Філософія просвітництва в києво-могилянській академії

Підкреслюючи просвітницьке значення Києво- Могилянської академії, варто зазначити, що в цій справі видатну роль відіграли вчені-професори Академії, які вели філософські курси. Філософський курс в Академії був досить змістовним і поділявся на три частини: філософія мисленна (логіка); філософія природна, або фізика; філософія божественна, або метафізика. Проблеми природи, космо­гонії, фізіології, психологи тощо були в центрі уваги. Своєрідні риси барокового мислення яскраво відобразились у філософських курсах, які читались у Києво-Могилян- ській академії. У контексті культури бароко відбувався синтез західноєвропейського раціоналізму з духовною спадщиною східновізаніійського православного світоба­чення. У Киево-Могилянській академії вивчались твори Демокріта, Платона, неоплатоніків, Арістотеля, Епікура, представників патристичної літератури — Августина_(> Климентія Олександрійського, Орігена, Василя Великого, Гр. Нисського та інших, а також твори представників схо­ластичної філософії — А. Великого, А. Кевтерберійського, Ф. Аквінського, П. Абеляра, Д. Скота та ін. Не залишились поза увагою професорів-філософів Академії філософські ідеї представників новітньої філософії. У філософ­ських курсах відчутним був процес секуляризації, перехід від єзуїтського схоластицизму до нових концепцій, до пан­теїзму і об'єктивного ідеалізму.

У боротьбі з католицизмом важливою ідейною зброєю було православ'я. Тому в Академії в останні роки навчання читався курс богослов'я. В основному цей курс читали професори філософії, які вчили студентів і в богослов'ї опиратися на науковий доказ, критично ставитись до різних теологічних точок зору.

Перш ніж зупинитися на короткому аналізі життя і філософських поглядів професорів-філософів Академії, варто відзначити видатну просвітницьку роль її фундатора і лідера Петра Могили.

Видатний церковний, політичний, культурно-освітній Діяч Петро Могила (1596—1647) народився в сім'ї молдавсь­кого господаря Симеона. Після загибелі батька сім'я Могили змушена була залишити Молдавію. Навчався П. Могила у Львівській братській школі. Вищу освіту здо­

115

був у західноєвропейських університетах (Польща, Фран­ція), служив офіцером у польському війську, а 1625 р. залишає світське життя і постригається в ченці. 1627 року П. Могила переїздить в Україну і в цьому ж році обирається архімандритом Києво-Печерської лаври, а з 1632 р.— мит­рополитом Київським. П. Могила був людиною складною і суперечливою, і в той же час він своєю вченістю і прог­ресивними поглядами випереджав багатьох сучасників.

Обіймаючи високу церковну посаду, П. Могила приді­ляв увагу не тільки утвердженню православної української церкви в її боротьбі з католицизмом та унією, а й проводив велику просвітницьку діяльність, спрямовану на розвиток вітчизняної освіти, науки й культури, що сприяло пробуд­женню свідомості українського народу, усвідомленню ним своєї гідності, зміцненню його волі в боротьбі за свою незалежність.

З ім'ям П. Могили пов'язане становлення і розгортання вищої і середньої освіти. Він прагнув пробудити в україн­ського народу, особливо у молоді, інтерес до освіти, до знань, «аби молодіж в справжній побожності, в звичаях добрих і в науках вільних навчена була».

Найбільшим своїм здобутком Могила вважав створення Київської колегії (Академії). Піклуючись про майбутнє Ака­демії, він все своє майно, всі цінності заповів їй. Останніми словами П. Могили були: «Бережіть Академію». Його куль- турнотосвітня діяльність не обмежувалась тільки Ака­демією. За його участю були відкриті колегії у Вінниці, Кре­менці, Гощі, Яссах.

Одним з найважливіших завдань П. Могила вважав організацію і розвиток книговидавничої справи, сам особисто очолював друкарську діяльність у Києві, одним з перших почав запроваджувати друкування книжною українською мовою того часу, писав передмови до видань тощо. Намагаючись пробудити і підтримати інтерес народу до свого історичного минулого, він сприяв друкуванню історичних праць, проводив заходи по реставрації Софійського собору та інших культурних споруд. Певна за­слуга належить йому в розробці та обгрунтуванні того­часних українських обрядів, які він описав у «Великому требнику». Для молоді П. Могила написав спеціальний посібник — «Анфологію», яка, за висловом І. франка, явля­ла собою «чудову енциклопедію моральних і житейських повчань». Ніш підготовлено понад 20 творів церковно-

116

теологічного, полемічного, філософського та моралістичного характеру.

Організовуючи вищу школу, П. Могила прагнув досягти підготовки високого професійного рівня своїх вихованців, забезпечив викладання курсів в Академії високоосвіченими, професійними кадрами, посилав молодих юнаків здобувати освіту в закордонних університетах.

Слід відзначити його позитивну роль у впровадженні в навчання філософських курсів. Філософія при П. Могилі набула важливого значення і статусу, а його твір «Кате­хізис» став на довгий час програмним для філософ­ських студій Академії.

Серед викладачів Києво-Могилянської академії провідне місце в розвитку філософської думки України XVII— XVIII ст. займали Й. Коконович-Горбацький, І. Гізель, Л. Баранович, І. Галятовський, Д. Ростовський (Туитало), Й. Кроковський, Ст. Яворський, В, Ясинський, Ф. Проко- пович, М. Козачинськнй, Г. Кониський та ін.

Вітчизняна філософія була тісно пов'язана з теологією. Однак, розвиваючись у рамках схоластики, вона значною мірою еволюціонувала — поряд з теологічними положен­нями в ній утверджувався раціоналістичний погляд на реальний світ. Це давало можливість піднести роль філософії у вивченні Всесвіту, природи, людини і тим самим визначити її самостійність по відношенню до теології.

У філософських курсах викладачів Академії значне місце займали проблеми натурфілософії, характерною рисою якої була зміна предмета пізнання, а саме на передній план виступило пізнання природи і людини у порівнянні з богопізнанням. У зв’язку з цим по-іншому стало вирішуватись питання про людину, про її місце і роль У світі. Людину, як і природу, створив Бог і, наділивши її розумом, дав їй можливість самостійно творити, пізнавати закони Всесвіту, розуміти своє призначення. Такі гуманістичні ідеї сприяли розкріпаченню особи, утверджу­вали її гідність.

Найбільший інтерес представляють натурфілософські курси І. Гізеля, Ст. Яворського, Й.' Кроковського, Ф. Проко- повича, М. Козачинського, Г. Кониського, І. Поповського, X. Чарницького, Й. Волчанського, А. Дубневича, С. Куляб-

та ін. Саме вони прагнули створити передумови для фор­мування самостійного раціонального філософського мис­лення. В своїх курсах вони використовували філософську

117

спадщину античності, зокрема Арістотеля, Платона, патристичну літературу, вчення схоластів. В курсах Гізєля, Прокоповича, Яворського, Лопатинського досить помітним є звільнення арістотеліеського вчення від його схо­ластичної інтерпретації.

Повністю відійти від схоластики учені Киево- Могилянської академії, звичайно, не могли. Будучи ду­ховними особами, з одного боку, а з другого — вченими, мислителями, вони змушені були займати компромісну позицію. Офіційна приналежність професорів Акаде­мії до вищої православної ієрархії і завдання теоре­тичного обгрунтування православ'я, що постало перед ними, в значній мірі визначили їх філософську орієн­тацію. Просвітники широко використовували набутий досвід, наукові надбання, нові досягнення філософії, науки. Філософські концепції Нового часу, зокрема Коперника, Бруно, Галілея, Декарта, Спінози, карте­зіанців, займали значне місце в курсах багатьох вик­ладачів Академії.

Перші кроки до звільнення філософії від схоластики робить Йосип Кононовдіч-Горбацький (невід.— 1653). Біо­графічних відомостей про його життя збереглось мало. Один з перших професорів Академії, він двічі — з 1636 по 1642 р.— читав трирічний філософський курс. З 1642 по 1646 р.— ректор Академії (тоді ще колегії). Був ігуменом Києво-Михайлівського монастиря. Помер у сані білорусь­кого єпископа. Автор «Підручника логіки», «Оратора Мо- гилянського», написаних латинською мовою.

Однією з проблем, що цікавила Кононовича-Горбацько- го, була проблема універсалій (загальних понять), яку він вирішував з позицій номіналізму, тобто універсали вва­жались вторинними по відношенню до тілесних речей і були результатом діяльності розуму, як відображення за­гальної сутності одиничних речей. Тим самим Коновович- Горбацький пов'язував вирішення цього питання в першу чергу з необхідністю пізнання світу, а не з потребами до­ведення існування Творця, як вважали томісти.

Щодо питання про відношення філософії і богослов'я, розуму і віри, то мислитель вважав, що вони повинні бути самостійними. Існують дві істини — філософська і богос­ловська. Предметом першої є природа, реальний, тілесний світ речей, а теологія повинна займатись вченням про Бога як єдиної субстанції і Творця.

118

Розглядаючи питання про субстанцію, начала реальних речей, Конокович-ГорЬацький вважає, що ними є матерія і форма; реально існуючими с також промір і час. На думку Ксноновича-Горбацького, людина складається з матерії (тіло) і душі (форма), заперечував при цьому безсмертя душі. Розглядаючи пізнання, він говорив, що воно є проце­сом єдності чуттєвого досвіду і розумового мислення, причому чуттєва сторона є початком, основою подальшої абстрагуючої діяльності розуму. Говорячи про силу людсь­кого розуму, Кононович-Горбацький тим самим розвивав гуманістичні ідеї, стверджував велич людини.

Видатним культурним і суспільним діячем України XVII ст. був ІнокенгШ Гізель (1600 •— 1683) — просвітник, церковний діяч, історик, філософ. Народився в німецькій реформаторській сім'ї в Польській Пруссії. Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії (Академії), де прослухав курс філософії, прочитаний Кононовичем-Горбацьким. Як один з найздібніших учнів був посланий П. Могилою на навчан­ня за кордон. 1645 р. був обраний професором, а 1646 ро­ку — ректором Києво-Могилянської академії. З 1656 р. ідо кінця свого життя І. Гізель — архімандрит Києво-Печерсь­кого монастиря і управитель Лаврської друкарні. Його вва­жали вайосвіченішим діячем культури в Україні XVII ст. Наступник Гізеля на ректорстві в Академії Л. Баранович висловився про нього так: «Без лестощів скажу, що, крім пречесності твоєї, нема у нас другого Арістотеля».

Прекрасний дипломат І. Гізель неодноразово виїжджав з посольством до царя Олексія Михайловича. Активну участь брав у виданні «Києво-Печерського Патерика» (1661 і 1678), першого підручника вітчизняної історії Си­нопсису; він є автором полемічних творів, спрямованих проти унії та єзуїтів.

Філософські погляди Гізеля відображені у відомих його працях «Твір про всю філософію», «Філософські аксіоми», «Мир з Богом людині».

У своїх поглядах на проблему відношення Бога до світу Гізель стояв на деїстичних позиціях. Щодо проблеми матерії, то він дотримувався положень про єдність і однорідність ма­терії всіх природних тіл, земної і небесної матерії. Різно­манітні речі у своїй основі мають єдину за видом матерію, яка fie народжується і не знищується, постійно зберігається в своєму кількісному відношенні, переходячи з одного тіла в інше як основа взаємного перетворення.

119

Поряд з вирішенням проблеми матерії І. Гізєль у своєму філософському курсі розглядає проблему руху, МІСЦЯ простору і часу. Так, він вважає, що рух — це різноманітні зміни, які є універсальними, невіддільними від матеріальних речей. З позицій деїзму він вирішував питання про закони природи — Бої виконав свою функцію першодвигуна, пер­шопричини, а далі природа розвивалась за своїми власними, об'єктивними законами.

В питаннях про відношення теології та філософії, проб­лем пізнання та інших він дотримувався такої ж позиції, як і Й. Кононович-Горбацький.

Прогресивні, гуманістичні ідеї висловлював І. Гізєль у вирішенні проблем людини, моралі. У цьому відношенні цікавим є його твір «Мир з Богом людині» (1669). Автор присвятив його цареві Олексію Михайловичу, щоб допо­могти йому виправити мораль тогочасного суспільства, викоренити моральне зло. Але твір Пзеля не був сприй­нятий позитивно, навпаки — засуджений як єретичний і був заборонений. Змальовані автором соціальне зло, неспра­ведливість і пригноблення простої людини не сподобались панівній верхівці тогочасного суспільства, яку Гізєль піддає критиці, звинувачує у зловживаннях. Обурена була і релігійна верхівка за викриття у творі порушень нею мо­ральних норм.

І. Гізєль з повагою ставиться до людини, вважає її твор­цем свого щастя, господарем своєї долі й своїх вчинків. Критерієм добра і зла, на думку автора, є совість розумної людини, яка керує всіма її діями, засуджує чи схвалює її вчинки. «Совесть есть сведение себя самого, или рассуж­дение умное о себе, им же человек рассуждает, аще достоит ему что творити или не достоит? и аще добро есть или зло то, еже творит? или же сотворил?» Ще одним критерієм добра і зла. с людський розум, який дає можливість людині пізнати закони природи і діяти відповідно до них. Цим самим Гізєль ставить природне право як критерій людських вчинків вище закону Божого.

Гуманізмом сповнені його міркування про людські гріхи й провини. Так він вважав, що не є гріхом людини порушен­ня нею моральних правил і звичаїв, які суперечать розуму; людина повинна слухати і слідувати саме за розумом. «Вина благословная освобождает от греха тогда, егда кто в коем случае творит противу заповеди или установления челове­ческого, толкующи той устав до разуму, яко в таковом слу-

120

_чае не обовязует». Він стверджував, що люди важкої фізичної праці повинні звільнятись від посту, виправдову- _8ав тих, які під страхом голоду здійснювали крадіжки — «последняя нужда освобождает от греха в делах смерт­них-»

Висунуті І. Гізелем у д аному творі принципи раціональної моралі є прикладом боротьби з середньовічною схоластикою, за утвердження реального земного життя людини, її особистості і гідності.

У плеяді просвітників Києво-Могилянської академії помітною є фігура Стефана Яворського (1658—1722) — українського та російського письменника, церковного і політичного діяча, філософа. Народився Ст. Яворський (у миру Симеон Іванович) у містечку Яворові на Галичині в православній сім'ї. Отримав освіту в Києво-Могилянській академії, 1684 р. Ст. Яворський виїжджає з Києва, продов­жує навчання у Львові, Люблені, Познані, Вільно, там приймає уніатство. Повернувшись з-за кордону, відмов­ляється від уніатства, вступає в ченці під ім’ям Стефана. Втримавши екзамен перед професорами Київської ака­демії, декілька років викладає в ній риторику, поетику, філософію і богослов’я, стає префектом Академії. Ще за кордоном він почав писати вірші українською, латинською, польською та російською мовами, за що отримав високу оцінку й звання «лавроносного поета». Пізніше писав панегірики Петру І.

1697 р. Яворський на запрошення Петра 1 відбув до Росії, був там митрополитом, екзархом, обіймав посаду прорек­тора Слов’яно-греко-латинської академії в Москві, в якій реформував учбовий процес на зразок Києво-Могилянсь- кої академії та західноєвропейських університетів, засну­вав при Академії театр, підтримував реформи Петра І, але рішуче виступав проти підпорядкування церкви світським властям, стверджуючи пріоритет церкви над світською вла­дою в політичних справах.

Філософські погляди Ст. Яворського знайшли своє відображення в його курсі «Філософські змагання...», що читався ним у Київській академії. Курс складався з трьох Частин: логіки, фізики та метафізики. Маючи теологічну спрямованість, він водночас містив багато нових положень та ідей, які відповідали поглядам того часу.

У натурфілософському курсі Ст. Яворського, недив- ^лячИсь на дотримання загальної теїстичної концепції про

121

створення світу Богом, позначається вплив пантеїстичного ототожнення Бога з природою. Щодо поняття матерії, то він вважав, що вона ніким не створена і не знищувана. Вона (першоматерія) є справжньою причиною форми та а поєднання. Матерія має своє власне існування, відмінне від існування Бога, вона діяльна, активна, постійно зна­ходиться в русі, який має чотири види: народження і загибель, ріст і зменшення, зміна якості, просторове переміщення. Розглядаючи проблему зміни речей, він використовує не просто поняття «заперечення», а «запере­чення заперечення», хоча до висновку про його всезагаль- ну закономірність ще не доходить. Діалектичні здогадки містяться у нього і при вирішенні питання про рух і спокій, їх суперечливості.

Проблему співвідношення філософії і теології Явор- ський розглядав з позиції визнання подвійної істини, цим самим відводячи філософії власну самостійність. Однак, не заперечуючи ролі і значення розуму людини, він не допус­кав втручання останнього у віру. Вищою мудрістю він все ж таки вважав теологію.

Вирішуючи проблему пізнання, Яворський стверджу­вав, що об'єкти відчуттів існують поза ними, створюючи чуттєві образи. Поділяючи чуття на зовнішні і внутрішні, він тим самим був близький до вчення Локке про первинні і вторинні якості речей.

Найяскравішою постаттю серед українських просвітників першої половини XVIII ст. був Феофан Прокопович (1677— 1736). З усіх просвітників Києво-Могилянської академії чи не найбільше уваги приділили дослідники саме його житло і творчості. Він був видатним українським та російським політичним, громадським і церковним діячем, вченим, філософом, поетом.

Ф. Прокопович (справжнє прізвище Єлиеей Церейський) народився в сім'ї київського міщанина. Залишившись у 3-річному віці сиротою, виховувався у свого дядька Феофа- на ПрокоЬовича, в честь якого він після повернення з-за кордону і прийняв його ім'я.

З 1687 р. Прокопович навчається в Кисво-Могилянській академії, не закінчивши в якій останнього курсу богослов’я, відправляється за кордон, щоб поглибити свої знання.

Для того щоб мати можливість успішно навчатись в західноєвропейських навчальних закладах, він змушений був прийняти уніатство. Навчаючись у багатьох містах

122

Захід*¹⁰'¹’ Європи і грунтовно оволодівши знаннями, Ф. Про­копович у жовтні 1701 р. тікає з Рима, порвавши з ка­толицизмом. Пішки проходить Францію, Швейцарію, Німеччину, де знайомиться і захоплюється ідеями гуманіз­му, просвітництва, реформаторства. 1702 р. повертається в Україну. З 1705 по 1716 р. викладає у Києво-Могилянській академії риторику, піїтику, арифметику, геометрію, філо­софію, богослов'я. У 1711 — 1716 рр. стає ректором Ака­демії.

1716 р. закінчується київський період життя і творчості ф, Прокоповича, де він виявив себе вченим, філософом, і починається петербурзький, коли він більше займався політичними, церковними справами. За викликом Петра І він переїздить спочатку до Москви, а потім до Петербурга, де стає радником царя з питань освіти і церкви, обіймаючи посади єпископа, віце-президента Синоду, архієпископа. Активний учасник реформ Петра І Ф. Прокопович багато уваги приділяє просвітництву, стає самою освіченою людиною в Росії.

Ф. Прокопович— автор ряду учбових посібників, історичних праць: першої світської трагікомедії «Володимир», «Духовного регламенту», філософсько-юридичного трактату «Правда волі монаршої», промов, проповідей тощо.

Всі просвітницькі твори Ф, Проконовича спрямовані проти прихильників церковної автономії. У цьому питанні, як і в питанні про співвідношення філософії і теології та інших, він є постійним опонентом Ст. Яворського, Ф. Лопа- тинського та ін.

Викладаючи в Києво-Могилянській академії філософський курс, ф. Прокопович прагне звільнити філософію від схо­ластики, пропагує ідеї вчених і філософів Нового Часу — Коперника, Галілея, Ф. Бекона, Декарта, Гоббса, Спінози, Аокка та ін.

У своєму натурфілософському курсі, вирішуючи питання про відношення Бога до світу, Ф. Прокопович спирається на положення, за яким Бог визнається осно­вою і творцем всього існуючого. Водночас його поглядам притаманна певна непослідовність, коли він стверджує, Що «матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, ні зменшити, ні збільшити і що .розвивається вона за своїми власними закономірностями». Скоріше всього, ці Думки є проявом пошуку, процесу формування позиції мислителя.

123

Ф. Прокопович висловив деякі діалектичні міркування щодо проблеми руху, саморуху в природі, визнаючи його зачинателем життя усього: «Рух є немовби якимось за­гальним життям усього світу». Бог, на думку Прокоповича, не створював природу, яка б вимагала чужої праці, а створив таку, що задовольняє себе саму. Проблема простору, часу розглядається ним з точки зору ц об'єктивності, єдності з матерією і рухом.

Характерною є позиція Прокоповича в питаннях гносе­ології, відношення науки і релігії, розуму і віри, яка зумов­лена в основному його практичною діяльністю як визнач­ного діяча і теоретика реформ Петра І, для яких потрібні були розвиток освіти, науки і водночас опора на віру. Такий підхід давав можливість зняти гострі суперечності між на­укою і релігією, розумом і вірою і тим самим зміцнювати позиції розуму і науки і водночас вдало обгрунтовувати релігійні положення, пристосовуючи їх до нових умов. Так, наприклад, вирішувалось багатьма професорами філософських курсів Києво-Могилянської академії, і зок­рема Ф. Прокоповичем, осмислення Всесвіту, його законів, ставилось питання про всемогутність розуму людини, можливість людського пізнання. В разі виникнення супе­речностей між даними науки і біблійними текстами, на думку вченого, не варто заперечувати висновки науки, а потрібно витлумачувати тексти Святого Письма відповідно до наукового рівня сучасності. Саме так він радив ста­витись до геліоцентричного вчення Коперника. «Якщо учні Коперника, що захищають рух Землі,— говорив Проко­пович,— наведуть достовірні фізичні і математичні дані.., тексти Святого Письма, в яких говориться про рух Сонця, треба розуміти не буквально, а алегорично».

Визнаючи об'єктивність природних законів, Ф. Проко­пович вважав, що вони діють і в історичному розвитку, в людській діяльності. Деякі погляди на історію він виклав у праці «Про метод писання історії...». Гуманістичні ідеї висловив Прокопович і у вирішенні проблем людини, її місця в природі й суспільному житті. Людину він вважав рівною всій природі, зробленою «з тієї самої, що й все інше, матерії, але знаменитішою від самого неба». Велич людини — в її творчій праці, завдяки якій створюються всі матеріальні і духовні цінності.

Великий інтерес виявив вчений і до питання про держа­ву, церкву, їх взаємовідношення. Будучи нрихильником

124

■теорії

освіченого абсолютизму, освіченого монарха, «філо­софа на троні», Прокопович відстоював позицію підпоряд­кування церковної влади світській і тут же доводив, що хоч влада дана монархові народом, але сама воля народу витікає з волі Божої.

Визначний вчений, мислитель, письменник і поет, гро­мадський та політичний діяч Георгій (Григорій) Кониський (1717 — 1795) народився у заможній міщанській сім’ї у м. Ніжині на Чернігівщині. 1728 р. був прийнятий до Києво-Могилянської академії, де провчився 15 років, і по закінченні навчання був залишений в ній на викладацьку роботу. Читав поетику, риторику, богослов'я, курс філосо­фії, названий «Загальна філософія, поділена на чотири від­діли, включає логіку, метафізику, фізику й етику». З 1751 р. був ректором Академії.

1755 року Г. Кониський був направлений в Білорусію на єпископську кафедру у Могильові. З цього періоду і до кінця свого життя він прожив у Білорусії, відстоюючи національні та релігійні інтереси її народу.

В його філософському курсі були продовжені кращі традиції Академії, особливо у ствердженні ідей раціоналізму і гуманізму. Виявляючи елементи пантеїзму і деїзму, Г. Кониський досить чітко займає позиції науки і філософії Нового Часу, де авторитетом для нього є Декарт, Коперник, Галілей та ін.

У своїх- лекціях він проводив ідею двох істин — богос­ловської і філософської (наукової). Натурфілософія, логіка, етика повинні займатись тільки земними, природними, і людськими проблемами, а теологія повинна мати справу з надприродним.

Розглядаючи проблему матерії, Кониський, як і біль­шість професорів Академії, пов'язував її з буттям Бога. Бог існує споконвічно, значить і матерія як його творення вічна. Світ, створений Богом, матеріальний, всі речі, як небесні, так і земні, складаються з однієї і тісї ж однорідної матерії, вона — першооснова речей. В природі існують певні зако­номірності, завдяки яким всі явища, процеси, речі знахо­дяться у гармонійному взаємозв’язку і стані.

Розглядаючи питання про рух, простір, час, Кониський вважав їх атрибутами матерії. Особливо це стосується Руху, який, на його думку, є способом існування ма­теріального світу і універсальним його проявом, хоча цю універсальність він бачив з точки зору декартівського

125

розуміння руху — механістично. Щодо проблеми початку руху, то Кониський не міг не визнати, що першорушієм є Бог.

На противагу схоластичній гносеології Кониський, з позиції деїзму, перш за все ставить завдання пізнавальності світу, законів природи і самої людини. Людина здатна пізнавати світ і його закони, а також саму себе як частину світу. В пізнанні світу він відводив важливу роль філософії як всякому знанню про речі, про все те, що може бути пізнане людським розумом. Філософія допомагає розкрити сутність речей, явищ, їх причини. Стверджуючи силу розу­му в пізнанні, Кониський не заперечував в цьому процесі значення чуттєвого сприймання.

Людина у Кониського виступає активним, творчим на­чалом в процесі пізнання, вона — частина природи, вінець творення, вищий її щабель. Душа і тіло людини нерозривні і невіддільні. Окреме від тіла існування душі, її безсмертя він не визнавав.

Ще з кінця XVII ст. у Києво-Могилянській академії читались курси моральної філософії, і саме Кониський одним із перших професорів включив етику у свій філо­софський курс, розглядаючи її як практичну науку. Етика, на його думку, повинна навчити людину спрямовувати свої дії на добро, на досягнення щас тя як вищої мети людини. Людина повинна сама добиватися щастя, не безтурботно чекати його як дарунок від Бога. Самопізнання, цілеспря­мована діяльність людини, керована розумом, її воля, сво­бода можуть дати людині відчуття повного щастя. Щодо мо­ральних норм, оцінок тощо, то вони існують не апріорі, не вічно і не даються Богом. Кониський вважав, що вони вста­новлюються історично, в процесі розвитку людського спілкування,

У своїх лекціях, а потім і в проповідях Г. Кониський пристрасно викривав політику католицької церкви, уніатство, захищаючи від них православних. Не був бай­дужим він і до безпорядків, які чинились серед цер­ковників, засуджував їх за лінощі й байдужість, називаючи їх «німими псами, які не можуть лаяти і які полюбляють дрімати і не мають смисла». Його критика феодальних порядків не носила загального характеру, він прагнув миру, злагоди в державі, очолюваній освіченим монархом.

Із закінченням діяльності Г. Кониського у Києво-Мо­гилянській академії фактично наступає занепад творчого

126