдналися до С. Наливайка, обрала його гетьманом. У жовтні 1594 р. разом із С. Наливайком здійснив похід на Молдову, та примусили молдавського господаря присягнути на вірність австрійському імператорові. Після битви в урочищі Гострий Камінь на козацькій раді в м. Переяславі був обраний гетьманом повстанців. Під час облоги повстанських загонів в урочищі Солониця поблизу м. Лубен був убитий на козацькій раді.

Лянскоронський Предслав (?—1531) — брацлавський і кам’янецький староста, згодом — київський воєвода. У 1516 р. На чолі козацьких загонів здійснив похід на Акерман.

Наливайко Семерій (Северин) (близько 1560—1597) — один із ватажків козацько-селянського повстання 1594—1596 рр. В 1594 р. здійснив похід на територію Молдови, де розгромив татарські загони, що прямували на територію Австрії. У жовтні 1594 р. разом із Г. Лободою здійснив похід на Молдову, та змусили молдавського володаря присягнути на вірність австрійському імператорові. Навесні 1595 р. очолив козацько-селянське повстання. У березні 1595 р. командував повстанськими загонами під час битви з польським військом в урочищі Гострий Камінь. Був позбавлений гетьманської булави на козацькій раді у м. Переяслав. Після поразки повстання 28 травня 1596 р. був виданий козаками польській владі. Керівників повстанців було вивезено до Варшави, де, після майже річного ув’язнення та тортур, страчено.

НОВА ДОБА ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

ЛЕКЦІЯ 6.

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ПІД ПРОВОДОМ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

1. Українські землі напередодні Визвольної війни.

2. Початок Визвольної війни. Формування Української національної держави.

3. Соціально-економічна і зовнішня політика гетьманського уряду 1646—1654 рр.

1. Українські землі напередодні Визвольної війни

Українська національна революція є складовою визвольної боротьби низки європейських країн у 40—70-х рр. ХVІІ ст. Так, у 1640—1660 рр. тривала революція в Англії, спалахнуло повстання португальців проти іспанських поневолювачів і «війна женців» у Каталонії за збереження автономії. Високою була соціально-політична напруга і в Данії. В 1647 р. розгорнулася антиіспанська боротьба в Південній Італії та на Сицилії; наступного року розпочалася Фронда (антиабсолютистський рух) у Франції, повстання міщан і селян у Московії, Австрії, Білорусі. Ці та інші події засвідчували посилення кризи середньовічної цивілізації в Європі. Ця криза супроводжувала зародження і розвиток нового ладу.

Аналіз розвитку революцій в Україні та в Англії дає змогу виявити спільну тенденцію до зміцнення особистої влади керівників (Богдана Хмельницького й Олівера Кромвеля) і трансформацію республіканської форми правління в монархічну (в Україні — спадковий гетьманат, а в Англії — протекторат Кромвеля). На відміну від англійської та нідерландської революцій, що завершилися перемогою, українська в зовнішньополітичному аспекті викликала серйозну зміну співвідношення сил у Східній, Південно-Східній та Центральній Європі. Ця геополітична зміна різко послабила позиції Речі Посполитої й Криму та призвела до зміцнення ролі Росії, Швеції й Бранденбурга (Східна Пруссія). Саме українська революція поряд із Тридцятилітньою війною та англійською революцією, як слушно зауважив Д. Наливайко, відіграла важливу роль в остаточному крахові політичної системи Контрреформації, що трималася на Іспанії, Австрії й Речі Посполитій. Було зірвано також плани Ватикану щодо укладення «універсальної унії». Революція вплинула на загострення соціальної боротьби в Польщі, Московії, Молдові, національно-визвольної боротьби в Білорусі, Валахії, Сербії, Болгарії.

Козаки здобули репутацію вправних вояків, яких наймали в Європі. Їхня слава ширилася завдяки походам у Західну Європу, зокрема 1640 р. — під фортецю Дюнкерком у Франції (щоб вигнати іспанців), та на прохання австрійців у боротьбі з французами. Не випадково воєнними прийомами гетьманів Б. Хмельницького та П. Сагайдачного згодом користувалися Наполеон, О. Суворов та інші полководці.

На середину ХVІІ ст. в різних сферах розвитку українського суспільства визріли гострі суперечності між статусом України у складі Речі Посполитої та політикою її уряду в українському питанні, усталеними в ній суспільно-політичним ладом і системою соціально-економічних відносин.

Причини національно-визвольної війни

І. У політичній сфері. Польща сформулювала імперську доктрину, за якою терени України оголошувалися споконвічними польськими землями. На середину ХVІІ ст. відбулася денаціоналізація князів і бояр, що консолідувалися з польською, литовською й білоруською шляхтою на платформі польської державної ідеї. Коли козацтво перебрало на себе функції української еліти — виразника національних інтересів — воно перетворюється на «носія української державності» в 20—30-х рр. ХVІІ ст., виникають прагнення вийти з-під влади Польщі. Інтереси політичного розвитку України зайшли в непримиренну суперечність з імперськими інтересами Польщі.

ІІ. У національно-релігійній сфері. На середину ХVІІ ст. виразніше проявляється політика національно-релігійних утисків православних, послідовно провадиться курс на їхнє усунення від участі в міському й державному управлінні, чиняться перешкоди у заняттях промислам, торгівлі. Ця політика таїла загрозу перетворення українців на «селянську націю». Здійснювалася політика, спрямована на скасування православної віри і впровадження католицизму та уніатства, посилювалася дискримінація мови та освіти, під час загострення національно-визвольної боротьби каральні органи вдавалися до елементів етнічних чисток. В умовах швидкого розвитку національної свідомості формуються ідеї домогтися незалежності.

ІІІ. У соціально-економічній сфері. В Україні вже почали зароджуватися початкові форми мануфактурного виробництва, а становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового типу господарства — за своєю суттю фермерського, що викликало суперечності між ним і фільварково-панщинним господарством, яке ґрунтувалося на праці закріпаченого селянина. Курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану не міг не викликати збройного спротиву українців.

ІV. У психологічній сфері. Відомий російський соціолог П. Сорокін вважав, що придушення базових інстинктів породжує «революційні відхилення в поведінці людей». До таких інстинктів належать травний інстинкт та інстинкти самозбереження, свободи, власності, успадкування здібностей тощо. Протягом 1647—1648 рр. голод охоплював великі райони країни; в 1620—1640 рр. українці втрачали власність; постійні напади татар і репресії з боку польських державних структур придушували інстинкти як індивідуального, так і групового самозбереження, самовираження успадкованих здібностей, а закріпачення вело до втрати свободи.

Отже, на 1648 р. в Україні зав’язався складний вузол різних суперечностей, які міцно перепліталися, й розв’язати цей вузол влада Речі Посполитої виявилася неспроможною.

Політика польського уряду щодо ліквідації козацтва як стану, переслідування православної віри, зловживання й здирництво з боку місцевої адміністрації та орендарів уже в середині 40-х рр. ХVІІ ст. викликали гостре невдоволення серед козацтва, зокрема і в майбутнього гетьмана, а на той час чигиринського сотника Богдана Хмельницького. Батько Богдана — Михайло Хмельницький — дрібний шляхтич гербу «Масальський», чигиринський підстароста, мати — козачка. На початку ХVІІ ст. Богданів батько служив у Жовкві при дворі коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, згодом у його зятя — корсунсько-чигиринського старости Яна Данилевича; придбав хутір у Суботові. За польсько-турецької війни як ватажок загону добровольців-козаків із Чигиринщини брав участь у поході на Молдову, загинув у бою з татарами під Цецорою в жовтні 1620 р. під час відступу війська. Брат по матері Григорій Ставицький (мати після загибелі чоловіка згодом одружиться зі шляхтичем В. Ставицьким, який під час Хмельниччини служив у польському війську в Білорусі) був козацьким полковником на Лівобережжі і писався Хмельницьким. Народився Богдан під Львовом у жовтні 1595 р. Приїхав на Велику Україну у 19 років. При хрещенні отримав ім’я Теодор (Федір) Зиновій, але підписувався завжди Богданом. Освіту здобув у Львівській єзуїтській колегії. Перебував 2 роки в турецькому полоні після битви під Цецорою у 1620 р. Мати його викупила, після чого Богдан вступив у лави реєстрового Війська Запорозького, де був писарем і виконував дипломатичні місії. 1638 р. став сотником Чигиринського полку. Одружувався тричі. Вперше — з Ганною Сомківною, козачкою з Перислава, яка померла передчасно, залишивши троьх синів: Тимоша, Юрія й Остапа — і чотироьх доньок. Вдруге — з шляхтянкою Мотроною, колишньою дружиною Чаплинського і вдовою козацького полковника Пилипця, втретє — з сестрою Василя Золотаренка Ганною. На момент Визвольної війни Богдану було вже 50 років.

Польський шляхтич Чаплинський напав на хутір Суботів, який належав Богдану Хмельницькому як спадщина від батька, вбив малолітнього сина і викрав свою колишню дружину. За легендою, звернувшись до польського короля за правосуддям і не отримавши його, Богдан вирішив повернути втрачене з допомогою козаків. Вважається, що, починаючи з жовтня — листопада 1646 р., група козаків і Б. Хмельницький розпочали підготовку до повстання. Однак ці плани було викрито й Б. Хмельницького заарештували й передали в Чигирин. Вийшовши з-під варти на поруки чигиринських сотників, Богдан подався на Запорожжя, де розпочав формування збройних сил. 9 лютого 1646 р. він завдав поразки реєстровим козакам Черкаського й Чигиринського полків, що охороняли Січ Микитин Ріг. Через кілька днів на козацькій раді в Січі Б. Хмельницького обрали гетьманом Війська Запорозького і він повів переговори про військово-політичний союз із Кримським ханством. Згідно з досягнутою домовленістю, кримський хан зобов’язувався надати допомогу в боротьбі проти поляків, причому татари не мали шкодити українським містам і селам. Дві важливі стратегічні проблеми Хмельницький розв’язав: захистив себе від удару з тилу і зміцнив козацьке військо, традиційно піхотне, татарською кіннотою. На допомогу повстанцям хан вирядив 5—6 тис. татар під проводом Тугай-бея. У цей час Б. Хмельницький висував лише вимоги козацької автономії: вивести з українських теренів польське військо, ліквідувати в Україні «управління Речі Посполитої».