В своїх соціально-політичних поглядах Вернадський був прихильником лібералізму і автономізму. Виступав проти всякого насильства і кровопролиття, за розвиток демок­ратії, громадянських свобод і свободу мислення. Вважав, що соціалізм є проявом насильства над людською особистістю і не мас відношення до справжньої демократії.

Усвідомлюючи свою належність до українського наро­ду, Вернадський висловив оригінальні думки про українську справу, які є актуальними й сьогодні. Він підкреслював, що з моменту приєднання України до Росії політика останньої полягала в тому, щоб повністю розчинити українців у пануючій нації, «проковтнути» і «перетравити» їх як чужорідне політичне тіло. Таку полі­тику Росії Вернадський засуджував. Був він противником централістських прагнень російських властей, виступав за збереження української культури, культурної самобут­ності українського народу, тому й не засуджував україн­ський національний рух, а вважав його природним, що мав коріння в самому народному житті. Будучи прихильником автономізму, Вернадський вірив (скоріше всього, це була його наївна віра), що Росія відмовиться від своєї традиційної політики і визнає за Україною право на національно-культурне самовизначення.

В науковій га публіцистичній спадщині В. Вернадського представлена цілісна філософія Всесвіту, філософія сус­пільного життя, закладена віра в здорові сили народу, вста­новлення дійсно людських відносин.

Філософія в україні в 20—90-х роках XX ст.

З усієї історії вітчизняної філософії чи не найсклад­нішим є післяреволюційний період — 20—80-ті роки. Складним є й науковий аналіз здобутків українських мислителів цього періоду. Справа в тому, що вся українська філософія, як і філософія інших радянських республік того часу, була «розмита», «розчинена» в єдиній пануючій тоді марксистсько-ленінській філософії з єдиними вимогами, єдиними завданнями, цілями і єдиним світоглядом. Все було радянське, марксистсько-ленінське, а якщо і з'являлося щось протилежне, то його чекала досить тяжка доля — від пере­слідувань, заборони вільно мислити, працювати до еміграції або репресій з відомими після цього наслідками.

408

Кожен філософ, вчений в Радянській Україні зобо- д'язаний був твердо притримуватись цозицій діалек­тичного і історичного матеріалізму. Склався догматичний і досить зашорений розгляд традиційних філософських проблем, в тому числі і самої історії філософії. Філософія в СРСР перетворилася в служницю політики і офіційної реології.

Таке закріпачення української культури, в тому числі і філософської думки, почалося з кінця 1920 року, коли Україна втратила свою незалежність, увійшовши до складу СРСР під виглядом рівноправної республіки, а фактично колони Росії. Щоправда, радянська тоталітарна система з єдиною офіційною уніфікованою сталінською (марк­систсько-ленінською) ідеологією не тільки в Україні, а й у тій же Росії проводила жорстоку політику по відношенню до інакомислячих, про що свідчать численні репресивні заходи, які проводились протягом багатьох десятиліть тоталітаризму в Радянському Союзі.

Хотілося б зауважити всім сьогоднішнім «захисникам» ідей Леніна, що саме він започаткував цю політику. Досить звернутися лише до його так званого «філософського заповіту» — статті «Про значення войовничого матеріа­лізму», щоб переконатися в цьому. Саме тут він закликав до розправи над тими, хто думає інакше, хто не йде в одній колоні з ними. «Швондери» і «шарикови» з величезним за­взяттям і жорстокістю взялися виконувати ці заповіти. І виконали! Ще при житті того ж Леніна були депортовані близько двохсот кращих представників так званої «буржу­азної інтелігенції», серед яких були всесвіті!ьовідомі філософи — М. Бердясв, М Лосський, С. Булгаков та ін. Так що не тільки Сталін — ініціатор всіх спотворених ідей і вчинків, які привели до подальших переслідувань тих, хто «не йшов заЛеніним—Сталіним». Він — прекрасний вико­навець «заповітів Ілліча» майже в усіх напрямах теорії і політики, а його наступники вже в інших «формах» і «модифікаціях» продовжували цю справу.

Особливо постраждали національні культури всіх народів СРСР, які піддавалися багаторазовим «чисткам» з метою вилучення «чужого», «націоналістичного», «кла­сово ворожого» тощо. Український народ втрачав кращих представників національної інтелігенції, націо­нальної культури. Створилася така атмосфера, був закла­дений такий грунт, на якому фактично не могли зростати

409

ні дійсно творчі філософські налрями, ні видатні філософи- мислителі.

Ще на початку 20-х років в Україні виконують вказівки Леніна «побороти весь опір капіталістів, не тільки воєнний і політичний, але й ідейний...» — закривають університети. На їх базі створюють «інститути народної освіти» і їм подібні заклади, в яких проводилась «чистка», «демок­ратизація» як професорсько-викладацького складу, так і студентства. Всі рівні освіти — від самих нижчих в колгос­пах, на заводах, фабриках до вищої школи — заполонились цілою системою з різними ланками, школами, семінарами політосвіти. Організовувались інститути, університети марксизму-ленінізму тощо. Єдиною філософією у вузах фактично був діалектичний (діамат) і історичний (істмат) матеріалізм. Інші філософські нанрями з класових, партійних нозицій розглядалися як ворожі, буржуазні і піддавалися поверховій, необгрунтованій критиці. Прикро, але треба зазначити, що значна більшість радянських філософів щиро вірила в «істинність», «науковість» тільки марксизму-ленінізму, марксистсько-ленінської філософії.

Однак навіть в умовах системи тоталітарного мислення філософська думка України не згасала повністю. В 20-ті роки увагу привертають філософські розробки В. Юринця, С. Семковського, П. Демчука. Глибоке філософське осмис­лення характерне і для ряду творчої літературно-художньої інтелігенції, насамперед М. Хвильового, М. Зерова, М. Во­роного, М. Куліша та ін., які прагнули зберегти українську національну культуру. Але ці процеси українського відродження тривали недовго. Уже з середини 20-х років почалися репресивні заходи, викликані звинуваченнями у «зраді», в «шпигунстві», у «відступництві» від марксизму- ленінізму тощо. На початку 30-х років почався наступ і на філософів. Сталіним було оголошено про два «ухили» в філософії, котрі неправильно тлумачать марксистську фі­лософію. Розгорнулася шнрока дискусія, яка привела до висновку про існування в Україні механістичної (С. Сем- ковський) та ідеалістичної (В. Юринець) ревізії марксизму- ленінізму і відповідно до репресій щодо прогресивних філософів. Культурне відродження, яке почалося в 20-х роках, закінчилось трагічно і ввійшло в історію під назвою «розстріляне відродження».

За передвоєнне десятиріччя (1931—1941), як зазначає В. Табачковський, у результаті масових репресій в Україні

410