Що ти здобув для нас від заздрих олімпійців.

Я чую пал її в своїй душі,

Він, мов пожежі пломінь, непокірний,

Він висушив МОЇ ДІВОЧІ сльози Б той час, як я одважно йшла на жертву...

Герої письменниці прагнуть до боротьби за волю, за право на щастя, вони не терплять стану покірності та пасивності, бунтують проти «невільницького зганьблення». Таким со­ціально загостреним є образ Неофіта-раба («В катакомбах»}, який не бажає носити рабські кайдани, виступає проти всякої тиранії, схиляється тільки перед Прометеєм, тому що він

...не творив своїх людей рабами, що просвітив не словом, а вогнем, боровся не в покорі, а завзято, і мучився не три дні, а без ліку, та не назвав свого тирана батьком, а деспотом всесвітнім...

Л. Українка любила свій народ, його мову, культуру, кращі традиції і кращі риси його характеру. Як гімн звучать слова пое теси, звернені з любов'ю до України:

До тебе, Україно, наша бездольная мати,

Струна моя перша озветься.

І буде струна урочисто і тихо лунати,

І ІІІСНЯ від серця поллється.

(Цикл «Сім струи»)

Близько до серця сприймає вона нещасну долю свого рідного, коханого краю, свого народу, підносячи до високого рівня живий образ національного болю. Її поезія — це щирі слова про Україну, яка не має своєї незалежності і свободи.

О, люде мій бідний моя ти родино,

Брати мої вбогі, закуті в кайдани!

Палають страшні, незагойнії рани На лоні у тебе, моя Україно!

Кормигу тяжку хто розбить нам поможе?

икл «Сльози-перли»)

Лесю Українку турбує той факт, що в Україні мало було людей з високим рівнем національної свідомості та національними ідеалами. Через це головним завданням Україні, вважає вона, є формування національної еліти, національної інтелігенції, яка б допомогла зробити Україну

402

свідомою, закласти духовно-світоглядний фундамент для творення нової державності. Духовне звільнення людини і нації є запорукою соціального порядку у відносинах між дюдьми, їх свободи і рівноправності. Без такого звільнення неможливо позбавитись від рабської психології, рабського служіння чужій ідеї. Український дух, національна ідея, нова людина і утвердження в ній героїчного — характерна ознака багатьох творів Лесі Українки.

У своїй творчості Леся Українка зачіпає і таку важливу проблему, як проблема держави. Ідеалом для неї є така дер­жава, в якій «люди мають всі людські і громадські права, які тільки встановлені на світі». На захисті кожної людини повинні стояти право і закон. Леся Українка виступає проти поневолення однієї людини іншою, одного класу іншим, однієї нації іншою.

У творах Лесі Українки є мотиви туги й сумніву. Бони навіяні як своїм власним фізичним станом, так і тими соціальними умовами, в яких знаходився її народ. Ллє вона долає ці труднощі, вірить у себе, в свій народ, закликає його до національного пробудження, до виступу, до боротьби проти неволі й «національної ганьби». В цьому бачить Леся Українка свій національний обов'язок, і вона його викона­ла, не відступивши з поля честі і віддавши всю свою не по- жіночому титанічну силу святій справі — боротьбі за Україну.

Екзистенціальними мотивами пронизана творчість відо­мого українського письменника та мислителя Михайла Михайловича Коцюбинського (1864 — 1913). Проблеми внутрішнього світу людини, її складних стосунків з приро­дою, відчуження, втрата людиною органічного зв'язку з нею є одними з важливих в його творах «Інтермеццо», «Тіні забутих предків» та ін.

Видатною постаттю в українській суспільній думці дру­гої половини XIX — першої половини XX ст. був М. Гру- шевський.

Михайло Сергійович Грушевський (1866 — 1934) — ві­домий історик, громадський і державний діяч, автор нау­кових публікацій з проблем історії, літературознавства, культури й освіти.

Народився М.Грушевський у м. Холмі в сім'ї вчителя. Дитячі роки пройшли у далекій «іноплеменній чужині» — У Ставрополі, на Кавказі. Звідти приїхав він в омріяний Київ навчатися в університеті Св. Володимира.

403

1890 р. ГрушевськиЙ закінчив історико-філологічний факультет університету, а 1894 р. захистив магістерську дисертацію, і з цього ж року починається новий період його життя в Галичині, у Львівському університеті, де він у мо­лодому віці (27 років) став першим в Україні професором з історії України.

У Галичині крім наукової та викладацької роботи Гру. шевський активно займається громадсько-політичною діяльністю. 1908 р. він переїздить до Києва. 1917 р. Гру. шевський очолив Центральну Раду, але після гетьманського перевороту емігрує. В Україну вчений повертається 1924 р., обирається академіком, веде активну науково-організа­ційну діяльність. Ллє атмосфера недовіри і ворожості на­вколо нього, яку створюють політичні діячі і деякі науковці, змусила Грушевського 1931 р. переїхати до Москви, де ставлення до нього фактично не змінюється. За звинува­ченням в участі в «Українському національному центрі» Грушевського заарештовують, однак незабаром звільня­ють. До останніх днів вчений продовжує працювати. У лис­топаді 1934 р. у Кисловодську М. ГрушевськиЙ помнрає. Похований на Байковому цвинтарі

М. ГрушевськиЙ не залишив окремої філософської розвідки, але своєрідне розуміння ним минулого, внесення корективів і доповнень в осягнення історичного процесу, вибір методів пізнання дають нам право стверджувати, що він, видатний історик, громадський і державний діяч, був одночасно мислителем філософської« спрямування. Поєд­нуючи теоретичну та практичну діяльність, вчений вис­тупає як самобутній соціолог і політолог, що дає йому можливість сформувати свою історіософську концепцію і цим самим збагатити українську думку.

М. ГрушевськиЙ був прихильником історико-соціоло- гічного меюду, що виник на грунті ідей позитивізму. Пере­осмислюючи здобутки європейського позитивізму і соціо­логії та творчо поєднуючи їх з українською народницькою історіософською традицією, започаткованою Кирило-Ме- фодіївським братством, ГрушевськиЙ у своїй історіософ­ській концепції на передній план ставить одне з основних положень, згідно з якнм суб'єктом історичного поступу є народ. Він —альфа і омега історичної розвідки, єдиний герой історії, метою якої є «зрозуміти його економічний, культурний і духовний стан, бажання й ідеали». Саме «усі періоди історії України тісно й нерозривно зв'язані між

40-1

собою через народні змагання до свободи і демократа», і ця Ід_ЄЯ є провідною в усі часи і при різних політичних і куль­турних обставинах. Вченого турбувала не історія сама по собі, а те, яке місце в ній посідали народні маси.

Говорячи про народ, зокрема український, М. Гру- щевський підкреслює, що його національне обличчя, в вершу чергу, характеризують духовні фактори. Психо­фізичні та культурні ознаки «...зовсім виразно зв'язують в раціональну цілість поодинокі групи української людності супроти. інших таких цілостей і роблять з неї живу національну індивідуальність — «народ», з довгою історією його розвою». Тому-то й зацікавленість самобутньою українською культурою повинна бути не самоціллю, а роз­глядатися з точки зору того, що в ній відбилося загальнона­родного.

М. Грушевський наголошував на тому, що основну увагу в історичному дослідженні потрібно приділяти народові, а не видатним особам, які є продуктом епохи і середовища. Наприклад, Іван Вишенський «цінний нам особливо, як продукт української культури й українського життя», а улюбленець народницької історіографії Богдан Хмель­ницький зібрав революційну енергію мас та досяг значних успіхів завдяки «щасливому збігу обставин». Хмельниччина, на думку вченого, була великим етапом в поході українського народу, українських мас до своїх соціальних, політичних, культурних і національних ідеалів—свободи, рівноправності, автономії. Саме народ був єдиним героєм історії.

У своїй концепції історії українського народу М. Гру­шевський вважав (так, як і традиційно вважалося), що «се­лянство, демос лягли в основу самого поняття українства; потреби й завдання селянства стали потребами й завдан­нями української народності». Грушевський підкреслює «селянську» природу українського народу, зазначає, що «головною підставою сеї Великої України ще довго, коли не завсдди, буде селянство, і на нім прийдеться її будувати». Саме селянство ніколи не зраджувало національні інте­реси, тому-то й треба опиратись на нього у справі відродження України. На селі знаходяться основні джерела національної культури, звідси й визначається самобутність історії українського народу, яка сягас найдавніших часів.

Приділяючи велику увагу національному питанню, М. Грушевський зазначав, що сенс історії народу полягає в його національному самовизначенні, що «цілковита

405

самостійність і незалежність суть послідовне, логічне за- вершення запитів національного розвитку й самовизначен- ня будь-якої народності, іцо займає певну територію і має достатні нахили та енергію розвитку». Він засуджував тих, які з презирством ставилися до цього питання або не розуміли йото важливості. Ідею вільної соборної Україна перший її президент прагнув здійснити на практиці.

Відстоюючи ідею національного самовизначення, М. Грушевський одночасно говорив про необхідність нала- годження міжнаціональних відносин, в основі яких пови- нен лежати принцип узгодження дій, повага до свободи й суверенітету всіх народів, які вступають у ці взаємовід- носини.

Важливою є думка М. Грушевського про те, що ні в якому разі політико-державний устрій не повинен бути нав'язаний народові насильно. Історичне значення дер- жави, державного устрою визначається тим, «оскільки він впливав на стан народу, оскільки сам підпадав впливу гро- мади й оскільки відповідав її бажанням і змаганням». Він твердо був переконаний в тім, що в конфліктах народу і влади вина лежить на владі, «...бо інтерес трудового на- роду — се найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі сьому трудовому народові недобре, се його право обраховатися з нею».

У творчому доробку М. Грушевського є дослідження ЗІ проблем етнокультурного становлення української люді ності. Вчений залишив нам цікаві розвідки, в яких показаві як формувався народний світогляд наших предків, їх релігійпа свідомість. Розглядаючи духовне життя українців, М. Грушевський особливу увагу звертає на значення релігії, зокрема християнської, як фактора, який своїми впливами сприяв прилученню українського народу до світового культурного процесу. На думку мислителя, християнська церква повинна робити благородну справу

духовного очищення й оновлення народу, сприяти створе ню української нації як духовної єдності.

Таким чином, обгрунтована М. Грушевсьхим. всупер

погодінській теорії, концепція історії українського наро

переконливо стверджує думку про те, що наш народ прой- шов довгий, складний і самобутній шлях, створив свою мову, етнічну культуру, власну державність, на яку мав і сьогодні мас повне право.

406

На Другу пол. XIX — першу пол. XX ст. припадає життя і творчість вченого з світовим ім'ям, мислителя-натураліста, творця вчення про ноосферу, академіка Володимира Івано­вича Вернадського (1863—1945). Народився Вернадський в Петербурзі. Дитячі роки пройшли в Харкові. Закінчив Петер­бурзький університет (1885 р.) і був залишений в ньому для підготовки до професорського звання. З 1888 по 1890 р. був на стажуванні у Німеччині і Франції. З 1890 р.— приват-до­цент, а з 1898 по 1911 р.— професор Московського уні­верситету.. В дореволюційний час Вернадський брав активну участь в політичному і громадському житті. З черв­ня 1917 р. жив в Україні; в листопаді 1918 р. став першим президентом організованої Української академії. У 1920 — 1921 рр. він — ректор Таврійського університету в Сім­ферополі. На початку 20-х рр. повертається в Росію, де про­довжує свою наукову діяльність, проводить велику організаційну, наукову, академічну роботу.

Науково-теоретична спадщина Вернадського справила великий вплив на філософію, соціологію, екологію та інші галузі науки. Його праці «Размышление натуралиста», «Философские мысли натуралиста», «Труды по всеобщей истории науки», «Украинский вопрос и русское общест­во», «Об автономии» та ііі. є значним доробком у філо­софській спадщині України і суттєво вплинули на розвиток наукового світогляду, становлення сучасної наукової кар­тини світу.

Вершиною наукової творчосгі В. Вернадського є вчення про перехід біосфери в ноосферу (сферу розуму). Цей процес Здійснюється завдяки впливові розуму, людини на біосферу, перетворює її в нове середовище життя людства — ноосфе­ру. З філософської точки зору це вчення є узагальненням величезного світоглядного досвіду щодо єдності людства і природи, впливу людини на біосферу, відповідальності людини за свою діяльність. Особливо гостро постає проблема моральної відповідальності вчених за використання наукових відкриттів, які можуть негативно впливати на оточуюче природне середовище, а відтак і на саме людство.

Вернадський підкреслював величезну роль філософії в розвитку людської думки, наголошував на необхідності тісного зв’язку філософського мислення і наукової думки. Проблеми історії науки, її основних функцій, тенденцій розвитку та інші займали важливе місце в дослідженнях вченого.

407