30. Умисні вбивства за пом’якшуючими обставинами (привілейовані) вбивства

Умисні вбивства, що передбачені статтями 116, 117, 118 об’єднує привілейованими, оскільки вчинюються за обставин, що суттєво зніжують їх суспільну небезпеку (ці обставини розглядатимуться при аналізі кожної статті). Усі статті, що теоретично об’єднуються у „привілейовані вбивства” містять лише одну частину.

Рівень суспільної небезпеки цих злочинів відображений в санкціях статей, які є значно більш м’якими у порівнянні із санкціями “простого” вбивства. Продемонструємо це.

Статті. 116 „Умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання” і Ст. 117 „Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини” мають однакові санкції: обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на самий строк.

Обидва злочини є злочинами середньої тяжкості.

Ст. 118 „Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця” містить найбільш м’яку санкцію серед усіх вбивств – виправні роботи на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на строк до двох років. Ця санкція навіть менше, ніж санкція за вбивство через необережність (злочин, передбачений ст. 119 карається обмеженням волі на строк від двох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк (ч. 1) чи позбавленням волі на строк віл п’яти до восьми років (ч. 2, де йдеться про вбивство через необережність двох або більше осіб.

Як бачимо, статтею 118 передбачений злочин невеликої тяжкості.

Ст. 116 Умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання.

Умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого.

Знов нагадаємо, що застосовувати будь-яку статтю КК можна лише при наявності усіх ознак. Відсутність хоча б однієї означає відсутність даного складу злочину. Ст. 116 складана для застосування (крім іншого) тим, що містить оціночні поняття. Тому слід приділяти увагу тому, що образа яка викликала стан хвилювання має бути саме тяжкою, хвилювання – обов’язково сильним та таким, що виникло раптово, знущання систематичним. За відсутності таких показників вбивство кваліфікується за ч. 1 ст. 115, а стан сильного душевного хвилювання (якщо вона саме сильне) враховується судом при призначенні покарання.

Неоднозначно розуміння і слова „образа”. Обговорюється питання, чи є образою саме умисне приниження честі та гідності? Більшість науковців вважають, що так. Тому за умовою, що ситуація, яка викликала стан душевного хвилювання була об’єктивно образливою, але умислу на образу у майбутнього потерпілого не було, ст. 116 також застосовувати неможна (наприклад, один з подружжя раптово застигнув іншого з коханцем). З приводу образи є і ще одна проблема. Що слід враховувати при вирішенні питання про тяжкість образи – особисті якості того, кого вона схвилювала (збільшену образливість) чи уявлення, що склалися у суспільстві? Більш переконливим вбачається останній погляд.

При застосуванні статті 116, виникають і проблеми, пов’язані з поняттям „насильство”. Насильство – це обов’язково умисні дії, тому до того, хто вбив іншу людину за наявністю майже усіх ознак ст. 116, але в зв’язку з спричиненням шкоди з необережності – застосовувати ст. 116 неможна. На жаль, неможливо застосувати ст. 116 до батька, якій вбив водія за те, що він з необережності наїхав на його дитину, незважаючи на наявність усіх інших ознак ст.116, оскільки необережне спричинення шкоди – це не насильство. Неможна забувати і, те що ст. 116 передбачає тільки протизаконне насильство.

Насильство, що стало причиною хвилювання, майбутня жертва не обов’язково застосовує саме до того, хто його потім вб’є. Відповідальність за ст. 166 не виключається і у випадках, коли відповідні дії вчинювалися щодо інших осіб, не тільки близьких, а навіть сторонніх до того, хто від цього раптово прийшов у стан сильного душевного хвилювання.

Щодо раптовості виникнення сильного душевного хвилювання, так її слід тлумачити таким чином, що умисел на вбивство виник саме в стані сильного душевного хвилювання і саме в ньому (а не пізніше) був реалізованим. Інакше, знов-таки, застосовувати слід ст. 115.

Існує аргументована думка, що змісту статті ст. 116 не суперечить і ситуація, коли сильне душевне хвилювання раптово виникає і раптово же реалізується після того, як особа узнає про те, що до близької для неї людини колись було застосовано протизаконне насильство. Відомі випадки, коли таки події дійсно кваліфікувалися за ст. 116. Доводом може служити те, що сильне душевне хвилювання раптово виникло саме внаслідок протизаконного насильства, як і йдеться у диспозиції ст. 116.

При вбивстві, передбаченому ст. 116 КК умисел бути обох видів – прямий та непрямий. Мотив у статі не вказаний. Досить переконливою є точка зору, що мотивом цього вбивства є непереборне у даної обстановці бажання помсти, що також раптово виникло внаслідок відповідних дій.

Ст. 117 Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини

Диспозиція статті 117 наступна: умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після пологів.

Ця стаття вже згадувалася у в зв’язку з обговорюванням питання про початок життя людини. Ще раз повторимо, що саме її диспозиція дає інформацію про те, що життя людини починається с початку фізіологічних пологів, оскільки законодавець вже з такого моменту вважає позбавлення того, хто народжується саме вбивством.

Найбільші труднощі, що виникають при застосуванні цієї статті концентруються навколо двох питань. По-перше, чи потрібно доказувати, що жінка у момент вбивства перебувала у особливому обумовленому пологами стані? По-друге, чи можливо застосування ст. 117 за умовою, що мета вбити дитину виникла ще до пологів?

Серед науковців і практиків доволі розповсюдженою є точка зору, що матір, яка позбавила життя свою дитину хоча й одразу після пологів, але із заздалегідь обдуманим умислом, підлягає відповідальності на загальних засадах, а не по ст. 117. Крім того, багато практичних працівників впевнені, що застосування ст. 117 можливо тільки за умови, що доведений особливий психологічний стан жінки. Така точка зору відображена навіть в деяких підручниках та коментарях до Кримінального кодексу. На думка автора цього посібника – це є «фантазування» на тему кримінального закону. Дійсно, якщо ми спробуємо виявити логіку законодавця при конструюванні ст. 117 «Вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини» в якості привілейованого складу, то дійдемо висновку, що однією із причин такого рішення було те, що будь-яка жінка продовж пологів, і деякій час після них перебуває в особливому фізіологічному і психологічному стані, який послаблює її здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними. Проте звернемо увагу, що цей стан не є ознакою даної статті, про нього у законі нема жодного слова.

Історичне тлумачення статті та здоровий глузд підказують, що законодавець мав на увазі не тільки особливий стан жінок під час пологів. Відомо, що більшість таких вбивств скоюють жінки, що перебувають у складних життєвих умовах (не мають чоловіка, житла, можливості самостійно утримувати дитину та ін.). Без сумніву, законодавець врахував і ці фактори. Причому сконструював статтю таким чином, що фактично «усереднив» усіх жінок, які вчинили такий страшний злочин під час пологів або одразу після них. Не можна виключати, що існують випадки, коли жінка не дуже страждає впродовж пологів, й вони зовсім не травмують її психіку. Але ст. 117 розповсюджується й на них, оскільки про особливий психічний стан у неї не йдеться. Не йдеться і про момент виникнення умислу на вбивство дитини. Погіршувати стан жінки шляхом приписування закону ознак, яких він не має, ніхто не може.

Проте відносно психолого-психіатричної експертизи щодо таких жінок – усе правильно. Експертиза потрібна тому, що пологи за своєю природою – тяжке випробування, яке може взагалі позбавляти жінку усвідомлювати свої дії або керувати ними. Тому можливо визнання її неосудною, що означає відсутність складу злочину за відсутністю суб’єкту.

Точки зору щодо необхідності встановлення особливого психічного стану та неможливості застосовувати статтю 117 у випадках, коли матір вирішила вбити дитину ще до пологів ігнорують конструкцію цього складу злочину. Проте особа, що застосовує кримінальний, закон завжди має пам’ятати, що вона зобов’язана ні на крок не відступати від ознак, що передбачені у Кримінальному кодексі.

На превеликий жаль, такі відступи іноді дозволяє собі у своїх Постановах Пленум Верховного Суду України. Принаймні це він робіть у п. 21, постанови «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я» від 7 лютого 2003 р. де обговорюється проблема часу вчинення вбивства матір’ю своєї новонародженої дитини.

Цей приклад неадекватного роз’яснення відомий усім фахівцям, хто звертався до цей Постанови. Вона дає наступну рекомендацію (до речі, на жаль, за стилем викладення більш схожу на розпорядження): «Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини слід кваліфікувати за ст. 117 КК, якщо воно вчинене під час пологів або одразу ж після них. Вчинення цих дій через деякий час після пологів за відсутності кваліфікуючих ознак, передбачених ч. 2 ст. 115 КК, тягне відповідальність за ч. 1 зазначеної статті». И це при тому, що в п. 2 ч.2 ст. 115 КК у якості кваліфікуючої ознаки міститься „вбивство малолітньої дитини”. Зрозуміло, що новонароджена дитина є саме малолітньою. Тому відсутність в умисному вбивстві матір’ю своєї новонародженої дитини не одразу після пологів ознак ч. 2. ст. 115 неможливо у принципі. Проте відомі випадки, коли слідчі та судді, побоюючись суперечок із Верховним Судом, все ж-таки кваліфікували відповідні події за частиною 1, а не 2 ст. 115 КК. Це є порушенням закону. З позицій гуманізму перехід від привілейованого складу злочину одразу до кваліфікованого (оминаючи основний склад), дійсно не зовсім виправданий. Але інше рішення на базі нині діючого закону неможливо, й навіть Верховний Суд не має права корегувати Кримінальний кодекс.

Ст. 118 Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.

Текст диспозиції повністю співпадає із назвою статті. Нагадаємо, що санкція цієї статті найбільш м’яка порівняльне з усіма іншими санкціями за вбивства (навіть – за необережне): виправні роботи на строк до двох років, обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на строк до двох років, тобто це злочин невеликої тяжкості!

Аналіз судової практики свідчить, що стаття 118 іноді застосовується, коли насправді ніякого перевищення меж необхідної оборони не було, тобто особа кримінальної відповідальності не підлягає. Більш того, відомі випадки, коли у разі спричинення смерті у стані необхідної оборони без перевищення її меж, тобто, коли особа не вчиняла ніякого злочину, до неї застосовувалася ст. 115 КК України. Все це є результатом нерозуміння суті статті 36, поганого знання її ознак.

Є сенс згадати, що визначення вбивства (ч. 1 ст. 115 КК) орієнтує на те, щоб особа, яка застосовує закон, вирішуючи питання кваліфікації, насамперед повинна з’ясувати, чи не перебував той, хто спричинив іншій людині смерть, у стані необхідної оборони. Якщо такий стан був, варіантів вирішення долі людини два: або відповідальності нема взагалі (якщо перевищення необхідної оборони не було), або до неї слід застосовувати ст. 118, тобто статтю із виключно м’якою санкцією. Тому правозастосовник має дуже добре розуміти усі ознаки необхідної оборони, по-перше, та її перевищення по-друге. Потрібно вивчити кожне слово статті 36, розуміти усі її ознаки. Стаття розроблена дуже детально, що дає можливість знайти відповіді на численні питання, що виникають на практиці – головне бути вкрай уважним. Окремі питання застосування ст. 36 КК України роз’яснює ППВСУ № 1від 26.04.2002 р.

Насамперед, слід знати, що необхідна оборона можлива тільки від посягання, ступень суспільної небезпеки якого досягає рівня злочину (аж ніяк не менш). Тому відбиття посягання, суспільна небезпека якого не відповідає злочину, кваліфікується на загальних засадах. Особа, яка вбила іншу, наприклад, щоб захистити свою власність від посягання, яке може розглядатися як дрібне розкрадання, відповідає не за ст. 118, а за ч. 1 ст. 115.

Оборона може бути лише своєчасною. Інакше дії кваліфікуються на загальних засадах.

З тексту статті чітко випливає, що необхідна оборона можлива не тільки від нападу, що загрожує життю чи здоров’ю будь-якої особи, а й від посягань на інші інтереси (свої, чужі, державні), тобто і від посягань на власність. Право на необхідну оборону не обмежено тим, що особа могла б звернутися за допомогою чи втекти (на жаль, відомі випадки, коли суди ігнорують ці вказівки закону).

У ч. 3. ст. 36 передбачено два варіанта перевищення меж необхідної оборони:

1. Умисне заподіяння тому, хто посягає тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання.

2. Умисне заподіяння тому, хто посягає тяжкої шкоди, яка явно не відповідає обстановці захисту.

Слід звернути увагу на слово „явно”, яке фігурує в обох варіантах визначення перевищення меж необхідної оборони. Воно свідчить про те, що не будь-яка невідповідність тяжкої шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту є перевищенням, а виключне „явна”, тобто „очевидна”, така, що характеризується значним „розривом”. Тому шкода, спричинена при необхідній обороні не обов’язково має бути меншою, ніж та, що загрожувала – вона може бути рівною і навіть більшою.

Обидва варіанти перевищення меж необхідної оборони – це незалежні одна від одної обставини. Якщо нема перевищення меж необхідної оборони за першим варіантом, це зовсім не означає, що його нема взагалі. Навіть за умови, що людина відбила посягання шляхом спричинення шкоди, меншої, ніж та, що загрожувала, – перевищення меж необхідної оборони все одне можливо. Така ситуація може мати місце, коли, наприклад, відбиваючи посягання на своє життя, людина спричинила нападнику тяжке тілесне ушкодження, розуміючи, що має явні переваги і цілком могла би обійтися меншою шкодою. Обстановка захисту насамперед характеризується співвідношенням сил того, хто посягає і того, хто здійснює оборону.

В якості однієї з обставин, що виключають перевищення меж необхідної оборони (не мають наслідком кримінальну відповідальність) у ч. 5 ст. 36 визначається „відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає”. Іноді працівники правоохоронних органів „не помічають” слово „насильницьке”. Слід пам’ятати, що насильство – це завжди певний вплив на людину (фізичний чи психічний), а не на предмети. Якщо злочинець намагається проникнути у житло, ігноруючи присутність господаря, тобто проти його волі, це є проявом насильства і означає що господар у небезпеці. Тому він й може застосовувати будь-яки способи самозахисту (аж до самого позбавлення життя). Відповідно, нема насильницького проникнення у житло, якщо злочинець, наприклад, застосовує відмичку до двері, не знаючи про те, що господар перебуває вдома. За таких обставин злочинець посягає лише на власність, позбавлення його життя в такої ситуації підпадає під ознаки вбивства при перевищенні меж необхідної оборони.

У ст. 118 передбачено відповідальність не тільки за перевищення меж необхідної оборони, а й за перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця. Умови правомірності затримання особи, що вчинила злочин, а також ознаки перевищення відповідних заходів сформульовані у ст. 38 КК України. До речи, не можна погодитися із роз’ясненням ППВСУ нібито „за змістом ст. 38 КК до необхідної оборони прирівнюються дії, вчинені під час правомірного затримання та доставлення відповідним органам влади особи, яка вчинила злочин”. Насправді це різні, хоча й схожі обставини.

З диспозиції ст. 118 випливає, що позбавлення життя злочинця під час його затримання, якщо не були перевищені необхідні для цього заходи, може бути і правомірним. Проте науковці справедливо вказують, що стаття 38 потребує змін з метою усунення такої можливості. Аргументом слугує те, що особу, що вчинила злочин, позбавити життя не можна навіть за рішенням суду, оскільки покарання у виді смертної кари у КК не існує. Тим більш неможна дозволяти спричиняти смерть при затриманні злочинця з метою доставлення його відповідним органам влади. Проте на даний час закон це все ж таки дозволяє (звісно з дотриманням умов, передбачених у ст. 38). У наукової літературі зустрічається точка зору, нібито за сенсом ст. 118 позбавлення особи життя у зв’язку з її затриманням завжди є перевищенням заходів, необхідних для цього затримання. На жаль, насправді це не так. Адже у диспозиції йдеться не про „вбивство при затриманні злочинця”, а про вбивство при перевищенні заходів, необхідних для затримання. Можна тільки сподіватися на те, що законодавець з часом виправить ситуацію і сформулює статтю таким чином, щоб ніяких сумнівів у тому, що закон не дозволяє позбавлення життя особи у ситуації, що розглядається.