1. Методи прямого і опосередко­ваного (непрямого) впливу.

1. Пряме втручання: через розширення державної власностi на матерiальнi ресурси, законотворчiсть та управлiння виробничими пiдприємствами.

Методи прямого впливу примушують суб’єкти економіки приймати рішення, які основані не на самостійному економічному виборі, а на вказівках держави. Основними інструментами прямого впливу є: нормативно-правові акти, цільові комплексні програми, державні замовлення, централізовано встановлені ціни, нормативи, ліцензії, квоти, ліміти, державні бюджетні витрати тощо.

Можливість і необхідність прямого втручання зумовлено існуванням досить значного за своїми масштабами державного сектора економiки в більшості промислово розвинутих країн. Держава володiє капiталами в найрiзноманiтнiших формах, надає кредити, є власником i спiввласником пiдприємств. Це робить державу володарем частини суспiльного капiталу. В державному секторi захiдних країн зайнята досить велика група людей: вiд 11 % загальної кількості осiб найманої працi у Францiї та Iталiї, до 8-9  % в Германiї та Бельгiї.

В усiх промислово розвинутих країнах становлення та розвиток державного сектору вiдбувалося практично в одних i тих галузях (вугiльна промисловiсть, електроенергетика, морський, залiзничний та повiтряний транспорт, авiацiя, космонавтика, атомна енергетика та ін.), де iнвестицiйнi ресурси, тобто сукупнiсть обладнання та машин, необхiдних для виробництва, мають особливо велике значення i вартiсть їх велика. Але така величина iнвестицiйних ресурсiв робить цi галузi досить чутливими до конкуренцiї та перiодичних криз.

Пряме втручання держави передбачає також прийняття законодавчих актiв, покликаних впорядковувати й розвивати вiдносини мiж усiма елементами ринкової системи. Прикладiв державного регулювання економiки шляхом видання законодавчих актiв дуже багато.

2. Непряме втручання здійснюється за допомогою рiзних заходiв економiчної полiтики (стимулювання капiталовкладень та вiдновлення (якщо це можливо) рiвноваги мiж заощадженнями та iнвестицiями; забезпечення повної зайнятостi; стимулювання експорту та iмпорту товарiв, капiталiв та робочої сили; вплив на загальнийй рiвень цiн з метою його стабiлiзацiї та цiни на деякi специфiчнi товари; пiдтримка стiйкого економiчного зростання; перерозподiл доходiв та деякi iншi цiлi).

2. Адміністративні, економічні й інституційні методи.

Адміністративні методи базуються на силі державної влади і не пов’язані з матеріальною мотивацією. Адміністративні методи не відповідають принципам ринкової економіки, тому вони використовуються в сферах і ситуаціях, де:

• ринковий механізм діє дуже повільно (соціальні кризи);

• ринковий механізм взагалі не може вирішити завдання (війни);

• дія ринкового механізму може привести до незворотних наслідків (захист навколишнього середовища).

Класичні адміністративні заходи регулювання поділяються на три групи: заборона (заборона будівництва нових промислових підприємств у центральних частинах міст, заборона на імпорт зброї), дозвіл (дозвіл на використання військового майна), примус (зобов’язують використовувати очисні споруди).

Основними інструментами адміністративного регулювання є: державні стандарти, норми, нормативи, ліцензії, квоти, санкції, ціни, державні замовлення.

До економічних інструментів відносяться ті заходи державного впливу, за допомогою яких створюються відповідні умови, які направляють розвиток ринкових процесів в необхідне державі русло. Мова йде, перш за все, про методи впливу на сукупний попит і сукупну пропозицію, на ступінь централізації капіталу, на соціальні і структурні аспекти економіки.

Економічні методи державного регулювання включають:

• фіскальну (бюджетну) політику;

• грошово-кредитну (монетарну) політику;

• програмування і прогнозування.

Фіскальна політика являє собою комплекс заходів, здійснюваних шляхом маніпулювання державним бюджетом, урядовими доходами і видатками для досягнення повної зайнятості, зростання виробництва і зниження інфляції.

Розробляючи економічну політику, держава широко використовує заходи, які можуть вплинути на грошово-кредитні відносини. Комплекс таких заходів, відповідно взаємовпорядкованих, називають грошово-кредитною політикою.

Основні завдання грошово-кредитної політики:

• забезпечення стабільності національної валюти з метою ефективного здійснення платежів і розрахунків;

• розробка правил грошового обігу, їх регулювання і контроль за їх виконанням;

• вплив на економічну кон’юнктуру шляхом зміни кількості грошей, які знаходяться в обігу.

Грошово-кредитна політика впроваджується в життя спільними зусиллями уряду і центрального банку. Саме цим тандемом забезпечується висока ефективність впливу передбачених державою заходів на хід економічного розвитку країни.

Основний суб’єкт грошово-кредитної політики – центральний банк, який, не будучи урядовим інститутом, як правило, виконує цільові установки уряду. Основне завдання центрального банку – забезпечити функціонування грошової системи – потребує стабільної купівельної спроможності грошей як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку.

Незважаючи на величезне значення державного регулювання економіки, слід разом з тим па’мятати, що здiйснюватись воно повинне лише в певних межах. Цi межi встановленi масштабами обмежень ринку в цiлому i конкретною економiчною ситуацiєю. Вмiле державне регулювання дозволяє лiквiдувати такi "провали", якi неможливо надолужити, використовуючи виключно ринковий механiзм. Як писав Аврам Лiнкольн: "Розумна мета держави полягає в тому, щоб робити для людей те, що їм потрiбно, але що вони самi своїми силами не можуть зробити взагалi або не можуть робити належним чином".