не кожна окремо, а обидві разом — характеризують дану надію, епоху, філософічний напрям тощо...

...Переважно три моменти характеризують особливості філософії даної національносте: 1. форма вияву філосо­фічних думок, 2. метода філософічного дослідження, 3. бу­дова системи філософ», «архітектоніка», зокрема ста­новище і роля в системі тих або інших цінностей. Форма вияву філософічних, думок, може, є найбільш зовнішня національна риса у філософи. Стремління до простоти і прозоросте у англійців, стремління до симетрії і схема­тизму у французькій філософії, стремління до відкриття «діалектичних моментів», протиріч і «руху» думки між ними — в німецькій (що здається декому «туманністю» німецької думки) — це є, без сумніву, важливі, але зовнішні риси. Значно більше значіння має метода філософуван­ня — емпірична та індуктивна метода англійської філосо­фії, раціоналістичні докази у французькій, трансценден­тальна та діялектична метода у німецькій накладає відбиток на саме єство філософічних систем цих націй. Ще глибше значіння будови системи. Від цього залежать як максималь­но оригінальні і цінні, теж, щоправда, й максимально «помилкові» національні риси філософічних систем. Ріжне постановлення в системі цінностей релігійних, теоре­тичних, етичних, естетичних, вітальних і т. д.— це, розу­міється, є основа системи. Так само залежить від цього архітектонічного моменту й ріжна характеристика окре­мих сфер цінностей — «почуття», «припис», «.обов'язок» є основні форми моральних цінностей в англійській, французькій та німецькій етиці або згода з досвідом, з розу­мом, із внутрішньою закономірністю пізнання як теоре- тико-пізнавчий критерій в тих самих націй. Наскільки одно із цих тверджень абсолютизується, проголошується загаль- нозначним і негуються усі інші, постільки ми маємо справу з основними помилками національних філософій.

4. Українська філософія

Коли ми говорили, що лінія філософічного розвитку переходить із країни до країни, то це твердження не тор­калося ані України, ані інших слов'янських народів, бо ще не траплялось в історії розвитку філософії, щоб «великий філософ», чи то українець, чи представник якоїсь іншої слов'янської нації, утворив синтезу світового значіння.

491

«Світового значіння», себто яка була б вихідним пунктом дальшого філософічного розвитку філософії в світовому масштабі. Мало цього, в межах національних у слов'ян і досі поруч з чистими теоретиками можуть бути «оставлені мисленпики, які тільки намічали ідеї, тільки кидали думки, не продумуючи їх до кінця, не даючи їм останньої філо­софічної обробки...

...Тому ми знаходимось в досить скрутному становищі, коли захочемо схарактеризувати українську філософічну думку, бо ми можемо з повною певністю сказати, що маємо тут справу лише з початками і намічанням думок, які мо­жуть бути розвинені в дальшій філософічній творчості українських мисленників майбутнього. Власне, так само стоїть справа і в інших слов’ян. Ані релігійна філософія у росіян, ані «месіянізм» у поляків теж не досягли такого рівня, щоб можна було говорити про світове їх значіння.

Слов'янській (зокрема українській) філософії треба ще чекати на свого «великого філософа». Тоді те оригінальне, що, може, є в зародку в творах дотеперішніх слов'янських мисленників, виступить у весь зріст, відкривши глибини національного духу не лише перед усім світом, а й перед на­родом самим... Досі ми не маємо таких філософів, значіння яких для усіх було б таке безумовне, як значіння, скажемо, Канта в історії німецької думки, яке визнає навіть Ніцше, що був запеклим ворогом Канта і кашіянства, або зі значінням Декарта, Мальбранша, Паскаля для французької думки. Розуміється, можна говорити про Сковороду, Гого­ля або Юркевича як про типових представників націо­нального українського характеру. Але ні першому, ні дру­гому, ні третьому не вдалося свої своєрідні думки прищепити світовій думці, та щодо Сковороди і Гоголя, то вони більше належали до тих, хто ставить проблеми, ніж до тих, хто дає їм остаточну формульовку.

Для характеристики української філософічної думки робить великі труднощі ще те, що українське культурне життя не завше було різко та яскраво усамостійнене і відокремлене. Мінявся і ступінь політичної залежносте, і ступінь рівня національної свідомости інтелігенції, отже, найважливіші з передпосилок культурного розвитку. Українська історія знижується на певний час до рівня «обласної історії» (російської, почасти польської). Нас­лідком цього було те, що значна частина видатніших пред­ставників української думки працювала поза межами

400