були наявні вже у народному світогляді східнослов'янських племен задовго до хрещення Русі та появи писемності. На основі першої світоглядної самобутньої системи створю­вались перші передфілософські утворення, які були зумов­лені значною мірою характером і способом діяльності, побутом наших давніх предків. Формувався свій стиль житія і мислення, вироблялись характерні орієнтації на освоєння світу, своя культура.

Історичні джерела та характерні особливості формування філософської культури київської русі

Зміни в житті наших предків сприяли зміні їх міфо­логічних уявлень і вірувань. Язичництво з його політеїс­тичним поклонінням, той набір навичок, умінь, відомостей, що передавалі^сь в основному усною традицією, вже не могли задовольнити подальший суспільно-історичний і культурний розвиток Русі. Не давали вони відповіді і на важливі світоглядні питання, через що змушені були поступитися філософському світорозумінню. В. С, ГОрсь­кий зазначає, що руйнування міфу і зародження філософи відбуваються тоді, коли картина світу, що описувалась міфом, стає предметом вивчення, коли виникає потреба пояснити, що означають слова «добро» і «зло», що прихо­вується за словами, які описують міфологічну картину світу.

Процес становлення вітчизняної філософської думки відбувався приблизно з кінця X століття. Це був період, коли Київська Русь ставала могутньою слов’янською дер­жавою з визначним економічним, політичним і культурним центром, яким стала її столиця — Київ. І цьому значною мірою сприяла християнізація Русі, яка привела до зміни світоглядних та культурно-ціннісних орієнтирів. 988 рік офіційно поділив історію східних слов'ян на язичницький і християнський періоди. На зміну язичницькому світо­сприйманню приходить християнізована картина світу. Християнський світогляд стає панівним, і. цим зумов­люється його провідна роль у культурі в цілому і, зокрема, у формуванні філософського мислення.

14

Щодо ролі введення християнства на Русі існують дві основні протилежні точки зору. Перша — офіційна, згідно з якою прийняття християнства східними слов'янами вважається закономірним явищем, розцінюється як подія величезної ваги. Прихильники другої точки зору вважають, що перехід Володимира до християнства був трагічною, епохальною помилкою, зрадою традиційної предківської віри, капітуляцією веред Візантією, свідченням ідейної поразки. Стверджується, що Україна-Русь через прийняття християнства засудила себе на духовний застій та без­плідність, на втрату права мати свій спосіб духовного життя. Відречення від «Святині Отців своїх», втрата власної віри — найважча наша втрата.

На думку багатьох вчених (І. Огієнко, Б. Рибаков, М. Попович, В. Шаян, Я. Оріон, Л. Силенко, Г. Лозко та ін,}, наша традиційна предківська віра не була тупиковим шля­хом у розвитку світогляду й духовної культури народу.

Християнство перервало своєрідний процес становлен­ня української культури. Однак, як відомо, нова релігія не одразу утвердилась у Київській Русі і часто зустрічала протидію, особливо з боку простих верств народу, для яких відмова від старого.хвітогляду, усталених звичаїв і обрядів була трагедією. Ще довгий час народ поклонявся своїм богам, досить поширеними були язичницькі елементи в творах художнього ремесла тощо. Десь аж до кінця XI ст. тривав своєрідний «діалог» між християнським та язичницьким світоглядами, що зумовлювало поліфонію -думок. Християнство змушене було з цим рахуватись і навіть багато чого залишити від язичницьких вірувань, пристосовуватись до них, вписувати свою культуру в традиційну культуру східних слов'ян. Тривалий час ще зберігались зародки космогонічних і космологічних уяв­лень, що носили фантастичний характер. В поглядах на людину, душу характерним був дуалізм Навіть весь поня­тійний апарат був використаний і перенесений до христи­янства зі старої віри.

Склалось нове на той час явище — двовір’я (поєднання обох вір — язичницької і християнської) у свідомості русичів, В науці таке явище має назву синкретизм.

¹ Дуалізм — визнання наявності двох першоначал — духовного і Матеріального.

15

Але поступово все чіткіше виявляються основні відмінності між язичницьким і християнським світогля­дами. На противагу язичницькому християнське світо­сприйняття винесло Бога за межі природи, поставивши в центрі Всесвіту людину, а Бог через природу впливав на людину, передавав їй приписи поведінки. В новому світобаченні чітко протиставляється духовне і матеріальне і саме духовному віддається примат — все творить і всім править дух. З духом і матерією пов' язується боротьба двох протилежних начал — Бога і диявола, душі і плоті, добра і зла. Людині ж у цій боротьбі відводиться моральна відповідальність за свої вчинки, за свідомий вибір між цими протилежними силами. В християнстві вперше відкри­вається історія, вводиться тримірність часу — від минулого, тобто акту «створення світу» з нічого, через сучасне до май­бутнього, тобто до «Страшного суду», з яким настане «кінець світу». Так, у новій релігії людська історія поді­лилась на дві ери: дохристиянську як передісторію і християнську, власне історію.

Такий процес формування і зміни світогляду дає мож­ливість зробити висновок, що філософські ідеї Київської Русі мають свої корені в міфологічному, міфоепічному, язичницькому уявленні східних слов'ян. Народна культура, народна творчість стали головним джерелом формування української філософії. Як зазначає Д. Чижевський, «національними підвалинами», на яких виросла національ­на філософія, був «народній світогляд»,

Водночас крім цього були ще й інші джерела української філософії. Як пише той же Д. Чижевський, немає в культурній історії Європи випадків, «коли б філософічний інтерес та філософічна творчість проявилися в якогось на­роду спонтанно, незалежно від чужих впливів... Не роблять виїмку в цьому відношенні і українці».

З введенням християнства, з розповсюдженням письменства, грамотності, особливо з розвитком літератур­ної мови, давньоруська культура отримує можливість поз­найомитись з надбанням світової філософської думки минулого. Київські книжники знали твори Іоана Да­ма скіна, Піфагора, Демокріта, Діогена, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура, Софокла, Есхіла та інших мислителів минулого. Значне місце у формуванні філософських ідей займає Біблія, перекладні твори Святого Письма, твори «отців церкви», Серед представників патристики на Русі

16

авторитетом користувались імена Василія Великого, Григорія Богослова, Іоана Златоуста, Афанасія Алексан- дрійського та ін. Саме християнська філософія першою збудила інтерес до філософської думки на Русі.

Велике значення для давньоруської філософії' мала творчість Іоана, екзарха Болгарського, автора досить попу­лярного на Русі «Шестиднева». Цікаві роздуми містить у собі відомий на Русі того періоду «Ізборник» 1073 р., який включає в себе більш ніж 300 статей, присвячених різним питанням; богослов'ю, етиці, логіці, поетиці, історії філософії, ботаніці, астрономії тощо. Розповсюдженим* були збірники «Діоптра», або «Зерцало», «Бджола» та ін.

Та й саме розуміння філософії київськими «книж никами» формувалось значною мірою на основі поперед нього духовного розвитку і, в першу чергу, християнсько філософії, якою вона була в яатристичній, а потім ; специфічно візантійській традиції. В «Ізборнику» 1073 р наводиться переклад уривку з «Діалектики» одного із най авторитетніших християнських авторів — візантійськог філософа VII—VIII ст. Іоана Дамаскіна, в якому філософі є майже універсальною системою знань: «Філософія пізнанням сущого, оскільки воно суще, тобто пізнанн природи сущого. І ще: філософія с пізнанням речей божес твенних і людських, тобто видимих і невидимих. Дал філософія є домисленням про смерть, як довільну, так природну... Далі, філософія є уподібненням богові Філософія є мистецтвом мистецтв і наукою наук, оскільк філософія є початком усякого мистецтва... Далі, філософ є любов'ю до мудрості: істинна ж мудрість с бог. А тол любов до бога є істинна філософія».

Характерною рисою філософської думки Київської Ру було «софійне» розуміння філософського знання. «Софй (мудрість) тлумачиться не як абстрактно-монологічне, а і особисгісно-плюралістичне знання. На цю платонічн християнську традицію звертає увагу А. К. Бачко, вказ ючи, що «саме особистісність «софійного» знання дозвол тлумачити києворуську (українську) ментальність : екзистенціальну, а християнство в Київській Русі спри мати «під знаком Софи». Мудрість, в першу чергу, є зна ням суті речей, їх сенсу, тобто «божественного задуму» творення.

Вітчизняною філософською думкою велись пошу відповіді на фундаментальні онтологічні проблеми. Т

17

значною мірою відчутний вплив античної філософії, особливо праць Арістотеля. Характерним у цьому відно­шенні може бути «Ізборник» 1073 р,, в якому міститься досить розроблена система категорій для змалювання картини буття світу тощо.

Але не варто обмежувати давньоруську культуру навіть початкового періоду тільки запозиченими досягненнями. У тих же міфологічних уявленнях східних слов'ян вироби­лась своєрідна «модель світу» з наївно пантеїстичної, нату­ралістичної позиції. Пізніше в християнському світогляді ця міфологічна «модель світу» була роздвоєна на «наявне» буття (природа, людина) і «бажане» (божественний, тран­сцендентний ¹ світ). Природа втрачає божественну сутність, вона створена Богом з нічого і може в ніщо перетворитись. Лише Бог вічний, він — начало всього.

Недивлячись на таке роздвоєння світу, християнське світобачення не заперечує світ природний, оскільки він вважається творінням Божим, а звідси виникає своєрідне вирішення проблеми єдності світу. Це, в першу чергу, стосується проблеми відношення духовного і мате­ріального, яка вирішувалася з позицій дуалізму. Світ земний, природний, матеріальний був відображенням світу божественного, духовного, а разом вони складали єдине, гармонійне, упорядковане ціле. В києворуській думці навіть з’явились спроби віднайти посередників, які б подо­лали відчуження між цими світами. Такими посередниками в уяві києворусичів виступали Богоматір Діва Марія, ангели, перш за все архангел Михаіл, які і забезпечували єдність світу,

Виходячи з вирішення проблеми єдності світу вирі­шувались і натурфілософські проблеми, проблеми розу­міння природи. Світ природи уявлявся гармонізованим та ієрархізованим, упорядкованим, закономірним, в якому центральним регулятивним принципом є Бог як вище благо і досконалість. Важливим моментом у цих поглядах є те, що порядок природи визначався не тільки Богом, а й людиною як дійсним об'єктом божественного світоправління і кінцевою метою світоустрою.

Глибоке бачення світу природи, Всесвіту київські книжники знаходили в «Шестдневі» Іоана, екзарха Бол­

¹ Трансцендентний — той, що лежить поза межами свідомості й пізнання.

18

гарського, в «Ізборниках» 1073, 1076 рр. та ін. Тут же є певні уявлення про Землю, Сонце, Місяць та інші планети з позицій геоцентризму, викладаються ідеї про першоеле­менти, про «стихії», з яких складається світ матеріальних речей, про живу і неживу природу, деякі погляди на простір і час, Центральною філософською проблемою давньорусь­кої думки була проблема людини, В Київській Русі філо­софська думка сприймалась перш за все як філософія людини, суть якої полягала в тому, щоб навчити людину, як їй наблизитись до ідеалу, який смисл її життя та її покликання.

Слід зазначити, що в давньоруській філософській думці світоглядна орієнтація зміщується в духовний світ людини. Людина мислилась не просто часткою космосу, природи, вона усвідомлювала себе її господарем, її «вінцем». Склада­лась думка про людину як про «малий світ», «мікрокосм», в ній вбачалось відтворення Богом моделі Всесвіту як цілого. В цьому погляді видно вплив середньовічного світогляду. Іоан Дамаскін пише: «Створив бог людину, наче якийсь інший світ: малий у великому. Людина — це світ малий, адже він наділений як душею, так і тілом і є серединою між розумом і матерією, він іюв'язує собою зриме і незриме, чуггєве і те, що тільки розумом осяжне».

Проблема тіла і душі займає важливе місце в роздумах київських книжників, які у її вирішенні спирались на «Шестиднев», «Ізборник» 1073 р. та інші пам’ятки писем­ності. Вважалось, що на відміну від тіла душа безтілесна, с «сутністю живою», але тільки в поєднанні з тілом вона стас реальністю. Так проводилась спроба обгрунтувати дуалізм і двох субстанцій в людині.

Виходячи з такого погляду на людину формувались і певні моральні норми, вимоги, цінності, орієнтації та ідеали. Характерним є те, що саме ця сторона людського життя вважалась настільки важливою, що це привело фактично до етизації всієї філософської думки Київської Русі. Конфлікт між добром і злом проходив через всю філософську проблематику.

Досліджуючи історію становлення філософської куль­тури Київської Русі, сучасні вітчизняні філософи зверта­ють увагу на її характерні риси, особливості. В. Горський зазначає, що такими особливостями були: «всесвітня відкритість», здатність до творчого синтезу різноманітних ідей світової філософської думки, її зв'язок з ідейними здо­

19

бутками середньовічної Візантії, а через них — з ідеями І античних філософів, зв'язок з надбанням болгарської куль- , тури, культури Сходу та Західної Європи. Характерною рисою культури Київської Русі є те, хцо ді «запозичені» ззовні ідеї сприймались не механічно, вони суттсво транс­формувались у вітчизняну культуру. Далі, необхідні були могутні стимули інтелектуальної праці для подолання тієї різниці потенціалів, яка склалась у часовому відношенні між вітчизняною і зарубіжною культурами. У створенні таких стимулів велику роль відіграло християнство, яке сприяло перебудові суспільної свідомості, становленню і філософського мислення.

Відзначається ще одна особливість, викликана взасмо- І дією християнського і народного світорозуміння,— плю­ралізм світоглядних позицій, який надав філософській і думці Київської Русі поліфонічного звучання. В давньо- , руському духовному житті відбулось перехрещення І : взаємодія різноманітних культур. ;

Характерною рисою філософської культури Київської ; Русі є її неспрййняткісіь абстрактного, відірваного еід \ життя філософствування. Виробляється своєрідний його тип, що відрізняється не предметом, а суб’єктом пізнання. . В межах цього типу філософствування пін виступає не як чисто гносеологічний, а як цілісний суб'єкт, для якого ха­рактерною є єдність морального й гносеологічного. Цим пояснюється етизація філософської думки, а звідси і : тяж'-няя до проблем людини і осмислення історії. Скла­дається своєрідний тид середньовічного антропологізму.

На деяк? основні риси українського світоглядного мен­талітету, які сприяли формуванню філософського мислен­ня першого періоду історії Київської Русі, вказує А. К. Бичко, підкреслюючи переважання екзистенціаль­них¹ мотивів в українській філософській думці, кордо- центризму, при якому віддавався пріоритет «серця» над «головою», антеїзму (термін походить від давньогрецького міфічного персонажа Алтея, котрий черпав свою жнтгеву силу в постійному зв'язку з матір'ю-землею) та ін. Всі вони разом створювали неповторну діалогічно-гармонійну цілісність — українську філософську думку.

Таким чином, можна стверджувати, що філософська культура Русі постає як результат попереднього духовного

¹ Екзистенція — внутрішнє буття, існування людини.

20