[Ред.]Реакція Польщі

27 липня 1990 р. Сенат Республіки Польща прийняв ухвалу з приводу проголошення Україною власного державного суверенітету. В цьому документі, зокрема, відзначається: «Поляки, які свободу і незалежність Вітчизни вважають своїми основними цінностями, цілком розуміють той переломний момент в історії України, – сусіда, з яким бажають жити як рівні і близькі собі народи, а також розвивати співпрацю у всьому...»^[1].

41) 64. Голод 1921—1923 рр. В Україні, його причини і наслідки

Одним із наслідків більшовицької політики "воєнного комунізму" стало падіння продуктивності праці населення, різке скорочення посівних площ, зниження обсягу сільськогосподарського виробництва і, як результат, загострення дефіциту продуктів харчування. Водночас великі райони Південної України, Поволжя та Північного Кавказу охопила посуха. Розпочався голод 1921—1923 рр.

Лихо .зростало: у грудні 1921 р. голодувало 12% населення України, в січні 1922 р. — 20, а в травні — вже 48 %, тобто не менше 10 млн. осіб. Особливо болісно цей голод відбився на дітях. В Україні в червні 1922 р. голодувало до 2 млн. дітей. Нерідко вони залишалися безпритульними навіть за живих батьків. Матері, які втрачали надію на порятунок дітей, залишали їх у дитячих будинках або просто на вулиці. Газети повідомляли про відчай людей, які харчувалися сурогатами й були доведені внаслідок голодного психозу до людоїдства.

Становище ускладнювалося тим, що в кризових ситуаціях більшовики визначали свою політику, зважаючи на єдиний критерій: як би не послабити власної диктатури. Тому перевага в продовольчому постачанні надавалася промисловим районам, а не голодуючим у сільській місцевості. Згуртовані й голодні робітничі колективи були набагато не безпечнішими, ніж розпорошені селяни.

Проте не до всіх селян більшовицький уряд ставився однаково. За словами відомого історика С. Кульчицького, поволзьким селянам і біженцям з Поволжя н Україні надавалася хоч якась допомога, нерідко за рахунок України. Але про голодуючих українських селян держава забула. Газетам було заборонено висвітлювати становище у південних губерніях України. Було опрацьовано й техніку замовчування голоду в Україні. 4 серпня 1921 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло резолюцію, що не потребує пояснень: "Вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти заклик До боротьби з голодом в Росії від боротьби з неврожаєм на Україні.

Замовчування продовольчої кризи на Півдні України дало можливість використовувати хлібні ресурси лише для голодуючих РСФРР. Для них вилучались навіть мізерні зернові запаси неврожайних українських губерній. У Росію спрямовувалися майже всі надходження від кампанії допомоги голодуючим іноземних благодійних організацій. Тільки в грудні 1921 р., коли продовольчі ресурси України було значною мірою виснажене, а на Півдні зросла смертність від голоду, центральний уряд послабив податковий тягар. Завдання щодо вивезення українського хліба до РСФРР було зменшено я 57 до 27 млн. пудів (1 пуд = бл. 16 кг). Водночас уряд УСРР дістав дозвіл оголосити частину потерпілих від посухи губерній республіки голодуючими, але без надання їх населенню пільг, якими користувалися голодуючі Росії, тобто повного звільнення від податку і продовольчого забезпечення за рахунок загально федеративного продовольчого фонду. Республіканські органи влади могли допомагати українським голодуючим, але лише за рахунок внутрішніх коштів і за умови переважного забезпечення голодуючих РСФРР. На початку січня 1922 р. голові Раднаркому УСРР дозволили звернутися за допомогою до міжнародних організацій.

Свою допомогу голодуючим запропонувала православна церква. Але більшовицьке керівництво, побоюючись зростання церковного авторитету, відкинуло її. Водночас більшовики вирішили скористатися ситуацією, щоб ослабити вплив церкви на населення та поповнити свої фонди. їхній вождь В. Ленін у "суворо таємному" листі членам політбюро ЦК РКП(б) писав: "...Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церковних цінностей з найскаженішою і нещадною енергією і не зупиняючись перед придушенням якого завгодно опору... чим більшу кількість представників реакційної буржуазії і реакційного духовенства вдасться нам я цього приводу розстріляти, тим краще. Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на кілька десятків років ні про який опір вони не сміли й думати..."

Підрахунки фахівців переконливо підтверджують, що у 1921—1922 рр. хлібний дефіцит степових губерній України становив майже 25 млн. пудів. Водночас до РСФРР було вивезено 27 млн. пудів зерна. Наступного року ситуація повторилася. Крім того, восени 1922 р., незважаючи на голод, партійно-державне керівництво Росії зробило перші спроби експорту хліба. Як наслідок, голод у південних губерніях України тривав аж до сер. 1923 р.

Була ще одна причина трагедії 1921—1923 рр. Посиливши руйнівну та спустошливу дію посухи численними конфіскаціями продовольства, Москва фактично вперше апробувала голод як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху в українському селі. Знешкодити його каральними акціями не вдалося. Тому вперше було запроваджено терор голодом. Конфіскуючи продовольчі рештки навіть у селян південних губерній, більшовики допомагали природному лихові впоратися із селянським повстанським рухом, небезпідставно вважаючи, що голод здолає повстанців краще, ніж каральні експедиції.

Отже, причинами голоду 1921—1923 рр., який, за приблизними оцінками, коштував Україні від 1,5 до 3 млн. жертв, у т. ч. 70 % новонароджених дітей, були: 1) післявоєнна розруха; 2) неврожай, спричинений посухою 1921 р.; 3) політика воєнного комунізму, насаджувана більшовиками; 4) примусове вивезення українського хліба в Росію та експорт його за кордон; 5) використання московським урядом голоду як ефективного засобу придушення антибільшовицького повстанського руху в Україні.

42)

6.3. Конституційний процес в Україні. Конституція України 1996 р

Конституційний процес в Україні в кінці 80-х – першій половині 90-х років.

У житті суспільств і держав конституції відіграють особливу роль. Це найвищий правовий акт, закон над законами, перспектива розвитку соціальних і політичних відносин, гарант забезпечення прав і свобод людини та громадянина.

Вже на кінець 80-х років, у процесі здійснення політики «горбачовської перебудови», стало ясно, що Конституція УРСР 1978 р. не відповідає перспективі демократичного розвитку суспільства. А тому не випадково, що вже в цей період до неї були внесені окремі зміни, які стосувались скасування ст. 6 Конституції щодо монопольної влади Комуністичної партії, дозволу висувати кандидатів у депутати виборцями на їх зборах та проведення виборів на альтернативній основі. Це мало велике значення для демократизації українського суспільства і дозволило вперше за всю історію обрати до складу Верховної Ради депутатів, які представляли різні політичні сили.

16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка, як передбачалось, повинна була стати фундаментом нової Конституції. Окремі депутати пропонували затвердити Декларацію як «Малу конституцію». Однак прокомуністичне налаштована більшість Верховної Ради з цим не погодилась.

Та все ж її положення мали ключове значення для України. По-перше, Декларація проголосила державний суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах», заклавши підвалини української незалежності ще за умов перебування у складі колишнього СРСР. Було закріплено ряд нових положень, які стосувались запровадження принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження її національним багатством; дію на території республіки законів СРСР лише в частині, що не суперечить законодавству України.

Декларація визначила загальну стратегію розвитку правової системи держави, ключовим елементом якої є Конституція. В жовтні 1990 р. Верховна Рада України створює Конституційну комісію, яка повинна була розробити концепцію нової Конституції.

Це було доволі складне завдання, адже Україна в цей час мала лише обмежений суверенітет, а союзні структури продовжували діяти і вчинювати тиск на республіку.

Однак уже на листопад 1991 р. було підготовлено перший проект Конституції України. Та драматичні події кінця 1991 р. і здобуття Україною незалежності радикально вплинули на зміну низки його положень. Прийнявши Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р., наша держава зробила остаточний вибір свого розвитку.

Вже на кінець січня 1992 р. Конституційна комісія розробила оновлений проект, який після правової експертизи та дебатів у стінах парламенту за рішенням Верховної Ради України був винесений на всенародне обговорення.

Воно відбувалося з 15 липня по 1 грудня 1992 р. за участю близько 200 тис. громадян України. В ході обговорення висловлювались пропозиції щодо чіткого законодавчого закріплення переваги інтересів людини над інтересами держави, закріплення повноважень різних гілок влади тощо.

З урахуванням результатів обговорення до запропонованого проекту було внесено відповідні зміни. 26 жовтня 1993 р. доопрацьований варіант за постановою Верховної Ради було вирішено опублікувати в засобах масової інформації.

Наприкінці 1993 - на початку 1994 р. Україною пройшла хвиля політичних баталій, пов'язаних спочатку з виборами До Верховної Ради, а згодом - Президента України. За таких умов питання щодо прийняття нової Конституції відійшло на другий план.

Лише з вересня 1994 р., за зверненням Президента України про необхідність продовження конституційного процесу, формується новий склад Комісії з розробки проекту Конституції, її співголовами стали Президент України і Голова Верховної Ради. Відкриваючи засідання Комісії 17 листопада 1994 р., Президент України Л. Кучма підкреслив, що в Україні поновлено Процес конституційної реформи, який було зупинено майже на рік. Комісія визнала за необхідне взяти за основу проект Конституції в редакції від 26 жовтня 1993 р.

Зважаючи на складнощі в опрацюванні нової Конституції, незбалансованість дій різних гілок влади, Президент України 3 грудня 1994 р. запропонував Верховній Раді конституційний законопроект про владу та органи місцевого самоврядування. Увага акцентувалась на тому, що ефективне функціонування економіки можливе лише за наявності сильної державної влади, яка б здійснювала управління державним сектором економіки, забезпечувала керівництво недержавним сектором, сприяла ефективному проведенню приватизації та структурної перебудови всього господарського комплексу. Однак цей документ не було прийнято.