Класичний приватний університет Комплексна контрольна робота з дисципліни “Теорія та історія соціальних комунікацій”

Варіант 20

1. Соціально-комунікаційна культура суспільства.

Відзначимо, що розвиток засобів комунікації й викликані цим зміни в житті всього суспільства й окремих індивідів обумовили потребу в осмисленні соціально - комунікативної культури як соціально-культурного феномена багатьма науками: філософією, культурологією, соціологією, психологією, педагогікою, лінгвістикою, іміджелогією, політологією. Саме тому питання її формування завжди досліджувалися в різних аспектах (культура спілкування, поводження, міжособистісні відносини, мовна культура й т.д.). З розвитком техніки, соціальних, політичних, економічних змін, трансформацій у системі культурних цінностей, змінювалася й специфіка комунікаційної діяльності у її змістовних, формальних, технічному аспектах, що актуалізувало нові завдання й напрямки дослідження такої категорії як комунікативна культура.

У дослідженнях вітчизняної вченої М. Рудь соціально - комунікативна культура представлена як:

- здатність до узгодження й співвіднесення своїх дій з іншими, прийняття й сприйнятливості іншого, підбору й пред'явлення аргументів, висування альтернативних пояснень, обговоренню проблеми, розуміння й поваги думок інших і на основі цього до регулювання відносин для створення спільності комунікантів у досягненні єдиної мети діяльності;

- потреба в іншому, у розширенні меж комунікацій, зіставленні точок зору, уміння стати на позицію контрагента;

- готовність до гнучкої тактовної взаємодії з іншим, до рефлексивної діяльності, до проектування комунікативних умінь і застосуванню їх у новій ситуації.

Дослідниця впевнена в тому, що соціально - комунікативну культуру можна представити як складову професійної культури, що характеризується особистісною й професійною цінністю, спрямованістю на іншого суб'єкта комунікативного процесу.

Російські дослідники І.Смирнова та О.Смирнова вичленували наступну систему понять, що виступають базовими для розуміння сутності соціально - комунікативної культури:

- комунікація, мовна комунікація, вербальна й невербальна комунікація;

- мова й мовлення, функції мови й мовлення (інформаційна, агітаційна, емотивна, метамовна);

- мовлення й мислення, внутрішнє й зовнішнє мовлення;

- мовна ситуація, мотив висловлення;

- мовна дія (комунікативний акт) і її етапи: підготовка висловлення, структурування висловлення, перехід до зовнішнього мовлення;

- сприйняття мовлення і його стадії: перехід з акустичного або графічного коду на код внутрішнього мовлення; розшифровка синтаксичних структур, граматичних форм; розуміння загального плану висловлення; розуміння задуму й мотивів висловлення; оцінка отриманої інформації; розуміння вибору форми і мовних засобів;

- розуміння, зворотний зв'язок, контекст (експліцитний - вербальний і невербальний - і імпліцитний);

- форми мовної комунікації (усна й письмова), типи мовної комунікації, види мовної діяльності (говоріння, слухання, читання, листування);

- модель мовної комунікації та її компоненти: адресант, адресат, повідомлення.

Відповідно авторки сформулювали такі похідні поняття, як:

- культура продуктивної мовної дії;

- культура рецептивної мовної дії;

- культура розуміння;

- культура зворотного зв'язку.

У зв'язку з розрізненням внутрішнього мовлення (мовне оформлення думки без її висловлення, усного або письмового) і зовнішнього мовлення (процес мовної діяльності, що включає різні механізми кодування й декодування інформації), науковці змогли виділити відповідні структурні компоненти соціально - комунікативної культури: культуру зовнішнього мовлення та культуру внутрішнього мовлення. З метою системного представлення поняття «соціально - комунікативна культура» на основі даних теоретичних положень російські вчені виділяють:

- відповідно до форм мовної комунікації: культуру усного мовлення й культуру письмового мовлення;

- відповідно до її типів:

- культуру безпосереднього й опосередкованого спілкування;

- культуру ведення монологу, діалогу й полілогу (мовлення кількох людей);

- культуру інформування, переконання й розваги в процесі спілкування;

- культуру ділового й побутового спілкування.

2. Моделі комунікації в гуманітарному знанні (М.Бахтін, Ч.Морріс, Й.Хейзінга та ін.).

Михайло Бахтін вносить в свою модель комунікації дві основні ідеї: діалогічність і карнавалізація. М. Бахтін критикує "абстрактний об'єктивізм" Ф. де Сосюра, ідеї якого заклали основи структуралізму. Соссюр орієнтував лінгвістику на вивчення мови (абстрактного набору правил), на відміну від мови (реалізації цього набору в реальних контекстах). Михайло Бахтін побачив "мінус" такого підходу саме у відриві від реальних комунікативних контекстів. М. Бахтін писав:

"Слово орієнтоване на співбесідника, орієнтоване на те, хто цей співрозмовник: людина тієї ж соціальної групи чи ні, вище або нижче стоїть (ієрархічний ранг співрозмовника), пов'язаний або не пов'язаний з якими-небудь більш тісними соціальними узами (батько, брат, чоловік і т.п.) абстрактного співрозмовника, так би мовити, людину в собі, не може бути;. з ним дійсно у нас не було б спільної мови ні в буквальному, ані в переносному сенсі

Бахтін ще більше посилює це становище, коли каже: "Найближча соціальна ситуація і більш широке соціальне середовище цілком визначають структуру висловлювання". Власне проблематика диалогизма лежить в його дослідженні фрейдизму. Фрейд, на його думку, намагається пояснити поведінку людини, перебуваючи в рамках частини цієї поведінки - словесних реакцій людини.

Друга базисна ідея М. Бахтіна - це карнавалізація, системний аналіз середньовічних свят дурнів, ослів, карнавалу, під час яких відбувається переміщення "верху" і "низу". При цьому король і шут міняються місцями: "лається" і "вихваляв" заповнюються іншими об'єктами. Грунтовне вивчення М. Бахтіним карнавальної культури приводить його до теоретичного вивчення сміхової культури.

Модель Чарльза Морріса (прагматична) Чарльз Морріс продовжив дослідження Ч. Пірса, який заклав основи нової науки - семіотики. Як всякі першопрохідники він був більш зайнятим формулюванням загальних закономірностей, ніж конкретним аналізом. Головна праця Ч. Моріса "Підстави теорії знаків" (1938). Людина розглядається ним як тварина, що використовує знаки. Рівень знаковості в інших тварин не досягає того рівня складності, який є у людини. Семіозіс визначається ним як процес, в рамках якого щось функціонує як знак. Ч. Морріс виділяє три виміри Денотація. Семантичне вимір Денотація являє собою відносини знаків до об'єктів, до яких вони застосовуються. Прагматичне вимір - це відношення знаків до інтерпретаторів. Риторику він трактує як самої ранньої форми прагматики. Відношення знаків один до одного належить до синтаксичного вимірюванню Денотація.

Модель Йохана Хейзінга (ігрова) Йохан Хейзінга розглядав феномен гри як обов'язковий і одночасно незрозумілий феномен людського існування. Для гри характерний особливий модус існування. Згадаймо, як дитина одночасно вірить і не вірить, наприклад, в палку-коня. Й. Хейзінга побачив і простежив ігровий елемент у будь-якому інституті людства. У правосудді, війні, філософії, поезії, мистецтві, скрізь існує елемент ігровий змагальності. Одночасно значимість саме такого способу оперування з дійсністю до дев'ятнадцятого століття поступово починає зникати: людство стає серйозніше. Наприклад, ми маємо сьогодні залишкові рудименти ігрового елемента в спорті. Хейзінга розглядає ігровий елемент у Стародавньому Римі, в середні століття, в період Ренесансу. Для гри характерне її відмежування від "повсякденного життя": Відповідно, значимі час, напруга, непередбачуваність, виграш.

Затверджено на засіданні кафедри Реклами і зв’язків з громадськістю

Протокол №3 від 26.10.2011 р.

Зав.кафедрою _____________ І.Л. Пенчук