Етика Київської Русі

Етична проблематика періоду Київської Русі (IX—XII ст.) обґрунтовується відповідно до потреб державотворення та згідно з християнським моральним ідеалом. Він утверджується, з од­ного боку, під впливом ідей візантійських отців церкви, праці яких приходять на Русь разом із християнством. З іншого боку, складається власна проповідницько-повчальна традиція, що задіює досвід доброчесного життя києворуських отців церкви. По­вчальність у культурі Київської Русі розвивається у двох основ­них напрямках. Перший пов´язаний з церковною ортодоксією і звернений до монахів та служителів церкви. У ньому проти­ставляється два світи: земний та небесний. Земний — це світ зла, світ плинний і неістинний, світ плотського життя. Інший тип повчальності має виражений світсько-гуманістичний характер. У ньому органічно поєднані тенденції світської вченості гре­цького взірця та народно-міфологічні уявлення про світ і місце людини у ньому

Образ моральної злагоди як ідеал доброчесності містить ви­значна пам´ятка писемності "Поучения" Володимира Мономаха Автор обстоює думку про доброчесне життя не у монашій аскезі, а в мирському житті, в активному творенні добра у державі, у родині, у стосунках між людьми. Повчаль­ність цього плану цінна не лише корисністю порад як такою, а й філософією життя, опертою на духовних зв´язках між людь­ми.

Етична проблематика порушена також у відомих пам´ятках книжності — проповідях Кирила Туровського та Климента Смо-лятича, "Слові" Данила Заточеника. Особливе місце у культурі Київської Русі посідає визначна пам´ятка світської літератури XII ст. "Слово про Ігорів похід".

Естетична свідомість Київської Русі.

Розвиток української естетичної думки є невід'ємною частиною історії світової естетичної думки. Запровадження християнства дало змогу долучитись до античної та візантійської культурної спадщини. Велику роль у формуванні естетичної думки Київської Русі відіграли праці Іоанна Дамаскіна ("Діалектика"), Іоанна Болгарського ("Шестоднев"), Пилипа Пустинника ("Діоптра"), в Ізборниках 1073 і 1076 рр. тощо.

В давньоруський період література та мистецтво ще не відокремились в самостійні галузі суспільної свідомості. Вони були підпорядковані загальним, практичним завданням життя, тісно пов'язані з християнською релігією та церквою.

В естетиці та мистецтві середньовіччя, центральне місце належить образу, символу, знаку. Через матеріальне, середньовічний символ передавав сутність ідеального. Долучитись до істини можливо було лише шляхом любові, споглядання божества в собі та оточуючих людину в образах, символах і знаках.

Велике значення в перші сторіччя утвердження християнства в Київський Русі (X - XII ст.) надавалось вихованню "нової" людини - християнина. Храми, мозаїки, фрески, ікони, літературна творчість допомагали виконувати це завдання. Вони очищали від скверни наставляли на шлях порятунку Разом з тим твори мистецтва були розраховані на певну естетичну дію на людину. При цьому категорії моральні та естетичні як правило ототожнювались: добро з красою та світлом; зло з потворним та темним.

Центральне місце в образотворчому мистецтві та літературі того часу відводиться відображенню морального та естетичного ідеалу. В середньовічній свідомості Бог виступає втіленням добра, світла, справедливості. Будувати власне життя за зразком Христа - найвища мета християнина. У зв'язку з цим, давньоруська література на перший план виводить красу "внутрішньої" людини, яка націлена на духовне вдосконалення індивіда.