10. Галицьке та Волинське князівства в XI—XII ст.

Занепад Гетьманщини. Колонізація Росією Півдня України

Три поділи. Польщі і доля Україна. Великі полі­тичні зміни і соціальні перетворення відбулися в Ук­раїні в кінці XVIII — на початку XIX ст. Причиною їх була нова міжнародна обстановка, що склалася в Цент­ральній і Східній Європі. З політичної карти світу щезли зразу дві країни — Річ Посполита і Кримське ханство. Це були держави, які постійно впливали на події в Україні. Тепер їх не стало. На міжнародну політичну арену вступили нові, молоді й сильні дер­жави — Австрія, Прусія і Росія. Після першого поді­лу Речі Посполитої в 1772 р. до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і По­ділля. В результаті перемоги в черговій війні з Туреч­чиною в 1774 р. Росія приєднала до себе Крим і пів­нічно-чорноморські степи.

До Австрії в 1775 р. була приєднана Буковина, яка ще недавно була частиною Туреччини. Після другого поділу Польщі в 1793 р. до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля). Після третього поділу в 1795 р. до Росії була приєднана Берестейщина. Якщо раніше Україна була поділена між чотирма державами, то тепер тільки між двома. І таким становище зали­шалося до початку Першої світової війни, до 1914 р. Уся сума досвіду — політичного, економічного, куль­турного, який був придбаний поколіннями українців під Австрією, або під Росією, диктувала відповідні пріо­ритети цілим поколінням впродовж більше ніж двох століть. Географічне поняття Сходу і Заходу України через це перетворилось в політичний фактор. Відчуття приналежності українця до складу населення того чи іншого регіону є досить сильним і сьогодні.

Да­ються також взнаки історичні та етнокультурні роз­біжності.

Усі землі України, які придбала Росія в результаті трьох поділів Польщі, увійшли в загальну адміністра­тивно-територіальну систему імперії. Ще в 1796 р. Правобережну Україну (Південно-Західний край) по­ділили на три губернії — Київську, Подільську і Во­линську, що об'єднувалися в Київському генерал-гу­бернаторстві. Тоді ж утворили Слобідсько-Українську губернію, яка в 1835 р. дістала назву Харківської. В 1802 р. Малоросійську губернію поділили на Пол­тавську і Чернігівську губернії, що входили до Мало­російського генерал-губернаторства.

На Півдні України в 1812 р. царський уряд утво­рив Миколаївську (згодом перейменовану в Херсонсь­ку), Катеринославську іТаврійську губернії. Ці гу­бернії, разом з утвореним після приєднання до Росії Бесарабським округом, становили Ноиоросійсько-Бе-сарабське генерал-губернаторство з центром в Одесі. Такий поділ України створював царизмові сприятливі умови для здійснення шовіністичної політики, а та­кож русифікації українського населення і затриму­вав прогресивний процес формування української бур­жуазної нації.

Колонізація Росією півдня України в кінці XVIII cm. Заселення та розвиток Південної України стали можливими тільки після звільнення її від ту­рецько-татарського володіння. Заселення відбувалось за декількома напрямками. Одною з найважливіших була народна колонізація. Тобто Північне Причорно­мор'я заселялось, перш за все, завдяки самовільному переселенському рухові з Лівобережної і Правобереж­ної України. Вирішальну роль у заселенні регіону відіграли українці. Цьому сприяло надане їм право переходу на нові землі, географічна близкість і звичні умови життя на новому місці. До середини 30-х років XIX ст. переселенський рух мав землеробський ха­рактер, проте швидкий ріст міст і вичерпання вільних резервів казенних земель збільшили роль неземле-робського міграційного руху в міста.

Ще одним видом колонізації була іноземна. Царсь­кий уряд з метою швидкого освоєння Півдня України запросив іноземних переселенців.

Так, у степах Ук­раїни були створені цілі колонії німців, сербів, греків, болгар. Селились тут вірмени і грузини, а також ста­рообрядці з Росії, які втекли звідтіля від пересліду­вань влади. Останніх в ті часи називали розкольни­ками, тому що вони розкололи єдинуправославну церкву.

Уздовж кордонів «Вольностей Запорозьких» ро­сійська влада стала створювати систему переселенсь­ких районів. Як уже було сказано, серед' переселенців переважали вихідці з країн Балканського півострова. Перша партія колоністів була в 30-і роки поселена на «Українській лінії». Нагадаємо вам, що ця лінія поча­ла будуватись у 1731 р. між Гетьманщиною — вздовж її південного кордону, від Дніпра до Сіверського Дінця по правому березі річки Орелі — і запорізькими зем­лями, які відійшли до Туреччини. Це була лінія при­кордонних укріплень.

Липовани і нєкрасовці. На російських воєнних кар­тах Бесарабії XVIII ст. в дельті Дунаю при впадінні його в Чорне море можна побачити селище Липовансь-ке. Нині це містечко Вилково Кілійського району. Заснували його старообрядці-пилипони (від укр. Пи­лип — Филип, засновник однієї з найбільш радикаль­них течій старообрядства). З часом у народній мові відбулась перестановка складів і пилипони перетво­рились в липоваиів.

На думку проф. А. Д. Бачинського, перші згадки про появу старообрядців-липованів на нижньому Дунаї відносяться до самого кінця XVII — початку XVIII ст. Поступово їх кількість зростає. У 40-х роках XVIII ст. одна з старообрядських общин оселилась в глухому, важкодоступному куті дунайської дельти.

З 1746 р. і з'явилось на картах Бесарабії селище Липованське.

Одночасно з селянами - л и пованами на обох берегах дунайської дельти починають селитися донські коза-ки-старообрядці, які називалися нєкрасовцями або ігна-товцями. Ці козаки на чолі зі своїм отаманом Ігнатієм Нєкрасовим приймали участь у повстанні під керів­ництвом Кондратія Булавіна в 1707-1708 pp. Після поразки булавшців Ігнатій Некрасов із своїми прихиль­никами пішов на Кубань, яка тоді належала Кримсько­му ханству. На початку 40-х років XVIII ст. нєкра-совці через переслідування царськими військами починають переселятись на нижній Дністер і Дунай. Вони твердо дотримувались заповіту; «Царизме не по­коряться, при царизме в Россию не возвертаться».

У кінці 70-х — на початку 80-х років XVIII ст. на Дунай з Кубані відбулося друге масове переселення нєкрасовців. Це було пов'язано з наступом царських військ на Кубань і приєднанням Криму до Росії. Нєкрасовці селились разом з липованами, близькими їм за вірою. До них приєднувались і селяни, які втіка­ли з Росії, хоча вони не дотримувались старообрядст­ва. Ці переселенці з Росії нерідко викуповували з ту­рецького полону російських солдат. Липовансько-нє-красовська община на Дунаї постійно поповнювалась новими людьми. Поступово різниця між липованами і нєкрасовцями щезла.

На кінець XVIII — початок XIX ст, старообрядсько-липованське населення обох берегів дунайської дельти досягло 15 тис. осіб. Мешкали старообрядці в Липо-ванському-Вилково, Ізмаїлі, Кілії, Рені, Акермані (Білго-род-Дністровський), в селах Жебріяни (Приморське), Карякчі (Мирне), Муравльовці, Старій Нєкрасовці та інших населених пунктах Південної Бесарабії.

Поява російських поселенців у пониззях Дунаю і Дністра мала позитивне значення для процесу засе­лення і економічного освоєння цього регіону у XVIII — на початку XIX ст.

Друга частина їх переселилась у Туреччину і роз­ташувалась в двох селищах за 40 кілометрів від Мар­мурового моря. "Лише в 1962 р. вони переселились в селище Кумська Долина Ставропольського краю, де мешкають і понині.

Сербська колонізація. У середині XVIII ст. ро­сійський уряд, щоб покласти край татарським та за­порізьким нападам, вирішив створити міцний бар'єр з військових поселень. У пригоді стали серби, які дав­но просились переселитись з Австрії до Росії.

Отже, частину земель у верхів'ях рік Інгулець, Інгул і Синюха в 1751 р, віддали декільком тисячам право­славних сербів, які, рятуючись від переслідувань като­ликів, утікли в Україну. Тут була створена «Нова Сер­бія» з поділом на полки і роти. А південніше і, част­ково за рахунок запорозьких земель, був створений Новослобідський козачий полк, який не входив до складу Запорізького війська. Була збудована Єлиза-ветська фортеця, з якої незабаром виросло місто Єлизаветград.

У 1753 р, нова група переселенців прибула на пра­вобережжя Сіверського Дінця і оселилась між його верхів'ям та річками Лозовою, Луганню і Бахмутом. Тут між Запоріжжям і землями донських козаків була створена «Слов'яносербія», яка теж мала військову структуру.

Варто зазначити, що надії царської влади на іно­земних колоністів себе не виправдали. Сербські пол­ки так ніколи і не були повністю укомплектовані. Хоч чужинці і користувалися правом безмитної тор­гівлі і були звільнені від усяких податків, вони так і не стали економічно корисними своїй новій батьківщині. Справді, будувати міста сербам на допомогу направля­ли козаків з Гетьманщини, захищали їх російські військові частини. До того ж сербів часто селили в ко­зацьких селах і таборах, віднімаючивласність у міс­цевого українського населення. Як справедливо стверд­жує Н. Полонська-Василенко, загальний наслідок понад10-літнього урядового експерименту був сумний: чужі колонії не дали ні надійної військової охорони, ні доб­рого сільського господарства.

Третім напрямком колонізації була урядова або панська колонізація Півдня України. Стратегічні міркування і необхідність господарського освоєння багатого агрокліматичними ресурсами і вигідно роз­ташованого в економіко-географічному відношенні краю сприяли його швидкій колонізації.

Царський уряд став роздавать величезні земельні наділи на пільго­вих умовах перш за все російській і українській дво­рянській знаті. Так, генерал-прокурор князь Вязем­ський і князь Прозоровский отримали по 100 тис. десятин землі кожний. Князь Потьомкін отримав у власність 40 тисяч десятин землі. І все ж таки головну масу поміщиків тут складали російські вій­ськові чини і цивільні урядовці середніх і нижчих рангів — 68,2%. Українська козацька старшина та урядовці складали всього 10,5% землевласників. Правда, довго ще ці землі стояли пусткою, тому що їх не було кому обробляти. Навіть через 10-15 років господарювання часто не було ще й половини потріб­них робочих рук. Дістати землю в Південній Україні було легко, але заселити її — дуже важко. Знайти 25 чи більше селян, щоб закріпити за собою надані землі, було справою нелегкою. Тому власники земель вжи­вали законних і незаконних заходів для заселення своїх маєтків. Правда, величезне значення мав наказ 1776 р. генерал-губернатора Новоросійського краю князя Г. Потьомкіна: «Втікачів не повертати». На­каз його був міцніший за всі скарги поміщиків на втікачів-селян. Наслідком цього було те, що Півден­ну Україну заполонили втікачі: посполиті, кріпаки, скарбові селяни.

З часом степова Україна повинна була стати зо­ною великого соціального експерименту. Тут плану­валося впровадження цілком нового суспільного ладу.

Згодом окремим декретом від 1785 р. Катерина II оголосила, що в південних степах не буде кріпацтва. А для цього вони повинні були заселятися вільними селянами, відставними солдатами тощо. Проте зрос­тання господарського значення цього краю вимагало все більшої кількості робочих рук. Тому багато хто з поміщиків насильно вивозив кріпаків з північних губерній України чи навіть частково і з Росії.

Адміністративно-територіальне формування Новоросійського краю і його заселення в II поло­вині XVIII cm. Перипетії цієї проблеми докладно ви­світлені в роботі Г. О. Заславського «Большой юг Укра­ины: территория и население».— Одесса, 1996. Після вступу на престол в Росії імператриці Катерини II імміграційна політика стала спрямовуватись не на створення воєнних поселень, а на господарське освоєн­ня територій. Був обнародуваний указ від 4 грудня 1762 p., який закликав іноземців переселятись до Ро­сійської імперії. Указом від 22 липня 1763 р. пересе­ленцям надавались пільги і запроваджувалось Опікун­ство іноземних переселенців. 19 березня 1764 р. був виданий указ про колоністів.

Одночасно (укази від 22 березня, 11 червня, 22 лип­ня 1764 р.) вже існуючі колонії були ліквідовані, а за­мість них була утворена Новоросійська губернія, яка включала в себе:

1. Єлизаветградську провінцію, яка об'єднувала Но-восербію і Новослобідеький козачий полк.

2. Єкатерининську провінцію, яка об'єднувала Сло-в'яносербію і Українську лінію.

3. Бахмутський повіт.

Основна причина реформи полягала в загальній політиці Катерини II. Вона прагнула позбавити будь-якої самобутності і незалежності всі частини Украї­ни, які одна за одною включались урядом Росії до складу імперії. Першою скасована була Гетьманщина, другою — Слобожанщина (перетворена на Українсько-Слобідську губернію), тепер прийшла черга Нової Сербії, Слов'яносербії і Новослобідського полку.

Чергова російсько-турецька війна 1768-1774 рр - ви­магала вирішення не тільки проблеми виходу Росії до Чорного моря за рахунок Кримського ханства і Ту­реччини, а й подальшого заселення цього краю пра­цездатним населенням. Тому паралельно з депорта­цією ногайців за Дон уряд продовжував переселенські заходи. У 1773 р. з району бойових дій в Болгарії на територію Новоросійської губернії прибула група з декількох сот сімей і була розміщена в Вільшанці на р. Синюха.

За мирним договором по закінченню війни Буд-жак і Очаківська область знову віддавались Туреччині і сюди з Добруджі повертались ногаї. А межиріччя Південного Бугу і Дніпра, район Кінбурн, район Ме­літополя, межиріччя Дону і Єї в східному Приазов'ї відійшли до Росії.

Кримське ханство, після трьохсотлітньої залежності від Туреччини, юридично оголошувалось самостійним, а фактично включалось в сферу впливу Російської імперії. Землі Запоріжжя опинились між Новоросійсь­кою губернією і тільки-но приєднаними територіями. Таке становище не вписувалось у геополітичні плани уряду Росії. 5 червня 1775 р. «Нова Січе була ліквідо­вана, січові гроші (120 тис. крб.) і табуни були відправ­лені на потреби переселенців у Новоросію, а артиле­рію вивезла російська армія.

У результаті адміністративної реформи 7 листопа­да 1775 р. територія «Нової Січі» разом з приєднани­ми землями і Новоросійською губернією, так би мови­ти, старого зразка ввійшли до складу новоствореного Новоросійського генерал-губернаторства. Воно включа­ло в себе дві губернії: Новоросійську і Азовську. Ге­нерал-губернатором став граф Г. Потьомкін, якого зго­дом змінив граф П. Зубов.

Як уже згадувалось, у 1783 р. Новоросійське гене­рал-губернаторство було перетворено в Єкатерино-славське намісництво. Г. Потьомкін став генерал-гу­бернатором Єкатеринославським і Таврійським.

У 1793 р. за другим поділом Речі Посполитої, се­ред іншого, Росія отримала Поділля. А в 1795 р. південь Поділля і Очаківська область увійшли до складу ново-створеної Вознесенської губернії. Тимчасовим цент­ром її став Новомиргород. Адміністративно губернія входила в управління Єкатеринославського, Таврійсь­кого і Вознесенського генерал-губернатора.

Але в 1796 р. територія цих трьох губерній (за вик­люченням півдня Поділля і низки земель на північно­му сході) знову була об'єднана в Новоросійське гене­рал-губернаторство.

Генерал-губернатором став гене­рал-майор Н. Бердяев, з листопада 1797 р. — генерал від інфантерії граф М. Каховський, а вже з 1800 р. по 1803 р. генерал-аншеф І. Міхельсон.

У 1797 р. генерал-губернаторство складалось з 12 по­вітів: 1. Тираспільського; 2. Ольвіопольського; 3. Хер­сонського; 4. Єлизаветградського; 5. Єкатеринослав­ського; 6. Новомосковського; 7. Павлоградського; 8. Бах-мутського; 9. Маріупольського; 10. Перекопського; 11. Сімферопольського. Окремим анклавом був 12-й Ростовський повіт (центр м. Таганрог), розташований у східному Приазов'ї, який включав землі Війська Чор­номорського. Більшість його складали бувші запорожці. В 90-ті роки Військо також поповнювалось за рахунок переселення донських і поволзьких козаків з району Комишина і Дубовки.

Суцільний масив території перших 11-ти повітів заселявся в основному українцями, при чому найчас­тіше вихідцями з Лівобережжя і рідше з Правобереж­жя. У заселенні краю приймали участь і представни­ки інших етнічних груп. Крім уже згадуваних сербів, болгар та інших вихідців з Балканських країн, влас­ники новостворених маєтків переселяли селян з цент­ральних губерній. А в межиріччі Дністра і Південно­го Бугу розвивалась молдавська колонізація.

У 1787 р. вийшов царський указ, який забезпечу­вав пільгами переселенців-меннонітів з Прусії. У 1787-1788 pp. з Данцігу прибула і розселилась у Криму і в нижній течії Дніпра, де вже були німецькі і шведські поселення, група німців-колоністів чисельністю понад 900 осіб.

Упродовж 90-х років XVIII ст. на правобе­режжі Дніпра в районі Хортиці виникло 10 менноніт-ських сіл загальною чисельністю понад 900 мешканців і одне село німців-лютеранів. Незважаючи на те, що менноніти розмовляли на нижньонімецькому діалекті, а мовою діловодства у них була літературна німецька мова, вони зберегли свою етнічну (голландську) самосві­домість і не змішувались з іншими вихідцями з Німеч­чини.

У цілому, проблемами колоністів-іноземців з 1797 р. займалась Експедиція державного опікунства і сільського господарювання. Однак масштаби заселення і участь у ньому іноземців стали вимагати створення регіо­нальних органів, які вирішували проблеми колонізації. І в квітні 1800 р. була створена в Єкатеринославі Кон­тора опікунства Новоросійських іноземних поселенців, яка знаходилась в розпорядженні Міністерства внут­рішніх справ. В тому ж році була створена спеціальна канцелярія Одеського оселення іноземних поселенців. Інтенсивна колонізація супроводжувалась заснуван­ням нових міст.

У 1787 р. було засновано Єкатеринослав (до 1797 р. — Новоросійськ). Це місто стало центром намісництва. У ньому незабаром постали ряди крам­ниць, будинки адміністрації, передбачалося заснува­ти університет та музичну академію.

На місцях давніх грецьких колоній чи турецьких фортець виникли Херсон, Миколаїв, Одеса та інші міста.

Розташований на правому березі Дніпра Херсон був заснований князем Г. Потьомкіним у 1778 р. на місці російського укріпленняОлександрівського шанцю, зруйнованого турками. У Херсоні був відкритий ли­варний завод, який виливав гармати для воєнно-морсь­кого флоту. На верфах міста будували воєнні і торго­вельні кораблі. Херсон був головним торговельним портом на Чорному морі, з якого вивозили зерно до Західної Європи.

Після зруйнування Запорізької Січі на місці су­часного Миколаєва було засновано хутір, який потім спалили турки. У 1789 р. тут було закладено місто Миколаїв, назване на честь св. Миколи Чудотворця, покровителя моряків і мандрівників. Миколаїв став великим суднобудівним центром, на його верфах бу­дували кораблі різного призначення — воєнні, торго­вельні, пасажирські. На ливарному заводі відливали ядра для гармат.

Місто Одеса було засновано в 1794 р. Будівництво порту, гавані і міста здійснювалось за проектом Ф. Де-волана, під загальним керівництвом адмірала Й. Де­рибаса. Спочатку місто називалось Хаджи-бей, за ім'ям татарської фортеці. У 1795 р. його перейменували на Одесу від назви стародавньої грецької колонії Одесос, яка буцімто була колись на березі Тилігульського ли­ману. Насправді ж ця колонія існувала в Болгарії, в рай­оні міста Варна.

Щоб швидше заселити місто, було оголошено, що той, хто оселиться в Одесі, буде звільнений на 10 років від податків і воїнського постою, а також отримає позичку від скарбниці на перший випадок. І все ж Одеса засе­лялась слабо: у 1793 р. в ній було лише 8 чоловіків та 10 жінок, а в 1799 р. — уже 573 особи обох статей. За перші 25 років свого існування торговий оборот в Одесі збільшився майже в 12 разів, тоді як у Російській імперії — тільки в 2,4 рази. В Одесі з часом зконцен-трувалась торгівля хлібом з іноземними державами.

«Одеса не мала дитинства», — сказав А. О. Скаль-ковський. Тобто Одеса зразу отримала населення, більш ніж наполовину матеріально забезпечене. Залишилась з тих часів пісня, яку співали відверті і прості ук­раїнські селяни, яким удавалось побувати в Одесі: Я в Одесі пробуваю; А в Одесі добре жити. Мішком хліба не носити, На панщину не ходити, Подушного не платити, Ні за плугом, ні за ралом... Називають мене паном!

3 самого початку в місті з'являється інтелігенція, більшість якої почуває себе тут як удома, з усієї сили працює на рідне для неї місто. Ні про який політич­ний сепаратизм не було й мови.

Загроза перебуванню Півдня в складі Росії знову виникла в 1787-1791 pp. під час чергової російсько-турецької війни. На війну було мобілізовано значну кількість нових переселенців. Через це знизились тем­пи господарського освоєння і розвитку Північного При­чорномор'я. Перемігши, Росія отримала Очаківську об­ласть. І як завжди, після переможної війни, коли народ чекав на покращення свого життя з боку властей за активну участь у війні, продовжувалися зазіхання на особисту свободу селян і козаків.

Переселенців при­кріплювали до землі і забороняли вільно переходити до іншого хазяїна. При цьому дедалі частіше згадува­ли норми Литовського статуту.

Указом від 22 квітня 1785 р. українська старшина одержала права російського дворянства. Указ звільняв дворян від служби в армії. Привілеї отримали і міща­ни, зокрема верхівка міст — патриціат. За ними закріп­лювались і охоронялись законом власність і майно, як рухоме, так і нерухоме.

Ці та решта змін суспільного характеру привели до того, що колись єдина соціальна еліта України пе­ретворилась з активної політичної сили в інертну масу. Україна втратила свою політичну еліту.