коштувати. Тому боно постарається її при першій нагоді повалити, а само під владу метропольну повернути,

8. Коли нова українська провідна верства потрафить вивести Україну з В трагічного положення між Польщею і Москвою так, щоб, одділяючись од Варшави, не утонути в Москві, а одділяючись од Москви, не утонути в Польщі. Без цього Україна останеться назавжди або недорущеною Польщею, або недопольщеною Руссю, і вся боротьба за незалежність українську кінчатиметься завжди новим поділом України між Польщею і Москвою.

Три тільки ідеї політичні і три тільки методи організації маємо ми для розв'язання оцих основних проблємів нашого державного буття;

Охлократію з диктатурою.

Демократію з республікою.

Класократію з правовою — законом обмеженою і зако­ном обмежуючою — монархією.

Розглядові цих трьох політичних ідей і методів орга­нізації в приложенню їх до реальних умов нашого існуван­ня і до випливаючих, з цих умов восьми основних проблємів нашого державного буття присвячені мої «Листи».

ДМИТРО донцов

НАЦІОНАЛІЗМ¹

(Уривки )

...Основні ідеї «Націоналізму» були: передусім антитези драгомаяівському «малоросіянсгву». Трактованню Украї­ни як провінції Росії, що претендувала лише на деякі «долегші» культурного й соціального характеру, «Націона­лізм» протиставляв ідею політичної нації': нації, ідеалом і метою якої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив з усякою Росією, а культурно — повне про­тиставлення цілому духовному комплексові Московщини; під оглядом соціяльним — нєгація сощялізму. Це була пов­на антитеза «гермафродитському» світоглядові тодішнього демо-соціялістичного українського провідництва...

¹ Друкується за: Історія української філософії. Хрестоматія. К., 1993.

482

На питання «Що?» «Націоналізм» відповідав: незалеж­ність і повний сепаратизм, підкреслення останньоі-о в антиципації майбутніх гасел «федерації», «самостійності», але... в рамках «общего отечества», Росії. На питання «Як здобувати свою мету?» «Націоналізм» відповідав: бороть­бою, національною революцією проти Московщини; не шляхом «порозуміння» чи «еволюції».

Ці тези були цілковитою антитезою драгоманівства і соціялізму, бо ідеологія Драгоманова уймалася ним же самим в його «гімні»: «Гей, українець просить немного...». Ідея «Націоналізму» замість «немного» ставляла «все»! Замість «просить» —жадає і здобуває. Також дальшу драго- манівську мудрість {з того ж гімну): постулят «любови, ко всім слов'янам, а в першу міру до москалів, як до «старшого брата», що мав вести інших, «Націоналізм» відкидав як наївне і шкідливе капітулянтство.

За питанням «Що? », «Яка мета нації? »і за питанням «Як осягти її?» на третє питання — «Хто мас довершити?» — «Націоналізм» відповів: людина нового духа. Якого? Духа, протилежного занепадницькому духові речників україн­ської інтелігенції ХХ-го віку з «рабським .мозком» і «рабським серцем» (слова І. Франка). Роз'їждженому сумнівами розумові тієї інтелігенції, хитливому в своїх дум­ках, «Націоналізм» протиставляв не знаючу сумнівів віру в свою ідею, в свою Правду (крикливо окреслену против­никами як «догматизм», односторонність і «емотивність»),

...Який образ уявляється нам, коли вимовляємо: українська національна ідеологія? Які емоції збуджують у нас імена кирило-методіївців, Драгоманова, Франка і провідників новітнього народництва та соціялізму? Певно, не ті, з якими лучаться в нас імена Данте, Макіявеллі або Мадзіні. Це постаті різних шкіл, різних стилів і яких же ж інших світоглядів!

Коли б ми хотіли кількома словами висловити цілу різницю між націоналізмом і народництвом, то ми знайшли б її в двох діяметрально протилежних світовідчуваннях: світ, де панує воля, і світ, де панує інтелект. Два темпера­менти: чин — і контемпляція, інтуїція — і логіка, агресія — і пасивність, догматизм — і релятивність, віра — і знання...

...Спонтанна воля до життя нації — безмотивна і бєзро- зумова — була для наших провансальців чистішою мета­фізикою. Ми бачили, як один з соціялістів обурювався, що наивщцій формі об'єктивації національної волі (державі)

хочуть «шовініста» надати характер якоїсь «окультної сили». Саме про цю «квалітас окульта» говорить і Шопен- гавер, пишучи про волю взагалі. Не дивно, отже, що наше провансальство, що дивилося на чинник волі як на щось підрядне, інстнктово ненавидячи і всі форми його вияв­лення, заперечувало її найвищий вияв у нації.

...Українське провансальство ніколи не розуміло національної ідеї як аксіому, але все як теорему, яку треба було довести, випровадити з іншого твердження. Тому для нього національні постуляти все були предметом «теоре­тичних дискусій», отже, «ворожі» точки погляду (не ефекти} все можна було годити на підставі спільної логіки й тверджень, признаних за правдиві обидвома сторонами.

.„Наше провансальство «ніколи не відділяло українське питання від загального пляну суспільного і політичного оновлення Росії», себто нації-шразита. В нашого прован- сальства ие було свідомості, що українська національна ідея с революційна ідея. Воно не припускало, що для її пере­моги потрібний революційний запал. Звідсіля його нена­висть до «шовінізму», «афекту», «пристрасти», як головних чинників боротьби: ті почуття непотрібні й шкідливі для припцйшяльного угодовця. Він не розумів, що таке національна ідея, яка керується гаслом «або-або», і звідсіля його ненависть до понять, що виражаються словами «експансія», «панування», «влада». Бо угодовець «бореть­ся» не за владу, а за «рівність», за «визволення» (економічне й культурне) ціною угоди з владою.

...Думка, що боротьба, експансія нації і т. п. мають бути метою одиниць, тому що це потрібне для цілого, є для про­вансальця найбільш абсурдною річчю в світі. Лиш «тео­логи» безпардонно касували самозистарчальшсть окре­мих речей, підкреслюючи псршенство «запального», ідеї «вічного». В тіії і був Гсраклітів момент філософії тих «теологів», так ненависної соціальним епікурейцям. Про­вансальці мали свою теорію: в них не «поодиноке» означу­валось «цілим», не випливало з нього, а навиаки_: «ціле» було витвором поодиноких речей, що існували вже перед тим. Це був послідовний атомізм, який приводив до анархізму, подібного до Штірнерівського, хоч він і носив маску «лю- дяности» і «громадськості!». Фосрбах проголосив «дух, «Ідею», «теологічною примарою», признаючи одиноко реальним тілесну, змислову людину, але він визнав ще права колективу.

484

...Замість вкласти в поняття надії велику Ідею, високу ціль, що стала б понад «партикулярним», вони зробили собі Бога з феноменального — обмежили об'єм поняття нації (1). Замість включити в поняття нації не тільки «нині», але й «за­втра» вони задовольнилися лиш першим; вони обмежили поняття нації в часі (2). Вони були поза часом, а їх ідея — ні ретроспективною, ні проспективною, без традицій вчора, без завдань завтра. Взиваючи до розуму й викликаючи почу­вання, фанатизм, вони зробили національне почуття плитким і яловим; обмежуючим його інтенсивність.

...Я схарактеризував цей світогляд як світогляд не нації, а верстви, провінції, плебсу. Але є в нім щось гіршого. Це є світогляд націй-иаріїв, націй-феллахів. Це був світогляд, що стояв у противенстві до світогляду діяльних і сильних рас. Це був світогляд нижчих рас, переможених.

...Така філософія не могла дати тим поколінням, що виховувалися під її впливами, віри в свою справу, ні розма­ху, ні патосу. Вона мусила привести до духового роз­двоєння, розламу, знесилля, зневіри і сумніву. І дійсно, сліди цього всього, як страшний балянс українофільства, бачимо виразно в нашім провансальстві.

...Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експан­сії,— означив я як першу підставу націоналізму, який тут протиставляю драгоманівіцині. Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути те стремління до боротьби, та свідомість її конечности, без якої неможливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне житгя, ні віра в нього, ані тріюмф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу. Першу з цих підстав протиставляю тому духовому «кастрат- ству», яке виключало волюнтаристичний чинник з міжнаціо­нального життя, вірячи сліпо в творчу силу інтелекту. Дру­гу— протиставляю засадничому пацифізмові нашого провансальства. яке вірило у вічний мир Ліги націй.

...Тим часом... «фанатизм» знов-таки с невідкличним станом душі всіх діячів і учасників великих епох, усіх, що дають себе нести великій ідеї. Цей фанатизм сторонників великої ідеї випливає вже з її «релігійного» характеру.

...До емоціональносте і фанатизму великих ідей, які рушають масами, треба додати ще одну їх прикмету — «аморальність». Це не с, звичайно, аморальність в змисАі увільнення від етичного критерію, від морального Ідеалізму. Навпаки, максимум етичної напруженосте тих ідей та їх сторонників є незвичайно високий, а підпо­

485

рядкування особистого загальному, часто жорстоким мо­ральним приписам, тут суворе, тверде, як ніде. Отже, коли говорю про «аморальність» тих ідей, то тут розумію їх суперечність з буденною мораллю провінціонального «ка- льоскагатоса», який етичність чи неетичність великої ідеї або руху оцінює з точки догляду політичного бездоганного міщанства, який до загальнонаціональних, взагалі гро­мадських справ піадодить з міркою своїх приватних вигод, турбот та інтересів.

Право нації на самовизначення? Певно, але не кожна, що «має» це право, має його?

В тім суть і глибше значіння зв'язку між доступом і правом на нього. Бути перейнятим великою ідеєю і фанатизмом до ц зреалізувавші — це ще не забезпечує перемоги, треба маги ге­ній її справді здійсниш! Правда, що ні одна ідея не перемогла, яка не носила прикмет «романтичної» доктрини, яка не мала на своїм чолі фанатиків, але також не перемагала й та ідея, що не посувала людськість в її розвою хоч один крок наперед. Бо так само, як не може утриматися при житті й пануванні кляса, що перестала бути суспільно корисною, так само не може утриматися при житті й пануванні в світі нація, що не є корисна своїм пануванням для ліодськости. 71 раси звичайно знаходять легку синтезу між націоналізмом та інтернаціоналізмом.

...Нація або ідея, яка стремить розірвати залізні пута індивідуалізації, яка дбає не про конкретне, але про «віч­не», мусить признати величезну ролю в житті націй насильства. Без нього не усунути ні змиршавілого, без нього не розчистити площі до будови нового...

...Хто впроваджує в світ і здійснює якусь ідею? Прован­сальці, демократи і прочі народолюбці відповідали—завше народ! Ми відповідаємо—ніколи народ! Народ є для всякої ідеї, чи в її статичному, чи в динамічному стані, чинник, пануючою умовою є існування активної, відважної, спраг- неної влади меншости, цієї правдивої носительки великих ідей, найважнішого чинника історії.

...України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її в нашій душі. Можемо й повинні опалити цю Ідею вогнем фанатичного прив'язання, і тоді цей вогонь з'їсть у нас нашу рабську «соромливість» себе, що пищить нас, як соромливість своєї правди знищила французьку аристократію, як ідеологія «кающегося дворянина» знищила російську шляхту, а в цім вогні спопеліють і чужі ідоли.

486

...Нам бракувало національного догматизму. Вірити можна лише в те, що яскраво стоїть перед духовим зором. А що могли >ш любити, коли бачили світ мов через льорнет- ку, накручену на чуже око, де все зливалося в неясну сала- маху, де не можна було відрізнити націю від племени, самостійність від федерації, рідної країни від «слов'янства» або «Сходу Європи», нарід від племени або кляси, націона­лізм від інтернаціоналізму, державництво від провінціялізму, свою ідею від чужої, угоду від боротьби? Образ того, що треба було любити, зливався з образом того, що треба ненавидіїи. Яскравого протиставлення Бога і мамони, якому завдячує свою силу кожна релігія, в нашій національній ідеології не було, не було догми, а значить, і «еросу», а значить, і прав* днвого націоналізму, який притягав би маси.

...З цим мас раз на все зірвати нове українство. Бо всі ці ідейки (слов'янофільство, «Схід Європи», соціялізм), му­сять безплідними вмерлі, як усе половинчасте, що стає в дорозі цілому. Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хоче перемогти, повинна бути яскравою ідеєю, себто виключати всяку іншу, основуватися не на частиннім, але повнім запереченні чужої. А для того ця ідея повинна бути всеобіймаючою. А це значить, що вона повинна перейняти поняттям політичної влади над людністю і територією, а по-друге — натхнути собою таку суспільну форму господарства, яка б пізволила їй піднести «благоустройство» країни під своєю хоругвою, потроїти видатність моральних і фізичних сил країни в порівнянні з її теперішнім станом.

...Нація, що прийняла чужу ідею,— як м'ягке залізо, як індукційний магнет. Треба, щоб тиснення чужої ідеї ослаб­ло чи перестало — і нація тратить у собі «магнетичну енер­гію». Коли нація хоче стати, як сталь, напоїти себе «сталою» магнетичною енергією, мусить черпати ц у власній ідеї.

...всупереч провансальцям «воля, слава, сила відмірю­ються силою боротьби, не «страждань» і «сліз». Бороті,ба за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема... Перед кожною нацією є дилема: або перемогги, або згинути...

Ту мужню нашу славну ідеологію, ідеологію рас, що радо приймають боротьбу за буття і за щастя перемоги, повинні ми засвоїти наново. Але передумовою є повний розрив з духом провансальства, що труїть національну АУшу...

«Лиш плекання зовсім нового духа врятус нас!»

487