На його думку, це головна рушійна сила історичного роз­витку, суспільного прогресу.

До української філософської скарбниці XVI ст. можна додати гуманістичні ідеї, з якими виступили діячі польської культури, вихідці з України: Туробінський-Рутенець Іван, Григорій Чуй Русин, Тичинський-Рутенець Юрій. Проб­леми людини, прославлення сили, розуму, мудрості, стверд­ження високих моральних якостей — ці та інші гуманіс­тичні принципи є основними в їх творчості.

В цілому ж діяльність українських гуманістів в другій половині XV — першій половині XVI ст. залишила помітний слід в історії філософської думки України і стала певним етапом в її розвитку.

Реформаційні та ренесансно-гуманістичні ідеї в україні (друга половина XVI — початок XVII ст.)

Саме цей період, як зазначають сучасні вітчизняні дослідники, можна вважати українським Відродженням, результатом якого було утвердження світського начала в духовній культурі, становлення і формування національної самосвідомості українського народу.

Щодо історичних умов цієї доби, то варто зазначити, що із загостренням соціального і національного гноблення посилюється духовно-релігійний гніт, викликаний насту­пом польської контрреформації та діяльністю єзуїтів. Але слід визнати те, що унія і католицизм на противагу православній церкві вводили більш досконалі організаційні структури і гнучкішу політику. Відкривались нові школи, гімназії, вводились нові програми, в тому числі і з філософії, навчання велось на рідній мові, безкоштовно. Але все це було направлене иа звеличення католицизму і виховання відданих католиків.

Кінцеві наслідки полонізації та насадження унії вели фактично до втрати державної самостійності, до занепаду своєї культури, релігії тощо. І, в першу чергу, цей тягар лягав на плечі трудового українського народу, викликав масовий протест і становлення національно-визвольного руху в Україні. А це, в свою чергу, вимагало ідеологічного обгрунту-

_в риття цього процесу, виявом чого стали реформаційні та ренесансно-гуманістичні вчення цього періоду.

Щодо понять Відродження, гуманізм і Реформація, то варто зазначити, що поняття Відродження (Ренесанс) озна­чає розвиток духовної та матеріальної культури. Період Відродження позначається підвищеним інтересом до античної культури, до Й відродження та появою таких знань і інтелектуальних течій, які виходили за межі філософсько- богословської системи Середньовіччя,

Гуманізм частіше всього розглядається як духовна сто­рона Відродження. Це звернення до світської, незалежної від церковного світогляду науки й моралі, перенесення основної уваги на світ, намагання знайти світську, іманен­тну світові закономірність. Однак, як зазначають дослід­ники, гуманізм не завжди ворожий церкві. Він лише заперечує замкнутість релігійного світогляду на потой­бічному.

Реформація означає процес руйнування старого, като­лицького світогляду і заміни його іншим, реформаційним, релігійним світоглядом.

Ці докорінно відмінні за своїми культурними виявами історичні феномени водночас мають і багато спільних ідей. Фактично суть їх полягала в тому, що вони, хоча й по- різному, відображали один і той же соціально-економічний процес: зародження буржуазного суспільства і початок ідеологічної боротьби з феодалізмом. Слід зазначити, що в кожній країні ці течії мають свою специфіку. Це ж стосується і України, яка в зазначений період пережила і Відродження, і Реформацію.

Грунт для поширення реформаційних ідей в Україні в певній мірі був підготовлений ще в другій половині XV ст. уже згаданою раціоналістичною сектою «ожидовілих», а на наступних етапах історії, розгортаючись, реформаційний рух зробив свою справу в підготовці українського культур­но-національного відродження, сприяв пробудженню національної суспільної думки. Як зазначає М. Грушев- ський, «в атмосфері неустанної релігійної полеміки, з кот­рою сцліталися питання про прерогативи державної влади, про законність та її джерела, про право індивідуального са- Позначення, соборносте, єрархїї, традиції, ні одна скільки- небудь інтелігентна й жива людина не могла зіставатись ^шАиферентною».

Таке духовне піднесення відіграло важливу роль у бо-

73

ротьбі з католицизмом та унією, в захисті православної віри, в розвитку освіти, створенні шкіл, які ставали просвітницькими та ідеологічними центрами. Спираючись на досягнення представників раннього гуманізму, гума­ністи кінця XVI — першої третини XVII ст. продовжували розвивати ідеї гуманістичного антропоцентризму в нових для феодальної системи товарно-грошових відносинах.

Теоретичне осмислення реформаційних і ренесансно- гуманістичних процесів здійснювалось українськими книжниками, що об'єднувались навколо великих культурно- освітніх осередків, метою яких було збереження і розвиток вітчизняної духовної культури, поширення освіти, захист своїх національних, релігійних і політичних інтересів.

Одним із таких культурно-освітніх осередків став Острозький центр, який був с творений 1580 р. волинським магнатом, князем Костянтином Острозьким (1528—1608). Палкий прихильник освіти, він вважав, що саме вона дасть можливість українському народу успішно вести боротьбу за свої національні інтереси, проти національного гноблен­ня, проти полонізації, католицизму та уніатства. З цією метою К: Острозький відкрив школи і в інших містах — Ту­рові, Володимирі-Волинському, Луцьку, організував друкарні, в яких готувались учбові посібники, перекладна література тощо.

Навколо Острозького центру згуртувався ряд освіче­них і талановитих діячів української культури: Герасим Смотрицький, Христофор Філалет, Василь Суразький, Христофор Бронський, Дем'ян (Даміян) Наливайко, Клірик Острозький, Йов Княгиницький, Іван Вишенський, Гаври­ло та Данило Дорофієвичі. Із цієї школи вийшов і зна­менитий Мелетій Смотрицький (син Г. Смотрицького).

До вивчення мов (а це вважалось головним) та інших наук¹ запрошувались вчені з інших країн. Тут викладали Кирило Лукаріс, Никифор Парасхес, Іоан Лятош, Кіпріан та ін. Організатори Острозької школи прагнули зберегти традиції Київської Русі як основу самобутності української культури і протиставити їх наступу католицизму та ополяченню.

¹ Курс навчання складався зі знаменитих «семи вільних наук» («визволених наук») доби Ренесансу. Це граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика й астрономія. Крім цих «семи науки тут викладали філософію. Її вивчення разом з теологією було прерогативою вищих навчальних закладів.

74

В Острозькому центрі ставились і вирішувались найрізноманітніші завдання як ренесансно-гуманістич­ного, так і реформаційного напрямів, тобто здійснювалась орієнтація на запити різних суспільних станів і прошарків тїсї епохи. Ллє все ж таки основна увага приділялась розвитку реформаційних ідей, оновленню православної релігії, підготовці творів з антикатолицькою спрямова­ністю.

Першим ректором Острозької школи був видатний український письменник-иолеміст, культурно-освітній діяч Герасим Данилович Смотрицький (невід.— 1597). 1576 р. князь Острозький запросив його для роботи по виданню Біблії, а 1580 р. Смотрицький стає ректором Ос трозької школи, а згодом очолює і науково-літературний гурток Острозького культурно-освітнього центру.

Герасим Смотрицький с автором декількох віршованих і прозових творів. Найбільш відомі його твори: полемічний трактат «Ключ царства небесного», «Календар римський новий». 1578 р. ним був підготовлений «Буквар», а 1581 р. за його участю як головного редактора була видана Біблія, до якої він написав передмову. Саме в Острозькій друкарні Біблія була вперше видана слов'янською мовою в повному обсязі.

Г. Смотрицький різко виступав проти прагнення Папи Римського та єзуїтів католизувати український народ, за­суджував політику колонізації, спрямовану на соціальне і національне гноблення українського народу. В дусі рефор­маційних ідей критикував католицьку церкву, тодішні порядки і устрій в ній. Реформаційні ідеї Г. Смотрицького були цроникнуті ідеями гуманізму, такими, як почуття патріотизму, турбота про розвиток освіти, культури свого народу, виховання в ньому таких доброчесностей, як мужність, талант, слава, активна діяльність тощо. Саме октавна діяльність, на думку Г. Смотрицького, більш над усе веде до вдосконалення людини. Людина повинна активно боротись за збереження православної віри, розвиток рідної мови і культури.

Одним із визначних, найбільш талановитих книжників Острозького культурно-освітнього осередку вважається Христофор Філалет (середина XVI — початок XVII ст.). Автор «Апокрисису» — одного з найвидатніших творів Української літератури кінця XVI ст. Це полемічний трак­тат, написаний у відповідь на книгу польського єзуїта Петра

75

Скарги «Брестський собор». В руслі реформаційних ідей X. Філалет дає ідеологічне обгрунтування прав україн­ського народу, викриває антинародну, загарбницьку суть католицизму та уніатства, показує земне походження Інституту римських пап.

Христофор Філалет рішуче виступав за рівні права всіх людей у розв'язанні питань церковно-суспільного життя, за обмеження влади монарха законом. Свободу совісті він розглядав як найвищу духовну цінність, вказуючи, що кожна людина має право на свою віру і завдяки своєму розуму здатна розібратися у Святому Письмі і висловлю­вати з цього приводу свої міркування. X. Філалет засуджу­вав утиски, які чинились унією православному населенню України, вимагав від держави гарантій свободи совісті, вільного сповідання: «Хто ж з людей смертельних прив- лащити собі может шафуяок віри, которая ест самого гос­пода бога даром?! Хто ест так потужным, абы умыслом пановати а до віренья того, чого сумнінье чіє не пріймует, або до невіренья того, што пріймует, приневолити кого мочи міл?! Ничого не ест так доброволного, як набоженст- во и віра, так же ее мус бы найболший ни в ком не стварит: позвирхнюю толко облуду, вірьі подражняючую, а господу богу барзо мерзкую, далій ничого в людех боязливых, а межи небоязливыми розлитье крви справити может!»

У творчості X Філалета на православному грунті здійснився синтез реформаційних ідей самого православ'я зі свідомо переосмисленими, ззовні запозиченими окреми­ми положеннями протестантизму.

До визначних вчеїшх-книжників Острозького науково- літературного гуртка належав полеміст Клірик Острозь­кий, який відіграв важливу роль у розвитку реформаційних ідей та їх розповсюдженні в Україні. Клірик Острозь­кий — це псевдонім не розкритого ще й досі автора творів «Отоисъ на листь отца Ипатія...» та «Исторія о листри- кійськомь, т.е. разбойническомъ Ферарскомъ або Флорен- скомь синодть...». Припускають, що під цим псевдонімом приховується острозький протопіп їгнатій Наливайко, інші вважають, що це молодий Мелетій Смотрицький або Гаврило Дорофієвич чи Йов Борецький.

Головним змістом творів К.Острозького була боротьба з католицизмом і унією. Він рішуче засуджує знущання і насильства, які чиняться поляками над українським наро­дом на його Батьківщині. Наруга над вірою і культурою

76

українського народу з боку Речі Посполитої, насильницька політика полонізації, впровадження унії («згоди») вели до підкорення православної церкви Папі Римському. К.Острозький виступав проти унії, називаючи її отрутою, оскільки вона загрожує незалежному існуванню україн­ського народу, і закликав до боротьби проти цієї підступної згоди.

Цікаві думки в сво'іх творах висловив К. Острозький щодо питань про відношення Бога і світу, Бога і людини, внутрішнього і зовнішнього у людині, її духовну і тілесну Природу.

В Острозькій колеги вчителював Дем'ян Наливайко (невід.— 1627) — автор збірника моральних сентенцій під назвою «Лекцій словенскіе Златоустого от бесьд евангель- скьіх оть иерея Наливайка вьібраніє», а також твору «Лькарство на оспальїй умьісль чоловтлій» та деяких віршів. Він також відомий як активний учасник козацьких повстань під проводом свого брата Северина.

В дусі реформаційної ідеології, але з виходом на гума­ністичні ідеї Д. Наливайко висловлювався проти насиль­ницької полонізації та покатоличення українського народу, вирішував проблему сенсу людського буття та призначен­ня людини, яке полягає не у відході від дійсності, а в активній діяльності, спрямованій на захист свого народу, відродження і розвиток його мови і культури. З повагою ставився Д. Наливайко до філософії, захищаючи філософ­сько-філологічну концепцію, спрямовану на відродження, переосмислення і розвиток духовної культури українського народу.

В Острозькому культурно-освітньому центрі форму­вались реформаційні вчення на грунті візантійсько-схід­нослов'янського православ’я. Суть яких полягала в обстою­ванні максимальної замкнутості української культури у візантійсько-давньоруських межах, несприйнятгі жодних іноземних впливів. Саме таким способом вони намагались обгрунтувати право боротьби українського народу за свою незалежність, збереження національної культури.

Найбільш яскравим представником такого вчення був Іван Вишенський. До цього напряму можна віднести Василя Суразького і Йова Княгиницького. З близькими до цього ®^чення поглядами виступив український поет Віталій з Аубна, автор поетичного твору «Діоптра».

77

Іван Вишенський (між 1545—1550 — бл. 1620) — най­визначніший український письмснник-полеміст даної епохи. У містечку Судова Вишня на Львівщині він отримує початкову освіту, потім живе у Луцьку, Острозі, а в 70—80-х роках XVI ст. переселяється на Афон (Греція), що був тоді найбільшим духовним центром православ'я. 1604 р. їде в Україну, але 1606 р. знов повертається до Афоку, де прожив до кінця свого життя. У монастирях Афона Вишенський був послушником, ченцем, а під кінець життя — аскєтом-пус- тельником.

До нас дійшло 16 творів І. Вишенського, серед них «Книжка», в яку ввійшла частина творів, підготовлених до друку в Острозькій друкарні, а також твори: «Обличение діавола-миродержца», «Посланіє до всіх обще в Лядской земле живущих», «Писание к утекшим от православной віри епископам», «О еретиках», «Краткословный отвіт... Петру Скарге», «Посланіє Домішки», «Зачапка мудрого латын- ника з глупым русином», «Позорище мыслете» та ін.

Недивлячись на деякі крайнощі, які допускав I. Вишен­ський в оцінці різних подій, слід зазначити його послідовність і однозначність у боротьбі з католицизмом та уніатством, його прагнення захистити від них вчення пра­вославної церкви. Заслуговує на увагу його концепція соціальної справедливості, рівності та свободи народу і особи. Він підд ає гострій критиці всіх експлуататорів, чи то польських, чи литовських, чи своїх українських. В «Крат- кословному отвіті...» І. Вишенський змальовує картину гноблення українського та білоруського народів, засуджує феодальну експлуатацію і зневагу до простого люду. Ви­датний український поет і мислитель І. Я. Франко під­креслював, що І. Вишенський першим у нашому краї виступив на захист бідного люду, показуючи, що цей люд хоче жити і має право на це, як і кожна людина.

Філософський світогляд І. Вишенського грунтується на текстах Святого Письма, творах Іоана Дамаскіна, Григорія Нисського, Василя Великого, Єфрема Сиріна, Іоана Злато­уста, Псевдо-Діонісія Ареопагіта та інших представників східної патристики. Він дотримується традиції «отців» церкви поділяти філософію на «внутрішню» (нашу, хрис­тиянську. священну) і «зовнішню» (світську, переважно язичницьку). Вишенський визнає «внутрішню» філософію, саме вона вчить про Бога, Його правду, вічне блаженство і дає добро, справедливість. Щодо світської, «зовнішньої»

78

філософії, то він вважав, що вона може бути корисною, але може привести і до зла. Духовною основою буття людини на Землі має бути мудрість Божа — Софія. •

Ідея протиставлення Бога і світу проходить як одна з основних у творчості І. Бишенського. Бога він розуміє як надприродне і нематеріальне начало, єдину, вічну й об'єктивну, існуючу саму в собі, незалежну, непізнанну істину. Бог — це вища воля, творча сила, основа буття, якій підпорядковане все існуюче у світі. Цьому божественному світові істини й добра протистоїть створений Богом з нічого тимчасовий, «гріховний», земний світ зла з жорстокістю, несправедливістю, зрадою, насильством. Говорячи про світ зла, І. Вишенський говорить, що найбільше його (зла) саме серед нашого народу, на нашій землі, через це і доля народу така і більше всього гніву Божого дістається йому. Якщо проаналізувати сьогоднішню нашу ситуацію, то напро­шується думка — може, дійсно має рацію Вишенський, що у нас багато зла, гріха, що ми не здатні «витравити з себе диявола»; через те і маємо таку Божу кару.

Осмислюючи проблему співвідношення Бога і світу, І. Вишенський прагне розкрити інші філософські проб­леми: онтологічні, гносеологічні, етичні, соціально-політич­ні. Всі ці проблеми він розглядає в контексті осмислення людини, її щастя, свободи, надій та звершень.

Інтерпретація людини І. Вишенським значною мірою збігається з розумінням її Августином як двосубстанційної єдності, як єдності двох антагоністичних протилежнос­тей — тіла і душі, духу. Справжнє життя людини залежить від того, чому вона надає перевагу — тілесному чи духов­ному. Якщо людина на землі живе за покликанням духу, то такою вона залишається по смерті, за що її чекає вічне бла­женство.; Коли ж людина віддає себе лише земному, тілесному, минущому життю, то вона прирікає себе на часовість, на смерть разом зі своїм тілом. Справжня сутність людини в її духовності, досягти якої можна, з одно­го боку, ретельним вивченням священних текстів і творів східної патристики, а з другого — у процесі самопізнання, заглиблення суб'єкта пізнання у свою «внутрішню» природу. Саме при такому поєднанні цих двох процесів на­ступає містичне осяяння духовного розуму істиною.

Але, на думку І. Вищенського, людина сама обирає свій ^Щлях. свій спосіб життя і навіть Бог нікого не примушує йти Шляхом досягнення вищої духовності і пізнання іс тини:

79

«Водно ест и самовластие человьку, кой хощет спастися или погибнути, умрети или живь быти, сыном Божиим или сыном дияволским быти — сие на произволении человеком лежит».

Ідеальним шляхом вдосконалення людини, її само­очищення і сходження до Бога, на думку І. Вишенського, є «чернецтво, відречення і втеча від світу, і відлучення від людей: гора, печера, подвиг із лісництвом, щоб позбутися старого чоловіка і втілитися у нового (після зцілення пристрастей) чоловіка, яким є Христос». Тут, як бачимо; помітний вплив на Вишенського справила ісихастська¹ ідеологія. Абсолютну досконалість, найвищу істину і найвище благо І. Вишенський ототожнював з Богом.

5дейно-філософські засади Вишенського визначили його ставлення до деяких морально-етичних проблем, таких, як праця, вибір позиції щодо суспільно-політичного життя тощо. Аскетизм, чернецтво, самовідлучення від людей І.Вишенського не варто розглядати як форму примирення з існуючим порядком. Саме на Афонській горі він пише твори, в яких піддає критиці феодалів-крі- сосників.

Заслуговує на увагу боротьба І. Вишенського за слов'янську мову. Справа в тому, що католики прагнули до­вести зверхність латинської мови над слов’янською, вважа­ючи останню мовою другорядних народів. Єзуїт Петро Скарга вважав, що є тільки дві мови — грецька і латинська, які поширили віру в усьому світі, а слов'янська мова навіть непридатна для вивчення наук. і. Вишенський піддає різкій критиці таку позицію і показує її повну необгрунтованість.

Реформаційною спрямованістю відзначається його кон­цепція церкви. Щодо католицької церкви, то Вишенський непримиримо до неї ставився. Водночас заперечував він авторитет вищих ієрархів, як православних, так і като­лицьких, але не заперечував авторитету самої церкви. Цер­ква, церковна верхівка не повинні ставати власниками і феодалами, а тих єпископів, які рвались до влади, до ба- :

¹ Ісихазм (від гр.) — внутрішній спокій, безмовність, зречення — містична течія у Візантії. В широкому розумінні ісихазм — етико- аскетичне вчення про шляхи людини до єднання з Богом через «очищення серця» слізьми і через зосередження свідомості в собі самій. У більш вузь­кому розумінні ісихазм — це релігійно-філософське вчення, обгрунто­ване Гі>. Паламою.

80

__а через уншо, він різко засуджував, називав їх зрад- ^ГвТС лгй свого народу, найбільшими грішниками.

короткий аналіз творчості талановитого ■яського полеміста кінця XVI — початку XVII ст., варто У^ІСР^аі_тй) що І.Випиенський був сином свого часу і творчість різними суперечливими ідеями, поглядами — це ^И‘°битґЯ тих ра-зючих контрастів духовного життя, які ха- „рДІ були /*ЛЯ тою періоду. До речі, творчість його не Р _атала актуальності і в наші дні завдяки вираженим у ній загальнолюдським ідеалам.

дде реформ-«щійні ідеї І. Вашенського та ідеї мислителів Острозького іеультурно-освітнього центру були неодно- підііиМ**- Р®ал*=»не життя вимагало більш високого рівня ое*Ьор маційтси ж та гуманістичних вчень з орієнтацією на іштоке коло у-часників національно-визвольного руху, що й знайіило сво»с класичне вираження у діяльності братств в Україні.

до того ж СЗстрозька школа, досягнувши свого розквіту у 80-х рр- XVI ст., уже на початку XVII ст., після смерті її ме­цената «ч«яя ЖСосгянтина Острозького, поступово занепа­дає. Нащадки князя перейшли в католицтво і пе були зацікавлені в ^адяльності школи з антикатолицькою направ-¹ леністю. Згодом в Острозі влаштувалися єзуїти, відкрили 7ут свій колегіум (1624 р.), що стало однією з причин припинення діяльності Острозької школи.

ІДЕЇ ГУМАНІЗМУ 1 РЕФОРМАЦІЇ У ПГВЮРАХ ДІЯЧІВ БРАТСЬКОГО РУХУ ТА ВЧЕНОГО ГУРТКА ДРУКАРНІ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ

Нвиршсіяіщі XVI ст. під тиском католиків та уніатів в українській православній церкві посилюються неяорядки, дезорганіз^цтя, особливо серед вищої ієрархи. Вести бо­ротьбу дроти* цього тиску старими методами (простим за­переченням «фактів, «викриттям» латинства) стало тяжко. Потрібно буало піднести рівень освіти на православному грунті, реч>рзганізувати церковне життя, оновити і оздо­ровити йотю.. В цей критичний період на громадську арену виходить ім*ало помітна раніше верства населення — міщаяство„ яке бере на себе завдання формування і врискорексшві розвитку гуманістичних та реформаційних

В1

ідей, оновлення церковного і взагалі духовного життя українського народу. Міщанство організовує населення міст в православні громади — братства. Ці церковні уста­нови стають вогнищами нового суспільного життя, ведуть широку культурну діяльність, будують школи, друкарні, сприяють освіті тощо. Братства виникають у Львові, Острозі, Галичі, Луцьку, Кам'янці-Подільському, Немирові, Вінниці, Києві та інших українських містах.

Головним осередком братського руху на українських землях став Львів. Перші документальні згадки еро Львівське братство походять з 1463 р. Але найбільш активна його діяльність починається з 1588 р., коли при Успенсько­му соборі був затверджений новий статут братства. В цьому ж році при братстві була відкрита школа, прийнятий її ста­тут та програма. В школі могли вчитися всі верстви населен­ня; в ній викладались початки поетики, риторики, діалектики, астрономії, музики. Філософія окремим пред­метом не викладалась, але філософські проблеми висвітлю­вались при вивченні логіки (діалектики) та інших наук.

Провідними викладачами школи були такі видатні діячі української культури, як Стефан Зизаній, Кирило Транк- віліон-Ставровецький, Йов Борецький, Мелетій Смотриць- кий та інші.

1615 р. при Богоявленському монастирі сформувалось Київське братство, яке започаткувало новий етап у роз­витку братського руху, відігравши значну роль у по­ширенні гуманістичних і реформаційних ідей в Україні. На цей час значно розширилась і зміцніла соціальна база брат­ства, до нього влилися і представники вищих прошарків, які не перейшли в католицизм та унію, а прагнули боротись проти них. Авторитету братського руху сприяв вступ до Київського братства гетьмана Війська Запорізького Петра Конашевича-Сагайдачного зі всім своїм військом. Це дало нові імпульси в боротьбі проти польських властей, проти свавілля польської шляхти.

Прихід нових, більш освічених сил до братства поз­начився і на самій православній церкві, на зміцненні її авторитету, підвищенні освіченості українського народу. Одночасно з організацією Київського братства була від­крита Київська братська школа, в якій викладали відомі д іячі української культури І. Копинський, М. Смотрицький, К. Сакович, X. Євлевич та інші.

82

Українські православні братства підтримували між собою тісні зв'язки, обмінювались виданими у своїх дру­карнях творами, підручниками. Багато ировідпкх викла­дачів, вчених протягом свого життя працювали в різних братських школах. Недивлячись на жорстокий тиск з боку католицизму, унії, братчики крок за кроком иочали відвойовувати у єзуїтів українську молодь. Характерним у діяльності братств є те, що вони внесли світський струмок у духовну культуру східних слов'ян, поступово вивіль­няючи справи шкільництва, освіти від опіки церкви та її ієрархії.

Антицерковна діяльність братчиків не зводилась до за­перечення вірн взагалі, їх виступи були направлені на зміщення «істинної» віри, якій притаманна простота і чистота первіснохрисшянського періоду. Особливо це ха­рактерно для творчості діячів братств раннього періоду. Орієнтація на далеке минуле (первіснохристиянсьіЬій період) призвела до того, що ці братчики розглядали нове як таке, що не має позитивної оцінки, є джерелом всякого зла. Абсолютне добро — це Бог і його одкровення, дане людині. Віталій із Дубна в «Діотрі», І. Копинський в «Ал­фавіті духовному», С. Зизаній в «Катехізисі» прагнули до­вести, що добро міститься саме в тому написаному, яке йде від Святого письма і творів отців і вчителів східної церкви. А нове — це вигадки католиків, єретиків, людського тілесного розуму. Справжня, священна істина повністю викладена в Біблії і витлумачена апостолами і отцями церкви.

Особливою повагою у ранніх братчиків користувались ідеї неоплатонізму, твори Діоігісія Ареопагіта, його вчення про суть єдиного Бога, його множинності у Трійці. У питан­нях етики авторитетом був Іоан Златоуст; у проблемах людини, її самопізнання і самовдосконалення, душі і сво­боди братчики посилались на отців-каппадокійців Василя Великого, Гр. Назіанина, Гр. Нисського, а також М. Спо­відника, Є Сиріна та ін.

Особливою повагою серед братчиків користувався ®идатний візантійський філософ Іоан Дамаскін. його твір «Джерело знань», зокрема дві його частини — «Діалектика» ⁵ «Слово про істинну віру». Широко використовували братчи­ки і культурний доробок південних слов'ян, особливо болгар.

Серед діячів братств, що виступили проти церкви, виділяється своїм радикалізмом і демократичністю Стефаи

83

Зизаній (бл. 1570—1600) — один із засновників Львівської братської школи, її ректор, письменник, мислитель, гуманіст, просвітник. Виходець із міщанської сім'ї Хоми Куколя (Зизаній — грецький переклад слова «кукіль») Ст. Зизаній народився в с. ГІєтелич (тепер Львівська обл.).

За виступи проти католицизму та унії він пересліду­вався як світською, так і духовною владою, за що був відлучений від церкви і навіть оголошений державним злочинцем. З позицій визнання загального священства спрямував він свою критику і проте православної церкви, її ієрархії і кліру. Основним звинуваченням проти Ст. Зизанія було те, що він «противно пастырей неистов­ствует» і цим «так Русь поблазнил, же его книжкам бала­мутным лъпъй євангелій върят». В іншому звинуваченні говориться, що Зизаній, виступаючи проти церкви і проти королівської влади в Україні, «з небом і землею воює, а ні Богу, ані людям не вибачає... Короля, пана нашого, негарно в казаниях своїх згадує... Русь до бунтів і незгоди під'юджує...». Ховаючись від переслідування, він 1599 р. змушений був постригтись у ченці, а 1600 р. тікати до Ва- лахії, де і помер у цьому ж році.

Ст. Зизаній присвятив свою творчість боротьбі за незалежність своєї Батьківщини, духовно-релігійну само­стійність українського народу. Йот основні праці: «Кате­хізис», «Ізложєніє о вірі», «Казаньє св. Кирилла...» присвя­чені викриттю зловживань церковної верхівки, закликають до боротьби з наступом католицизму.

Щодо його філософських поглядів, то він з раціо­налістичних позицій відкидав вчення про Страшний суд, який відбудеться після смерті людини, не погоджувався з висновком церкви про безсмертя душі, наявність потой­бічного царства, пекла і раю. Думка Зизанія про те, що душа не може існувати окремо від тіла, привела його до запере­чення догмата про посмертне блаженство та особливу близькість до Бога різних святих. З реформаторських позицій він розглядає місце священнослужителів, функції яких може виконувати кожна людина, якщо вона вірить вченню Христа.

Шлях до формування ренесансно-гумаяістичних ідей в Україні прокладав український письменник, філософ, цер­ковно-освітній діяч, друкар-видавець Кирило Транквіліон- Ставровецькяй. Рік і місце народження К.Ставровецького невідомі. Помер 1646 р. у Чернігові. Викладав у Львівській,

84

Віденській братських школах, а також у Київському і Рогагинському братствах. Організував власну пересувну друкарню, де видрукував книгу «Зерцало богослови», що дистила виклад християнських догматів, елементів космо­гонії і збірку проповідей «Євангеліє учительное».

Внаслідок конфлікту з деякими православними ієрар­хами і під впливом різкої критики Й. Княгиницьким «Зёр­нам богословії» К. Ставровецький 1626 р. перейшов в унію, отримав архімандрию чернігівського Єлецького мо­настиря, в якому пробув до кінця свого життя.

Популярною серед простого народу була збірка про­зових творів К.Ставровецького «Перло многоцінноє», над­рукована 1646 року. Ця збірка, як і «Свангеліє учительное», була засуджена духівництвом за сретичні висловлювання. «Євангеліє...» за царським наказом було спалене, а інші твори мислителя заборонені.

Філософські погляди К. Ставровєцького формувались на грунті неоплатонізму. Бога він розглядав як творця, пре­мудрого художника, іманентне, всюдисуще світове начало. «И напервій приводит(ъ) Бог з небитія въ битіє всю видимую тварь, небо и землю». Бог невизначений, недо­ступний для людських почуттів і розуму, таємний, не­вловимий, безмежний, вічний. Таке розуміння Бога близь­ке до ідей пантеїзму з його ототожненням Бога і природи.

У «Зерцалі богословії» Ставровецький виклав своє вчен­ня про чотири світи: невидимий світ духовних сутностей; видимий світ, в жому живе людина; малий світ—світ самої людини; світ поєднання злих і грішних людей з дияволом — злосливий світ. Цією ідеєю множинності світів він підкреслював, що не весь світ є зло, а виступає як добро і краса.

У розділі «О сотворению неба и земли, видимого сего Мира и єжє в нем» К. Ставровецький стверджує, що ство­рений Богом видимий світ складається з чотирьох елементів, стихій, від яких пішли всі речі видимого світу; «И въ творенію сего видимого мира напервій закладаєт (бог) фундамента з чотирьох елементов, альбо живулув, то єст сьтворив напервій світлость огненную, воздух, воду и землю. И по сих, от тих же четирох стихій, всі річи сьтворив (бог) видимого сего світа, яко з подлежачеи и готовой ма­терій: от світлосте огненной — солнце, луну, звізди, увесь ^світ видимого мира; от въздуха — диханіє всім животним ^и одушевленным: звірєм и птицам, и чєловіку; от води—два

85

роди одушевлениях: риба и птиця; от землі — звірове чет- вероногіє и древа плодовитиє, и сімена различили».

Аналізуючи стихи, К. Ставровецькмй говорить про їх єдність і відмінність, їх взаємозв’язок і взаємоперехід, послідовність і надану їм Богом закономірність.

У розділі «О створен(н)ю чоловіка, которій малим миром нарицається» К. Ставровецькмй викладає своє уявлення про людину як мікрокосм. У дусі філософських традицій Середньовіччя він розглядає людину як єдність двох протилежних сутностей — тіла, яке, як і весь видимий світ, складається з чотирьох елементів, і невидимої, розумної і безсмертної душі: «Тіло видимое с чотирох елєментов съставлено: плоть от землі, кръв от води, диханіє от воздуха, теплота от огня. Душа же, невидимая, разумная и несмер­тельная, дуновением божіим в тіло вложена...».

Тут К. Ставровецький аналізує п'ять органів чуття, які він ототожнює зі стихіями у світі, що свідчить про прове­дення ним ідеї єдності макро- і мікрокосму. Душа з тілом перебуває в єдності, вона розлита по всьому тілу, без тіла душа не може відчувати, розуміти, воліти, набувати добро- чесностєй, тіло для душі «сст милостивий приятель». В свою чергу, «тіло же да пребиваєт под властію душі разумной і да научаєт(ь)ся и познаваєт, яко прах єст и ісказительности начші(н)я». Людина, вказує Ставровецький, с одночасно світле і темне, ангел і звір, дух і плоть, смерть і життя.

Світорозуміння К. Ставровецького, трактування ним суті людини, утвердження її активного земного життя зумовили його соціально-політичні та морально-етичні йог* ляди. Головне для людини — знати Бога і бачити правду, жити і діяти за Його законами. Він засуджував «злосливий світ», світ заздрості, гордині, пияцтва, розпусти, здирства, світ багатіїв та церковних владик. Люди рівні перед Богом і за своєю природою, тому треба робити все, щоб вони не ворогували між собою, а були братами, друзями. Кожна людина мас право на насолоду красою світу, всім сущим, всіма радощами тілесних почуттів.

Заслуговує на увагу звернення К.Ставровецького до рідної мови, повага до неї, її захист і постійне її використан­ня у своїй публіцистичній і науковій творчості.

З діяльністю Львівської і Київської братських шкіл по­в'язані життя і діяльність Йова (Івана Матвійовича) Бо­рецького (невід.— 1631} — українського церковного, куль-

86

₁урно-освітнього діяча. Високоосвічена людина свого часу, _він викладав у Львівській братській школі, був її ректором (з 1604 р.). З 1610 р.— священику Києві. За його ініціативою була відкрита школа при Київському братстві (1615 р.), в якій він з 1617 р. був її ректором.

Й. Борецький виступав проти католицизму та унії, був поборником поширення освіти серед народу, закликав передових діячів писати книга, відкривати школи. Перек­ладав церковні твори, сам написав декілька, серед них — полемічний твір «Протестація», в якому звинувачував поль­ський уряд в утисках українського народу, православної церкви.

Помітний слід в історії вітчизняної культури залишив Ісайя Копинський (невід.— 1640 р.) — письменник-поле- міст, церковно-освітній діяч, мислитель. Отримав освіту у Львівській братській школі, був ігуменом, обіймав посаду єпископа, а 1631 р. обраний митрополитом Київським, але 1632 р. був скинутий П. Могилою і ув’язнений. До ув'язнення і після (1635 р.) вів антикатолицьку та анти- уиіатську діяльність. Найбільш відомим твором І. Копин- ського є «Алфавіт духовний».

В центрі уваги мислителя стояла проблема людини, піднесення в ній морального, розумного і духовного начал. Змальовуючи природу, яка створена Богом для людини, Копинський зазначає, що пізнання її не потрібне без піз­нання людиною самої себе, своєї суті, своїх потреб. Тільки після цього людина зможе зрозуміти, що вона є одночасно і тілесна, і духовна істота, зовнішня і внутрішня. У ви­рішенні питання, що є важливішим — тілесне, зовнішнє чи духовне, розумне, внутрішнє,— Копинський радить дати перевагу духовному, внутрішньому, бо воно веде до піз­нання самого себе і Бога. Але пізнання Бога досягається не тільки процесом самопізнання, а й пізнанням природи: «Ніхто не зможе пізнати Бога, доки не пізнає насамперед себе; не пізнає ж досконало себе, доки не прийде спочатку До пізнання всіх речей у світі...».

З концепцією самопізнання пов’язана його теорія «ум- иого делания», яка базується на розумі і передбачає мораль­не вдосконалення: «...Нічого не можна зробити во благо, не маючи правого розуму. Якщо початок і корінь усякому гріху безумство є й безсловесне себе непізнання, так і поча­ток усякому благу є правий розум і міркування».

87

Щодо моральних проблем добра і зла, гріха і доброчесні, смислу людського земного життя, то мислитель вважав, що людина може досягти щастя, блаженства, якщо вона слідує настановам Божим, є чесною, бореться зі злом і гріхом, завжди «міри правильної й розумної в усьому дотри­мується». Говорячи про земні, тимчасові насолоди, які часто ведуть до зла, до гріха, Копинський проголошує найбільшою насолодою Царство небесне, божественне, яке є у всьому, в тому числі і в самій людині.

І. Копинський засуджував багатіїв, протиставляючи їм ідею рівності всіх людей. Був прихильником національної незалежності своєї Батьківщини і релігійної самостійності українського народу.

Серед відомих мислителів другої половини XVI — першої половини XVII ст. чільне місце займає Мелетій (Максим Герасимович) Смотрицький (бл. 1572 — 1633). Народився він у с. Смотрич, освіту отримав в Острозькій академії, ректором якої був його батько. Згодом навчався в західноєвропейських університетах, отримав ступінь до­ктора медицини. Повернувшись на Батьківщину, працював викладачем у школі Віленського братства. 1617 р. постригся в ченці, тоді ж і прийняв ім'я Мелетія; в 1618 — 1620 рр. був ректором Київської братської школи, пізніше обіймав посади єпископа, архімандрита. Повернувшись до Києва після подорожі по святих місцях Близького Сходу і втративши надію зайняти високу посаду в церковній ієрар­хії, спочатку таємно (1627 р.), а потім відкрито приймає унію.

У творах, написаних до переходу в унію,— «Антиграф або отповідь на дошкульний твір...», «Тренос або плач східної церкви», «Виправдання безвинності» та ін, М. Смот­рицький розкриває зв’язок релігійної боротьби з політич­ними інтересами та планами папства і польських феодалів, показує дійсне обличчя католицької церкви як «алчного звіра». Критично ставився він до православного духовенст­ва, яке через свою жадобу, моральну деградацію, здирства не може очолити боротьбу за віру і фактично зраджус свій народ.

Особливе значення для розвитку культури слов'янських народів мала «Граматика» М. Смотрицького, яка стала посібником для братських шкіл і якою користувались не тільки українські, а й білоруські, російські, болгарські, сербські та інші вчені.

88

Після переходу в унію М. Смотрицький пише ряд лактатів, в яких виправдовує свій перехід і закликає всіх прийняти унію, бо вона приведе до спокою і злагоди.

Твори М. Смотркцького крім релігійної спрямованості були наповнені філософськими та соціально-політичними ідеями- У проблемі відношення віри і розуму він віддавав перевагу вірі, не заперечуючи в той же час і роль розуму, _а також почуттів у пізнанні природи. З повагою він ставився до античних мислителів, до гуманістів епохи Відродження, до середньовічних вчених, використовуючи їх філософське надбання на грунті вітчизняної філософії.

Із соціологічних поглядів Смотридького привертає увагу його схильність до теорії, згідно з якою соціальна побудова порівнювалась з людськими органами: голова — це духовна і світська влада, тулуб — вищі стани, а руки і ноги — простий народ.

Культурно-освітня діяльність Львівського, КиївськЬго та іртттих братств не вичерпується названими іменами. В різний час тут працювали Касіян Сакович, Хома Євлевич, Гаврило Дорофієвич, Ааврентій Зизаній, Петро Могила та інші.

Касіян Сакович (бл. 1578 — 1647) — письменник, куль­турно-освітній діяч, філософ. Народився у м. Потеличі на Галичині в родині священика. Освіту здобув у Замойській академії і Краківському університеті. Був домашнім учите­лем, дяком, а в 1620 — 1624 рр.— викладач і ректор школи Київського Богоявленського братства. З 1624 р.— проповід­ник Люблінського братства, а 1625 р. прийняв уніатство. 1641 р. перейшов до католицизму. Помер у Кракові.

Касіяну Саховичу належать твори: «Вірші на жалісний погреб шляхетного лицаря Петра Конашевича Сагайдачно­го», «Арістотелівські проблеми, або питання про природу людини», «Трактат про душу».

Формуванню його філософського світогляду сприяла антична філософія, твори мислителів епохи Відродження. Звертався він і до християнських мислителів Середньо­віччя. Проте основним піклуванням Саковича була вітчизняна духовна культура. Він прагнув підняти її філософський рівень, зблизити із західною.

Центральною проблемою його філософських роздумів є людина, її земне життя, самопізнання. На думку Саковича, людина повинна знати себе для того, щоб краще керувати «Аомом свого тіла», тобто відчуттями, розумом, волею.

89

вчинками. Як біологічне сство людина, її життєдіяльність пояснюються законами природи й дією природного провидіння, яке заступає Боже втручання в природні справи. Людина — це мікрокосм, що є відтворенням мак­рокосму. Її тіло складається з тих самих стихій, елементів, з яких побудована нежива природа.

У тілі людини всі органи взаємопов'язані і складають єди­не ціле за допомогою чотирьох регулятивних механізмів: 1) механічних (стиснення й розширення, тяжіння вгору і вниз); 2) перших і других якостей (теплого й холодного, су­хого і вогкого, легкого й важкого і т. ін.); 3} гуморальних чинників (чорної і жовтої жовчі (тобто меланхолії й хо­лери, крові і флегми); 4) анімальних духів (тонкої матерії, що через порожні трубочки-нерви рухається від мозку до органів тіла і навпаки).

При розгляді душі Сакович схиляється до аріс- тотелівського її розуміння, керується природничо-нау­ковими даними. Він визначає душу як «актуальний стан організації фізичного тіла, що має здатність до життя», «форму природного тіла, що підлягає змінам і може мати різні якості». Так само, як і Арістотель, Сакович вважав, що душа є троякою, тобто складається з трьох видів (родів): рушійна, чуттєва і розумна. Рушійна (вегетативна) — це рослинна душа; чуттєва — це душа тварин. Рослинна і твариіша душі не створюються Богом, а виникають від тілесного чинника. При розгляді розумної душі Сакович опирається на теологію, вважаючи найкращим визначен­ням душі те, що дав Августин Блаженний: душа є раціональна і інтелектуальна субстанція, що створена Богом. Саме душею людина подібна до Бога. Але на відміну від Бога, який не має початку, вона початок має. Говорячи про розумну душу, Сакович відходить від її розуміння як форми органічного тіла, схиляючись до нлатонівського визначення душі як самосутної сутності, що є безсмертною і може існувати без тіла.

У своїх поглядах, зокрема, на людину, її сутність, творчі, розумові здібності Сакович звертається до ідей ренесанс­ного гуманізму, часто переорієнтовує свою увагу з божес­твенного, небесного на людське, земне життя, стверджу­ючи цим самим свою гуманістичну позицію.

Величезну роль у розвитку і поширенні гуманістичних і реформаційних ідей в Україні відіграло книгодрукування. В середині XVII ст. в Україні вже налічувалось 25 друка-

90