Класичний приватний університет Комплексна контрольна робота з дисципліни “Теорія та історія соціальних комунікацій”

Варіант 3

1.Співвідношення понять “комунікація”, “соціальна комунікація”, “масова комунікація”.

Комунікація (від лат. communicatio - єдність, передача, з'єднання, повідомлення, пов'язаного з дієсловом лат. communico - роблю спільним, повідомляю, з'єдную, похідним від лат. communis - спільний) - це процес обміну інформацією (фактами, ідеями, поглядами, емоціями тощо) між двома або більше особами.

Крім того, поняття "комунікація" може вживатись у значенні:

• телекомунікації або зв'язок за допомогою технічних засобів;

• певна система, за допомогою якої забезпечується сполучення між віддаленими об'єктами, наприклад: підземні комунікації, транспортні комунікації, каналізаційні комунікації тощо.

Комунікація, або спілкування, відбувається тільки в соціумі і лише між його членами - індивідами. Якщо існує термін "соціальні комунікації", мається на увазі, що існують і інші види комунікації. Але виникає питання: які ж види комунікації знаходяться поза суспільством, соціумом, щоб претендувати на назву, наприклад, "інші комунікації"? Соціальна комунікація завжди є системним явищем. Комунікаційна система складається з учасників комунікаційного процесу - обов’язково професійного комуніканта і споживача відомостей, який вступає в усвідомлювані ним договірні стосунки з виробником і поширювачем відомостей.

Масова комунікація явище історичне й своїм корінням сягає ще неіндустріального часу існування; головне в цьому явищі не стільки технологізація процесу спілкування (хоч вона є суттєвим поштовхом до розвитку явища), як здатність людей володіти особливою формою соціального зв’язку, який дозволяє окремим людям, що виражають інтереси або політичних сил, або бізнесу, або релігійно-культурних осередків, або влади чи інших суспільних інститутів, впливати на інших людей, які є представниками різних соціальних груп чи є окремими індивідами, для масифікації їхньої свідомості й керування поведінкою мас. Особливістю масової комунікації, на відміну від звичайної комунікації та різних видів соціальної комунікації (внутрішньопартійної, галузевої, наукової, релігійної й т. д.), є її надособистісний та надсоціальний характер: спілкування відбувається без врахування соціального статусу, становища в соціальних групах членів маси.

2. Письмова комунікація. Поняття про документацій ну документацію. Бар’єри документаційної комунікації. Основні інститути документаційної комунікації.

Документна комунікація, що застосовує штучно створені документи, спочатку - іконічні і символьні, а згодом писемність, друк і різні технічні засоби для передачі смислів в часі і просторі. Документ - це стабільний речовий об'єкт, призначений дня використання в соціальній смисловій комунікації як завершеного повідомлення. У цьому визначенні враховані наступні відмінні ознаки документа:

• Наявність смислового змісту, оскільки всяке соціально-комунікаційне повідомлення є носієм сенсу; безглузді повідомлення є шумами, а не повідомленнями.

• Стабільна речова форма, що забезпечує довгострокове збереження документа; «писане вилами по воді» документом не вважається.

• Призначеня: використання в комунікційних каналах. Документальний статус може бути надано об'єктам, спочатку не призначеним для комунікаційних цілей. Історико-культурні, етнографічні, археологічні артефакти визнаються документами, так як вони несуть зміст, що може бути «прочитаний», розшифрований, подібно тексту.

• Завершеність повідомлення. Ця ознака обумовлена областю використання документа. Незавершене, фрагментарне повідомлення не може бути повноцінним документом. Але вимога завершеності є відносним, оскільки незакінченіслітературні твори, ескізи, начерки, чернетки можуть виступати як документи, що характеризують творчий процес їхнього творця (письменника, вченого, художника), і в зв'язку з цим набуває самостійну цінність.

Виходячи зі знакової форми, розроблена наступна типізація сучасних документів:

1. Документи - твори писемності на природній мові або штучних мовах.

2. Іконічні (грец. ікон - зображення) документи, що несуть образи, подібні за формою, позначаються об'єктами (картини, малюнки, піктограми, фотографії, діапозитиви, кінофільми, голограми тощо).

3. Ідеографічні документи, що користуються в умовними позначеннями. У їх числі географічні карти, ноти, креслення, схеми, герби, емблеми, ордени.Перераховані три типи документів взаімопроникні, оскільки на практиці поєднують всі три способи запису. Далі їх можна поділити на:

• Опубліковані документи, призначені для широкого громадського користування і розмножені з цією метою поліграфічними засобами.

• Неопубліковані документи, що представляють собою рукописи, машинописи, графіки, живопис.

4. Символьні документи (документи трьох вимірів) - речові об'єкти, що здійснюють документальні функції - музейні експонати, історичні реліквії, архітектурні пам'ятники.

5. Аудіальні (фонетичні) документи - різні звукозапису.

6. Машиночитанні документи - тексти, нанесені на магнітні носії або оптичні диски.

Затверджено на засіданні кафедри Реклами і зв’язків з громадськістю

Протокол №3 від 26.10.2011 р.

Зав.кафедрою _____________ І.Л. Пенчук