змінилось три покоління філософів, які фактично не здатні були на прояв самостійної думки, а могли лише повторю­вати «глибокі» думки «геніального керманича». Але певні зрушення у філософському ЖИЛІ України все ж таки були: 1944 р. був відкритий філософський факультет у Київсько­му університеті, 1946 р. створюється Інститут філософії АН урСР, 1950 р.— ІПК викладачів суспільних наук (з кафед­рою філософії) при КДУ ім. Т. Шевченка.

XX з'їзд КПРС (1956) сприяв деякою мірою позитивним зрушенням в ідеологічній сфері. Так звана «хрущовська відлига» привела до того, що в 60-х роках в Україні почалося «друге відродження» філософії. 1958 р. із Москви до Києва приїздить Павло Васильович Копнін (1922—1971), який спочатку очолює кафедру філософії КПІ, згодом — кафед­ру філософії КДУ, а 1964 р. стає директором Інституту філо­софії Української академії наук. Саме Копніну і його школі з молодими українськими філософами-науковцями вдаєть­ся розпочати ревізію усталеної філософії діамату, за що його й звинувачували в «ревізіонізмі». Копнінська школа почала робити вихід на тематику філософського гуманізму. Увага науковців була акцентована на онтології людського буття, на проблемах, які пов'язані з діяльністю людини. 60—70-ті роки позначаються виходом цілого ряду сер­йозних наукових світоглядно-гуманістичних досліджень з проблем історії, логіки, в тому числі і сучасної світової філософи. Особливий інтерес становлять дослідження українських філософів з історії вітчизняної філософії. Ве­дуться дослідження в галузі етики, естетики, філософії науки тощо.

Нове відродження української світоглядної культури, в тому числі й філософи, настуцає з кінця 80-х — початку 90-х років, коли створюються нові історичні умови розвитку української державності.

Вагомим і необхідним доповненням до історії україн­ської філософської думки є розробки філософських проб­лем мислителями української діаспори.

Філософська думка в українській діаспорі

Різні причини в різні часи примушували значну частину українського народу покидати свою Батьківщину і по­селятися в інших країнах. Характерним є те, що після

411

1917р. поряд з економічними постають соціально-політичні

причини еміїрації, які ще більше посилюються ПІСЛЯ Другої світової війни у зв'язку з наступом тоталітарної системи на тих, які більшою чи меншою мірою не сприймали встанов­лений політичний режим.

Більшість емігрантів, що їх називали «зрадниками», були справжніми патріотами України. Проживаючи за межами Батьківщини, вони не поривали з нею зв'язок, прагнули зберегти в умовах іншої нації, іншої культури свою українську самобутність, свою мову, свою культуру. Про це свідчить наявність в західній діаспорі великої кількості громадсько-політичних організацій, різних про­фесійних. церковних, молодіжних об'єднань тощо. Є чи­мало українських видавництв, виходять журнали, газети українською мовою.

В західній українській діаспорі ведеться значна наукова та культурно-освітня діяльність, збагачуючи українську науку і культуру. Поряд з цим серйозна увага приділяєть­ся дослідженню філософських та соціально-політичних проблем.

Серед українських мислителів, які змушені були про­довжувати свою творчу діяльність за межами України, перш за все варто назвати Володимира Вшшиченка, Вячес­лава Липинського, Дмитра Донцова, Дмитра Чижевського, Олександра Кульчицького та ін.

Володимир Кирилович Винниченко {1880—1951) — ви­датний український мислитель, письменник, публіцист, політичний і громадський діяч. Народився на Херсонщині в родині чабана. Не закінчивши гімназії, він змушений був піти працювати і займатись самоосвітою. Склавши екстер­ном іспити в гімназії, Винниченко вступає на юридичний факультет Київського університету, де включається в активне політичне життя, входить до Революційної української партії — РУП (з 1905 року партія отримує назву УСДРП — Українська соціал-демократична робітнича пар­тія), за що був виключений з університету і заарештований. Знаходячись під постійним наглядом поліції і неодноразово поііадаючи під арешти, Винниченко змушений був тікати за кордон і продовжувати там активну політичну діяльність. Під час перебування за кордоном він декілька разів приїздить нелегально на Батьківщину. Його обирають за­ступником голови Центральної Ради, з червня 1917 р.— очолює Генеральний секретаріат ЦР і виконує обов'язки

412

генерального секретаря внутрішніх справ. Після встанов­лення в Україні радянської влади І919 р. емігрує за кордон, до Австрії, де організовує закордонну групу українських комуністів, мріючи про повернення в Україну. Заявивши про свою готовність служити радянській владі, Винниченко отримує дозвіл повернутися в Україну, але згодом, не знай­шовши спільної мови з високим партійним керівництвом, він назавжди виїжджає за кордон. Залишивши політичну діяльність, Винниченко зосереджується на літературі, мистецтві, науці та філософії. Останні роки він провів у франції, Де і похований.

Філософські та соціологічні погляди В. Еинниченка знайшли своє відображення у таких його працях, як тритомник «Відродження нації», романах «Записки кирпато­го Мефістофеля», «Рівновага», «Божки», «Сонячна машина», «Заповіт борцям за визволення», «Чесність з собою», «Вели­кий Молох», «Нова заповідь», «Слово за тобою, Сталіне!», «Щастя», «Листи до юнака», «Конкордизм» тощо.

Центральні теми його творчості пов'язані з боротьбою за державність України, її національну незалежність, з проблемами морально-етичного характеру, суспільного розвитку, сенсу цивілізації. Звучить в його творах («Соняч­на машина») також ідея єднання людини з ириродою тощо.

Особистість В. Винниченка, його соціально-політичні та філософські погляди отримували в різні часи різні, навіть протилежні, оцінки. Визначити прихильників його ідей досип, складно, бо в його творчості є позитивне ставлення до соціалізму, марксизму і в той же час розходження з ним у національному питанні та ін. Одні звинувачували його в націоналізмі, інші — в національній зраді.

Щодо вирішення Винниченком національного питання, то він обстоював національну незалежність України, її де­мократичний розвиток, засуджував усякі форми насиль­ницької централізації, панування одного народу над іншим. Український народ ще «...до злуки з Росісю» мав свою державність, національну самостійність, «пишався своєю наукою, літературою...». Після встановлення централізації насильницьким шляхом українська нація почала «убожі­ти», «дичавіти», «занепадати». Однак вона має право на свою незалежність, бо вона «не є те саме, що руська;., закони її життя не с закони життя руських.., ламання цих законів ламас душу цілого народу;., така руйнація с злочин­ство перед вселюдським поступом».

413

Починаючи усвідомлювати себе, свою гідність, україн­ська нація, «яка була зтерта з географічних май, з підруч­ників історії, з літератури всього світу, навіть з своєї власної свідомості), пробуджується, переборюючи в собі «прис­паний, приглушений, заляканий й замучений інстінкт». Го­ворячи про коріння і основи національної самосвідомості, В. Винниченко зазначає: «Велика, таємна, нерозгадана людським розумом сила, що зветься на людській мові інстінктом життя, дала людині любов до самої себе, як необхідний засоб піддержування життя в собі та навкруги себе. Людина, що має живий, свіжий, здоровий інстінкт життя, мусить любити все, що дає їй це життя, що зберігає його, що відновлює, зміцняє життєві її сили. Тому людина любить найздоровшу, найсвіжішу добу свого істнування,— дитинство, юнацтво... І непереможна, вдячна, трохи навіть містична через сьою непереможність і нерозгаданість любов живе в душі людини до всього того, серед чого відбувалась найкраща доба її істнування...

...Через це національна свідомість і любов до своєї нації не знає ні кляс, ні партій, ні віку, ні полу».

У зв’язку з цим В. Винниченко засуджував «інтер­націоналізм спеціально руського видання, інтернаціоналізм, що вимагає одречення від своєї національносте: й розтворен- ня себе в безфарбцій, абстрактній масі людськости...». Такий інтернаціоналізм він називав «абсурдним», «лицемірним», «шкідливим», «злочинною пропагандою самогубства», «уби­ванням життя в собі». Але водночас він є прихильником інтернаціоналізму «яко сполучення всіх національних сил людськости, яко кооперації народів...». Цей інтернаціоналізм він вважає «вищим розвитком національного чутгя, вищим щаблем поступу людськости».

Майбутнє України Винниченко пов'язував з феде­рацією, яка повинна будуватися на засадах самостійності і цілковитої незалежності України. Він прихильно пос­тавився до створення СРСР, але висловив принципову критику щодо національної політики більшовицького уряду. Актуально звучать сьогодні його застереження про те, що «оголосити творіння державносте легко», а створити її — це велетенська складна робота. Застерігав він також про «безплодність, шкідливість, навіть злочинність нама­гань убгати відродження української нації в неприродні для неї, огидні її соціальним прагненням форми».

414

Поступово ГЖШІИЧСИКО ІЦДЛ.ОДИ1В Здот

тикує як капіталізм, так і соціалізм, особливо у більшовицькій формі виконання. Застерігаючи людство від винищення в тотальній катастрофі війн, він пропонує свою програму співробітництва, зближення («конвергенції») держав з різ­ними політичними системами. Яскраве відображення ця ідея знайшла в романі «Слово за тобою, Сталіне!»

Етичні погляди В. Винниченка грунтуються на ідеях людської гідності, заперечення примусових обов'язків, встановлених над людиною. Він засуджував, ненавидів те страховисько, той молох, яке зветься «ми» і яке прагне роз­терти мою душу і моє «Я». Але водночас Вшшиченко ство­рює світоглядну позицію, так званий «конкордизм» (згода), за якою людина повинна жити в «згоді» з собою, з приро­дою, з людьми, з нацією, бути «чесною з собою».

Яскравою постаттю серед мислителів української діаспори був Вячеслав Казимирович Липинський (1882— 1931) — історик, соціолог, політик, публіцист. Народився в с. Затурцях на Волині. Виходець з польського шляхетського роду, один з кращих представників європейської аристо­кратії Липинський мав добру освіту — закінчив універ­ситети в Кракові (історія) і Женеві (агрономія), відзначався бездоганною культурою поведінки. Брав активну участь в українській революції, в організації Української демок­ратично-хліборобської партії, а з 1918 р. був послом Української держави у Відні.

Після падіння УНР Липинський жив в Австрії, за винят­ком 1926—1927 рр., коли керував кафедрою історії української державності в Українському науковому інсти­туті в Берліні. За кордоном брав участь у створенні політичних організацій, став визнаним лідером консер­вативно-монархічного руху серед емігрантів. Помер В. Ли­пинський в Австрії, похований у родинному селі Затурцях. Автор творів: «Україна на переломі 1957—1959» (1920), «Листи до братів-хліборобів» (1919 — 1926), «Релігія і церк­ва в історії України» (1925) та Ці.

У своїх поглядах В. Липинський пройшов шлях від де­мократа до ідеолога консервативно-монархічного ладу. Центральні теми його творчості включали в основному національні, державотворчі питання. У взаємовідношенні цих питань, у їх значимості він на перше місце ставив проб- лему держави; саме через вирішення державотворчих проблем можливе вирішення проблем нації.

415

Обстоюючи ідею єдності, гармонізації суспільних відно­син, віддаючи перевагу творчим силам над революційними, руйнівними, Липинський на противагу як інтернаціо- налістам-соціалістам, так і націонал-соціалістам розглядав націю як єдність всіх мешканців даної землі і всіх громадян даної держави, всіх племен, мов, вір, «об’єднаних одним духом, християнським». Нація — це перш за все єдність ду­ховна, культурно-історична. У «Листах до братів-хліборобів» він писав: «...Нація для нас — це всі мешканці даної Землі і всі іромадяне даної Держави, а не «пролетаріат», і не мова, віра, плем'я. Коли я пишу...— «ми українські націоналісти» — то це значить, що ми хочемо Української Держави, обіймаючої всі класи, мови, віри і племена Української Землі.

Ви, українські соціялісти, утотожнюєте понятгя нації з пролетаріатом і партією. Для Вас — не соціаліст — не Ук­раїнець. Ви — ж українські націоналісти утотожнюєте поняття нації з мовою, вірою, племенем...»

Таким чином, за Липинським, справжнім виразником нації має бути «політичний», а не «етнічний» українець, громадянин України, Української держави. Нація повинна народжуватися від держави, від єдності територіально- політичної, а не навпаки. Саме державність, єдність дер­жавно-творчих сил сприяють становленню нації, її єдності. «Засудженими на смерть,— писав він,— єсть такі нації, яких ідея державна переховується виключно в книжках».

Свою державницьку ідею Липинський обгрунтовував месіанською ідеологією, яка в найбільшій мірі сприяє зміцненню державності. Віра в наперед визначене («ви­щими силами») призначення українського народу повести людськість до більшої досконалості повинна була стати важливим фактором у боротьбі за незалежність і само­стійність Української держави.

У своїй державотворчій концепції Липинський дотри­мується ідеї українського монархізму. Містична сила, месіанське призначення, релігійний порив народу повинні бути спрямовані українським Гетьманом-монархом, який не повинен вибиратися народом, а отримувати владу в спадковість. Монарх повинен в першу чергу спиратися на активну меншість, аристократію. Саме вона, «а не пасивна («українська») більшість творить держави і нації». Він пере­конаний у тому, що кожен народ повинен пройги період мо­нархії, абсолютизму і якраз відсутність в Україні абсолютної монархії не дала змоги створи™ свою власну державність.

416

Актуально звучить сьогодні ідея Аипинського про рівність між державною і національною приналежністю. На місце культурно-мовного націоналізму Липинський ставить територіальний патріотизм, стверджуючи погляд, що всі мешканці Української землі мають право буги пов­ноправними громадянами Української держави.

Видатним ідеологом українського націоналізму був Дмитро Іванович Донцов (1883—1979). Народився Донцов у Мелітополі в міській українській родині. 1900 р. вступає до Санкт-Петербурзького університету, де вивчає право. Під час навчання в університеті бере активну участь в револю­ційному русі, 1905 р. попадає під арешт, звільнюється 1906 р. через амністію. За активну участь в Українській соціал-де- мократичній робітничій партії, уже будучи в Києві, вдруге потрапляє під арешт. 1908 р. звільнюється під запоруку своєї сім'ї та друзів і в цьому ж році тікає до Галичини. За кордоном продовжує вивчати право, проживає у Відні, потім—у Швей­царії. 1917 р. повертається до Києва, а після заяви Україн­ського уряду про союз з Росісю повертається до Швейцарії, де працює в Українській дипломатичній місії. Після падіння УНР Донцов переїздить до Львова, де редагує ряд видань і веде активну політичну роботу. 1939 р. тікає зі Львова від більшовиків за кордон, проживає у Бухаресті, Празі, а иісля війни — у Франції, Англії, США. 1947 р. оселяється в Канаді (Монреаль), де живе до кінця свого життя.

На формування національної свідомості Д. Донцова ще в юнацькі роки справила великий вплив брошура його вчителя, родоначальника українського націоналізму Мико­ли Міхновського «Самостійна Україна», яка була прони­зана ідеєю любові і відданості Україні і прагненням звільнитися від панування і зневаги чужинців.

Ще у Львові 1913 р. на Другому всеукраїнському студен­тському конгресі Донцов вперше виступив з програмою бо­ротьби за відокремлення України від Росії. Національну ідею самостійності України він відстоював на протязі всього свого життя.

Найважливіші його праці: «Модерне москвофільство», «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», «Історія розвитку української державної ідеї», «Підстави нашої політики», «Націоналізм». «Московська отрута», «Дух нашої давнини», «Від містики до політики» та ін.

Слід зазначити, що на формування світогляду Дон- Цова справило глибоке знання ним історії світової

И Ю. <>едів -А17

філософської думки. Так, наприклад, його світоглядна позиція дуже близька до основної ідеї ф. Ніцше—ідеї воді, яка тлумачилась ірраціоналістично. Воля нації до життя, до влади, до експансії була основою національної ідеології Донцова.

Д. Донцов рішуче виступав проти всяких проявів примиренства з Росією, закликав до повного розриву з нею, вважаючи основним ідеалом нації політичний дер­жавний сепаратизм. Національна ідеологія повинна стати основною у світогляді українського народу. Основними підставами національної ідеї, крім зазначеного вище праг­нення нації до життя, до влади, до експансії, Донцов вва­жав «стремління до боротьби та свідомість її конечності», піднесення «загального» над «поодиноким», нетерпимість, навіть «фанатизм». Далі, національна ідея, так як і на думку В. Лишінського, повинна стати в першу чергу справою провідної верстви, «активної меншості» (еліти) нації. Ще однією прикметою національної ідеології повинна стати «аморальність», але, зазначає Донцов в роботі «Націона­лізм»: «Це не є, звичайно, аморальність в змислі увільнення від етичного критерія, від морального ідеалізму. Навпаки, максимум етичної напруженосте тих ідей та їх сторонників с незвичайно високий, а підпорядкування особистого за­гальному, часто жорстоким моральним приписам, тут суво­ре, тверде як ніде. Отже, коли говорю про «аморальність» тих ідей, то тут розумію їх суперечність з буденною морал­лю провінціонального «кальоскагатоса», який етичність чи неетичність великої ідеї або руху оцінює з точки погляду політичного бездоганного міщанства: який до загально­національних, взагалі громадських справ підходить з міркою своїх приватних вигід, турбот та інтересів».

Тільки єдність цих та інших ознак, підстав національної ідеології може сприяти успішній її реалізації.

Нація для Донцова с самодостатньою цінністю. Держава повинна стати основним гарантом, захистом нації, і на противагу Липинському він вважав. Що нація творить дер­жаву, а не навпаки, йшов «через націю до держави», для нього нація с єдиним суб’єктом історії та культури.

Такі основні риси концепції так званого інтегрального націоналізму Д. Донцова, який привернув увагу до себе як своїх прихильників, так і велику кількість тих, хто різко виступив проти нього.

Видатний український мислитель, дослідник проблем

418

культури, історик української філософії, літератури, сла­вістики Дмитро Іванович Чижевський (1894—1977} народив­ся у м. Олександрії на Херсонщині. Виходець з родини нового українського дрібномаєтного панства, що походило з козаків. Довгий час його ім'я замовчувалось або осквернялось.

1911 р. Д. Чижевський закінчує з відзнакою Олександ­рійську гімназію, вступає до Петербурзького університету, де вивчає математику, фізику, астрономію. Однак згодом він зрозумів, що його ыокликання — філософія та літерату­ра, тому вступає 1913 р. на історико-філософський факуль­тет Київського університету, який закінчив 1918 р.

1921 р. Чижевський емігрує за кордон, у Німеччину, де продовжує поглиблювати свою філософську освіту, навча­ючись у К. Ясперса, М. Хайдеггера, Е. Гуссерля, Ріккерта. З 1924 р. веде викладацьку роботу, працюючи у відомих інститутах, університетах світу — Мюнхена, Праги, Галлє, Марбурга, Гарварда, Гейдельберга.

Займаючись науковою діяльністю, він досліджує вплив німецької філософії, зокрема Гегеля, на слов'янську науку, культуру, аналізує творчість Г. Сковороди, М. Гоголя, Ф. Достоєвського. Чижевський вперше застосував поня­тійний апарат і методи європейської науки до історії української культури, трактував українську культуру в контексті європейського культурного процесу, відкрив для світової науки надбання українського бароко. Слід зазначити, що саме він відкрив Гоголя як українського філософа. За кордоном Д. Чижевський остаточно сфор­мувався і виріс до одного з найвизначніших філософів світу, став «українським мислешіиком» (як він сам полюбляв називати своїх співвітчизників-філософів}.

Д. Чижевський — автор численних праць, серед яких є серйозні фундаментальні філософські дослідження: «Логі­ка», «Філософія в Україні», «Нариси з історії філософії на Україні», «Філософія Г. Сковороди», «Гегель у Росії», цілий ряд досліджень творчості Канта, ІІіцше. Шіллера, М. Гого­ля, П. Куліша, Т. Шевченка, В. Липинського та ін.

За період перебування в еміграції, головним чином в Галлє, Чижевський видав за 1921—1945 рр. 450 власних праць, зробив ряд цінних архівних знахідок. В першу чергу, Де стосується творів відомого чеського педагога і мислителя ст. Яна Коменського.

довги ^Р" .^Чиж««ий виїздить до Гарварда, де иісля років розлуки зустрічається з дружиною та донь­

кою. Але Америка не дала йому «наукової поживи», і Чижевський 1956 р. переїздить до Гейдельберга, де від­крився Слов’янський інститут, і стає його директором.

Чижевський постійно брав участь у міжнародних з’їздах, конгресах славістів. Був він і на Міжнародному кон­гресі славістів у Празі 1968 р., де зустрівся зі своїми співвітчизниками, яким висловив думку про низький рівень радянської науки та заляканість вчених радянсь­кими і партійними органами. Це викликало цілу зливу огульної критики на адресу Чижевського і звинувачення його в «буржуазному націоналізмі».

1968 р. Чижевський змушений був піти з посади дирек­тора Слов'янського інститугу, але він продовжує з великим успіхом читати лекції з літератури і філософії в різних університетах Німеччини, плідно займається науково- дослідницькою роботою. Його перу належить понад 900 наукових праць з різних галузей науки.

Головним об'єктом зацікавленості Чижевського була історія літератури. Ним була детально вивчена давньорусь­ка (староукраїнська) література, плідно він займався слов'янською (польською, чеською, українською) бароко­вою літературою та російською поезією XIX — поч. XX ст.'

Отже, можна сказати, що історія слов’янської літе­ратури і історія філософії слов'янських народів, якими зай­мався Чижевський, утворюють сутнісну єдність, цілісний погляд на історію слов'янської думки.

Досліджуючи історію людської думки, Чижевський звер­нув увагу, що в ній існують два різних погляди на проблему національності: раціоналістичний і романтичний. Він був прихильником романтичного підходу, бо він не веде до національної винятковості і національного засліплення. Чи­жевський був далекий від будь-якого шовінізму, підтримував зв'язки з російськими колами в еміграції, читав лекції російською мовою, але «власне до великорусів він ставився досить стримано».

1976 р. загострилась давня хвороба Чижевського — астма. Лягати у лікарню він не хотів, тому що не міг роз­лучитися зі своїми книгами і рукописами. Саме в цей час він дописував свого «Гоголя», замислював інші праці. 18 квітня 1977 р. Д. Чижевський помер. Похований він на кладовищі у Гейдельберзі.

Як історик філософи та слов'янської думки Д Чижев­ський своїми працями збагатив українську історико-

420

філософську думку XX ст„ сприяв зближенню євро­пейських народів, в першу чергу їх культурним зв'язкам,

у зв'язку з процесами суспільно-політичного життя су­часної України актуальною с проблематика української ментальності, української духовності, яка була в центрі досліджень вчених-українців третьої еміграційної хвилі. В першу чергу, це праці Є. Онацького, О. Кульчицького, Б, Цимбалістого, М. Шлемкевича, В. Дорошенка, Є. Мала- нюка, І. Огієнка та інших. Серед них варто виділити О.Кульчицького, чий доробок до загальної скарбниці української філософської думки допоможе нам краще усвідомити, пізнати самих себе.

Олександр Юліанович Кульчицький (Олександр Шумило фон Кульчицький) (1895—1980) народився у м, Скалат на Тернопільщині у родині радника вищого провінційного суду Австро-Угорщини. Здобув класичну освіту: гімназія у м.Станіславі, філософський факультет Львівського університету, після Першої світової війни студії філософії і психології у Сорбоні в Парижі. У 1924— 1926 роках знову у Львівському університеті вивчає філософію і германістику, а у 1930 р. захищає докторську дисертацію з філософії. У1930—1932 роках у Краківському університеті спеціалізується в галузі педагогіки.

1939 р. професор Кульчицький призначається радянсь­кою владою директором Львівського педагогічного інституту, але досить скоро потрапляє до списку запідоз­рених осіб і під загрозою арешту більшовиками !940 р. емігрує на Захід. У Мюнхені отримує роботу в Інституті психологи та психотерапії.

З 1945 р. О. Кульчицький працює в Українському Вільному університеті (Мюнхен) на посаді професора психології, а згодом і філософії. 1951 р. Кульчицький пере­селився до Парижа, де працював у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка. Водночас продовжував педагогічну і нау­кову діяльність в Українському Вільному університеті, а в 1962—1963 роках був обраний його ректором, з 1964 р. став проректором, згодом — деканом філософського фа­культету.

Слід зауважити, що наукові інтереси вченого досить широкі. Він залишив велику спадщину, яка складається з праць, присвячених проблемам психології, етнопсихології, антропології, філософи, літературознавства, педагогіки, германістики. Праці написані українською, німецькою,

421

французькою, англійською мовами. Особливий інтерес представляє праця вченого «Основи філософії і філо­софічних наук» (1949), яка лише 1995 р. прийшла д₀ українського читача.

Світоглядні, теоретичні, методологічні засади О. Куль- чицького формувались під виливом ідей М. Шеллера, М. Гартмана, А. Бергсона, Е. Муньс. Та головним джерелом його філософії стали погляди і. Канта і Г. Сковороди, гли­боке осмислення історії і культури України.

Філософська творчість О. Кульчицького є виявом вільного українського мислення, але, на жаль, за межами нашої Батьківщини, бо в Україні неможливо було роз­вивати філософське знання, особливо коли це стосувалось осмислення, вивчення української ментальності, харак­терних, специфічних рис духовності нашого народу.

Говорячи про філософію, її предмет та значення, О. Кульчицький робить слушні зауваження, які і сьогодні є досить актуальними. Саме філософія, на думку вченого, повинна відіграти важливу роль у становленні і перетво­ренні світогляду, слугувати підвалиною для інших гуманістичних, правничих та економічно-суспільних наук. Без глибокої філософської підготовки, без знання таких «філософічних» наук, як логіка та психологія, немає науко­вого мислення, немає істинного, глибокого розуміння як суспільних процесів, так і життя окремої людини.

Кульчицький категорично заперечує проти віднесення філософії до сфери науки — «філософія — це світоглядне, універсальне знання, а не наука». Маючи спільний з на­уками характер пізнавальної творчості, філософія все ж відрізняється від них щодо предмета і способу здобуття своїх знань. Філософське мислення спрямовується на схоп- лення позаявищної сутності світу, на виявлення прихованої внутрішньої «самості світу і душі». Крім універсальності, філософія відрізняється від спеціальних наук і мірою проникнення в глибину дійсності. А звідси випливає висно­вок Кульчицького про те, що не може бути «єдино правильної» філософської теорії, яка встановлює істину в останній інстанції. Марксистсько-ленінське бачення світу з позиції такої філософії він засуджує. Особливо критично вчений оцінює спробу осягнути сутність людини через призму таких канонів. Тільки вільне філософічне мислення може забезпечити розгляд конкретної людини, допомогти їй усвідомити себе особистістю.

422

Заслуговують на увагу думки вченого щодо логіки, яку він _врджас основою підготовки філософського мислення. Куль­чицький щлдреслюс, що активність природи мислення не _зааЖди є помітною за законами формальної логіки, проте філософський аналіз дає можливість за сухістю логічної форми відчути живий пульс духовності. Важливою функцією логіки, вважає Кульчицький, е дисциплінування мислення, врикладом якого й була педагогічна діяльність вченого.

Другою крім логіки наукою, що тісно пов'язана з філософією, с психологія. Кульчицький називає її філо­софською наукою, пропедевтикою філософії, зазначає, що вона важлива для всіх ділянок філософії. Зокрема, для онто­логії її значення полягає в тому, що в ній говориться про психічність як одну з найважливіших для людини і найближчих до неї форм буття; для гносеології психологія важлива тим, що пізнання є процесом психічним, отже, психологія досліджує і процес пізнання, хоча й з іншого боку, ніж гносеологія. Для аксіології важливість психології в тому, що цінності життя творяться у психічних процесах, і переживаннях.

Далі О. Кульчицький зазначає, що «психологія цінна ще й тим, що як «наука про душу» вона є неодмінним засобом пізнання своєї душі, виступає передумовою для формуван­ня власного характеру.., сприяє: пізнанню душі інших людей, розумінню їх настанов і вдачі...»

Проблематика з психології, яку розглядає Кульчицький, досить широка й цікава. Починаючи з визначення предмета психології, він показує своєрідність психічних явищ, їх структуру, цілісність, проводить аналіз природи свідомості у її відмінності від психічної діяльності, дає характеристику психічних функцій, явищ тощо.

Серед проблем, які складають основний зміст філо­софського знання, О. Кульчицький називає онтолоіію. Вона, на думку вченого, «у своїй настанові на тотальність і розкритія сутності «буття як такого» охоилює як психічну Ділянку, так і всі «форми й цостави буття». Канву онтологічної проблематики складають запитання: що нас­правді існує? що таке справжнє буття? що таке дух, матерія? Саме ці питаїшя націлені на розкриття характеру існуючого, сугнісного буття. Як зазначає О. Кульчицький, ••■визначення сутності існуючою невіддільне від способу

„і,Л?

^ания сутності...». Все це й належить до ділянки знання цро буття ■ онтології.

423

Кульчицький аналізує онтологічні погляди в історії філо­софської думки, зокрема матеріалізму, спіритуалізму, дуа­лізму, монізму, показуючи« однобічність, незавершеність, яка полягала в тому, що одні вважали основою, суттю буття ма­терію, другі — дух, духовність, треті — те й інше, четверті — ще щось інше іт. д Вчений зауважує, що ніколи не можна буде «...пояснити явищ доцільності й саморегуляції життя законами матерії, важливість і цінність яких... не щадягас жодному сумніву», як неможливо і «суто психологічними законами... пояснити й існування культурної творчості та духовності...». Звідси робиться висновок про необхідність визнання наяв­ності «різних видив буття як самостійних, але пов'язаних між собою шарів в одній онтологічній структурі».

Після онтології О. Кульчицький на друге місце ставив гносеологію, проблеми якої він висвітлює з позицій класичного підходу, тобто вирішує питання щодо підстав пізнання, виявлення його меж та умов істинності. Вчений переконаний в можливості істинного пізнання, не підтри­мує він концепції релятивізму, прагматизму, крайнього скептицизму. Критично ставився до сенсуалізму Локка, теорії пізнання Канта, хоча й віддавав їм належне. Говорячи про можливості пізнання, Кульчицький не згадує про так званий агностицизм як крайній вияв скептицизму. Він не погоджується з марксистським, частково і гегелівським підходом щодо звинувачень у цьому «гріхопадінні» Д. Берклі, Д. Юма, І. Канта.

Головна проблема гносеології, як вважає Кульчиць­кий,— це узгодження пізнання із буттям предметів, на які воно звернене. Таку узгодженість він називає істиною. Вчений називає пізнання правдивим відтворенням дійсності. Ми можемо пізнати тільки те, що «нам дане», те, що зустрічається з нашим пізнанням. Пізнання розгля­дається як взаємодія «підмета, що пізнас, і предмета, що пізнається», тобто як взаємодія свідомості й предметності.

Кульчицький наголошував на тому, що «...пізнання не надане людині, а завдане як нескінчене і незавершене за­вдання, котре слід виконувати не тільки шляхом чуттєвого, емпіричного досвіду чи раціонального міркування або без­посереднього інтуїтивного споглядання, а всіма засобами, залежно від розмаїтої природи дійсності».

Пізнання існуючого має сенс лише тоді, коли розкри­вається суть буття суб’єкта, що досліджує. Як пише Кульчицький, «питання щодо буття взагалі найбільше

424

стосується буття самої людини, яка філософує». Завдання філософії полягає в розкритії співвідношення макрокосму з мікрокосмом, де панують думки та цінності, ідеї моралі, політичні, релігійні, естетичні переживання.

Вчений виявив великий інтерес до проблеми людини, особистості. Глибока обізнаність Кульчицького дала йому мож­ливість розглянути природу людини, особи ЯК З ПОГЛЧДУ універсальності, так і унікальності. Його філософсько-антро- пологічне вчення мас не тільки дослідницьке, а й практичне значення. Кульчицький зауважує, що філософська антро­пологія, щоб мати практичне значення, не повинна «обмежу­ватися роздумами над сферою загальнолюдського, що на ділі є тільки ідеальною абстракцією. Адже загальнолюдське існує насправді у конкретних постатях, національних чи епохальних... типів, формування яких зумовлене націо­нальними та епохальними... психічними структурами».

У зв'язку з цим Кульчицький звертається до проблем української людини, української духовності. Добре знаючи культуру й історію України, він прагнув пояснити суть людсь­кої особи, її походження, самозвершення і призначення. Як зазначає А. Карась, «пошуки філософської концепції людини привели вченого до переконання у персоналізмі як адекват­ному метода усвідомлення людської суті взагалі».

З персоналістського підходу випливає висновок, що сутність людини зобов'язує ЇЇ здійснювати «експансію» у світ, світ трансцендентний, вічний і божественний, цим самим відкриваючи перед собою своє покликання і реалізуючись через втілення вартостей духу. Проте така експансія людини повинна, з одного боку, мати певні межі, а з другого — не бути пригніченою, як це, на думку Кульчицького, трапилось з українцями.

Історія українського народу — це яскравий приклад, як У результаті політичного і соціального тиску, примусу цей народ перетворювався у психологічну, духовну провінцію, втрачав свої можливості самоусвідомлення, розуміння свого призначення і місця у світі, ставав байдужим навіть до своєї особистості.

Кульчицького хвилює доля української нації, він шукає причини такого її стану, її поразок, прагне вилинути на виховання почуття національної гордості в української людини. Розглядаючи українців як людніс ть, Кульчицький проводить дослідження впливу на них різних чинників —

соціальних, геопсихічних, соціоисихічних, історичних,

425

расових, культуроморфних і глибинно-психічних {нес­відомих}. Ці чинники, на думку вченого, складають основу формування національного характеру.

Варто звернута увагу на міркування О. Кульчицькош щодо впливу соцюпсихічних та глибинно-психічних чинників на формування українського характеру. Серед соціопсихічних чинників Кульчицький виділяє насамперед недостатню дифе­ренціацію суспільної структури, що вирізнялась перевагою се­лянської верстви у цій структурі, схильністю українців до ство­рення малих груп типу «спільнот». Буття селянства не передбачало активної сшвдії у широких масштабах. Се­лянський побут робив людину більш залежною від природа, ніж від іншої людини, а звідси і спрямованість психіки на надмірне самозаглиблення, смиренність, насторожене став­лення до світу, недовіру до авторитету і влади. Тобто формував­ся стиль так званого прихованого житія («vita minima»). На жаль, в історії України такий сталь (тип) житія переважає над іншим — «vita maxima et heroica», виразом якого був лицарсь­ко-козацький ідеал людини, що був підпоряд кований ^_еї обо­рони честі, волі. Представники цього типу часто винищувались, І навпаки, примножувалась кількість тих, хто був зорієнто­ваний на «vita minima».

Щодо глибинно-психічних чинників українського харак­теру, то варто зазначити, що для оформлення світосприй- мальних настанов важливим є не тільки свідоме, а й підсвідоме (несвідоме), що знаходиться у глибинній психо­логії персонального і колективною життя. Саме там і прояв­ляється несвідомо так званий «комплекс меншовартості», притаманний психіці кожного поневоленого народу (в тому числі й українського). Комплекс меншовартості (інакше, чмалоросійства») постійно сприяв посиленню в українців стану «vita minima».

Говорячи про «персональну надбудову» в характері україн­ців, Кульчицький звертає увагу на помітну відсутність в ній во­льових засад і, навпаки, наявність «комплексу кривди», від­чуття «даремності» національних зусиль тощо. Страшна руйнація українського народу протягом століть створила певні умови виживання — соціопсихологічний і політичний конформізм, який передбачав не лише прислужництво «мен- шовартої» нації, але й її «задоволення у рабстві».

Разом з О. Кульчицьким приходимо до висновку, що слабкість персональної надбудови української психічної структури є відносною і значною мірою залежить як від

426