Романтичне спрямування філософських та суспільно-політичних поглядів українських письменників: м. Гоголь, кирило-мефодйвці. Т. Шевченко

Романтизм став світоглядною основою творчості видат­ного українського та російського письменника і мислителя Миколи Васильовича Гоголя (1809 — 1852). Народився М. Гоголь в с. Великі Сорочинці на Полтавщині. Навчався в Ніжинській гімназії; 1828 р. переїхав до Петербурга.

Незважаючи на те, що Гоголь прожив більшу частину свого творчого життя в Росії, писав російською мовою і про Росію та й традиційно вважається «видатним російським письменником», все ж таки у його творчості українські ^ле­менти відіграють чи не найвизначнішу роль. Далеке минуле України, її історія та етнографія знайшли своє романтичне відображення в творах письменника-мислителя.

На превеликий жаль, і раніше, а особливо сьогодні йде «боротьба» за «власність» на Гоголя, проводиться спроба категоричного заперечення його відношення до української культури. Думається, що не варто його ні «ділити», ні пов­ністю «привласнювати», бо він у своїй творчості відобразив життя обох народів — українського і російського — і, ско­ріше всього, має право зайняти помітне місце в обох куль­турах.

До речі, першим, хто відкрив Гоголя як українського письменника, філософа, був Д, Чижевський, який дав глибокий аналіз його філософських поглядів, І на відміну від російської українська критика більш поважно стави­лася до Гоголя, зважаючи на суперечливості його світо­гляду. Що варті одні лиш звинувачення на його адресу В.Бєлінського, котрий в своєму «Листі до Гоголя» назвав письменника «провідником батога, апостолом невігластва, мракобісом», звинуватив його, в «брехні та аморальності» і багатьох інших «гріхах».

Філософський світогляд Гоголя розкриває гься не стільки в його художніх, скільки в спеціальних творах — «Сповідь автора», «Вибрані місця з листування з друзями», приватних листах. Персонажі його «Мертвих душ», «Ревізора» та ін. яскраво постають у контексті тих же «Вибраних місць...» та ін.

2И

Основний інтерес Гоголя — людська душа. Як і Сково­рода, Гоголь називає душу «серцем». «Серце людини — криниця, не для всіх приступна». Але до пізнання людської душі людина все ж таки може дійти шляхом самопізнання, І важливо знайти ключ до власної душі, і тоді за допомогою цього ключа можна відкрити душі інших. Таким ключем, на думку Гоголя, є не розум, а почуття, емоції, естетичні, ху­дожні переживання: «Рухає душу порив і натхнення, а на­тхненням багато дечого схоплюється, чого не дійдеш нія­ким вченням і працею. Ось вам та правда, яку я завжди чув у душі, звідки виходять у нас усі правди, і яку стверджувала мені щохвилі і власний, і чужий досвід».

Правда знаходиться у людській душі, тому-то й шлях до правди, вважає Гоголь, це заглиблення у себе, в свою душу, а звідти — й шлях до пізнання світу, Бога. Людина повинна вносити у світ гармонію, добро, красу, працювати над тим вічним, що є найдорожчим для нас. Але поряд з красою і гармонією існує безладдя і безглуздя, які вносить людина, несвідома сенсу свого життя. Тому Гоголь переймається Ідеєю про упорядкування людиною свого життя, про необ­хідність вносити в нього лад, повертати життя на добро.

Шлях до упорядкування, до удосконалення людиною свого життя Гоголь бачить в праці, і до того ж в тій праці, яка найбільше може розкрити закладені в людині здібності. Саме така праця (згадується «сродний» труд Г. Сковороди) допоможе людині міцно стояти на землі, визначити своє місце в житті. І, навпаки, «...найтяжче на світі тому, хто не упевнив себе на якомусь місці, не з'ясував собі, що то за праця, яку він має...», така людина «...перебуває ані в світі, ані поза світом, не дознається, хто її ближній, хто брат, кого треба любити, кому дарувати». Так, як і Сковорода, Гоголь зазначає, що кожна людина отримала від Бога певні здібності до праці і «тяжко буде покараний той, хто закопав у землю талан, який дістав від Бога». Кожен іде своєю до­рогою до Бога, до вічності, у кожного є своє душевне діло, і не можна вимагати від нього того, чого у нього немає. Як зазначає Д. Чижевський, аналізуючи думки Гоголя з цього приводу, що саме «це є характерне для українського духу — здібність розуміти іншу природу, іншу людину, інший нарід, розуміти, що у кожного може бути свій шлях, для нього природніший...» Треба розуміти і поважати властивості кожного народу і той шлях, який він вибрав, і не змушувати його діяти до своєї вподоби.

212

Гоголь готується до написання історії України, до висвітлення характерних, специфічних властивостей свого народу. Він звертається до життя українського народу, його побуту, його історичного минулого. Гоголя цікавить українська музика, народні українські пісні: «Моя радість, ядоття моє пісні! Як я вас люблю! Що всі черстві літописи, в яких я тепер риюсь, перед цими дзвінкими, живими літописами» (лист до Максимовича, листопад 1833 р.).

В музиці, в піснях розкривається характер народу. Між іншим, Гоголь через музику, через пісні розкриває ті харак­терні риси, які відрізняють психіку українця від психіки росіянина: «Російська тужлива музика виражає... забуття життя: вона прагне втекти від нього і заглушити повсяк­денні нужди і турботи; але в малоросійських піснях вона злилася з життям,— звуки її такі живі, що, здається, не зру- чать, а говорять,— говорять словами, промовляють, і кожне слово цієї яскравої мови проймає душу».

Гоголь як романтик захоплюється такими рисами української душі, як єднання з природою, закоханість у неї, обожнення її. Це дає людині внутрішній спокій, умиро- твореність життям.

Говорячи про упорядкування життя, Микола Гоголь перш за все наголошує на «господарстві наших душ» — на необ­хідності привести до ладу свої душі, працювати над своєю душею, «яку сам Небесний Творець наш вважає за перл свого творіння». Відчуваючи душевну красу, Гоголь в той же час говорив про занедбаність і запаскудженість душевного госпо­дарства. Мертві, задубілі, холодні, черстві і пусті душі хлєста- кових і чичикових хвилювали його. Він бачив, що вони з кожним днем збільшуються. І Гоголь з болем звертається до Бога: «Боже! Порожньо і страшно стає в Твоїм світі...». Оживити ці мертві душі, роздмухати в душі людини жар, показати її душевну красу — таку мету ставить перед собою Гоголь. Він відкрито вступає в бій з усім потворним, яке нівечить людські душі. Частіше всього всю нікчемність і потворність Гоголь втілює в образі чорта. Досліджуючи цю сторону творчості Гоголя, Д. Кіережковський зазначає, що письменник зброєю сміху бореться з цією містичною і реаль­ною (як вважає сам Гоголь) істотою, з цим вічним злом, в якому зосередилось заперечення Бога,

Який же шлях, який вихід з цього становища, як побо­роти в собі чорта? Для цієї мети Гоголь шукає шляхи — особистий, для окремої людини («внутрішня аскета», або

213

«внутрішній монастир», і поряд з цим шлях мистецтва (краси), що освітлене та керується релігією), а також суспільний шлях — це перебудова всього суспільства на естетичних та релігійних основах. Ідеальним, за Гоголем, є релігійно зорганізоване та релігійно скероване суспільство. Бєлінський звинувачував Гоголя в приписуванні росій­ському народові релігійності, яка буцімто йому не прита­манна. Гоголь же зазначав, що саме добро, світло, краса йде до Бога і треба просити «у Бога, щоб огнем благодатним спопелив ту холодну черствість, на яку тепер страждають найліпші й найдобріші люди». Бог є творцем усього прек­расного, і Гоголь з псдякою за життя проголошує Гімн Красі Небесній. У своїх «Роздумах про Божественну Літур­гію» він показує ту велику силу молитви, силу дії божест­венної літургії, яка може внести блаї'одать у душу людини, зробити її кращою.

На жаль, думки Гоголя не знайшли широкої підтримки в Росії, навіть близькі приятелі його не зрозуміли. В останні роки життя у нього наступила духовна криза, і життєвий шлях його закінчився трагічно: він вмирає майже цілком самотній.

До романтичного світогляду прийшли відомі діячі української культури Микола Іванович Костомаров (1817—1885), Пантелеймон Олександрович Куліш (1819 — 1897), Тарас Григорович Шевченко (1814 — 1861) та ін., які склали основу таємної організації — Кирило-Мефодіїв- ського товариства, заснованого в січні 1846 р. Батьком цього товариства був історик, поет М. Костомаров, який зібрав навколо себе гурток молодих ентузіастів, романтиків. Серед них були: М. Гулак, О. Навроць- кий, В. Білозерський, Д. Пильчиков, М. Савич, Г. Ан- друзький, І. Посяда, О. Тулуб, П. Куліш та ін. Як згадував пізніше Куліш, «...се була молодіж високої чистоти душев­ної, апостольство любові до ближнього доходило в неї до ентузіазму». До цього гурту приєднався і Т. Г. Шевченко, який був на той час у Києві. Провідні думки братства припали близько до серця поета. Самі ж братчики радо привітали приєднання до них Шевченка, вважали його національним пророком.

Братчики збирались на свої засідання таємно. За Софійською огорожею, в будинку протоієрея Завадського, вони вели підпільну роботу — складали програми своєї діяльності, виробили «Статут», установчу «Заниску»,

214

поширювали свої прокламації, відозви тощо. Інакше пра­цювати вони не могли, бо були то часи найбільшого гніту нової думки, «славні» миколаївські часи!

Статут кирило-мефодіївців був начерком конституції нової загальнослов'янської держави-спілки. Програма братства складалася з двох частин — зовнішньої і внутріш­ньої. Зовнішня частина програми була спрямована на робо­ту по перебудові слов'янського світу на основі єднання, зближення окремих слов'янських народа, а внутрішня — на розвиток освіти, визволення українського народу, його національне відродження. Братство поклало собі за мету ширити між слов'янськими народами ідею єднання й феде­рації на основі непорушної волі й автономності кожного на­роду. Загальна рівність, однакове для всіх громадян право, свобода особи і віри, скасування всяких станових привілеїв, загальна народна освіта—основні лозунга на праиорі брат­ства. Шлях до їх втілення — виховання молоді, поширення освіти, літератури тощо. Безпідставними, даремними були і є сьогодні звинувачення на адресу кирило-мефодіївців, і особливо Шевченка, в ненависті до інших слов'янських народів, до росіян. Саме Шевченкові належить вислів: «Щоб усі слов'яне стали добрими братами і синами сонця правди» (див.: Шевченко Т. Єретик). Цим самим поет різко відмежовував наше демократичне українське слов'яно­фільство від російського, закликом якого було, щоб усі слов'янські ріки злилися в російському морі.

Але лиха доля спіткала братчиків. 28 лютого 1847 р. Пет­ров, який жив за стіною квартири М. Гулака, запримітив, що там збирається молодь і поважні люди, підслухав їх роз­мови. Ввійшовши в довіру до Гулака, дізнався про існуван­ня таємного товариства. Весною почалися ареште братчиків, які на той час були хто в Росії, хто за кордоном, інші — в різних місцях України. М. Костомарова заарешту­вали напередодні шлюбу, а Т. Шевченка — 5 квітня 1847 р. в Броварах по дорозі до Києва, коли він поспішав на вінчання до Костомарова. Так було розігнано перше това­риство, покликане для України працювати, волю і щастя своєму народові здобувати.

Кирило-мефодіївський період для більшості членів товариства був вихідний пунктом їх подальшої діяльності. Це був період надзвичайного романтичного натхнення, піднесення. І недивлячись на те, що після арешту вони були розкидані в різні кінці, у них на все життя збереглася певна

215

духовна спільність. Як зазначає Д. Чижевський, до роман­тизму усі кирило-мефодіївці «прийшли ріжними шляхами,—■ завдяки якимсь особистим обставинам життя кожен, а з дру­гого боку,— в безумовній залежності від внутрішньої спо- ріднености романтики з українською психічною вдачею». Специфічною особливістю їх романтизму є його християн­ський характер. Тільки зігріті любов'ю Христа, єдиного царя і вчителя, всі слов'янські народи можуть зібратися разом і спинити всякі шкідливі поділи, ненависть між собою, прийти до правди і рівності. Такий християнсько-романтичний тон панував у братстві весь час.

Найбільш цікавими є провідні думки тих братчиків, які відіграли у національному відродженні України найбільшу роль. Це — М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко.

Прикладом цього є основний програмний ідеологічний документ товариства «Книш буття українського народу», підготовлений М. Костомаровим. Основна думка «Книг буття» — історія є накреслений Богом людству шлях до спасіння через любов до єдиного Бога, який є поряд з людиною. Коли ж людина відходить від Бога, то наступає зло і нещастя у світі. Але Бог милостивий. У момент найбільшого падіння роду людського він дає початок його відродження, посилаючи на землю Христа, земне життя якого є поворотним пунктом в історії людства: «Змилувався Господь, Отець небесний, над родом чоловічим і послав на землю Сина свого, щоб показать людям Бога, Царя і Пана. І прийшов Син Божий на землю, щоб одкрити людям істину, щоб тая істина свободила род чоловічий». В «Книгах буття» христологічні формули перенесені на долю України. Слов'яни зображаються спадкоємцями наслідства Божого, залишеного Христом. Відродження України, її воскресін­ня — в майбутньому: «Лежить в могилі Україна... Голос її, що звав всю Слов'янщину на свободу і братство, розійшовся по світу слов’янському». Але «...встане Україна з свосї могили і знову озоветься до всіх братів своїх Слов’ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позос- танеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, — ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у Хорутан, ні у Сербів, ні у Болгар. І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в Союзі Слов'янськім».

Так соборно, разом з визволенням усіх слов'янських народів, мислилось визволення українського народу.

216

Говорячи про релігійні джерела світогляду кирило- мефодїївців, Д. Чижевський зазначає, що вони «з'ясо­вують... три найбільш сутні риси «Книг битія»...— есха­тологічний настрій, яким вони овіяні, їх — релігійну філософію Історії, в якій центром є земне життя Христа, на­решті образ нації, як духовної єдности, шлях якої (той самий, що і окремої людини) — наслідування Христу...». цими релігійними моментами,— зазначає далі Чижев­ський,— пронизані політичні і соціальні ідеї «Книг» — ідея рівності, ідея українського визволення, слов'янофільство.

Стосовно світогляду М. Костомарова, то крім тих його поглядів, які ми знаходимо в «Книгах буття», можна за­значити, що романтизмом пронизані і його погляди на українську народну пісню. Саме поезія, пісня, на його думку, є виявом глибокого сенсу душі людської і світу, що оточує людину. Основою душевного життя є почуття, пізнаючи які, ми пізнаємо «заховане єство» людини. На­родна пісня, народна поезія є виявом почутгя людини, через них вона прагне зв'язатися з природою не лише фізично, але й духовно. В людині є якийсь «таємний голос», «таємне око», які підказують, що фізична природа має зв'язок з її духовною істотою. Основою всього найкращого в поезії, пісні, мистецтві є усвідомлення духовного у фізичному. І людина любить перш за все в природі її дух, який присутній усюди. Дух — це Творець, фізична при­рода —його створіння. Таке символічне «одуховлювання природи», символічне розуміння народної пісні Костома­ровим є проявом його романтизму.

У філософській праці «Дві руські народності» {1861 р.) Костомаров через розкриття українського народного ха­рактеру прагне провести в свідомість українського народу ідею власної самоцінності. Через порівняння характерів двох східнослов'янських народів (росіян і українців) він показує їх розходження, яке, на його думку, має давню історію, десь з XII ст. Д. Чижевський пише, що Костомаров, обстоюючи свою позицію з цього приводу, говорить про деякі основні риси цієї розбіжності, а саме: 1) панування за­гального (Бог І цар) над .особистістю у росіян; в українців більшу цінність складає окрема людина, ніж загал; 2) для росіян характерним є «нетерпимість до чужих вір, презирство до чужих народів, погорда думка про себе». В Україні ж поважають і чужу мову, і не цураються людей з іншим обличчям, з іншими звичаями. В Україні панував

217

«дух терпимости», неприязнь в українців до інших народів вибухала «лише тоді, коли українці помічали, що чужинці ображали його власні святощі»; 3) росіяни — «нарід мате- ріялістичний, українці здатні до фантазії, до одухотворен­ня всього світу; 4) з цим зв'язане те, що росіяни мало люб­лять природу, мають навіть якусь «холодність до краси природи», а українці люблять природу, тому «українська поезія нерозривна від природи, вона оживлює її...», в ній «усе дихає, мислить, почуває разом з людиною, усе одзивається до неї чарівним голосом то участи, то надії, то осуду»; 5) так само і любов до жінки — матеріальна у росіян, духовна в українців; 6) в релігії — у росіян увага та інтерес звернені на зовнішність, форму, на «букву»; в українців «неможливо, щоб повстав якийсь розкол з-за обряду, з-за букви», їх ставлення до Бога є внутрішнім, таємним, а обряди, формули їх не цікавлять; 7) в суспільному житті у росіян панує «стремлішія до тісного сполучення частин, знищення особистих побудів під владою загальних, нерушима законність загальної волі і придавленім осо­бистої волі, а для українців такий порядок є тяжким і неприємним, вони віддають перевагу «особистій свободі», добровільному об'єднанню тощо.

Через всю творчість Костомарова проходить ідея духов­ного відродженпя людини, ідея вільного духу. Це і є осно­вою його романтичного світорозуміння.

Розглядаючи творчість ще одного члена Кирило- Мефодіївського братства, романтика, українського пись­менника, історика, фольклориста, етнографа Пантелеймо­на Куліша, слід зазначиш, що більшість дослідників його творчості відзначають суперечливість і непослідовність його поглядів. Непослідовною є, наприклад, його позиція щодо самовизначення України, її державності. Відводячи особливу роль в становленні української державності національній культурі, просвіті, Куліш не зважає на політичне самовизначення України. Для нього важливе етнографічне самовизначення, тому що, на його думку, український народ «складає націю в розумінні етногра­фічному, а ніяк не в політичному».

Говорячи про його «хитання», Д. Чижевський зазначає довгий шлях змін світогляду Куліша — від романтизму до позитивізму, від релігійного світогляду до культу миро- творниці-науки, від православ'я до ідеї природної релігії і таке інше. Доля Куліша—це типова доля романтика — «не­

218

сталої», «непевної» людини від природи, що прагне ево­люції. зміни, яка сама хоче все «спробувати», відчути, щоб не бути застиглим, нерухомим, мертвим духом.

Однак є у Куліша провідна ідея, яка складає внутрішню єдність. Це — ідея України. Весь світ для Куліша розділився на дві протилежні сторони, дві групи: ті, що за Україну, і ті, хто проти неї. Це привело його до принципу «подвійпости людини, двох природ, двоякого єства душі» Так виникає у нього ідея «внутрішньої людини» і зовнішнього в ній. Го­ловну свою увагу він спрямовує на «внутрішню людину», в якій найсуттєвішою є глибина душевна, яку Куліш називає «серцем». «Серце» є «глибоке», «таємне», «неві­доме нікому». Воно оспіване ним в його поезії:

Ой серденько закритеє,

Тихий раю, тихий раю!

Ніхто тебе не нівечить,

Бо не знає, бо не знає.

Куліш порівнює серце з «глибоким колодязем», з якого «води не дістати», так і серця нікому не збагнути. Саме на цьому дні людської душі затаїлися поетичні речі; в «серці» — «надія», передчуття, провидча сила.

Через «серце» людина спілкується з Богом, та й воно саме с божественним, воно є найкращим даром Бога, найповнішою, найпростішою дорогою до небес. Тому важ­ливо очистити серце від усякої скверни, зробити його хра­мом Божим. «Мій храм у серці...» — говорить Куліш.

В «серці» людина носить не тільки Бога і світ, а й минуле і майбутнє. Із «серця» і через «серце» озивається до людей історія, говорить минуле. Минуле треба берегти як скарб, очистити його і тим самим воскресити Україну, що спить у могилі. Таке воскресіння можливе тоді, коли буде відкинуто «зовнішнє», чуже, штучне — штучна мова, місто, міська культура. Все це чуже українському народові. Тому він кличе повернутися до минулого, ідеалізує його, розвиває «хуторянську філософію». Його приваблює прос­тота народна, бо вона дає людині «серце». Ніяка наука, ніяка «городянська» філософія такого правдивого серця не дадуть. Саме «селянська» філософія іде прямо з Євангелія, з цієї вічної книги, з цієї істинної науки. Тому він закликає втікати від міського життя і йти на село, на «хутір», тобто до життя серця:

219

...підемо в левади,

В поля, в луги, в гаї широкошумні...

...Піснями тут ми з Богом розмовляєм,

Вселенна серцю нашому відкрита,

І області ми ширші осягаєм,

Ніж та бідота, золотом окрита.

Щодо культури, мови, то Куліш вважає, що народна культура, народна мова — це мова і культура серця. Вони протистоять штучній, накиненій народу мові і культурі, від яких потрібно звільнитись: «Велика бо сила в простому на- родньому слові і в простій народній пісні, і тайна тої сили — в людських серцях, а не в людському розумі. Те слово серцем люди вимовили... Те слово розлилось ПО Вкраїні піснею про радість і горе, про зоряне небо, про любії гаї і луги зелені... Прийшло до нас письменство з чу­жого краю з чужою мовою... Не поняв (нарід) віри на­ставникам, котрі вмовляли його, що не рідною, простою, а якоюсь ніби поважнішою мовою треба в тузі і в радості сер­цем до серця озиватись або свій розум перед людьми вихва­ляти... Чужоземна наука...— все те никло в народі, як у морі капля... Простий нарід кланявся їм, як розумним головам, а в серці, сам того не знаючи, був од усіх їх розумніший; тим і не кидав свого рідного слова, не забував рідної пісні».

Таким чином, у своїй «хуторянській» філософії Куліш поряд з екзистенціально-кордоцентричною лінією вносить атеїстичний мотив.

Недивлячись на певну суперечливість світоглядних позицій Куліша, слід відзначити його роль у відродженні української духовності і культури. В його творчості, як і в творчості всього Кирило-Мефодіївського братства, нове дихання дістала українська національна ідея.

Про геніального українського народного поета, ху­дожника, мислителя Т. Г. Шевченка протягом всього радянського періоду формувалась думка як про револю- ціонера-демократа, борця за соціальне визволення трудо­вого народу, ідеолога селянської революції, інтернаціо­наліста, матеріаліста, войовничого атеїста. Виняток становлять дослід ження творчості поета-мислителя, прове­дені за кордоном, як правило, українцями-вченими (Д. Чи- жевський, Б. Лепкий, Д. Донцов тощо), в яких Шевченко показаний не тільки як викривач і борець проти соціальної несправедливості, а й як палкий прихильник національ­ної ідеї, національного визволення українського народу.

220

Будучи прихильником дружби слов’янських народів, Шев­ченко відстоював принципи рівності в цій дружбі, поваги один до одного з боку кожного народу. Поет не бажає зла ніякому народові. В «Молитві» він просить Господа:

А всім нам вкупі ка землі Єдинсмигліє пгдай І братолюбіє пошли.

Так що не варто було робити з Шевченка націоналіста в тому розумінні цього слова, яке було протягом багатьох де­сятиліть.

Необгрунтованими виявились І спроби з позицій марк­систсько-ленінської ідеології представити Т. Шевченка матеріалістом і особливо войовничим атеїстом, борцем з релігією. Якби можна було поета взагалі викреслити з пам'яті народу, то це було б зроблено, але народ цього 6 не допустив, бо з великою шаною і любов'ю ставився і ста­виться до нього. Через це й велась робота в такому напрямі, щоб Шевченко якось «вписувався» в контури пануючої ідеології.

Якщо характеризувати світогляд Т. Шевченка, то можна зазначити, що проблема людини займає у нього центральне місце. Все — природа, історія, культура, релігія, всі події — підпорядковане різним героям його творів, вони — в центрі всього буття.

Такий антропоцентричний підхід поета-мислителя свідчить про те, що він в людині цінує перш за все вічні, загальнолюдські якості, і не має значення, якої нації лю­дина, якої віри, соціального стану. Всім він бажає щастя, волі, правди.

У творчості Шевченка проблема антропоцентризму сильно звучить при змалюванні ним світу природи. Д. Чиженський зазначає, що «для Шевченка природа є щось підрядне людині, є резонатор, або зеркало людських переживань, і вдивляючись, вслухаючись в неї, людина чує і бачить тільки себе саму. Природа відкликається на усе, що діється в серці людини, відбиває внутрішнє життя людини в наглядних образах та символах». Його пейзажна лірика є типово романтичною. Поет прекрасно керує звуками, кольорами, уявою і чуттям; звуки, кольори у нього живі.

* природа, природні явища і земля прагнуть гар­монії, з єднання частин в єдина ціле.

221

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі.

Горами хвилю підійма.

Читаючи ці романтичні рядки «Причинної», уявляєш себе серед цієї стихії, керуєш нею, відчуваєш себе господарем у ній.

Шевченко був впевнений, що український народ, якиі^ має глибоку душу й щире- серце, здатний досягти всього високого й прекрасного. Основою кращого майбутнього життя він, перш за все, вважав незалежність і волю України. Ця думка пронизує значну частину його творів. Майбутнє українського народу він пов’язував з його минулим, через те й хвилювався, щоб український народ не був позбавлений свосї історії, знав своє походження. З болем про тяжку долю України написані його історико- патріотичні твори, такі, як «Тарасова ніч», «Гамалія», «Гай­дамаки», «Іван Підкова» та ін. Змальовуючи історичні події, Шевченко перш за все бачить у них живих, конкретних людей. Підхід поета до історії теж антропоцетричний — ідея людської свободи пронизує всі його історіософські твори.

Шевченко хоче, щоб минуле жило, постійно нагадувало про себе. Тому він закликає співвітчизників воскресити пам'ять про минуле, про його славу:

Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову Тую славу. Та читайте Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми.

Все розберіть.:, та й спитайте Тойді себе: що ми?..

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?..

(«І мертькм. і живим...»)

Є у Шевченка твори, в яких він дає оцінку Богдану Хмельницькому, Переяславській раді — вірш «Стоїть в селі Суботові», доема-містерія «Великий льох» та інші. Неод­нозначна оцінка поетом діяльності Хмельницького — тала­новитий організатор, борець за незалежність України Б. Хмельницький в той же час Переяславською угодою

222

загнав Україну в церкву-домовину. Саме такою церквою- домовиною вважав Шевченко Переяславський договір. Але він вірить, що ця

Церков-домовина Розвалиться... і з-під неї Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі Невольничі діти

(«Стоїть в селі Суботові»)

Доля України хвилює поета більше ніж власна доля. Висо­ке почуття патріотизму, готовність до самопожертви заради добра народу звучать у вірші «Мені однаково», написаному у в'язниці, куди він потрапив за участь у Кирило-Мефо- діївському братстві. Поет говорить, що йому однаково, чи ви­пустять його з в'язниці, чи про нього забудуть на чужині, та

...не однаково мені,

Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні ЇЇ, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені.

Шевченко дякує Богові за те, що той дає йому сили зберігати в цих тяжких умовах ці високі почуття. Дякує Бога й за те, що він наставляє його на євангельський шлях — не проклинати ворогів, що позбавили його волі, не бажати їм кари, а прощати їх. Така думка стає провідною і в його поемі «Неофіти». Любов творить — ненависть руйнує. Ворога треба прощати й любити, забувши його кривди. Звертаючись до неофітів, Шевченко закликає:

Молітесь, братія! Молітесь За ката лютого. Його В своїх молитвах пом'яніте.

Але, пише далі поет,

Перед гординею його,

Брати мої, не поклонітесь.

Цього християнського, глибоко морального настрою очи­щення і всепрощення добивається сам поет, пройшовши важку школу життя.

223

Яскравим прикладом ставлення Шевченка до релігії є його поема «Марія», в якій він виразив глибоку повагу до Ісусової Матері, хоча його й звинувачували в богохульстві. Але справа полягала в тому, що поема розходилась з цер­ковними догматами, а сам Шевченко був віруючим, але не догматиком, і його поема була більш апокрифічна, ніж цер­ковна. Поет звертається чистими вустами з молінням до Божої Матері, щоб вона допомогла діждатися братам- кріпакам скорого визволення:

Пренеиорочная, благаяі Молюся, плачу і ридаю:

Воззри, Пречистая, на їх,

Отих окрадених, сліпих Невольників. Подай їй силу Твойого мученика сина.

Щоб хрест-кайдаии донесли До самого, самого краю.

Шевченко славить Бога, славить Його волю, Його прав­ду, Його слово. Його протест, ультиматум до Бога викли­каний загостреним сприйняттям соціальної неспра­ведливості. Поет з докором запитує Бога: «За що ти караєш своїх і покірних і добрих дітей?» Треба мати на увазі, що Шевченко не ототожнював свого ставлення до Бога і до церкви. Він засуджував церкву, церковників, які допома­гали гнобити народ, насаджувати чужу мову. Негативно поет ставився до поклоніння іконам, до пишних церковних церемоній, служб, його обурювало «пияцтво і ненажерст- во» цід час релігійних свят, та ворожнеча, зневага, яка часто виникає між християнами. Шевченко не визнавав всього того, що робить з релігії якусь абстрактну силу. Дійсна віра — це та, яка безпосередньо встановлює зв'язок між Богом і людьми, конкретною людиною.

Цим самим Шевченко і в релігійній проблематиці стає на позиції антропоцентризму. Не тільки людина набли­жається до Бога, а й Бог — до людини. Ісус Христос, Богоматір, власне, і є людьми, але людьми незвичайними, ідеальними.

Такий в деяких рисах світогляд Т. Г. Шевченка, поета- мислителя, який своїм життям дав приклад українського патріота, непохитного борця за волю, натхненного апосто­ла правди, миру й братання.

224

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. В тому особливість романтичного філософствування?

2. Порівняйте філософські погляди Г. Сковороди і М. Гоголя і віднайдіть у них спільні ідеї.

3. Як розуміли кирило-мефодіі'вці відродження України? Яким вбачалось їм її майбутнє?

4. На основі праць М. Гоголя «Про малоросійські пісні» і М. Кос­томарова «Дві руські народності» порівняйте характери двох народів — російського і українського, з’ясуйте їх різницю X висловіть свою думку щодо цього.

5. Ваше ставлення до «хуторянської* філософи П. Куліша? Віднайдіть у ній екзистенціально-кордоцентричні, антеіс- тичні мотиви.

6. У радянській літературі, зокрема філософії, панувала-думка про матеріалістичний та атеїстичний характер світогля­ду Т. Шевченка. Ваше аргументоване ставлення до цього?

ТЕМИ РЕФЕРАТІВ

1. Романтизм як світоглядна основа українського письменства.

2. Філософські ідеї у творчості М, Максимовича.

3. Проблема взаємозв’язку мислення і мови у філософській кон­цепції 0. Потебні.

4. М. Гоголь як український мислитель.

б. Історіософські погляди М. Костомарова.

6. Ідея України у філософському світогляді П. Куліша.

7. Філософські ідеїТ. Шевченка.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Вільчинський Ю. Олександр Потебня як філософ.— Львів, 1995.

Гоголь М. В. Твори. В 3-х т. К., 1952.

Горський В. С. Історія української філософії. Курс лекцій. К.,

1996.

Грабоеич Г. Шевченко як міфотворець. К., 1991.

Історія філософії України: Хрестоматія. К., 1993.

Історія філософії України, Підручник. К., 1994.

Кирило-Мефодіївське товариство; У 3-х т. К., 1990. Т. 1—3.

Костомаров М. І. «Закон Божий» («Книги буття українського

народу*). К., 1991.

Куліш Я. Твори. У 2-х т. К., 1989.

8 Ю. Феліц

225

Максимович М. Малороссийския песнн. М., 1827.

Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. К., 1992. Мережковський Д. У тихому болоті («Гоголь і чорт*). Історія філософії України: Хрестоматія. К., 1993.

Огородник /. В., Русин М. Ю. Українська філософія в іменах. К.,

1997.

Попович М. В. Микола Гоголь. К., 1989.

Потебня А. А Слово и миф. М., 1989.

Потебня А. А. Мысль и язык. X., 1930. Т. 1.

Скуратівський В. Микола Костомаров // Сучасність. 1992. № 9. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. К., 1992. Шевченко Т. Г. Твори: В 5 т. К., 1978—1979. Т. 1—5.