- •2) Первіснообщинний лад на території України. „Неолітична революція”.
- •3) . Перші володарі Руської землі
- •Похід Аскольда на Візантію
- •Утвердження династії Рюриковичів
- •3. Правління Олега Розширення меж Київської держави
- •Походи проти Візантії
- •6) Правління князя Ярослава Мудрого
- •7) Феодальна роздробленість Русі, її причини і наслідки
- •8) Культура Русі
- •Матеріальна і духовна культура східних слов'ян
- •Прийняття християнства
- •Писемність і літературна традиція
- •Освіта та наукові знання
- •Мистецтво Київської Русі
- •Архітектура
- •Образотворче мистецтво
- •Декоративно-ужиткове мистецтво
- •9) Скасування кріпосного права в Наддніпрянській Україні. Реформи адміністративно-політичного управління в 60-70-х роках XIX ст.
- •11) Економічний і соціальний розвиток Наддніпрянської України у друг. Пол. XIX ст.
- •13) Соціально-економічний розвиток Київської Русі
- •14) Виникнення українського козацтва та запорозької січі
- •16) Трипільська культура
- •Скіфський курган
- •19) 9. Боротьба Русі-України з монголо-татарською навалою
- •10. Галицьке та Волинське князівства в XI—XII ст.
- •21) 9.12. Здійснення реформ 60-70 років XIX ст. В Україні
- •23) Боротьба проти монголо-татарської навали (XII—XIII ст.)
- •2 4. Перехід України під протекторат
- •25) Київська Русь у роки князювання Олега, Ігоря, Ольги, Святослава (882—972 pp.)
- •27) 6.1.1. Суспільно-політичні рухи в Україні: декабристи, Кирило-Мефодіївське братство
- •29) Передумови і прийняття християнства в Русі-Україні, значення і наслідки. Принятие христианства причины
- •2. Передумови і прийняття християнства в Русі-Україні, значення і наслідки.
- •30) Люблінська та Берестейська унії та їх наслідки для України (реферат)
- •32) Директорія Української Народної Республіки
- •Політичний курс Директорії Внутрішня політика
- •Зовнішня політика
- •Економічна ситуація за часів Директорії
- •Падіння Директорії
- •[Ред.]Умови:
- •[Ред.]II Універсал
- •[Ред.]Умови:
- •3. Голод 1921—1922 рр. В україні
- •4. Згортання непу і повернення до репресивної політики тоталітарної держави.
- •37) §125. Визволення України від німецько-фашистських загарбників
- •40) Декларація про державний суверенітет України
- •[Ред.]Реакція
- •[Ред.]Реакція Польщі
- •41) 64. Голод 1921—1923 рр. В Україні, його причини і наслідки
- •Основні етапи конституційного процесу в Україні
- •44) 10.3 Економічний розвиток незалежної України
- •[Ред.]Опис
- •46) 11.5. Третій Універсал Центральної Ради і проголошення Української Народної Республіки
- •48) Окупація України військами Німеччини та її союзників
- •49) Період «відлиги» §130. Україна в умовах десталінізації (1956—1964 pp.)
- •[Ред.]Зародження дисидентського руху
- •[Ред.]Шістдесятники
- •[Ред.]Прояви дисидентства
- •[Ред.]Опозиція в 1960-70-х роках
- •[Ред.]Українська Гельсінкська група
- •[Ред.]Придушення дисидентства
- •51) Україна й утворення срср
- •52) Індустріалізація урср 1920—30-их
- •[Ред.]Причини індустріалізації в Українській рср
- •[Ред.]Хід і методи індустріалізації урср
- •[Ред.]Результати індустріалізації урср 1920-1930-х років
- •54) 12.8. Становище культури в Україні у 30-х роках. Розстріляне відродження
- •55) 61. Поразка українських визвольних змагань 1917—1921 рр., її причини та наслідки
- •56) 70. Голодомор 1932—1933 рр. В Україні, його причини та наслідки
- •57) Проголошення незалежності України 1991 [ред.]Спроба державного перевороту у срср (дкнс)
- •[Ред.]Акт проголошення незалежності
- •Референдум
- •Утворення снд
- •58) Україна в період "Перебудови" (1985 - серпень 1991 р.)
- •60) Україна в умовах незалежності Початок державотворчих процесів
- •Розгортання державотворчих процесів
Економічна ситуація за часів Директорії
По причині критичного політичного та військового становища в республіці Директорії не вдалося налагодити управління економікою. Великі економічні втрати, яких зазнало господарство України в результаті першої світової війни та революційних подій, були катастрофічними. Значно знизився рівень видобутку вугілля. У 1918 році було видобуто 34,8 % вугілля порівняно з 1913, а в 1919 — лише 20,5 %. Загострювався паливний голод. Залізо-рудна і марганцева промисловість у 1919 році майже повністю припинила свою діяльність. Різко скоротила виробництво машинобудівна промисловість України. Істотно зменшилося виробництво цукру. В поганому становищі перебували й інші галузі харчової промисловості. Все це негативно відбивалося на матеріальному становищі населення, особливо міського. Тисячі робітників, рятуючись від голодної смерті, тікали з міст у село. Торгівля набула спотворених форм.
4 січня 1919 року законом Директорії українська гривня була визнана єдиним законним засобом оплати на території УНР. Хоча територія, яку контролювала Директорія була порівняно невеликою, гривня мала більшу купівельну вартість аніж «керенки», більшовицькі рублі чи «денікінки». Щоб підняти функціональне значення українських грошей і довіру до них у населення, тогочасний міністр фінансів Борис Мартос випускав на ринок час від часу значну кількість цукру, борошна, спирту та інших продуктів, які були у розпорядженні уряду.
Українське селянство, яке на початку боротьби з гетьманщиною підтримало Директорію, почало виявляти невдоволення її економічною політикою. Поштовх до поглиблення конфлікту дав земельний закон Директорії, виданий 8 січня 1919 року, згідно з яким земля залишалася у власності держави. Держава мала керувати державним фондом землі утвореним з вивласнених земель. Земельні наділи, які на той час перебували у власності селян і не перевищували 15 десятин залишались непорушними. Нові земельні наділи мали надаватися у вічне користування малоземельним і безземельним селянам і складати від 5 до 15 десятин. Але згідно з даним законом під вивласнення підпадало багато селянських господарств, які на той час мали більше 15 десятин.
Але реалізація земельного закону Директорії могла бути здійснена лише на дуже обмеженій території України, оскільки на більшості території республіки велася війна з більшовиками, Денікіним і Польщею. Більшовики закликали селянство забирати землю в свої руки негайно, бо, мовляв, Директорія передасть землю в руки «куркулів».
Падіння Директорії
В кінці 1918 на початку 1919 років значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена більшовиками. Роздані селянам землі вони почали відбирати і передавати в «совхози» та сільськогосподарські «комуни». Все селянство було зобов'язане здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком дуже обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. Селяни почали усвідомлювати, що на обіцянки більшовицької пропаганди не можна покладатися, і запізно повертати свої симпатії до Директорії. По всій Україні вибухали повстання проти більшовиків, але було вже запізно. В квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії, і станом на весну 1919 року на території України (крім Надзбурччя і західних областей) знову було встановлено радянську владу.
33)
Колективізація Сільського Господарства В Україні Та Її Наслідки |
Схожі матеріали
Потреби форсованої індустріалізації надзвичайно загострили проблему коштів. Примусовою працею можна було звести велетенські корпуси заводів, але як наповнити ці корпуси новітнім технічним устаткуванням? Його потрібно було купити за валюту на Заході, і єдиним джерелом одержання необхідних коштів став продаж за кордон зерна. Проте вже взимку 1927–1928 рр. в СРСР вибухнула хлібозаготівельна криза (селяни відмовлялися здавати хліб за свідомо заниженими цінами при дуже високих цінах на промислові товари – так звані “ножиці цін”). Шлях виходу із кризи сталінське керівництво вбачало не у підвищенні закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, а у поверненні до методів “воєнного комунізму”, насильницькому вилученні хліба. Під загрозою штрафів і конфіскації майна (для цього в Кримінальний кодекс було внесено відповідні зміни) почалися прямі реквізиції зерна. Сталін і його оточення дедалі більше переконувались у тому, що потрібно змінити залежність більшовицького режиму від значної кількості неконтрольованих і непідвладних комуністичній партії індивідуальних, приватних селянських господарств (25–30 мільйонів по СРСР) на керовані і контрольовані владою колгоспи, які мали стати надійними постачальниками хліба державі (приблизно 200–300 тисяч колгоспів). Окрім цього, доки зберігалась приватна власність і відносна економічна незалежність селянства, тоталітарна система залишалась недобудованою. Із створенням колгоспів зміцнювалась соціальна база диктатури пролетаріату, оскільки внаслідок колективізації відбувався активний процес пролетаризації селянства. У 1929 році на Заході почалася затяжна економічна криза, яка призвела до різкого падіння цін на хліб. Це означало, що більшовицькому керівництву для одержання необхідної кількості валюти потрібно було збільшити експорт зерна. Листопадовий (1929 рік) пленум ЦК ВКП(б) прийняв курс на здійснення суцільно, масової колективізації, який відкрив одну з найтрагічніших сторінок української історії. Україні, як основному постачальнику зерна, відводилось особливе місце: вона мала стати прикладом того, як організувати великомасштабне колективне господарство. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) “Про темпи колективізації…” (5 січня 1930 року) колективізація в Україні мала завершитись весною 1931-го. Місцеве керівництво скоротило цей термін до осені 1930 року. Тим часом менше ніж за рік у республіці належало колективізувати всі селянські господарства. Такі високі темпи колективізації могли забезпечити тільки насильство і примус. Це означало фактичне проголошення війни селянству, яке не бажало йти в колгосп. Хоча формально передбачався добровільний вступ до колгоспів, селян примушували подавати заяви, погрожуючи репресіями. Той, хто не вступив до колгоспу, прирівнювався до ворога радянської влади і злочинця. Одним із головних напрямків колективізації стала «ліквідація куркуля як класу». Термін “куркуль” окреслювався дуже приблизно: до нього відносили не лише тих, хто використовував найману працю (хоча цей критерій видається дуже сумнівним з огляду на сезонний характер роботи на селі), а й тих селян-одноосібників, які застосовували в своєму господарстві двигун, або просто мали хату, вкриту бляхою. Врешті, "куркулями'' і їх посібниками-"підкуркульниками'' оголошувалися ті селяни-середняки і навіть незаможні селяни, які не хотіли добровільно йти до колгоспу. Тому "ліквідація куркуля як класу'' зачепила широкі маси населення в Україні. Якщо в 1928 році офіційно визнана кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тисячі, то в дійсності до 1932 року тут було ліквідовано 200 тисяч господарств. “Ліквідація” набрала різних форм: 1. Так звані контрреволюційні куркульські активісти – селяни, які активно чинили опір колективізації, підлягали розстрілу або ув'язненню. 2. Заможніші "куркулі'', не помічені в акціях опору, виселялися у віддалені райони СРСР (Сибір тощо). 3. Менш заможні виселялися в інші повіти в межах України. Щоб унеможливити втечу в міста, в Україні в грудні 1933 року було введено систему внутрішніх паспортів, яка фактично прикріплювала селян до сіл і не дозволяла їх вільно покидати. Опір селянства змусив Сталіна на деякий час пригальмувати темпи колективізації – 2 березня 1930 року в газеті “Правда” з'явилась його стаття “Запаморочення від успіхів”. У ній демагогічно заявлялось, що “колгосп – справа добровільна”, звинувачувався у “перекосах” в проведенні колективізації місцевий апарат, перекладалась вина на місцеву владу. Селянам дозволялось покинути колгоспи, близько 50% селян скористалися такою можливістю. Але вже у вересні 1930 року відновився наступ на селян-одноосібників через введення непомірного оподаткування та інших заходів (тим, хто вийшов з колгоспу, не повертали реманент і худобу, давались найгірші земельні наділи – причому не в одному місці тощо). В результаті цих заходів до кінця 1932 року в УРСР вдалося колективізувати близько 70% господарств, а в 1935 році – 93%. В 1937 році в УРСР налічувалося 27,3 тисячі колгоспів. Отже, внаслідок колективізації було зламано хребет самостійному українському селянству, знищено найбільш працьовиту верству, вбито мотивацію до праці, почуття господаря. Поневолення останнього відносно незалежного класу селянства призвело до остаточного утвердження тоталітарної системи. |
34) Універса́ли Украї́нської Центра́льної Ра́ди — грамоти-прокламації, які видала Українська Центральна Рада для широкого загалу. Українська Центральна Рада (УЦР) видала 4 Універсали, які визначили етапи української держави — від автономної до самостійної.
10 червня (23 - за новим стилем) 1917 — проголосив аїни). автономію України «однині самі будемо творити наше життя». Це була відповідь УЦР Тимчасовому урядові на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з І Універсалом, «не одділяючись від всієї Росії... народ український має сам порядкувати своїм життям», а закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими Зборами. Автором І Універсалу був В. Винниченко. Після проголошення автономії 28 червня 1917 створено Генеральний Секретаріат.