4. Зміни в освітньо-культурній сфері України після здобуття нею незалежності

Після проголошення незалежності України, одним із головних напрямів діяльності держави було проголошене відродження національної культури. На початку 1992 р. Верховна Рада схвалила «Основи законодавства про культуру», де розвиток культури розглядався як один із найважливіших факторів національного відродження, подолання соціально-економічної і політичної кризи, збереження національної самобутності українців і національних меншин, що населяють Україну.

Розуміючи роль освіти у розвитку сучасної розвиненої держави, керівництво незалежної України прийняло низку державних актів намагаючись підняти рівень освітніх структур країни (і відповідно рівень освіти населення) до вимог сучасного світу. Було взято курс на докорінне реформування сис­теми освіти.

Першим кроком на шляху перебудови освітньої галузі став прий­нятий Верховною Радою України ще в 1991 р. закон «Про освіту». Згідно з ним, освіта мала бути доступною і незалежною, забезпечувати рівні можливості для всіх людей, зв’я­зок з національною культурою і традиціями, відповідати світово­му рівневі. Закон встановив освітні рівні: початкова загальна освіта, ба­зова загальна середня освіта, професійно-технічна освіта, базова вища освіта, повна вища освіта. А також освітньо-кваліфікаційні ступені — квалі­фікований робітник, молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр.

У 1993 р. кабінетом міністрів була затверджена національна програма «Освіта» («Україна — XXI століття»). Вона передбачала децентралізацію та демократизацію управління ос­вітою, диференціацію, індивідуалізацію навчально-виховного процесу, багатоваріантність навчальних планів і програм. Було відновлено діяльності Києво-Могилянської акаде­мії, відкрито в Києві Національну академію управління, Академію фінансистів у Донецьку, ряд нових університетів.

Важливою віхою на шляху реформування освіти став закон України «Про загальну середню освіту», прийня­тий Верховною Радою 13 травня 1999 р. Згідно з цим зако­ном в Україні здійснюється перехід до 12-річного навчання, введено 12-бальну шкалу оцінювання учнів. Встановлювалися типи загальноосвітніх навчальних закладів: середня загальноосвітня школа, спеціалізована школа, гімназія, ліцей, колегіум; загальноосвітня школа-інтернат; спеціальна за­гальноосвітня школа; загальноосвітня санаторна школа; школа соціальної реабілітації; вечірня (змінна) школа.

У 2003/04 р. розпочався перехід старшої школи на про­фільне навчання. Орієнтуючись на входження до освітнього простору Європи, Україна декларувала приєднання до Болонського процесу. Із 2004 р. розпочалося впроваджен­ня зовнішнього стандартизованого тестування. Поступово розширюється сфера вживан­ня української мови — якщо в 1990/91 навч. р. кількість тих, хто навчався в школах із українською мовою навчання становила 49,3%, то в 2002/03 навч. р. — понад 70%.

Проте потрібно відзначити, що поряд з деякими позитивними моментами в цей період, внаслідок низької матеріальної підтримки освітніх структур і кадрів погіршувалося забезпечення навчальних закладів підручниками і учбовими засобами, скорочувалася мережа шкіл, до­шкільного та позашкільного виховання. Лише у 1994—1995 рр. школи втратили 46 тис. учителів, із вузів пішло 7 тис. викладачів, більшість з них — кандидати та доктори наук.

Процеси комерціалізації вузів, у більшості випадків мали наслідком фактично купівлю учнями дипломів без засвоєння ними потрібного обсягу знань. Престиж праці викладача, як втім і освіти впав. Загальний рівень освіти випускників в основному невпинно понижується. За умов, коли економіка країни стає все більш сировинною і «спрощеною», державі важко і непотрібно готувати велику кількість освічених, кваліфікованих спеціалістів.

Наука в Україні в сучасний період продовжу­є знаходитися у складному становищі. Економічна криза істотно вплинула на сферу науки і наукового обслуговування. Кількість зайнятого в ній пер­соналу наприклад у 1997 р. скоротилася до 233 тис. осіб. Різ­ке зниження життєвого рівня і соціальна незахищеність призвели до зростання виїзду багатьох вчених за рубіж Особливо відчутні втрати серед генетиків, фізіо­логів, біохіміків, фізиків-теоретиків. Наприклад упродовж 1993—1995 рр. практично не було конкурсу в аспірантуру, молодь залишає науку, переходячи в комерційні структури.

Однак все ж українська наука має солідний потенціал. У 2001 р. науковий комплекс України вклю­чав 1479 наукових організацій. Науково-технічні роботи викону­вали 113,3 тис. спеціалістів. Провідним науковим і координаційним центром країни за­лишається Академія наук України, яка у 1994 р. отримала статус національної (НАНУ). Було засновано низку галузевих академій. Наукові дослідження провадяться у сфері матеріалознавства, ма­тематики, кібернетики, фізики, астрономії, фізіології, біології, гуманітарних наук.

Україна бере участь у таких міжнародних програмах, як розвиток ракетно-космічного комплексу морського базування «Морський старт», «Глобалстар», «Спектр», «Марс-96», «Шатл-97», «Океан», «Природа» та ін. Плідно працюють конструкторські бюро заводів ім. О. Антонова (Київ), ім. Малишева (Харків), «Південмаш» (Дніпропетровськ), «Мотор-Січ» (Запоріжжя) та ін., які створюють такі конкурентоспроможні вироби як супутник Землі «Січ», літаки «Мрія», «АН», електронні мікроскопи, різних типів і класів кораблі, найпотужніші в світі преси, турбіни, дизельні двигуни, висококласні тепловози, сучасну цивільну й військову техніку.

Значних успіхів у розв’язанні проблем трансплантації внутріш­ніх органів, зокрема серця, досяг колектив українських кардіологів Інституту ім. М. Амосова АМНУ. Академік О. Шалімов розробив нові методи хірургічних операцій, написав понад 800 наукових праць.

У сфері гуманітарних наук видано низку важливих наукових праць, відкрито нові суспільствознавчі інститути — української археографії ім. М. Грушевського, схо­дознавства ім. А. Кримського, української мови, народознавства, українознавства тощо.

В літературній галузі також далася взнаки як економічна криза так і моральне спустошення 90-х рр. В декілька разів скоротилися тиражі періодичних видань. До критичного рівня знизився випуск українських книжок. Проте поступово в українській літературі проявляє себе нове покоління митців (Ю. Андрухович, О. Забужко, В. Медвідь, К. Москалець, О. Пахльовська, Є. Пашковський, О. Ульяненко, В. Цибулько).

Відновлено випуск таких відомих журналів, як «Київська ста­ровина», «Літературно-науковий вісник», «Світло і тінь», з 1992 р. в Україну перенесено видання щомісячного часопису незалежної думки «Сучасність». З’явилися нові періодичні видання журналів: «Тернопіль» у Тернополі, «Поріг» у Кіровограді, «Борисфен» у Дніпропетровську, «Хортиця» у Запоріжжі, «Чумацький шлях» у Харкові, друкований орган Міністерства оборони України «Військо України» та ін.

В музичному мистецтві широкої популярності набули такі музичні фестивалі, як «Червона рута», «Зірки світового балету», «Таврійські ігри», «Пісенний вернісаж», «Берегиня», «Оберіг», «Тарас Бульба», «Золоті ворота» тощо. Значні здобутки є і в української ест­ради. Популярними є О. Білозір, А. Кудлай, А. Лорак, О. Пономарьова, Т. Повалій С. Ротару, Руслана Лижичко, яка в 2004 р. перемогла на пісенному конкурсі «Євробачення», гурти «ВВ», «Океан Ельзи», «Пікардійська терція».

Українське образотворче мистецтво останніми роками збагати­лося картинами А. Антонюка («На Голгофу», «Хорали Максима Березовського», «Вчителю, хто ми?»), В. Зарецького («Чорний струмок»), І. Марчука (цикли картин «Шевченкіана», «Голос моєї душі») та ін.

Вагомих успіхів досягли українські спортсмени. Золоті олімпійські медалі отримали фігуристка О. Баюл, гімнастки Л. Подкопаєва, К. Серебрянська, борець В. Олійник, важкоатлет Т. Таймазов, легкоатлет­ка І. Кравець, плавчиня Я. Клочкова та інші. Величезну славу у світі здобули українські боксери брати Клички та футболіст А. Шевченко.

Попри економічні негаразди розвивається і націо­нальний театр. Відомими театральними режисерами є І. Борис, С. Донченко, А. Жолдак, С. Мойсеєв, В. Петров, Б. Шарварко, Р. Віктюк. Серед акторів виділяють­ся такі майстри, як Б. Ступка, А. Роговцева, сестри Н. і О. Сумські, А. Хостікоєв, Б. Бенюк, Л. Задніпровський.

В кінематографі можна відзначити фільм «Лебедине озеро. Зона» (С. Параджанов, Ю. Ільєнко), який 1990 р. вперше в історії українського кіно одержав нагороди найпрестижнішого у світі Канського кінофестивалю. Фільми «Фучжоу» Ю. Ільєнка, «Астеніч­ний синдром» К. Муратової та «Голос трави» Н. Мотузка мали значний резонанс на кінофестивалях у Каннах, Роттердамі, Берліні. Крім того, визначне місце в українському мистецтвознавстві посідають фільми «Сад Гетсиманський» за мотивами творів Івана Багряного, «Приятель небіжчика» В. Криштофовича. В масовій культурі серед широкого загалу велику популярність мав український телесеріал «Роксолана».

Отже можна констатувати розвиток освіти і культури в Україні після здобуття нею незалежності відбувався неоднозначно. З одного боку звільнення від ідеологічної цензури, адміністративного тиску тоталітарної системи, посилення національно-державницького імпульсу, розширення контактів зі світовими культурними здобутками, широкі можливості свободи творчості здавалося відкривали великі перспективи для розвитку української культури.

Однак з іншого боку, фактично повна відмова держави підтримувати культурний потенціал країни, криза моральних засад та поширення загального цинізму, соціально-економічний колапс і провал надій на швидку та ефективну суспільну трансформацію, розчарування суспільства у нових західних ідеалах та моделях суспільного розвитку, насадження утилітарних прагматично-ринкових цінностей не сприяли «культурному вибуху» в цей період. Все ж не зважаючи на труднощі, поступово українська культура виходить з занепаду на нові рубежі.