2 4. Перехід України під протекторат

російського царя. Стосунки України і Росії в 1648—1654 pp.

Злочин і покарання. Народно-визвольна війна докорінно змі­нила систему кримінального права, що існувала раніше. Зникла та­ка категорія злочинів, як замах на королівську владу і порядок управління Речі Посполитої, проти католицької церкви, проти жит­тя, здоров'я, майна магнатів, польської шляхти. Водночас з'явилися нові склади злочинів: виступи проти Гетьмана України, українсь­кої адміністрації, зрада, невиконання наказів, дезертирство, непо­дання допомоги під час бою тощо.

В окремі періоди війни загострення соціальних проблем, супе­речностей серед українського суспільства призводило до масових як селянських, так і козацьких заворушень, спрямованих як проти місцевої козацької адміністрації, так і проти самого гетьмана. Такі виступи розглядалися як тяжкі державні злочини — повстання Худолія 1650 p., старшинська опозиція С. Герасимова, М. Гладкого, JL Мозирі, С. Подобайла та ін. (наприкінці 1651 — на початку 1652 рр.).

Види покарання в умовах війни було ужорсточено. Пошири­лося застосування смертної кари (в тому числі й кваліфікованої). Страчувалися не тільки винні в державних злочинах, а й у менш значних. Суворо каралися ті, хто був причетний до нападів і погра­бувань майна старшин чи шляхти (здебільшого це були селяни).

Судочинство. Центральне місце в судочинстві посідали коза­цькі суди, що розглядали усі категорії справ усього населення України, незалежно від станової належності. Процес у таких судах здійснювався на підставі норм звичаєвого права. Зберігалися й до-судові форми («шлякувание», або «гоніння сліду»). Допускалося оскарження рішень чи вироків у судах вищої інстанції. Вироки, ви­несені за злочини, вчинені під час бойових дій, оскарженню не під­лягали і виконувалися негайно (смертна кара). Якщо розгляд спра­ви не був пов'язаний з військовою або державною таємницею, то такі засідання, як правило, проводилися відкрито, в присутності усіх бажаючих, «громади». В умовах війни значного поширення на­була позасудова розправа. Отже, в ході народно-визвольної війни з розбудовою нової української національної держави почала ство­рюватися нова українська національно-правова система, якій суди­лося проіснувати близько двох століть.

220

 

, міливий волелюбний, але ще нечисленний в той час укра­їнський народ розумів, що у визвольній війні з Польщею йому не обійтися без вірного союзника. Бажаним союзни­ком могли стати Росія, єдиновірний російський народ.

Український народ завжди зберігав пам'ять про свій

v              зв'язок із східнослов'янськими народами. Тому він плекав

надію зблизитися й утворити союз з ними. Саме цим пояснюється чимало дружніх акцій українців щодо росіян. У Лівонській війні на­селення України допомагало російським військам. К. Косинський і С. Наливайко ставили питання про перехід реєстрових козаків у підданство Росії. У Смутні часи (1611—1612 pp.) козаки відмовилися брати участь у штурмі Московського Кремля та Троїце-Сергієвої лаври. В 1620 р. гетьман Сагайдачний попросив царя Михайла Фе­доровича прийняти запорізьких козаків на службу1.

У тяжкі часи поразок український народ, рятуючись від пере­слідувань польської влади та її феодалів, шукав захисту у Москов­ської держави і знаходив його. Втікачам з України було дозволено проживати у прикордонній смузі — Порубіжжі. Вони селилися сло­бодами, звідки й пішла назва — Слобідська Україна. У 1638 р. після поразки повстання Я. Остряниці повстанці заснували кілька слобід. Українським переселенцям надавалися пільги — вони не сплачува­ли мита з промислів, звільнялися від судового мита2.

Російський народ завжди співчутливо ставився до України та її народу, намагався полегшити їхню долю, наскільки це було мож­ливо, заохочував наміри України зблизитися з Росією. Але офіцій­но уряд Росії до пори не висловлював свого ставлення до України, оскільки був пов'язаний Поляновським мирним договором (1634 р.) з Польщею і не був готовий до нової війни з нею. Тому царський уряд, починаючи з 1648 p., передбачливо обрав позицію вичіку­вального нейтралітету, що практично означало відмову від допомо­ги Польщі в її боротьбі проти України.