14. Проблемні аспекти суб’єктивних ознаки складу злочину.

Суб’єктивні ознаки складу злочину, як відомо, зосереджені у двох його елементах: суб’єктивній стороні злочину та суб’єкті злочину.

Проблемні аспекти: дискусійним залишається проблема вини у так званих формальних складах злочину. Стосовно цього слід зауважити наступне. За загальновизнаною думкою злочини з формальним складом можуть вчинятися лише умисно. З огляду на те, що законодавче визначення необережної вини сфокусоване на суспільно небезпечних наслідках діяння, а вони не входять до структури об’єктивної сторони формальних складів злочину, можливість вчинення такого злочину з необережності виключається. Отже без зміни теоретичного розуміння та законодавчого визначення форм вини необережний злочин з формальним складом уявити неможливо. Такі злочини є виключно умисними.

Умисел є формою вини, для якої характерне найбільш негативне (зневажливе) психічне ставлення суб’єкта суспільно небезпечного діяння до охоронюваних законом цінностей, що обумовлює його підвищену у порівнянні з необережністю небезпечність.

Відповідно до ст. 24 КК умисел поділяється на прямий і непрямий (евентуальний). Прямим є умисел, якщо особа під час вчинення злочину усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала лише можливість настання його суспільно небезпечних наслідків і не бажаючи цього свідомо припускала їх настання. Як зазначав відомий дослідник складу злочину О.М. Трайнін, евентуальний умисел – і в цьому його особливість – передбачає, що наслідок, який не бажає, але свідомо припускає винний, є саме евентуальним, тобто може настати, а може і не настати.

Таким чином, розмежування видів умислу здійснюється шляхом співвідношення його інтелектуальних та вольових ознак. Розмежування видів умислу значною мірою впливає на ступінь вини, а тому й на межі відповідальності та покарання, виступаючи одним із чинників їх індивідуалізації.

Законодавець визначає види умислу відповідно до матеріальних складів злочину вказуючи на психічне ставлення суб’єкта як до діяння, так і до наслідків (ст. 24 КК). При цьому у злочинах з формальним складом, де наслідки не є його елементом, вольова ознака у виді психічного ставлення до них на перший погляд не впливає на визначення виду умислу. Саме тому цю ознаку вини визначають через психічне ставлення не до наслідків, а до самого діяння.

В теорії склалося щонайменше два підходи до визначення психічного ставлення суб’єкта до об’єктивних ознак формального складу злочину. Одні криміналісти вважають, що в цих складах злочину суб’єкт усвідомлює суспільну небезпечність діяння і бажає його вчинити не формуючи свого психічного ставлення до наслідків діяння. На думку іншої групи фахівців, усвідомлення суспільної небезпечності діяння неможливе без усвідомлення небезпечності його наслідків навіть тоді, коли останні винесено за межі законодавчого визначення складу злочину.

Окремим проблемним аспектом залишається визначення виду умислу у злочинах з формальним складом. Переважна більшість фахівців упевнена, що такі злочини вчиняються лише з прямим умислом, але існує й протилежна думка.

З точки зору представників першої групи вчених, оскільки у злочинах з формальним складом наслідки не є обов’язковим його елементом, психічне ставлення до них відсутнє. На їхню думку, ознакою об’єктивної сторони, яка втілює суспільну небезпечність діяння у зазначених складах, є заборонене законом діяння. Усвідомлення суспільної небезпечності цього діяння та бажання вчинити його і складають зміст інтелектуального та вольового моментів умислу у формальному складі злочину. Тому непрямий умисел при вчиненні злочинів з таким складом виключається, адже передбачення, як різновид психічного ставлення до дійсності, згідно ст. 24 КК стосується лише наслідків суспільно небезпечної дії чи бездіяльності, які у злочинах з формальним складом лежать за рамками об’єктивної сторони.

Викладене вище дає змогу зробити висновок, що необхідною та достатньою умовою наявності вини у злочинах з формальним складом можна вважати усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння та бажання його вчинити, але за умови, що усвідомлення суспільної небезпечності діяння розуміється як результат усвідомлення його наслідків, а бажання вчинити злочинне діяння одночасно означає наявність бажання досягти злочинних наслідків. Та обставина, що ці наслідки в формальному складі злочину „опинилися” за межами складу жодним чином не змінює змісту вини суб’єкта. Модифікується в формальному складі злочину в порівнянні з матеріальним складом лише форма вина, а не її зміст.

Стосовно іншого аспекту дискусії щодо змісту вини у формальних складах злочину, а саме – виду умислу, зауважимо, що для злочинів з формальним складом характерною є вина у виді прямого умислу. Але не тому, що суб’єкт не має психічного ставлення до наслідків діяння. Напроти, саме наявність такого ставлення до наслідків визначає зміст ставлення до діяння. До речі саме тому законодавча формула умислу є універсальною і не потребує змін та „уточнень”.

Щодо суб’єкта злочину слід зазначити, що традиційно його поняття формулюється таким чином: це фізична, осудна особа, яка у віці, з якого настає кримінальна відповідальність, вчинила злочин (с. 18 КК). Звідси випливає три ознаки загального суб'єкта - його „фізичність”, осудність та досягнення віку кримінальної відповідальності. Якщо ж суб'єкт наділений бодай одною додатковою ознакою, він автоматично зараховується в ряд так званих спеціальних суб'єктів.

Подібне визначення суб'єкта злочину має суттєві вади, головна з котрих - недостатня повнота ознак і, як наслідок, недостатньо докладна характеристика явища, що відображається у визначенні. Це призводить, окрім іншого, до чисто формальної класифікації суб’єктів, що в свою чергу породжує різноголосицю та труднощі в кримінально-правовій оцінці суспільно небезпечних діянь, зокрема під час кваліфікації співучасті в злочині з спеціальним суб’єктом.

Суб'єкт злочину доцільно визначати як фізичну, осудну особу, яка вчинила ла у віці, з якого настає кримінальна відповідальність, суспільно небезпечне діяння, заборонене кримінальним законом та має інші ознаки, закріплені в Особливій частині КК. Це визначення дає змогу виокремити дві групи ознак суб'єкта – обов’язкові та факультативні.

До обов'язкових ознак належать фізична природа, осудність, факт вчинення саме цією особою суспільно небезпечного діяння та досягнення нею на цей час віку кримінальної відповідальності.

Факультативні ознаки суб’єкта – це обставини, що обмежують коло можливих суб'єктів окремих злочинів та характеризують особу, правове становище чи специфіку злочинних діянь. Ці обставини або прямо закріплені в Особливій частині КК, або однозначно витікають із її змісту. На відміну від невеликої кількості обов’язкових ознак, факультативних ознак суб’єкта налічується декілька десятків, і їх кількість зростає, що віддзеркалює природне розмаїття людської життєдіяльності.

Особливий інтерес викликає друга обов'язкова ознака суб’єкта – осудність, формула котрої є однією з аксіом кримінального права. Осудність традиційно визначають як можливість особи під час вчинення злочину усвідомлювати своє діяння та керувати ним (ст. 19 КК).

Недолік цього визначення вбачається в тому, що воно фокусує увагу лише на психологічному боці явища, залишаючи осторонь не менш важливі його аспекти – соціально-медичний та юридичний. Більш точним за змістом, на наш погляд, могло б бути наступне визначення осудності: це – здатність особи в момент вчинення злочину за своїм психічним станом усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпечність діяння та керувати ним, а внаслідок цього – здатність підлягати кримінальній відповідальності за вчинене. Отже, осудність характеризує не один (психологічний), а щонайменше три критерії: соціально-медичний, психологічний та юридичний. Психологічний критерій характеризують дві відносно самостійні ознаки - інтелектуальна і вольова. Юридичний критерій осудності немов би виростає з двох попередніх: соціально-медичного та психологічного. Він означає здатність особи, що вчинила злочин, бути відповідальною за вчинене, підлягати кримінальній відповідальності. Врешті-решт, осудність – це здатність особи до усвідомлення та сприйняття сенсу осуду. Лише спроможна до цього людина піддається кримінально-правовому впливу. По відношенню до суб'єкта, позбавленого здатності усвідомити та сприйняти осуд своєї поведінки, право взагалі і кримінальне зокрема безсиле, тут потрібні інші засоби – медико-психіатричні.

Необхідність відокремлення юридичного критерію від інших у формулі осудності та самостійний його розгляд обумовлені насамперед тим, що без юридичного критерію установлення інших – соціально-медичного та психологічного - перетворюється в самоціль, позбавлену юридичного сенсу.

Обов’язкові ознаки суб'єкта злочину характеризують його як загального суб'єкта. Однак в КК велику питому вагу мають склади злочинів із спеціальним суб'єктом.

Поділ суб'єктів на загальний та спеціальний проводиться в теорії кримінального права за суто формальною ознакою, а саме – за наявністю чи відсутністю бодай однієї обставини, котра б доповнювала обов'язковий перелік основних ознак злочину („фізичність”, осудність та досягненні певного віку). Такий підхід до вирішення питання є спрощеним, механічним і не відповідає суті справи. Наявність будь-якої додаткової обставини в характеристиці суб'єкта не завжди автоматично перетворює його із загального в спеціальний. Справа в тому, що і за наявності додаткових ознак, причому прямо передбачених в законі, суб’єкт може залишатись загальним. На наш погляд, загальний суб’єкт – це та особа, котра вчиняє діяння, заборонене кримінальним законом взагалі, в принципі. Ніхто з фізичних осудних осіб, що досягли віку кримінальної відповідальності, не повинен їх скоювати під страхом кримінального покарання. Вчинюючи таке діяння суб’єкт порушує загальну кримінально-правову заборону.

Спеціальний же суб’єкт - це той, хто вчиняє діяння, заборонене не для всіх без винятку осіб, а лише для певної їх категорії, до котрої ця особа належить. Наприклад, службова особа, військовослужбовець визнаються спеціальними суб’єктами не взагалі, а стосовно лише відповідної групи злочинів – службових, військових і т. ін. Ці суб’єкти порушують не загальну, а спеціальну кримінально-правову заборону, котра тільки їм і адресується. Особа, наділена лише обов'язковими ознаками суб'єкта, одна порушити спеціальну заборону не зможе. Найбільше, на що вона здатна - це виступити в ролі співучасника в злочині, що скоює спеціальний суб’єкт. Особа ж, котра має ознаки і спеціального суб’єкта, в разі порушення загальної заборони буде нести відповідальність як загальний суб’єкт злочину. Наприклад, та ж посадова особа чи військовослужбовець, котрі вчинили крадіжку чи зґвалтування, відповідають на загальних підставах як цілком звичайні загальні суб’єкти.

Таким чином, розподіл суб’єктів злочину на види повинен проводитись не формально-механічно, а за характером кримінально-правової заборони діяння, котре вчиняє суб’єкт, або, іншими словами, за характером кримінальної протиправності діяння.

Загальні та спеціальні суб’єкти, в свою чергу, піддаються більш дрібнішій класифікації, котра має не лише пізнавальне, а й практичне, значення. Загальні суб’єкти в залежності від того, мають вони поряд з обов'язковими ще й додаткові ознаки, можна поділити на загальні та загальні з додатковими ознаками.

Загальний суб'єкт першого виду - це фізична осудна особа, що вчинила злочин у віці кримінальної відповідальності. Цей суб’єкт вільний від будь-яких кримінально значущих ознак, окрім вказаних.

Загальний суб'єкт другого виду - це суб'єкт, котрий має поряд з обов'язковими, і додаткові ознаки, передбачені кримінальним законом, але вони не перетворюють його в спеціального суб'єкта, оскільки ним порушується не спеціальна, „вузька” заборона, а загальна, обов'язкова для всіх: не вбий, не вкради і т. ін. Сюди слід віднести, наприклад, матір новонародженої дитини у складі дитиновбивства, службову особу у складі вимагання чи торгівлі людьми тощо.

Класифікація спеціальних суб’єктів злочину набагато складніша і різноманітніша. Так, останнім часом виділяють три їх групи в залежності від: 1) правового становища; 2) особливостей особи винного; 3) специфіки злочинних діянь; але їх детальний аналіз виходить за межі цієї публікації.