елементи чи їхні діти, безумовно, ще пам'ятають про сво колишнє привілейоване становище, про панування працею. Вони потай мріють про скасування большевизи™ й його державного бюрократичного капіталізму та _Цр^ повернення старого ладу, приватної капіталістичної влас­ності. Ці елементи на Україні є переважно чужинного походження. Як відомо, історія України так склалась, щ₀ панівна руська нація втягла в себе майже всі більцц власницькі елементи української нації. Тому величезна більшість буржуазії на Україні (аграрної, промислової, бю­рократичної) була не українська. Україна, хоч-не-хоч, була на 90 (як не більше) відсотків селянсько-робітнича країна. Революція, само собою, не наробила нам буржуазії, вона знищила й ту, що була на нашій землі. Отже, наша нація не має багато й тих, що зітхають за минулим ладом, і все на­селення нашої Батьківщини на цей мент складається на 90 (чи більше) відсотків із трудових кляс. Воно безумовно ненавидить сучасний режим московського деспотизму, але так само не має ніякого сумніву, що воно ніяк не прагне повороту старого панування приватно-капіталістичних кляс. Чого саме воно прагне, про це мова буде далі.

12. Наішевніше забезпечення самостійності Української держави

Перша вимога і перший інтерес його — здобуття само­стійності і незалежності своєї вже здобутої Держави. Чим може помогти йому еміграція?

...Розуміється, коли б у світі дійшло до воєнної сутички Заходу з тиранією Москви, то українська еміграція стала б на бік Заходу й взяла б по мірі сил своїх участь у збройній боротьбі, сформувавши з своїх членів кілька допоміжних армії союзників батальйонів.

...Але в неї є і повинно бути інше завдання на полі здо­буття державної самостійності, а саме: схиляти до неї опінію західного світу. Проти української самостійності ревно працюють вороги її, головним чином руські та польські імперіалісти. Вони всіма засобами намагаються виставити українську національно-державну ідею як штуч­ну, як витвір чужих Україні сил, як потайне знаряддя їхньої імперіалістичної політики, надто Німеччини. Українці, мов­ляв, ніякої самостійної концепції, ні інтернаціональної, ні

470

_£0ціяльно-політичної, не мають, вони є тайні агенти або німецького нацизму, або руського большевизму.

Отже, завдання членів української еміграції, борців за свою державну самостійність, повинно насамперед бути в _т0му, щоб розбити цей наклей ворогів і щоб довести світові, ідо українство, навпаки, всією історичною, виробленою віками всебічного поневолення, всією природою свосю є дай щиріші вороги всякого насильства, гнігу, визиску, як внутрішнього, так і інтернаціонального, що воно є най' вірніший бороць за мир на Землі і за об'єднання всіх народів• Чим же воно могло б це довести? Самих офіційних «вощаних» декларацій, як робило, наприклад, «міністер­ство» закордонних справ Національної Ради, не досить. Не самі деклярації творять ошнію, а ще й відповідна дія. Треба, щоб українська еміграція на кожному місці свого перебу­вання доводила і словами, і ділами свою демократичність і—головне — миролюбність. Так, ми будемо скрізь декля- рувати, що ми, українці, є одні з найіциріиіих борців за світлий мир, за світову федерацію. Але через що так? — мо­жуть нас запитати. Наше пояснення може бути цілком логічним і переконливим. Ось воно: через те, мовляв, що ми, українці, у світовій федерації вбачаємо найповніше за­безпечення нашої національно-державної самостійності, якої ми так жагуче прагнемо, за яку ми принесли стільки жертв. Ми краще, ніж так звані самостійні держави, знаємо, що в цій світовій кон'юнктурі, яка твориться на планеті розвитком світової економіки, не може бути як слід забезпеченої самостійності, а тим паче у держав неса­мостійних. Тому ми, коли хочемо мати свою національну самостійність, мусимо бути в найперших і найактивніших рядах борців за здійснення ідеї Світової Федерації Народів, яка знищить яку-будь можливість одній нації накинути АРугій своє панузання.

15. Якої орієнтації триматись

...Паща правда і справедливість повинні мати за собою силу. А в чому може бути наша сила? Тільки в нашому на- Р°ДІ, в погодженні, в порозумінні, в злитпо з нашими внутрішніми силами. Коли вони будуть з нами, коли вони хотітимуть самостійності Української Держави, і Хотітимуть її всією душею і всім тілом, тоді зовнішні сили иовинні будуть серйозно подумати над тим, чи можна не за­довольнити це хотіння. О, не через справедливість «чин-

471

ників», а через ту невигоду та шкоду інтересам їхнього «святого національного егоїзму», які можуть бути від того га­рячого, дієвого, самовідданого хотіння великого, сорока мільйонного народу, від його залізної волі битись за сво^ визволення до останньої краплі крові, до останнього зєрц_а пшениці, до останнього кіла вугілля. Це — серйозний аргу. мент. І от тепер виникає питання: хто ж такий аргумент може виставити «могутнім чинникам»? Очевидно, той, з ким будуть внутрішні сили, себто з ким буде український народ і його «святий національний егоїзм».

І тут знову виникає все оте саме старе питання: що може задовольнити егоїзм народу, що може посунути на бороть­бу до останньої краплі крові десятки мільйонів людей? Тільки саме домагання національно-державної самостій­ності, тільки задоволення національної правди й спра­ведливості? Тільки право й змога мати свій самостійний уряд, парламент, міністрів, своє військо, свої школи, свої газета, одне слово, тільки «саму Україну»? Чи ще щось?

В 1917 році так само стояло це питання, і ми болюче пам'ятаємо, що вибрав український народ: «самої України» без «чогось іншого» він не схотів і пішов за тими, які те «щось» обіцяли йому дати негайно і без обмеження. (Що саме вони йому потім дали, це інше питання). Л що саме було те «щось»? Це було — ще і ще раз згадаймо — задо­волення його економічних і соціальних інтересів, це була правда і справедливість не тільки національна, але й всебічна. Українська Центральна Рада не відважилась про­тиставити обіцянкам большевизму своє щире злиття зо своїм народом, з його нехай «надмірними» прагненнями того моменту. Вона орієнтувалась на інші сили. Що з того вийшло, ми це й досі відчуваємо. Та не тільки ми, а може, через нас і весь світ.

Тепер ми знову стоїмо перед тим самим питанням, і я так само, як у 1917—1919 роках, попереджаю і застерігаю: на­ша правда, наша сила на орієнтацію б нашому народі. Йому треба догоджати, йому треба обіцяти (і то щиро, чесно, всією душею!) всебічне задоволення потреб його «святого егоїзму», І тоді буде порозуміння, оте злиття з ним, тоді він усім сством своїм буде за Україну, єдину, всебічно вільну Україну.

І от тоді, коли питання самостійності України буде вирішуватись щиро демократично, коли воно поставиться на обговорення й вирішення голосуванням усього україн­

472