розвитку. На основі сприйняття, творчого осмислення перекладних джерел світової культури на початку XI ст. створювались самобутні, оригінальні твори вітчизняної книжності.

Філософські їдеі у творчості давньоруських книжників та в пам'ятках літератури

Першими творами київських книжників були так звані слова, повчання, послання, моління, в яких виразно постав­лені важливі світоглядні проблеми, подані глибокі філософ­ські ідеї. Саме з книжним знанням перш за все і був пов'язаний початок філософської думки кисворуської доби. Навіть склалось таке уявлення, що філософ — це перш за все вчений книжник, граматик, освічена людина, яка глибоко розуміється на книжній премудрості; але якщо філософ є обов'язково книжником, то не кожний книжник гідний звання філософа. Скоріше за все, філософом вва­жали не того, хто просто володіє книжними знаннями, а того, хто ці знання втілює в життя, використовує їх як керівництво в процесі життєдіяльності, а звідси і філософія мислилася не просто як абстрактне теоретизування, а й як практична мораль, як знання і повчання на основі знань. Про філософію Київської Русі, про її рівень прийнято судити по творчості таких видатних давньоруських книжників, як Іларіон Київський, Лука Жидята, Феодосій Печерський, Нестор, Никифор, Володимир Мономах, Климент Смолятич, Кирило Туровський, Данило Зато- ченик та ія.

Чільне місце в творчості багатьох київських книжників займає образ історії. Тут варто назвати «Слово про Закон¹ і Благодать» ² Іларіона Київського (поч. XII ст.) — одного з перших давньоруських філософів. Відомості про Його життя досить обмежені, У 1051—1053 рр. Іларіон був

¹ Заков — Старий Заповіт Біблії, зокрема перші його п’ять книг, а яких викладено іудейське віровчення. Іларіон лід «законом» розуміє віру, *№ передувала християнству і мала риси поганства.

Благодать — основоположне поняття християнського віровчення, викладеного в Новому Заповіті Біблії. У «благодаті» вбачається особлива ^сИла. послана від Бога людям для спасіння від гріховності.

21

у подальшому становленні філософської думки, суттєвс вилинувши на ідейний процес Київської Русі та наступні періоди історії. Фактично з Іларіона започатковується українська історіософська тематика.

Суспільна думка Київської Русі XI ст. відзначена постат­тю Луки Жидяти (невід.— 1059). Про його життя майже нічого не відомо. Він був «книжником» Ярослава Мудрого, отримав сан єпископа, а після смерті Ярослава був засуд­жений і ув'язнений у монастирі, де провів три роки. Після звільнення, повертаючись до Новгорода, Лука 15 жовтня 1059 р, помирає.

Його твір «Повчання архієпископа Луки до братії» є оригінальним документом соціально-етичної думки, яка відображала реалістичну картину тогочасного суспільства. Актуально звучать сьогодні заклики Луки до любові, до за­гальної злагоди і миру у людських відносинах: «Претерпите; брат брату, а не воздайте зла на зло, друг друга похвали, да и бог вас похвалит... Не осуди брата.., поминая свои грехи, да тебя бог не осудить».

Так виразив Лука Ідею суспільного примирення і милостині,

Одним із перших книжників-нолемістів був Феодосій Печерський (бл. 1008 —1074). Народився Феодосій у багатій сім'ї у Василеві (теп. м. Васильків Київської обл.). Дитячі роки провів у Курську, звідки 17-літнім юнаком таємно приходить до Києва з наміром вступити до мо­настиря. Відзначався замкнугістю, відчуженістю, що й зумовило його вибір до служіння церкві.

Поселившись поряд з печерою Антонія, Феодосій тридцять років проводить затворником, в «трудах» і молитвах, не думаючи про свою плоть, переносячи труд­нощі та митарства печерського подвижника. В 1062 р. братія Києво-Печерського монастиря вибирає його ігуме­ном, і Феодосій спрямовує свою основну діяльність на зміцнення позицій монастиря, посилення ролі православ­ної церкви.

Будучи автором одинадцяти творів, серед яких «Слово про терпіння і любов»>, «Повчання про терпіння і сми­рення», Феодосій виступав ідеологом православ'я, вважа­ючи, що саме воно є істинною релігією, проповідував основи християнської моралі, боровся за її чистоту. Критикуючи язичництво, Феодосій виступав проти його залишків, проявів у християнстві. Різко засуджував тих,

24

які, «називаючись християнами, ло-погаяськи жили», у «Поученні дро кари Божі», яке гіпотетично приписува­лось Ф. Печерському, пояснюється: «Бо хіба се не погансыш ми живемо, якщо в стрічу віримо? Адже якщо хто зустріне чорноризця, або (вепра)-одинця, або свиню, то вертається,— а чи не по-поганському є се? Се ж по дия­вольському наущенню (одні) сеї примітв держаться, а дру­гі — в чхання вірять, котре буває на здоров'я голові. Але цими і другими способами всякими диявол обманює, хитрощами дерева блюючи нас од бога: трубами, і скоморо­хами, і гуслями, і русаліями. Ми бачимо ж ігрища витоло­чені і людей безліч на них, як вони пхати стануть один одно­го, видовища діючи,— (це) бісом задумане діло,— а церкви стоять, і коли буває час молитви, (то) мало їх знаходиться в церкві».

Б соціальних поглядах Ф. Печерського інтереси церкви переважають над світськими, наприклад ідея про те, що світська влада від Бога і тому вона повинна стояти на боці церковних інтересів, що церква повинна здійснювати на­гляд над світською владою тощо.

На другу половину XI — поч. XII ст. припадає життя і творчість «батька руської історії», скромного ченця- літописця Нестора (бл. 1056 — після 1113). Автор «Житія преподобного отця нашого Феодосія, ігумена Печерського» та інших творів, серед яких особливо виділяється створена ним редакція «Повісті временних літ». Це об'єднання роздріблевого матеріалу літописань і цілісне його осмис­лення стосовно історії Руської землі.

«Повість временних літ» є важливим матеріалом для вивчення історіософських поглядів давньоруської суспільної думки. Нестор, як і інші літописці, прагнув не тільки зобразити історичні події, а співставити їх з іншими подіями, знайти їх першопричини, передбачити наслідки. Такі історіософські проблеми, як світова історія в самому широкому розумінні цього слова, «откуда есть пошла Рус­ская земля», роль і місце, яке посідає Київська Русь серед інших держав, та інші були настільки важливими, що фактично визначали тему і сенс людського життя. Харак­терною рисою «Повісті временних літ» та іншої істо­ріософської літератури було те, що в ній погляд на історію людства отримував певну конкретизацію в політичних ідеях і концепціях. Це було викликано потребами сус­пільно-політичного життя в умовах становлення давньо­

25

руської державності, потребами в філософському обгрун­туванні державної політики.

Приблизно на такий же період, як і Нестора, припадає творчість відомого політичного і церковного діяча Ни­кифора (невід.— 1121); з 1104 по 1120 р. був київським митрополитом. Ним написані п'ять творів — послань і пов­чань, серед яких «Послання митрополита Никифора Воло­димиру Мономаху», «Послання Ярославу Святославо- вичу», твори про піст тощо.

Найбільш цікавим у філософському відношенні є «Пос­лання...» до Володимира Мопомаха. Саме в ньому Никифор прагне вирішити проблеми пізнавальних можливостей людини, пов'язаних з ЇҐйсихологією. Цікавою є спроба роз­глянути людину як складну, багатофункціональну систему, створену з двох субстанцій—тілесної та духовної, що пере­бувають у стані єдності і в той же час постійної боротьби. Душа людини складається з трьох сил: словесне, люте і ба­жане. Перше — це ум, розум, логос, це вище начало; дру­ге — почуття, пристрасті, емоції, це стихійна сила, що дає життєву енергію; третє — це воля, прагнення, цілеспрямо­вана дія. Саме воно, бажане, пов'язує раціональне (словес­не) з ірраціональним (лютим), емоції підпорядковує розуму.

Так, Никифор, аналізуючи боротьбу розумного і пристрасного начал, виходить на аналіз боротьби доброго і злого, що нероздільно пов'язані в людині. Людина повинна розрізняти добро і зло, а для цього їй необхідні знання, початком яких є далі органів почуття. А оскільки ці почат­кові знання ще недосконалі, їх потрібно перевірити, підкріпити розумом. Зі знаннями, розумом Никифор пов'язує мудрість, доброчесність, моральність, порядність людини. Так, фактично в одному з перших вітчизняних творів зроблена спроба розкрити механізм людського пізпання, його діалектику. Ідея про обов’язок людини перед Богом, про необхідність підпорядкування свого життя «бо­жому провидінню» пронизує цей твір Никифора.

Як правило, всі філософські роздуми і міркування були прерогативою духівництва. Напевно, єдиним винятком серед давньоруських письменників XI — поч. XII ст. в цьому відношенні є Володимир Мономах (1053 — 1125) — син князя Всеволода, який дістав від матері прізвище Мо- номаха. Видатний державний і політичний діяч, він водно­час був талановитим письменником і мислителем. У 1078— 1094 pp. князював у Чернігові, а в 1113 р. став київським

26

князем, відновивши великокнязівську владу на значній території руських земель.

Мономах видав цілий ряд законодавчих актів, які дістали назву «Статут Володимира Мономаха». Найбільш відомим його твором є «Повчання» («Поучення»), який можна віднести до розряду текстів світської, практичної філософії. Саме в цьому творі Мономах виступає як оригінальний мислитель морально-етичного напряму. Це духовний заповіт своїм дітям, всім сучасникам, це взірець утвердження ідеалу князівського правління, яке найбільш відповідало інтересам єдності Київської Русі. Це стверд­ження думки про постійну присутність Бога в людських ділах, в Його особливому відношенні до людини як вибра­ного Ним творіння.

Основні питання, які піднімає Мономах у своєму творі,— це питання про світобудову, державну владу, сутність людини, її моральність. Підкреслюючи велич і всемогутність Бога, який створив багато «великих чудес і благ», Володимир Мономах і весь світ мислить як ство­рений Богом, прикрашений Ним для слави і служби людині. Світ постає перед людьми у своїй досконалості, красі як взірець премудрості Бога. На богословсько-моралістич­ному оптимізмі Мономах будує свою етичну доктрину: «Воістину, діти мої, розумійте, як ото єсть чоловіколю- бець — бог милостив і премилосгив. Ми, люди, гріпіні є і смертні, а коли нам хто зло вчинить, то ми хочем його пожерти і кров його пролити найскоріш. А господь наш, володіючи і животтям і смертю, согрішення наші, вищі од голови нашої, терпить (раз), і знову, і до (скону) животгя на­шого...»

Чоловіколюбець-Бог не вимагає від людини таких над- зусиль, як затворництво, строгий піст, чернецтво. До­статньо не забувати «трьох діл тих, бо не є важкі вони...». Такими добрими ділами Мономах називає покаяння, сльози і милостиню.

Володимир Мономах вчив поважати старших і мен­ших — «старих шануй, як отця, а молодих — як братів», — не прагнути до накопичення багатства та скарбів, оберігатися від клятвопорушення і неправди, гордині.

Особливо застерігав Мономах «берегтися лінощів, лжі, пияцтва і блуду, бо в сьому душа погибає і -гіло». Основою »ятгя людини вважав працю, не принижував ні фізичний, ві розумовий труд, не розривав їх, вважаючи перший

27

необхідною умовою для другого. До етичних Норм відно­сяться і вимоги Мономаха до справедливості князівсько­го суду, в основі якого повинна лежати правда. Він засуд­жував смертну кару як форму покарання, стверджуючи, що кожна людина має право жити стільки, скільки їй визначено Богом: «Ні правого, ні винного не вбивайте (і) не повелівайте вбити його; якщо (хто) буде достоїн (на­віть) смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської».

Моральні, політичні, правові погляди Володимира Мо- номаха часто не узгоджувались з багатьма положеннями ортодоксальної церкви. Силу князів він вбачав не в «духов­ному веденні», а в знанні, виступав за реабілітацію «знан­ня», «світськоїмудрості», закликав вчитися, На основі влас­ного життєвого досвіду показував, що державні інтереси потрібно ставити вище особистих, різко виступав проти князівських усобиць, дотримуючись загальних принципів концепції суспільного примирення і милостивості.

Характерною особливістю творчості Володимира Мо­номаха є те, що вся його концепція постає не в абстракт­но-теоретичному повелінні, а в практичному втіленні, де етичні норми тісно переплітаються з економічними і політичними принципами. Однак у його цілісному кодексі переважає моральний інтерес. Йому важливо створити людину, яка розумно будує своє життя, життя своєї сім'ї і життя підвладного їй народу. Звертаючи свої помисли до величі і всемогутності Бога, Мономах не забуває про земне буття людини, про самі насущні її потреби.

Період з середини XII ст. до середини XIII ст.— це період упадку київської державності (1169 р. Андрій Боголюб- ський зі своїми союзниками взяв Київ приступом і погра­бував його, а в середині XIII ст. під ударами орд хана Батия Київська Русь припинила своє існування). Але це не одразу відбилось на культурному житті, І цей києворуський період позначений дальшою розробкою філософських ідей, яскравою діяльністю давньоруських оригінальних книж­ників, серед яких чільне місце займає один із видатних мислителів, письменник і церковний діяч, просвітник, філософ, київський митрополит Кляментій Смолятич (невід.— після 1154). До нас дійшов лише один його твір — «Післання, написане Климом митрополитом руським Хомі Пресвітеру, витлумачено Афанасієм монахом», який свідчить про високу філософську культуру автора, його глибокі знання Біблії і Євангелія. Він був знайомий з

28

античною спадщиною, знав Гомера, Арістотеля, Платона, _мав видатні здібності проповідника, оратора.

Про своє ставлення до філософії, зокрема до античної, Климент говорить у своїй полеміці з Хомою. Для Хоми антична філософія неприйнятна, Смолятич же стверджує Еравомірність використання античної спадщини, при цьому не переходячи на її позиції, а створюючи свою особисту позицію з новим типом мислення.

У своїх роздумах Смолятич прагне осмислити проблеми віри, походження та суті знання, стверджує велич Бога. У ф,ому ж творі він піднімає проблему пізнання, зазнача­ючи, що в цьому процесі провідне місце належить розуму, за допомогою якого людина повинна усвідомити пре­мудрість Бога і Його силу, здатна пізнати істину.

Із соціальних проблем найбільш чітко виражена у «Післанні...» ідея цілковитої незалежності Русі. Все коло проблем, які піднімає Смолятич у творі, має етичне спряму­вання і підпорядковане виясненню головного питання — що є марнославство, славолюбство. У полеміці зі своїм опо­нентом, пресвітером Хомою, він відкидає його докір у мар­нославстві, засуджуючи як марнославство, так і славолюб­ство, стверджуючи мораль безумовного обов’язку любові до Бога і ближнього. Саме через таку любов і лише від Бога можна отримати істинну славу. Єдиним шляхом до такої слави є осягнення божих заповідей і неухильне їх дотримання.

На другу половину XII ст. припадає творчість Кирвла Туровського (1130 — бл. 1182) — видатного діяча культури, співця духовної краси. К. Туровський був оригінальним мислителем, філософом, майстром урочистого красномов­ства, за що був прозваний «Златоустом»,

Син заможних батьків Кирило Туровський незлюбив «тлінної слави світу сього», постригся у ченці, став за­творником, а через деякий час був призначений єпископом м. Турова.

Будучи добре освіченою людиною, Кирило Туровський сам створив цілий ряд оригінальних творів — урочистих слів, повчань, послань, молитов тощо. Його твори стоять поряд з творами найвидатніших ораторів. Деякі з них: «Притча про сліпця та кульгавого», «Слово про пре­мудрість», «Слово Кирила, недостойного монаха, по Ве­ликодню...», «Повість про білоризця» та інші, частина з яких увійшла до збірників «Златоуст» і «Торжественник»,

29

Майже вся спадщина Туровського присвячена філо­софсько-богословській проблематиці, коментуванню того чи іншого біблійного тексту. Використовуючи євангельські епізоди, вій прагне подолати містико-аскетичне ставлення до світського життя, виробити моральні критерії для світської людини, тобто відійти від ортодоксально-тео­логічного вчення.

Його творчість пронизана типовим для давньоруської культури емоційним тонусом, зверненням до сфери духов­ності, в межах якої формувалась філософська думка Київської Русі. У своїх «Словах» Кирило захоплюється ду­ховною красою, яка викликає насолоду на небі й землі. Оспівуючи світ духовності, світ Божий, він не протиставляє його світові земному, а говорить про органічний їх зв'язок. Однак, говорячи про цей зв'язок, Кирило підкреслює пер­шорядне значення духовного, Божого світу, завдяки якому відбувається оновлення: «У минулу неділю святого Ве­ликодня здивування було на небесах і переляк був у пеклі, (сталося) оновлення всього створеного, вибавлення світу, зруйнування пекла і попрання смерті, воскресіння мертвих і згуба підступній владі дияволовій, а спасіння людському роду Христовим воскресінням, зубожіння Старого Завіту і упокорення Суботи, збагачення Церкви і возведення на царство Неділі. У минулу неділю всьому зміна була. Стала бо небом земля, очищена Богом од бісівських скверн;... Оновилось все створене...».

З позицій християнського антропоцентризму він вирішує і проблему співвідношення душі і тіла. Не абсо- лютизуючи протилежність між ними, Туровський говорить про їх взаємодію в процесі життєдіяльності людини, відводячи все ж таїш провідне місце душі,

У своїх творах Кирило Туровський часто користується методом алегоричного мислення, тим самим підкреслюючи значення розуму, який він ставить на рівень з вірою. Людина, володіючи розумом, має власнудолю і не повинна повністю надіятись на небесного покровителя. Бог причетний до світського життя людини, служить їй, позбав­ляє її від «духовних недуг», «просвітлює» її, але людина при цьому не звільняється від розумового пошуку, сама повинна робити вибір між добром і злом, «свою мудрість показуючи, всіх дивувати».

Оригінальною пам'яткою давньоруської культури останнього періоду в історії Київської Русі є «Слово», або

-ЗО

«Моління» Данила Заточеним (кінець XII — поч. XIII ст.} — один з найдавніших, найцікавіших світських творів україн­ської писемності. Дві назви одного й того ж твору — це дрі різні його редакції, які дійшли до нас.

Хто такий Данило, яке його походження, чому його прозвано «Заточєником», чи взагалі реально існувала така особа, чи це літературний образ? Ці та інші питання навко­ло згаданого твору не знайшли ще однозначної відповіді у вчених-дослідників. Але однозначним є те, що «Слово» («Моління»)—це видатна пам'ятка світової культурної спадщини, одне з найвищих досягнень філософської думки цього періоду.

З твору ми дізнаємось, що його автор був бідняком, від якого відвернулись ближні і який терпить напасть. Через це він і звертається до князя, щоб той допоміг вийти Йому, людині освіченій і розумній, з того жалюгідного стану, в який він потрапив. Князя Данило звеличує, наділяє його найвищими моральними доброчинностями і цим самим проводить ідею міцної князівської влади.

Проводячи свій діалог з князем в жанрі сміхової куль­тури, автор «Моління» прагне захистиш свою творчість, свою гідність, свою особистість, індивідуальність і тим самим сприймається як духовно вільна людина.

Глибокий філософський зміст «Моління» розкри­вається у проблемі розуму, мудрості, які автор прославляє, оспівує, звеличує. «Засурмимо, наче в труби золотокуті, в розум ума свого й почнемо грати на срібних органах, мудрість свою засвідчуючи».

Автор не просто стверджує позитивне значення розуму, а абсолютизує його, підносить до найвищих якостей людини. Розум вище матеріального багатства. Ні фізична сила, ні хоробрість, ні слава, ні авторитет не можуть зрівнятися з розумом. Всі ці цінності відносні, їх можна придбати, розум же дається не кожному, не всіх можна навчити розуму, «Що в міх утлий лити, що глупого вчити, бо собакам і свиням без потреби злато й срібло, а глупому слова коштовні. Мерця не розсмішити, глупака не навчити. Як зжере синиця орла, як камінь водою допливе і як свиня на білку гавкатиме, тоді ж і глупий розуму навчиться».

Навіть здібній людині розум не дається сам по собі, для цього потрібен труд, праця. Природжений розум і грунтов­на освіта, яка здобувається наполегливою, постійною пра­цею, можуть дата бажаний результат і успіхи.

31

Але при всій значимості розуму для людини він не скла­дає основу її буття. Основою є серце як істинне «я», _як самість людини, а його опорою є мудрість і краса, раціональне і естетичне — «серце розумного укріпляється в тілі його красою і мудрістю».

У питанні про відношення церковної і світської влади Данило Заточеник був прихильником міцної князівської влади, вважав її «богоданою». Церква, духівництво повинні служити князю, допомагати в зміцненні його влади. Князь повинен оточувати себо розумними радниками, «не слу­хати настанови безглуздих». Саме мудрість, розважливість є основними чинниками розквіту суспільства, його благо­получчя і спокою — така головна думка автора «Моління».

Підводячи підсумок творові Данила Заточеника, В. Гор­ський зазначає, що, проголошуючи культ розуму, культ власної мудрості, «Моління» відображає собою «найвищий в межах філософської культури Київської Русі рівень розвитку індивідуальної самосвідомості, ствердження власного «Я» як суверенної, самоцінної особи; проголошен­ня цінності мислячої людської особистості як такої».

Джерелом філософських поглядів Київської Русі служи ть «Слово про похід Ігорів» — одна з найвизначніших пам'яток світової Літератури, в основу якої покладені реальні факти.

З точки зору філософського аналізу цей твір довгий час був майже недослідженим, тому що вважався нефіло- софським. Заслуговує на увагу дослідження В. Горського, в якому він дас досить глибокий історико-філософський аналіз «Слова», виявляє в ньому їі філософсько-світоглядні уявлення, що панували в давньоруській культурі. Якщо говорити про філософські питання, підняті у «Слові», то можна зазначити деякі з них, а саме: це проблема людини і природи, де акцентується увага на необхідності їх органічної єдності; це історіософське бачення життя, подій того часу, проблема зв'язку, єдності минулого і сучасного, діалектичне розуміння автором «Слова» співвідношення історії і вічності, Варто звернути увагу на те, що в творі знайшла своє вираження закономірність зв'язку, взаємодії християнського світорозуміння з народним світоглядом, В якому збереглись ще в значній мірі міфологічні уявлення східних слов'ян.

Важливим є морально-етичний пафос «Слова». Всі проблеми фактично пронизані етичним наповненням.

32

Обгрунтування етичного, морального ідеалу, моральне виховання стає важливим фактором у боротьбі за єдність держави, у розумінні свого обов'язку перед землею Русь­кою як вищого критерію моральності. Такі патріотичні ідеї ставали провідними не тільки в писемних творах, айв усній народній творчості русичів, перш за все в героїчному епосі' билинах.

На початку XIII ст. виникає на Русі ще одна оригінальна пам’ятка — «Києво-Печерський патерик», який є яскравим зразком східнослов’янської агіографії¹. В ньому зібрані оповідання про заснування Печерського монастиря та про його перших діячів, відомості про анімістичні уявлення тих часів.

В образах святих та блаженних отців церкви, в їх житті і подвигах втілюється християнський ідеал святості, який був одним із найважливіших компонентів філософського світогляду того часу. Через образи святих «Патерик» дає можливість усвідомити глибину філософської культури Київської Русі; уявлення про світ, про місце людини в ньому, про сенс життя, про моральний ідеал тощо. Іде­альним героєм «Патерика« є святий Феодосія, який перш за все піклується про благо ближнього, співчуває йому, приймає на себе відповідальність перед Богом за все, що скоїла людина. Такий ідеал любові був мірилом у всьому земному житті, ним стверджувалось усвідомлення загаль­нолюдського характеру моральності.

Закінчуючи аналіз філософської культури Київської Русі, можна стверджувати, що в цю епоху українські мислителі засвоювали і творчо переробляли відповідно до руської дійсності досягнення світової філософської думки, виробляли свої філософські ідеї і концепції і цим самим зак­ладали основу самобутньої української філосо(Ьії

Агіографія — література житій (або, як ми говоримо сьогодні, біографія), в якій іде мова про життя, подвиги чи страждання людей канонізованих, тобто визнаних церквою за святих.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. Назвіть і дайте пояснення характерним особливостям міфо- релігійного світогляду наших предків.

2. V чому, на Вашу думку, суть протиріччя між християнським та народним світоглядами давнього українства?

3. Сформулюйте основну проблематику філософських пошуків Київської Русі. Підтвердіть це иа прикладі творів києво- руських мислителів.

4. Доведіть, що філософська думка Київської Русі мала свою власну філософську позицію, свою специфіку.

ТЕМИ РЕФЕРАТІВ

1. Даввьослов’янська міфологія — переддень української філо­софської думки.

2. Філософські ідеї в культурі Київської Русі.

3. Образ святості в культурі Київської Русі.

4. Ідеал мудрості в києворуській культурі.

6. Історіософські проблеми у творчості мислителів Київської Русі.

в. Проблема людини у філософській думці Київської Русі.

6. Морально-етичне уявлення в Київській Русі.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Антология мировой философии. В 4-х т. М., 1969. Т. 1. Ч. 2.

БычкоА. К. Народная мудрость Руси. Анализ философа. К., 1988.

Бичко А. К., Бичко I. В. Феномен української інтелігенції. Спроба екзистенціального дослідження. Дрогобич, 1997.

Братко-Кутинський О. Феномен України. К., 1996.

Вільчинський Ю. М. та ін. Розвиток філософської думки в Україні. Ч. 1. Текст лекцій. Львів, 1991.

Горский В. С. философские идеи в культуре Киевской Руси XI — нач. ХП века. К., 1988.

Горський В. С. Нариси з історії філософської культури Київської Русі (серед. ХП — серед. ХНІ ст.). К., 1993.

Горський В. С. Святі Київської Русі. К., 1994.

34

Горський В. С. Історія української філософії. Курс лекцій. К.,

1996.

Замалеев А. Ф., Зоц В. А. Мыслители Киевской Руси. К., 1987.

Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник. (Під кер. М. Ф. Тарасенка і М. Ю. Русина). К., 1993.

Історія філософії України. Підручник. (Під кер. М. Ф. Тарасенка і М. Ю. Русина). К., 1994.

Літопис руський. К., 1990.

Лозко Г, Українське народознавство. К., 1995,

Митрополит Іларіон (/. Огіенко). Дохристиянські вірування українського Народу. К., 1994.

Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. К., 1992, Огіенко І. Українська культура. К., 1992.

Огородник І. В., Русин М. Ю. Українська філософія в іменах. К.,

1997.

Чижевський, Д. Нариси з історії філософії на Україні. К„ 1992.

2*