5. Монетарна політика України

Монетарна політика - діяльність держави, спрямована на забезпечення економіки повноцінною і стабільною національною валютою та регулювання грошового обігу відповідно до потреб економіки з метою стимулювання економічного зростання при низькому рівні інфляції і безробіття, вирівнювання платіжного балансу країни.

Правову основу грошово-кредитного регулювання в Україні становлять Конституція України, Закони України „Про банки і банківську діяльність” і „Про Національний банк України”, інші нормативно-правові акти.

Суб’єкти монетарної політики – Національний банк України та система центральних органів виконавчої влади.

Об’єкт монетарної політики – пропозиція та попит грошей на грошовому ринку.

Стратегічна мета монетарної політики підпорядкована загальним стратегічним цілям соціально-економічної політики держави: стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості та рівня цін.

Тактичною метою монетарної політики є забезпечення внутрішньої стабільності грошей, тобто оптимальної рівноваги між попитом пропозицією грошей.

Тактика монетарної політики мусить бути гнучкою, тобто змінюватися відповідно до ситуації на ринку. Реакцією держави на економічну кон’юнктуру є альтернатива:

• політика „дорогих грошей”

• політика „дешевих грошей”.

Планування основних параметрів грошово-кредитної політики передбачає необхідність урахування ефекту запізнення (часового лагу), тобто, запізнювання впливу прийнятої економічної політики в часі.

Банківська система країни є дворівневою і складається з: центрального (національного) банку і мережі комерційних банків (на 01.10.2011 – 198 банків).

Національний банк України очолює банківську систему, регулює кредитну, грошову системи країни, має монопольне право на грошову емісію і здійснює кредитно-грошову політику в інтересах національної економіки автономно.

Автономія означає, що:

• по-перше, банк здійснює самостійну політику для досягнення цілей, визначених статутними положеннями;

• по-друге, рішення банку не можуть бути скасовані будь-якими державними структурами.

Згідно із законом «Про Національний банк України» НБУ підтримує економічну політику КМ України, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України. Національному банку України забороняється надавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування витрат державного бюджету.

Згідно із Законом України «Про Національний банк України» основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Виконуючи свою основну функцію, НБУ сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень - цінової стабільності.

Вищим органом управління НБУ є Рада Національного банку України.

Керівним органом НБУ є Правління Національного банку України.

Очолює Правління НБУ Голова Національного банку України.

До системи Національного банку входять: центральний апарат; філії (територіальні управління); розрахункові палати; Банкнотно-монетний двір; фабрика банкнотного паперу; Державна скарбниця України; Центральне сховище; банківські навчальні заклади; спеціалізовані підприємства, та інші структурні одиниці й підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності НБУ.

НБУ є підзвітним Президенту та Верховній Раді в межах їхніх конституційних повноважень.

Підзвітність означає:

• призначення на посаду та звільнення з посади Голови НБУ Верховною Радою за поданням Президента;

• призначення та звільнення Президентом половини складу Ради НБУ;

• призначення та звільнення Верховною Радою половини складу Ради НБУ;

• доповідь Голови НБУ Верховній Раді про діяльність НБУ;

• надання Президенту та Верховній Раді двічі на рік інформації про стан грошово-кредитного ринку в країні.

Засоби монетарної політики. Теорія і практика розрізняють дві групи інструментів, за допомогою яких здійснюється комплекс заходів для реалізації цілей монетарної політики:

До засобів прямого впливу можна віднести:

• емісійний механізм, який здійснюється трьома каналами:

  • валютний канал;

  • кредитний канал;

  • фондовий канал;

• встановлення межі кредиту центрального банку, що надається уряду та банківським установам;

• пряме регулювання позичкових операцій банків:

  • визначення маржі

  • розмірів кредитів, що виділяються згідно з пріоритетами макроекономічної політики для фінансування окремих галузей економіки

  • обмеження споживчого кредиту.

Інструменти прямого впливу дають необхідний ефект, коли їх використовують у комплексі із заходами опосередкованого впливу на систему грошового обігу.

Засоби опосередкованого регулювання грошового обігу:

• операції з державними цінними паперами на відкритому ринку (ОВДП – облігації внутрішньої державної позики);

• процентна політика рефінансування комерційних банків. Ставка рефінансування – процентна ставка, яку встановлює Національний банк України за кредитами рефінансування під час проведення з банками кількісного тендера або процентного тендера залежно від пропозиції вартості на кошти Національного банку, що надходять від банків. Облікова процентна ставка виконує опосередковану функцію, визначаючи вартість отриманих комерційним банком надлишкових резервів (кредитів центрального банку). У 2010 р. загальний обсяг рефінансування становив 5,2 млрд. грн., тоді як у 2009 р. – 64,4 млрд. грн.;

• визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків і фінансово-кредитних установ;

• управління золотовалютними резервами;

• регулювання імпорту та експорту капіталу

• емісія власних боргових зобов'язань та операції з ними (депозитні сертифікати).

Встановлення розмірів обов’язкових резервів для комерційних банків передбачає збереження певної частини коштів комерційних банків (їхніх активів) у вигляді резервів на спеціальному рахунку в центральному банку країни. Мета цього заходу - захист інтересів кредиторів і вкладників, боротьба з інфляцією, контроль ціни національної грошової одиниці (шляхом штучного обмеження обсягів грошової маси).

Світова практика свідчить про те, що цей важіль монетарної політики використовується лише в окремих випадках. Часті зміни норм резервування ускладнюють вплив на грошовий ринок. Зазначений інструмент більше придатний для вирішення не оперативних, а переважно довготермінових завдань грошово-кредитної політики.

Диференційовані ставки обов’язкових мінімальних резервів встановлено у вигляді процентів від сум залучених коштів залежно від джерел їх формування за такими нормативами у %, що діють з 01.01.2011:

• строкові кошти і вклади (депозити) юридичних і фізичних осіб в іноземній валюті – 4;

• кошти вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб в іноземній валюті на вимогу і кошти на поточних рахунках – 7.

Для порівняння у 2000 році з 20 квітня норма обов’язкових резервів становила 15%.

Тема 13. Структура національної економіки

1. Структурна політика України.

2. Соціально-економічна структура.

3. Організаційна структура національної економіки.

4. Відтворювальна структура.

5. Структура видів економічної діяльності.

6. Регіональна структура.

1. Структурна політика України

Структура національної економіки – це співвідношення, які виражають взаємозв'язки та взаємозалежності між окремими частинами економіки, окремими її секторами, галузями тощо та її зв’язки із зовнішнім світом.

Виражені в абсолютних (натуральних і вартісних) та відносних величинах співвідношення (пропорції) між певного типу взаємопов'язаними елементами економіки дають змогу конкретної якісно-кількісної оцінки структури національної економіки, оцінки її ефективності та оптимальності.

Виділяють декілька економічних структур і відповідних їм складових:

• структура ієрархічних рівнів національної економіки: мезоекономіка, мікроекономіка, наноекономіка;

• відтворювальна структура:

• галузева структура представлена співвідношенням різних видів економічної діяльності та галузей економіки, зокрема: традиційних, індустріальних і постіндустріальних; трудо-, капітало- та наукомістких; добувних і обробних, експортоорієнтованих та імпорто-заміщуючих;

• технологічна структура — співвідношення між технологічними способами виробництва, а також між технологічними (техніко-економічними) укладами національної економіки;

• соціально-економічна структура є співвідношенням соціально-економічних укладів: приватно-підприємницького, колективного, дрібнотоварного, державного;

• інституційна структура;

• зовнішньоекономічна структура.

Інтегральним показником якості наявної структури економіки є створений на її основі ВВП.

Середньострокова та довгострокова динаміка абсолютних та відносних макроекономічних показників, розрахованих на основі ВВП, служить індикатором для оцінки відповідності наявної діяльнісно-видової та галузевої структур вимогам об’єктивних процесів, цілям національної економіки, зовнішнім викликам та «шокам».

У разі неадекватності та наявності певних протиріч, що стають загрозою збереження цілісності макроекономічної системи, формуються передумови для структурної трансформації та структурних зрушень.

Структурні зрушення — сукупність кількісних та якісних змін, що відбуваються в мезо- й макропропорціях економічної системи, та обумовлюють її перехід в інший якісний стан.

Структурні зрушення відображають становлення принципово нового технологічного способу виробництва, основною продуктивною силою якого є знання людей, втілені в інформаційно-інтелектуальних, комунікаційно-комп’ютерних та автоматизованих технологіях. структурні зрушення здійснюються на принципах інноваційності, ресурсозаощадливості, екологічності, інтенсифікації, інтелектуалізації, гуманізації, а фактичним каталізатором змін є різноманітні інновації.

Статистичні дані 90-х років показують, що трансформаційні процеси мали наступні риси:

• суттєво послаблено позиції інвестиційно орієнтованих видів діяльності, що поглиблює технологічну прірву між Україною та розвинутими країнами.

• зростає частка найбільш енергоємних та екологічно шкідливих паливно-енергетичного та металургійного комплексів;

• стрімке скорочення частки легкої промисловості — галузі, яка безпосередньо орієнтована на задоволення споживчих потреб населення і разом із харчовою промисловістю приймає на себе соціальне навантаження

Ці обставини суттєво відрізняють економіку України від економіки ринкового типу, в якій під час класичної циклічної депресії чи структурної кризи відбувається «творче» руйнування наявної технологічної структури та будується фундамент для подальшого економічного зростання.

Починаючи з 1999 р., ситуація дещо покращується. Цьому значною мірою сприяє прискорення темпів зростання експорту, стабілізація інфляційних процесів, підвищення реальних доходів населення, вдосконалення податково-правового поля та переорієнтація економічної політики у напрямку посилення уваги до фундаментальних відтворювальних процесів. Однак основним джерелом економічного зростання (1999-2004 рр.) були вільні виробничі потужності та види діяльності зі швидким оборотом капіталу за одночасного поступового формування технологічної залежності від імпорту техніки і технологій, що не входять до числа високих, яка формує майбутнє відставання за рахунок підтримання низької конкурентоспроможності. Стратегічний ресурс розвитку — інновації — так і не був задіяний.

Регулювання структурних зрушень в економіці є завданням структурної політики.

Структурна політика держави - це обґрунтування цілей та характеру структурних перетворень, визначення комплексу заходів щодо підтримки розвитку тих елементів економічної системи, які забезпечують економічне зростання та вирішення актуальних проблем сьогодення.

Існує два типи структурної політики:

• пасивна структурна політика (американський варіант). Держава створює правову базу для вільного переливання капіталу та праці з одних галузей в інші, але безпосередньо не втручається в інвестиційні процеси. Структура змінюється внаслідок змін у нормах прибутку.

Переваги - ринкове саморегулювання забезпечує найвідповіднішу вимогам ринку структуру економіки.

Недоліки - цей шлях пов’язаний зі значними соціально-економічними проблемами та тривалий за часом.

• Активна структурна політика (японський варіант). Держава широко застосовує всі важелі впливу для прискорення прогресивних структурних зрушень.

Держава може здійснювати активну структурну політику за допомогою інструментами прямого та непрямого регулювання.

До інструментів прямого регулювання належать:

• надання фінансової допомоги у вигляді інвести­ційних надбавок, субсидій, дотацій, позичок на розвиток окремих галузей, виробництв, регіонів;

• використання системи державних за­мовлень та закупівель;

• методи індикативного планування тощо.

До інструментів непрямого регулювання належать:

• надання податкових і кредитних пільг пріоритетним галу­зям та виробництвам;

• здійснення політики прискореної амортизації;

• здійснення цінової та експортно-імпорт­ної політики.

Для визначення моделі структурної політики та обґрунтування заходів щодо майбутнього структурних елементів застосовуються три альтернативи (варіанти) рішень:

1. Стратегія обмеженого зростання - встановлення цілей «від досягнутого» рівня.

2. Стратегія зростання - значне підвищення рівня коротко- і довгострокових цілей розвитку над рівнем фактичного стану базового періоду.

3. Стратегія скорочення - цілі на майбутнє встановлюються на рівні, нижчому в порівнянні з фактичним станом базового періоду.

Концепція активної структурної політики ґрунтується на чіткому визначенні найбільш ефективних напрямів структурної трансформації економіки. Стратегічна мета структурної політики України полягає у створенні сучасного, інтегрованого у світове виробництво і здатного до саморозвитку промислового комплексу України.

Базовим довгостроковим критерієм здійснення відповідних структурно-інноваційних змін є забезпечення системної модернізації промислового виробництва, його відповідності сучасним вимогам науково-технологічного прогресу та постіндустріального розвитку.

Вплив структурних зрушень в економіці на економічні показники називається структурним ефектом. Він відображує зв’язок між змінами структури економіки та динамікою показників обсягу виробництва продукції, передусім таких, як валовий випуск (ВВ), валовий внутрішній продукт (ВВП) і чистий внутрішній продукт (ЧВП).

Найпростіший метод вимірювання структурних змін ґрунтується на використанні як індикатора індексу структурних змін (І_с.з), що визначається за формулою

(13.1)

де — абсолютна величина зміни питомої ваги і-го елемента структури економіки;

n — кількість структурних елементів.

Для порівняння структурних змін в економіках різних країн або у секторах (видах економічної діяльності) національної економіки розраховується індекс структурного ефекту (І_с.е). Він показує співвідношення темпів зростання (падіння) обсягу продукції до індексу структурних змін.

Розрахувати індекс структурного ефекту можна за формулою

, (13.2)

де І_ВВП — індекс валового внутрішнього продукту національної економіки (валової доданої вартості секторів економіки або видів економічної діяльності).

У поглиблених дослідженнях структурного ефекту розраховується кореляційне рівняння та коефіцієнт кореляції, який показує міру зв’язку між індексом структурних змін та динамікою обсягу продукції.

Структурний ефект позитивний, якщо швидке зростання індексу структурних змін супроводжується високими темпами зростання економіки.

Він негативний, якщо індекс структурних змін має невелику величину, при цьому економічні пропорції консервативні, спостерігається застій або зниження обсягів виробництва.