2. Моделі ринкової трансформації

Виділяють два шляхи переходу від адміністративно-командної до ринкової економічної системи:

• радикальний («шокова терапія») – країни Центральної та Східної Європи;

• еволюційний («градуалістський») – Китай, Угорщина.

Модель «шокової терапії» базується на ліберально-монетаристській концепції. Нею визначається пріоритет дії рин­кового механізму для забезпечення високої ефективності еконо­мічної системи. Роль держави визначається на рівні формування і підтримки «рамкових» умов дії ринкового механізму, їй належать функції антимонопольної корекції та підтримки конкурентного середовища, охорони довкілля.

Сама ліберально-монетаристська економічна модель сприяла подоланню кризових явищ в економіках ринкового типу, де про­блеми були викликані захопленням кейнсіанськими методами ре­гулювання і проявились у формуванні значних дефіцитів держав­них бюджетів, високих рівнях інфляції одночасно із високим рів­нем безробіття, значних обсягах зовнішнього боргу тощо. Успіш­ним був досвід реформування на початку 80-х рр. у США («рейганоміка»), Великобританії («тетчеризм»), Франції, Італії.

Застосу­вання ліберально-монетаристської концепції в економічній трансфор­мації країн Центральної та Східної Європи в 90-х рр. мало зна­чну специфіку.

Програма заходів «шокової терапії»:

1. макроекономічна стабілізація шляхом здійснення жорсткої податкової та грошово-кредитної політики: конт­роль за грошовою масою, бюджетним дефіцитом, курсом націо­нальної валюти, процентною ставкою;

2. лібералізація економіки: цінова, зовнішньоекономічна, банківська, дерегуляція підприємницької діяльності;

3. формування та розвиток приватного сектору шляхом приватизації (мала, велика), корпоратизації, що в свою чергу призведе до ліквідації державних монополій;

4. зміна економічної ролі держави шляхом переорієнтації останньої на непрямі методи регулювання;

5. реформування системи соціального забезпечення.

Критика «шокової терапії». Модель шокової терапії та її основа - ліберально-монетаристська концепція акцентують на процесах лібералізації та регулювання фінансових аспектів економіч­ного життя, тоді як реальний сектор економіки (виробництво то­варів та послуг) виводиться з-під регулюючої дії держави; функ­ціонування цього сектора розглядається як похідний результат фінансової стабілізації та застосування монетаристських заходів.

При «шоковій терапії» мінімізується відповідальність держави за соціальні наслідки заходів лібералізації, приватизації тощо. Отже, соціальна ціна втілення такої моделі є високою, що відображаєть­ся у прискоренні майнової диференціації населення, посилення нерівномірності розподілу національного доходу.

Польща скористалась рецептами «шокової терапії» і втілила в життя «план Бальцеровича» (01.01.1990). Вона стала першою серед постсоціалістичних країн, яка відновила економічне зростання.

Саме ліберально-монетаристська модель склала основу поло­жень «Вашингтонського консенсусу» та є універсальною пропози­цією МВФ для країн, що трансформують економічні системи від планової до ринкової. Проте в Україні слідування рекомендаціям зазначеної моделі не зада­ло достатніх стимулів для довгострокового економічного зростан­ня. Рекомендації, які були розраховані на зовсім інше економічне, політичне й соціальне становище, ніж те, що існувало в Україні, не сприймалися критично.

Концептуальні настанови «Вашингтонського консенсусу» сприймалися занадто абсолютно (в квадратних дужках – абсолютне сприйняття):

• проведення [тотальної] приватизації;

• [повне] дерегулювання економіки, в тому числі:

  • [нестримна] лібералізація цін, валютного курсу та зовнішньої торгівлі;

  • скорочення бюджетного дефіциту та [абсолютна] відмова від його монетарного фінансування.

Така заповзятливість у дотриманні загальних міжнародних норм і режимів у вітчизняній фіскальній і монетарній політиці перешкоджала завданням сталого економічного зростання, які стояли перед нашою державою.

В Україні некоректна економічна стратегія дала такі негативні явища, як прогресивне падіння реального ВВП (до 22,9% у 1994 р., на 59,2% за 1991-1994 рр.), гіперінфляція (10256% у 1993 р.), масове безробіття, тотальне банкрутство підприємств, і як наслідок зростання тіньової економіки, де значна частка належить ухиленню від сплати податків.

До причин невдалих реформ відносили:

• відсутність теоретичного осмислення шляхів переходу;

• відсутність практичного досвіду здійснення таких реформ («кадровий голод»);

• відсутність належного механізму взаємодії гілок влади при прийнятті політичних рішень для здійснення послідовних та системних змін;

• відсутність підтримки перетворень широкими верствами населення.

Основним недоліком цього етапу було «повне апріорне відкидання», а не переосмислення ролі держави в регулюванні економічними процесами. Лише з другої ½ 90-х років в Україні поширюється розуміння об’єктивної необхідності державного регулювання процесів трансформації в цілому.

Градуалістський шлях реформування економіки

Класичним прикладом застосування еволюційних реформ у економіці є Китай. Перехід до ринкової економіки здійснюється поступово, мінімізуючи можливі економічні та соціальні потрясіння.

Специфічними особливостями градуалістського шляху реформування економіки є започаткування ринку в інституціональних рамках планово-централі­зованої системи. Поступово здійснюються заходи, спрямовані на лібералізацію окремих сфер господарської діяльності, як правило, не ключових.

Складові елементи лібералізації:

• зняття контролю за цінами;

• мінімізація митних та немитних бар’єрів в сфері зовнішньоекономічної діяльності;

• надання підприємствам економічної свободи.

З 1978 року в Китаї здійснюються реформи, так звана економічна Модернізація:

• першочергово реформування власності відбулись у малому бізнесі, торгівлі, аграрному секторі.

• переважна більшість великих промислових об'єктів перебуває в державній вла­сності, триває їх акціонування.

• політика відкритості економіки здійснюється за посередництва вільних економічних зон.

Згідно офіційних даних китайської статистики, щорічні прирости ВВП за роки реформ склали бли­зько 10% проти 6,1% в 1953-1978 рр., питома вага капіталовкла­день у ВВП в реформаційний період стабілізувалась на рівні близько однієї третини.

Досвід реформування у Китаї не є ідеа­льним з огляду на низьку економічну ефективність діяльності багатьох державних підприємств, невисокий за світовими стан­дартами рівень життя населення, недемократичні засади суспі­льно-економічної організації тощо.

Однак, заслуговують на ува­гу такі особливості китайської економічної політики, як послідо­вність; рішучість; спрямованість на зовнішньоекономічну екс­пансію.

Здійснювані за умов політичної стабільності, вони реа­льно вплинули на покращання економічної ситуації в Китаї.

Окремо виділяють модель «державно-корпоративної капіталізації» та інституціональну модель трансформацій.

Державно-корпоративна капіталізація формує специфічну модель ринкової економіки, що як і попередня супроводжується зниженням життєвого рівня населення.

До позитивних аспектів зазначеної моделі слід віднести досить швидке формування інституціональної структури економіки в сфері великого бізнесу. Значне поширення отримують фінансо­во-промислові угрупування, що в свою чергу актуалізує пробле­му державного управління такою економікою. Прояви реалізації такої моделі спостерігаються в Росії.

Сучасні корпорації впливають на економіку не лише прямо через ринок, але й опосередковано через координацію діяльності державних органів влади - корпоративний лобізм.

Механізм корпоративного регулювання економіки проявляється як цілеспрямований прямий та опосередкований вплив на основні параметри суспільного виробництва (попит, пропозицію, ціну і конкуренцію) з метою задоволення власних корпоративних та суспільних потреб.

Через те, що корпоративний лобізм в Україні не є узаконеною формою взаємовідносин влади і бізнесу та через відсутність формальних обмежень, він складно піддається регулюванню з боку суспільних та державних інститутів влади.

Формами прояву корпоративного лобізму є:

• просування власних лобістських інтересів в органи влади шляхом:

• аргументації невідкладності та актуальності проведення певних заходів;

• надання консультаційних послуг органам влади;

• технічна допомога в зборі та обробці інформації, участь у написанні нормативних документів та моніторинг виконання виданих актів;

• просування «вигідних» кандидатур в органи влади;

• участь у виконанні державних програм, управління державною власністю на договірних умовах (договір концесії).

На неефективність корпоративного механізму регулювання економіки в Україні впливає ряд чинників, пов’язаних з самим процесом управління корпораціями:

• стратегія фірми досить часто не відповідає загальній стратегії розвитку національної економіки;

• викривлена мотиваційна поведінка вітчизняного топ-менеджменту корпорацій;

• не систематизована нормативно-правова база та неефективні вітчизняні інститути консультативного характеру (принципи, правила, кодекси) щодо регулювання основних питань з практики господарювання корпорацій;

• не врегульовано конфлікт між власниками дрібних та великих пакетів акцій, внутрішніх та зовнішніх інвесторів, проблем робітників-акціонерів та захисту їх прав;

• корпоративний лобізм не відповідає міжнародній практиці взаємозв'язків між владою і бізнесом і має форму «зрощення політичної та економічної влади»;

• приватизація та корпоратизація відбувались з порушенням чинного законодавства;

• відсутнє ефективне управління власними корпоративними правами держави;

• зв'язки корпорацій з науково-дослідними та іншими некомерційними за своєю суттю установами є нестійкими.

Інституціональна модель транс­формування. Державна політика реформування в такій моделі характеризується поступальністю. Першочергово держава запроваджує прийнятні для суб'єктів дрібного та середнього підприємництва фіскальні та грошово-кредитні умови функціонування, запроваджує механізми підтримки конкурентного середовища тощо. Дана модель зорієн­тована на цілі довгострокового економічного зростання, оскільки фінансова стабілізація сама по собі не вирішує довгострокових структурних проблем і лише система інституціональних перетво­рень здатна створити умови для економічної стабілізації.

Елементи інституціональної моделі економічних перетворень нарівні із кейнсіанською моделлю макрорегулювання склали ос­нову «Нового курсу» Т.Рузвельта в ході подолання в США Вели­кої депресії 1929-1933 рр.

В повоєнний період багато розвинутих країн вдавались до ак­тивного державного втручання в економічний процес, реалізуючи таким чином кейнсіанську модель макрорегулювання. Так, Канада, Австралія, Швеція, Норвегія, Данія впроваджували полі­тику регіонального вирівнювання, здійснюючи пряме державне фінансування створення інфраструктури, зокрема транспортної, в «нових» регіонах.

Інституціональну модель розвитку визнача­ють першоджерелом «японського економічного дива». На зміну мілітаризованій економіці, де панували всього лише чотири ве­ликі корпорації ("дзайбацу"), прийшла політика створення нових корпоративних структур: державних холдінгів та великих компаній, що обєднали виробничі комплекси технологічно пов'язаних виробництв, торгівлю та банківську діяльність (принцип триєдиності). Значну підтримку отримав малий бізнес як у промисловості, так і в сільському господарстві. Нарощування експортного потенціалу японської економіки відбувалось вслід за підвищенням конкурентного потенціалу на­ціональних підприємств та заповненням внутрішнього ринку.

Тема 5. Державне управління економікою

1. Державне управління економікою: сутність, об’єкт, суб’єкт та предмет управління.

2. Система органів державного управління економікою.

3. Цілі та функції державного управління економіки

4. Методи та засоби державного управління економіки