мученики й ісповідники, перетерпівши за Христа страсть, з ангелами вінчаються; цесарі й князі послухом спасаються; гурти цнотливців і чернечі общини, свій хрест терпляче пронісши, перші за Христом од землі на небо підуть, ті, що постів додержуються і в пустелях поселяються, од руки Гос- подньої за труд плату прийнявши, в горньому граді зі святими веселяться. Сьогодні новим людям воскресіння Христового оновлення празник, і все нове Богові приноситься: од народів віра, од християн треби, од ієреїв жертви, од світодержців боголюбні милостині, од вельмож церковна опіка, од праведних смиренність і мудрість, од грішників істинне покаяння, од нечестивих навернення до Бога, од ненависників духовна любов...

Отож, браття, віруймо Христу, Богу нашому, розп'я­тому, поклонімся, воскреслого прославім, у Того, Хто з'явився апостолам, віруймо, і Того, що ребра свої Хомі показав, оспіваймо, Того, що прийшов оживити нас, похвалімо, і Того, котрий просвітив нас, сповідуймо, і Того, хто всіх благ дав нам багатство, величаймо, од Трійці єдиного пізнаймо, Господа і Бога, Спаса нашого Ісуса Христа, йому ж бо слава з Отцем і Пресвятим (Духом).

Данило заточеник слово данила заточеника,

ЩО НАПИСАВ ВІН КНЯЗЮ СВОЄМУ ЯРОСЛАВУ ВОЛОДИМИРОВИЧУ¹

(Уривки)

^Засурмимо, наче в труби золотокуті, в розум ума свого й почнемо грати на срібних органах, мудрість свою засвідчуючи. Встань,₍слава моя, встань у псалтирі й у гус­лях. Встану рано й сповідаюсь тобі. Та розкрию притчами загадки ^ої і провіщаю в народах славу мою, бо серце розумного укріпляється в тілі його красою й мудрістю.

...бачив, пане, твоє добросердя до мене і вдався до пов­сякчасної твоєї любові. Глаголить бо Писання: хто просить

1 Друкується за: Історія філософії України: Хрестоматія. К., 1993.

57

у тебе, дай тому, хто стукає — відчини, тож не будеш поз­бавлений царства небесного. Писано ж бо є: поклади на Господа печаль свою, і Той підтримає довічно [Пс. 54, 23]. Бо я, княже-пане, наче трава блякла, що зростає в затінку, на неї ж ні сонце не сяє і дощ не йде. Отак і я всіма скривджений, бо не захищений острахом грози твоєї, наче оплотом твердим. Тим же не вір другові, на брата не сподівайсь.

...Тим же волаю до тебе, перейнятий злиднями: помилуй мене, сине великого князя Володимира, най не заплачу, ридаючи, як Адам за раєм. Пошли ж хмару на землю убоз­тва мого.

Тому, пане, багатий муж усюди знаний є і на чужинській стороні друзів має, а вбогий — у своїй зненавиджений ходить [Пр. 19, 4]. Багатий промовить — усі змовкнуть та піднесуть слово його до хмар, а вбогий скаже — усі на нього кричатимуть. Чиї ризи багаті, того й мова поважна.

...Я ж бо, княже, мов дерево при дорозі: багато хто стинає його та у вогонь кидає. Так і я всіма скривджений, бо не огороджений пострахом грози твоєї.

Отак як цина гине, коли часто її топити, так і чоловік, що зазнає многих бід. Ніхто ж бо не може сіллю наїстися, ні у печалі розважливим бути. Всяк бо чоловік хитрує й мудрує про чужу біду, а свою не може розважити. Золото топиться вогнем, а людина напастями, пшениця, коли товкти її сильно, хліб чистий дає, людина в печалі набуває розум до­вершений.

Міль, княже, ризи їсть, а печаль людину. Печаль людині кістки сушить. Як зглянеться хтось над людиною, що вона в печалі, мов водою студеною напоїть її удень спекотливий. Птах бо весні радіє, а немовля матері, весна прикрашає землю квітами, ти оживлюєш людей усіх милістю своєю, сиріт та вдовиць, вельможами утиснутих.

...Тож як звеселяєшся ти багатьма ласощами, мене спом'яни, що хліб їсть сухий, п'єш солодке питво, то мене спом’яни,,що теплу воду п'є, од вітру незахищений, коли ж лежиш на м'якій постелі під ковдрами соболиними, мене спом'яни, що під єдиною холстиною лежить та від холоду конає і краплями дощовими, мов стрілами, до серця пронизаний.

Хай не буде, княже мій, пане, рука твоя скута на пода­яния вбогим, бо ані чашею море не вичерпати, ані нашими стягненнями твого дому не виснажити. Як невід не втримає

58

води, а лише рибу, так і ти, княже, ані злата, ані срібла не держи — роздавай людям.

Паволока, багатьма шовковинами гаптована, красу свою виявляє, отак і ти, багатьма людьми своїми чесним і славним у всіх краях виявишся. Було ж, вихвалявся Єзекія цар посланцям царя Вавілонського та показав був їм багато злата й срібла, вони ж рекли: «Наш цар багатший за тебе, та не кількістю злата, а многістю воїв, бо мужі злато здобу­дуть, а золотом мужів не здобути». Як казав був Святослав князь, син Ольги, коли на Царград йшов з малою дружиною: «Брати! Нам від граду загинути, чи граду поло­неному нами бути?» Як Бог звелить, так і буде.

Пожене один сто, а від ста бігтиме десять тисяч. Хто надію складає на Господа, мов гора Сіон, що не захитається повік_[Пс. 124,1].

Добре поза горбом коней пасти, отак і з мужнім князем воювати. Часто від безладдя полки гинуть. Видів: великий звір, а голови не має; так і многі полки без князя доброго. Гуслі ж бо настроюють перстами, а тіло кріпиться жилами. Дуб міцний корінням численним, отак і град наш — твоїм урядуванням.

Бо князь щедрий — отець слугам своїм численним: ба­гато хто полишає отця й матір та до нього приходить. Хто доброму господарю служить, здобуде свободу, а злому гос­подарю служитиме, здобуде рабство ще гірше. Бо князь щедрий, мов річка без берегів, що плине крізь діброви та на­пуває не лише людей, а й звірів, а князь скнарий, як річка в берегах, а береги кам'яні ні пити, ані коня напоїти. Боярин щедрий, мов колодязь солодкий при дорозі — перехожих напуває, а скупий, як колодязь солоний.

Не став собі двір близько двору царського, і не держи села біля села княжого, бо тіун його мов вогонь трепетою розпалений, а рядовичі його наче іскри. Якщо й від вогню встережешся, то від іскор не зможеш уберегтись і одежу спалиш.

Пане мій! Не позбавляй хліба злидаря мудрого, не піднось до хмар багатого нерозумного. Злидар бо мудрий, мов зла^го в нечистій посудині, а багатий красивий та без­тямний, наче з паволоки подушка, соломою напхана.

Пане мій! Не зри на зовнішність мою, роздивись внутрішність мою. Бо я, пане, хоч одежею вбогий, та розу­мом багатий, юний вік маю, та розум старий у мене. Дум­кою б ширяв, мов орел у повітрі.

59

Тож постав глек глиняний під струмінь крапель язика мого, хай накапають тобі за мед солодші слова вуст моїх. Як Давид казав: «Солодкі слова твої, ліпше від меду вони устам моїм» [Пс. 18, 11]. Ото й Соломон каже: «Слова добрі солодкістю напувають душу, покриває ж печаль [Пр. 12,25] серце недоумкуватому».

Мужа мудрого посилай і мало йому кажи, а глупого посилай та сам не лінуйсь за ним іти. Бо хоч очі мудрих жа­дають блага, а глупого учти в оселі. Ліпше слухати супереч­ку розумних, ніж настанови безглуздих. Дай премудрому настанову, ще мудріший буде [Пр. 1, 5].

Не висівай у рівчак жито, ані мудрість у серця глупих. Безглузді не сіють, не орють і в житницю не збирають, а самі себе народжують. Що в міх утлий лити, що глупого вчити, бо собакам і свиням без потреби злато й срібло, а глу­пому слова коштовні. Мерця не розсмішити, глупака не навчити. Як зжере синиця орла, як камінь водою попливе і як свиня на білку гавкатиме, тоді ж і глупий розуму навчиться

Невже скажеш мені: від глупоти це мовив? То не бачив ти неба повстяного, ні зірок личайих, ані глупого, що гла­голить мудро. Невже скажеш мені: збрехав мов пес. Втім, доброго пса князі й бояри люблять. Чи скажеш мені: збре­хав як злодій. Аби красти вмів, то до тебе б не скорбів. Дівиця ж бо губить красу свою блудством, а муж мужність свою — злодійством.

Пане мій! То не море топить кораблі, а вітри. Не вогонь розпікає залізо, а роздмухування міхами. Ось так і князь не сам у халепу потрапляє, а радники вводять. З добрим до­радником думаючи, князь високого столу здобуде, а з лихим дорадником думаючи, то й меншого позбудеться. Бо говориться у мирських притчах: ні скот у скотах коза, ні звір у звірах їжак, ні риба в рибах рак, ні птиця в птицях нетопир; ні муж у мужах, що їм жона володіє, не жона в жонах, що від мужа свого блудить; не робота в роботах жінкам пдвіз возити. Від дива дивовижніше, коли хто жону возьме потворну прибутку ради.

Бачив жону злообразну, що до дзеркала припадає та мастить себе рум'янами, і рік їй: «Не зри в дзеркало — побачиш потворність лиця свого та ще більшу печаль матимеш».

Невже скажеш мені: «Женись у багатого тестя честі заради великої — там пий та їж? » Та ліпше б мені вола бу­

60

рого ввести в дім свій, ніж жону злу взяти. Бо віл не говорить, ні зла не замишляє, а зла жона, коли б'єш, біснується, а лагідно до неї — заноситься, у багатстві гордиться, а в убозтві інших осуджує.

Що є жона зла? Заїзний двір ненадійний, глумливиця бісівська. Що є жона зла? Мирський бунт, засліплення розуму, начальниця всякій злобі, у церкві бісівська митниця, поборниця гріха, завада спасінню.

Коли муж якийсь дивиться на красу жони своєї та на ласкаві й улесливі слова її, а діла її не перевіряє, то дай Бог йому трясцею хворіти та хай проклятий буде!

Тому, браття, розпізнайте злу жону! От, рече мужу своєму: «Пане мій і світло очей моїх! Я на тебе зорити не можу. Коли глаголиш до мене, тоді дивлюсь і обмираю, і тріпотять всі члени тіла мого, і до землі никну».

Прислухайтесь, жони, до слів Павла апостола, глаголю- щого: «Хрест є глава церкви, а муж — жони своєї» [Єф. 5; 23; І Кор. 11,3]. Жони, у церкві стійте, моліться Богові і Святій Богородиці, а чому навчитись хочете, то вчіться дома у мужів своїх [І, Тим. 2,11 — 12]. А ви, мужі, по закону став­тесь до жон своїх [Кол. 18, 19], бо нелегко знайти жону добру».

Добра жона — вінець мужеві своєму і безжурність, а зла жона — люта печаль, зубожіння дому. Черв дерево тлить, а зла жона дім мужа свого губить. Ліпше в утлій ладьї їздити, ніж злій жоні таїни звідати. Утла ладья портки намочить, а зла жона все життя мужа свого погубить. Ліпше камінь до­вбати, ніж злу жону навчати. Залізо розтопиш, а злу жону не навчиш. Бо зла жона ані повчань не слухає, ані свя­щеника не чтить, ні Бога не боїться, ані людей не стидається, а всім дорікає та всіх осуджує.

Що зліше від лева серед четвероногих і що лютіше серед плазуючих по землі? З усього того злостивіша зла жона. Немає на. землі нічого лютішого за жіночу злобу. Через жону спершу прадід наш Адам з раю вигнаний був, через жону Йосип Прекрасний у темниці зачинений був, через жону Данила-пророка у рів ввергнули, де леви йому ноги лизали.

О зле, гостре оружжя диявола й стріла, що летить з отрутою! В якогось чоловіка жона вмерла, він же по смерті її почав дітей продавати. А люди кажуть йому: «Чому дітей^ґ продаєш?» Він же рече: «Як у матір вдалися, то виростуть і мене продадуть».

61

море не ходив, ні від філософів не навчався, та був як бджо­ла — припадав до різних квітів, збираючи мед у щільники. Тож і я по книгах багатьох збирав солодощі словесні й розум. І зібрав їх, наче у міх води морські.

Та ще малість скажу. Не забороняй глупому глупство чинити, то й не уподібнишся йому. Та вже припиню багато з ним говорити. То не буду наче міх утлий, що ронить ба­гатство в руки неімущим. Та не уподібнюсь жорнам, бо ті багато людей насичують, а самі себе не можуть наситити житом. Тож не буду тим, кого мир зненавидів за бесіду багатослівну, як птаха, що дріботить пісні свої, та скоро зненавиджують його. Бо глаголють у мирських притчах: промова подовжена — не добро, добро — подовжена паво­лока.

Господи! Дай же князю нашому Самсонову силу, хоробрість Олександрову, Йосипа розум, мудрість Соломо­нову, майстерність Давидову і примнож, Господи, всіх людей під ноги його. Богу нашому слава і нині, і прісно, і довіку.

« V <9 ^ Ж ••

ФІЛОСОФСЬКО-ГУМАНІСТИЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIII — ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII СТ.

Вольність — ось найважливіша річ поміж усімя,

Гідність їй уступає речами своїми.

Тож освідчити можуть що думку народи, Бо вовн до свободи ідуть од прароди. Золотою у світі її навивають, Доступитись до неї всі пильно жадать...

К. Сакович

УКРАЇНСЬКЕ ПЕРЕДВІДРОДЖЕННЯ (ДРУГА ПОЛОВИНА XIII — XV ст.)

О

СТАНОВЛЕННЯ РАННЬОГО ГУМАНІЗМУ В УКРАЇНІ (XV — ПЕРША ПОЛОВИНА XVI ст.)

О

РЕФОРМАЦІЙНІ ТА РЕНЕСАНСНО-ГУМАНІСТИЧНІ ІДЕЇ В УКРАЇНІ (ДРУГА ПОЛОВИНА XVI — ПОЧАТОК XVII ст.)

О

ІДЕЇ ГУМАНІЗМУ І РЕФОРМАЦІЇ У ТВОРАХ ДІЯЧІВ БРАТСЬКОГО РУХУ ТА ВЧЕНОГО ГУРТКА ДРУКАРНІ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ

УКРАЇНСЬКЕ ПЕРЕДВІДРОДЖЕННЯ (ДРУГА ПОЛОВИНА XIII — XV ст.)

З остаточним падінням Київської Русі (середина XIII ст.) починається новий період у житті українського народу. Розпад руських земель на окремі удільні князівства, общини призвів до того, що вони поступово потрапляють в колоніальну залежність від Угорщини, Польщі, Литви. Деякий час ще зберігаються в якійсь мірі закони, права українського народу, продовжує займати провідне місце православна церква, але, починаючи з середини XV ст., ска­совуються руські права, заводяться нові порядки, настає за­непад староукраїнського ладу, а на зміну йому приходить окатоличення та ополячування,

Український народ зазнає тиску і з боку інших воро- гів — Турецької (Османської) держави і Кримського ханст­ва та Московської держави. Що стосується останньої, то вона, позбавившись в 1480 р. залежності від Золотої орди, заявила свої претензії на українські землі, вважаючи себе спадкоємницею Київської держави. Постійні військові конфлікти між Московською державою, Литвою і Польщею обездолювали українців. Маючи перед собою таких «покровителів», український народ все ж таки був більш схильний до Москви, яка після падіння Константино­поля оголосила себе «третім Римом», а відтак і єдиним захисником православної віри. Прагнення Москви звільнити українські землі від чужої віри — католицизму — викликало певні симпатії українського народу, прагнення до союзу з нею у боротьбі за своє визволення.

Таке становище українського народу в цей період негативно ^вплинуло на його духовну культуру, однак не привело до повного культурного занепаду. Культурний процес на українських землях продовжував розвиватись, але цей розвиток дуже часто йшов не за своїми власними законами. Щодо філософської думки XIII—XV ст., то й вона мала місце у цьому процесі. На жаль, здобуток філософів- мислителів тієї пори ще мало досліджений. Заслуговує на більшу увагу філософське осмислення народної фольклор-

64

яої творчості того часу, яскравим виразником якої були на­родні думи з їх реальними героями — захисниками україн­ського народу від поневолювачів.

В духовній культурі України ХІЇЬ—XV ст. починають про­являтись тенденції і явища українського Передвідроджен- ня. У хга ст. поряд з церковно-богословськими з'являються твори і світського характеру, яскравим прикладом яких є Галицько-Волинський літопис — один із перших україн­ських прозових творів. Це окреме літописне зведення, поча­ток якого був втрачений, а відразу йде згадка про смерть Ро­мана Мстиславича (19 червня 1205 р.), і закінчується літопис 1292 роком. Тут подаються відомості про житія і діяльність Данила Романовича, інших історичних осіб, про історичні події того часу. Маючи^ гуманістичну спрямованість, цей твір пронизаний ідеями служіння Вітчизні, ЇЇ захисту ворогів, необхідності об'єднання українських земель. Хоробрість, муж­ність, лицарська чесність — найкращі риси, якими автори літо­пису наділяють своїх героїв і, в першу чергу, Данила Галицького,

В культурному житті України широкого розповсюджен­ня набувають єретичні вчення та вільнодумство. Одним з таких вчень було богомільство, яке виступало проти офіційної церкви, проти «отців церкви». Значний вплив на них справили реформаційні рухи, що відбулися в країнах Західної Європи, апокрифічна¹ література, особливо дуа­лістичного та есхатологічного ² змісту.

В 50—70 рр. XIV ст. богомільство перекинулось у Нов­город та Псков і вилилось у так звану єресь «стригольників» і«стртунів»), провідниками якої були дяк Микита та цирульник Карпо. Ідеї, погляди «стригольників» зводились до визнання двох початків світу: Бога як творця невидимого духовного світу, творця неба та добра і диявола як творця видимого земного тілесного світу, в тому числі і людини, творця зла. «Стригольники» виступили проти офіційної церкви, вважаючи її слугою диявола, відкидали догми про безсмертя душі та потойбічне райське життя, не визнавали Церковних обрядів, ікон тощо.

¹ Апокрифи — гр. арокгурІюБ — таємний, сокровенний — твори з біблійним сюжетом, зміст яких не зовсім спіапалаз з офіційним віровченням; через це апокрифи не визнавались церквою «священними» і були заборонені.

² Есхатологія — релігійне вчення про кінцеву до.\к> людства, про кінець світу і про Страшний суд.

З ю. Фед» 65

У XV ст. в Україні помітним стає культурно-літературне пожвавлення, гуртуються сили, близькі за своїм духом до гуманізму. У другій половині XV ст. виходять видатні пам’ятки українського книжного мистецтва — «Льствица», «Златоструй», здійснюються нові редакції «Києво-Пе­черського Патерика», зростає кількість перекладних творів. У цей період в Україні з'являються твори суто філософського змісту, і появу їх пов'язують з так званими «ожидовілими» («зжидовілими»), представниками релігій­ного єретичного вчення, які теж, як і «стригольники», виступили проти багатьох церковних порядків — відкидали церковні обряди, моління іконам і мощам, не визнавали чернецтво тощо. «Ожидовілі» стверджували, що немає свя­тої Трійці, що Ісус Христос ще не народився, а той, хто видавав себе за нього,— просто людина, а не Бог. Вони відстоювали віротерпимість та свободу релігійних поглядів, виступали проти засудження єретиків та інших відступ­ників. Церква двічі (в 1490 і 1504 рр.) прокляла цю секту, розгромила її і стратила багатьох її прихильників.

Література «ожидовілих» складається з декількох перекладних творів теологічно-філософського змісту, серед яких «Логіка Авіасафа» (в перекладі має ще назву «Київська логіка») — частина твору арабського філософа XI—XII ст. Аль-Газалі «Стремления філософів», «Промова Мойсея Єгиптянина») («Логічний словник») єврейського філософа ХП ст. Мойсея Маймоніда.

«Енциклопедією» київських «ожидовілих» називає Д. Чижевський «Арістотелеві врата», або «Тайная тай­ных»,— книга арабського походження XI—XII ст., перекла­дена з староєврейської скороченої переробки. Зміст книги складають нібито повчання, настанови Арістотеля Олек- сандрові Македонському. Самому Арістотелю цей твір, звичайно, не належить. Це збірник логічних трактатів того ж М. Маймоніда та інших авторів. Щодо філософської проблематики, то вона в даному творі представлена рядом питань онтологічного, гносеологічного, морально-етичного плану. Онтологічні та гносеологічні питання розглядаються в основному з позиції арістотелізму. Що ж до морально- етичних проблем, то тут центральне місце займають питання добра і зла, таких чеснот, як справедливість, прос­тота, міра, поміркованість, засудження скупості, заздрості тощо. Культ розуму, процвітання мудрості властивий «Арістотелєвим вратам»: «Сотворил Бог прежде всего са-

66

мовласть духовную і найполнейшуто і наипотребнейшую и вообразовал в ню все єство и нарск ся ум».

Прикладом ствердження раціоналістичного напряму є такі перекладні твори, як «Шестокрил» і «Космографія», в яких даються астрономічні знання про Всесвіт, світобудову тощо. Вся ця перекладна література складала основу раціоналістичного вчення «ожидовілих» і, як зазначає Д.Чижевський: «Як би то не було, який би то незначний вплив не мала незначна за обсягом філософічна література «ожидовілих», як би не заникли спогади про неї пізніше, — «ожидовілі» були тими, хто вперше ввів в українське куль­турне оточення твори суто філософічного змісту...»

Навіть досить-таки контурний огляд філософської думки України зазначеного періоду засвідчує ті явища і тенденції, які характеризуються як українське Персдвід- родження, ознаками якого є критичне ставлення до орто­доксальних догматів християнства, звернення до реального життя людини, проголошення сили розуму, здатності пізнати закони природи тощо.

СТАНОВЛЕННЯ РАННЬОГО ГУМАНІЗМУ В УКРАЇНІ (XV — ПЕРША ПОЛОВИНА XVI ст.)

Становленню ідей гуманізму в цей період сприяли соціально-економічні умови, в першу чергу формування буржуазних відносин, піднесення культури й освіти в Україні, пробудження національної свідомості народу тощо.

Зачинателями гуманістичної культури в Україні, най­визначнішими гуманістами XV — першої половини XVI ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш з Но­вого Міста, Станіслав Оріховський-Роксолан та ін.

Родоначальник українського гуманізму Юрій Дрогобич (Юрій Котєрмак) (бл. 1450—1494} народився у місті Дро­гобичі. Вчився в найбільших на той час гуманістичних цент­рах Свропи. Доктор філософії та медицини, професор Ю. Дрогобич знав астрономію, географію, математику, за­ймав посаду ректора в Болонському університеті.

Найбільш відомі його праці: «Прогностична оцінка поточного 1483 року», в якій викладені проблеми філософії,

геоірафії, «Трактат про сонячне затемнення 20 лиши 1478 року», «Трактат з шести розділів про затем­нення» (1490). В цих працях Ю. Дрогобича знаходимо думки про світ, про людину, історію людства.^ Він вніс певний вклад у розвиток географії, медицини тощо. Але найбільше його цікавила і хвилювала доля свого народу, доля людини. Звеличуючи силу науки, знання, людського розуму, Ю. Дрогобич стверджує, що людина здатна без Бо­жого одкровення пізнавати світ, його закони, а пізнаючи природу, використовувати її в своїх цілях.

Всупереч Біблії Ю. Дрогобич стверджує, що історія люд­ства не є велінням Божим, а постає людською драмою дій в лоні природних сил, які вирішують долю людини.

Все у підмісячнім світі живе за законами неба.

Нами керують також (хто заперечить!) зірки...

Навіть становище Папи Римського, його місце на престолі є не волею Всевишнього, а наслідком випадку — щасливого розташування космічних тіл у день його народ­женій.

Певно, любов'ю Венери й Юпітера стиснене. Сонце

Правити світом тебе настановило колись.

Тим самим Ю. Дрогобич підходить до вирішення проб­лем історії, держави, влади тощо зі світських, а не теологічних позицій.

Перший український поет-гуманіст, культурно-освітній діяч Павло Русин (бл. 1470—1517) народився в західно­українському місті Кросно (тепер Польща). Вчився в університетах Польщі, Німеччини, учителював в Угорщині, був бакалавром вільних мистецтв у Німеччині, викладав давньоримську літературу у Краківському університеті, ке­рував гуртком краківських гуманістів. Писав вірші латинською мовою, займався видавничою діяльністю, добре знав твори античних мислителів, істориків, дер­жавних діячів. Помер у Кракові.

У творчості П. Русина на передній план виступає реаль­не життя, людська особистість. Людина, на його думку, повинна мати право на повноцінне життя, на свободу

68

совісті, слова, віри. Найвищими якостями людини повинні бути не багатство, посади, титули, а її розум, доблесть, ї.іужиість, чесноти, На думку Павла Русина, саме чеснота «прагне діянь великих», «трудів незмірних», які вказують людям шлях до справжнього щастя.

З великою повагою П. Русин ставиться до знання, він славить книжку як скарбницю знань, мудрості. Для нього вона «світлий образ правди святої», «від золота ясного ясніша, від коштовностей всіх дорожча».

Виявляючи великий інтерес до духовної спадщини ан­тичності, П. Русин вважав античні образи, персонажі ідеа­лом, взірцем, на які варто рівнятись. Антична поезія навіть ставилась ним вище історії і філософії. «Похвала поезії» — це величальна, в якій П. Русин називає поетичне слово даром богів, а поезію вважає хранительницею всіх на­йважливіших справ, діянь.

Проблеми держави, державного правління вирішу­вались П. Русином крізь призму піклування про людину і поваги до неї, бо саме людина є справжнім творцем історії, в якій процеси зумовлюються не Божим Промислом, а діяльністю людей.

Майже зовсім недослідженою є філософська спадщина українського та польського гуманіста Лукаша з Нового Міста {біля м. Самбора). Дата народження невідома, помер близько 1542 р. По закінченні Краківського університету працював бакалавром, доцентом філософії, магістром вільних мистецтв. Пізніше, залишивши викладацьку робо­ту, займав різні громадські посади у рідному Новому Місті.

У центрі його філософських поглядів — людина з її земними потребами, правом на власне життя, з необ- ‘ хідністю постійного удосконалення. Як і П. Русин, Лукаш ■ з повагою ставився до античної філософії, пропагував твори античних мислителів, зокрема Арістотеля.

Найвизначнішою постаттю серед українських гума­ністів XVI ст. був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513— 1566) — український і польський публіцист, прекрасний оратор і філософ. Народився в селі Оріховці Перемиш- лянської округи Руського воєводства. Вчився в універ­ситетах Кракова, Відня, Віттенберга, Падуї, Болоньї, вдосконалював свої знання у Венеції, Римі, Лейпцігу. *543 р. повернувся на Батьківщину, де займався сус­ально-політичною діяльністю, беручи активну участь у ^гУманістичному русі. Помер у Перемишлі.

69

Найбільш значні його твори: «Про турецьку загрозу слово 1 та 2-ге» (видані в 1543 р. і 1544 р.), «Про целібат» (1547 р.), «Напучення польському корблеві Сюізмунду Августу» (двіредакції— 1543,1548 рр.), «Літопис», «Промо­ва на похоронах Сигізмунда І», «Відступництво Риму», «Про природне право» та ін. Праці С. Орловського користувались великою популярністю в західноєвро­пейських країнах і неодноразово перевидавались.

В галузі філософії Оріховський перш за все цікавився проблемами етики і політики, виступаючи з позицій рене­сансного гуманізму та Реформації. Гуманістичний підхід виявляє Оріховський і в питаннях історії, зазначаючи, що вона є результатом не Божого Промислу, а дії реальних людей, які і є справжніми її творцями. Пов'язуючи істо­ричний процес з діяльністю людини, він наголошує на важливості у цьому процесі науки, освіти, знань, підкреслює необхідність творчого вдосконалення, розвит­ку розумових здібностей особи. Без науки, освіти навіть та­лановита від 'йрйроди людина не здатна зробити щось видатне, геніальне.

У працях С. Оріховського містяться думки щодо поход­ження держави, державного правління тощо. Заперечуючи божественне походження держави і влади, він підходив до цих проблем зі світських, а не теологічних позицій. Держа­ва, на думку Оріховського, виникла внаслідок суспільного договору, і королівська влада є теж наслідком угоди між людьми, і через це церква не повинна втручатись у вирішення державних справ. Люди повинні вважати себе перш за все підлеглими не Папі Римському, а королю. Ко­роль, у свою чергу, повинен бути мудрим, дбати про держа­ву, про повагу громадян, про мир і злагоду між ними, В «На­пученні...» він називає короля «сторожем» держави, захисником громадян: «Якщо хочеш цій республіці мудро, справедливо і благочестиво служити, турбуйся про її безпе­ку від зовнішніх напастей. І трудися так, щоб ми мали в твоїй особі захист. Коли нас вороги оточать звідусіль і треба буде оборонятися, ти як сторож і вождь станеш нашим захистом. І доки будеш за всіх пильнувати, ми будемо спокійні за здоров'я дітей, дружин і власну долю».

Поряд з питаннями держави, державної влади Оріховський досліджує і проблеми природного права, яке теж, як і держава, і влада, існує незалежно від Божої волі. Ці ідеї містяться в «Напученні...», «Про турецьку загрозу...»

.70

та ін. Природне право, на його думку, вище людських законів. Людські закони можна І потрібно змінювати, якщо вони суперечать природному праву (закону). Основний принцип у цьому відношенні — жити в злагоді із законами природи, які є запорукою справжньої свободи.

З проблемами природного права Оріховський пов'я­зував такі етичні категорії, як доблесть, гідність, чесність, мужність, рекомендував дотримуватись цих якостей всім людям і, в першу чергу, королю та його оточенню, виступав проти соціальної несправедливості, гноблення, жорсто­кості.

Розглядаючи питання держави, державної влади, природного права, Оріховський звертається до теоретичної спадщини античних мислителів — Платона, Арістотеля, Ці- церона, середньовічних християнських вчених Лвгустина, Аквінського, але використовує їх ідеї творчо, критично, з позицій нового мислення, яке характерне для епохи ранніх буржуазних революцій.

Особливе місце у своїх працях відводить С. Оріхов- ський-Роксолан возвеличенню одного з принципів грома­дянського гуманізму — патріотизму, любові до Батьківщи­ни. Це, на його думку, вища доброчесність. Провчившись і проживши багато років за кордоном, він постійно наголо­шував на своїй відданості Батьківщині, підкреслював, що він є представником «руського народу польської держави», що він мас «руське» походження і є українцем. В той же час він з повагою ставився до інших народів, засуджував, називав дикунами тих, хто нацьковував один народ на інший.

С. Оріховський висловлює певні думки відносно вихо­вання громадян, яке він пов’язує з освітою: «Бо ніхто нічого не зробить корисного навіть у найнезначнішому мистецтві, якщо не буде вчитися». В освіті треба боротися з нечес­ністю, нікчемністю, із застарілими методами навчання мо­лоді. Моральними обов’язками людини, вважає Оріхов- ський, с праця на благо суспільства, військова служба юнаків. Ці та інші гуманістичні настанови мислителя спря­мовані на удосконалення людини, суспільства, спрямовані У майбутнє.

Будучи високоосвіченою людиною, Оріховський так, як ¹ ПІШІ вітчизняні мислителі цього періоду, з усіх доброчес- Ностей понад усе цінував мудрість, знання, розум, освіту.