ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

СЕРЦЕ ТА ЙОГО ЗНАЧЕННЯ У ДУХОВНОМУ ЖИТТІ ЛЮДИНИ.

ЗГІДНО З УЧЕННЯМ СЛОВА БОЖОГО¹

(Уривки )

...Безперечне наукове значення має прийняте у моральнісній філософи поняття моральнісного закону й учення про обов'язок або зобов’язаність дотримуватися його. Як сумління, так і всі релігії розглядають моральнісні вчинки як заповідані вищим законодавством і тому здійснення їх визнають за обов’язок і повинність. Так і в Одкровенні діла правди й любові називаються заповідями, або веліннями Бога. Так, ісус Христос дав людству нову заповідь. Узагалі людство вірує, що здійснення будь-якого доброго вчинку є виконання волі Божої або що у цьому разі наша воля згідна з волею Божею. Але з цим цілковито істинним ученням поєднується у філософи нічим не виправдане припущення, буцімто засадове джерело моральнісного самозаконня є розум. Вище ми вже говорили про позірне самозаконня розуму й про позірну єдність учинків розумних і моральнісно добрих. Позаяк ми маємо тут справу з одним із найскладніших питань моральнісної філософії, то для роз’яснення нашої думки й усунення непорозумінь зробимо ще такі зауваження.

а) Закон, за яким здійснюється моральнісна діяльність, не є вже тому причина цієї діяльності, як, наприклад, закон падіння тіл не є причина їхнього падіння. Отже, з раціо­налістичної точки зору назавжди залишиться непоясню* ваним, звідки, з якого джерела випливають ті діла, які виявляються відповідними до моральнісного закону, як до припису розуму. Будь-який моральнісний припис розуму, будь-яке настановлення розуму про те, що мені належить робити, відкриває мені перспективу чинів, ще тільки очікуваних, досі не здійснених; а чи можу я здійснити ці чини, чи маю я моральнісну снагу як джерело цих чинів — це зовсім інше питання, про яке моральнісне законодавство розуму нічого не скаже. Справді, розум може приписувати,

1 Друк, по: Юркевич п.Д. Вибране. Київ, 1993. С, 73—114,

365

веліти й, скажімо так,— командувати, але лише тоді, коли він має перед собою не мертве тіло, а живу й одушевлену людину й коли його приписи й накази виходять із натури цієї людини, а не накидаються їй як щось чуже, не споріднене: позаяк жодна істота у світі не доходить законовідповідної діяльності через спонуки, сторонні для неї. Наше російське прислів'я говорить: розум є цар у го­лові, й говорить цілком слушно, якщо зрозуміти його сенс достеменно; тому що цар не покладає від народного життя відначально, з його мовою, релігією й особливим духом; його законодавство священне для народу як вираження його внутрішніх потреб, як образ його духу. Розум є здатність понять, думок, правил, принципів і законів; але все це, як загальне, він утворює з окремих випадків і з окремих чинів, байдуже чи у царині фізичній, чи моральнісній. Нам природжені не правила, не думки про моральнісну діяльність, але, власне, потяги й прагнення до неї. Розум, усвідомлюючи моральнісні чини, порівнюючи їх, узагальнюючи, дає загальні моральнісні закони про те, що людині належить робити, загальні моральнісні правила й приписи та загальні ідеї, в яких ми усвідомлюємо існу­ючий моральнісний лад у світі й людині. Зрозуміло, наскільки необхідні й вартісні для нас ці загальні ідеї: вони Дають змогу, як у всіх інших випадках, так і щодо моральнісносгі, чинити згідно з певним, ясно усвідомленим планом, згідно з ясно усвідомленими принципами, з поданим оглядом цілей і засобів і цілого середовища нашої моральнісної діяльності; вони відкривають нашій свідо­мості моральнісну царину навіть і тоді, коли в нашому серці висохло джерело моральнісносгі й коли тому ми буваємо не в змозі ввійти у цю царину, попри те що маємо найсвітліші ідеї про неї. Цілком визначено оповідає апостол Павло про це ясне усвідомлення моральнісного закону, або закону розуму, й водночас про відсутність справжнього джерела моральнісносгі у посланні до римлян. Розум, як казали пра­давні, є урядувальна, або володарююча, частина душі, й містицизм, який занурюється у безпосередні потяги серця, не переводячи їх у відсторонені, погідні й міцні ідеї, або на­чала розуму, суперечить властивостям людського духу. Але урядувальна й володарююча сила не є сила породжувальна; вона є правило, що обіймає такий зміст моральнісного світу, який народжується з найглибшого єства духу й у своєму безпосередньому вигляді або у першому й головно-

366

му явленні е любов до добра. Бувають для людини часи так званої сиокуси, коли зовнішні обставини своїми неспо­діваними й непередбаченими переплетеннями збивають усі міркування, всі розрахунки й правила розуму; тоді, у ці критичні хвилини, людина й насправді віддається під оруду свого серця, й саме тут-таки перебуває спробний камінь для її моральнісного характеру: або вона виявиться в усій шляхетності свого настрою, з доблестями моральнісного чину, або ж викриє перед нами всю негідність своєї особистості, яка до цієї хвилини приховувалася від нас у поведінці розважливій, керованій розсудливим і обе­режним розумом. Висловимо остаточно нашу думку про значення принципів і загальних правил розуму в царині моральнісній за допомогою євангельського образу, який за своєю влучністю завжди викликатиме подив у не упередже­ного спостерігача: для живого — а не лишень уявлюваного — моральнісного чину потрібні каганець і олива. В міру того, як у серці людини вичерпується олива любові, каганець згасає: моральнісні принципи та ідеї тьмяніють і зрештою зникають із свідомості. Це відношення між каганцем і оливою — між головою й серцем — є найзвичайніше явище у моральнісній історії людства. Отже, ця двоїстість моральнісного законодавства, у формі якого ми уявляємо собі наші моральнісні вчинки та джерела моральнісної діяльності, замиряється з біблійної точки зору. Справді, моральність є заповідь, є закон: проте як про шляхетний закон сказано, що він буде записаний у серці оновлених людей, так і люди, полишені напризволяще, виявляють діло Закону, написане в серцях своїх.

Ь) Коли сумління докоряє людині за несправедливість або жорстокість, воно не каже їй: «ти зробила своїм зако­нодавчим розумом помилку, ти керувалася у діяльності не­правильними поняттями й хибними міркуваннями», а також не каже їй: «ти не послухалася приписів свого розу­му». Всі ці докори, які ми так часто робимо іншим і приймаємо від інших з цілковитою байдужістю, як докори за помилку в математичному обчисленні, надто невагомі й надто мізерні в порівнянні з грізним і приголомшливим сло­вом, що його сумління каже злочинцеві: «ти вчинив неправ­ду, ти скоїв зло: що ти зробив, негідний свого ім’я чоловік, поглянь тепер на себе, хто ти є й якими є плоди твого злого серця!». Тут ми чуємо зовсім інші тони, які є зрозумілими лише для серця, а не байдуже розмірковуючого розуму.

367

с) Одкровення дає нам заповідь: люби свого ближнього, як самого себе, й далі: ніхто більшої любові не мав над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх. Ближнього ми маємо любити, як любимо самих себе. Християнин має визнавати у ближньому самого себе й турбуватися його не­щастями й стражданнями так само щиро, як він переживає ці нещастя й страждання у собі самому. Зрозуміло, яка ду­шевна здатність може переносити нас у цей енергетичний стан чистої й справжньої любові. Тому правильно сказати, що в кожній дії любові християнин покладає душу свою за друзів своїх: потреби ближнього, страждання й нещастя падають на любляче серце з такою вагою, немовби вони стосувалися безпосередньо його самого, а не чужого серця. Звичайно, так вирує це життя у своєму джерелі: й з подальшим рухом у світ явищ воно набирає певних форм, якими є: справедливість, чесність, вільне дотримання слова й угоди, великодушність і шляхетність, рішучість до жерт­вування, віддавання переваги благові загального щастя перед особистим та ін.

Ми надто докладно говорили про християнське начало моральнісності, по-перше, тому, що воно пов'язане щільно з біблійним ученням про серце, а по-друге, тому, що пот­реби сучасної практичної філософії надто великі, й ми гадаємо, що їй необхідно з'ясовувати дух і характер християнської моралі. Якщо стосовно останнього ми хотіли окреслити лише головне начало християнської моралі, то стосовно першого ми .дійшли висновків, які видаються, принаймні для нас, значними. Біблійне вчення про серце як осереддя всього душевного й духовного життя не є самотнім та окремішнім серед усього позосталого вчення. Ми хотіли показати, які великі практичні інтереси духу людського й християнського поєднуються з ним; так що якби через обмеженість наших наукових засобів воно й не виправдовувалося досі науково, проте ми не можемо обминати його з байдужістю, якщо тільки для нас вартісне релігійне й моральнісне життя людства. Ми висловили надію, що з цієї точки зору може бути зазначене правильне, гармонійне відношення між знанням та вірою, можуть бути зазначені щонайглибші засади релігійної свідомості людст­ва, нарешті й особливо, що християнська моральлише з цієї точки зору може бути зрозумілою в її найглибшому дусі й безмірній вартості. Якби хто-небудь, хто має більше снаги й досвідченості, розглянув ще, як, відповідно до біблійного

368