1.8. Період соціальної роботи з початку 90-х рр. До нашого часу

Вітчизняний досвід соціальної допомоги нужденним і зарубіжні інноваційні проекти з підтримки вразливих категорій населення стали тим фундаментом, на якому в останнє десятиріччя вибудовується соціальна робота в Україні. Вона має свої особливості, зумовлені досвідом минулого і впливом сучасних світових тенденцій. Актуальною проблемою нині є формування соціальної політики. З-поміж важливих документів, що визначили її мету, пріоритетні напрями та завдання, слід зазначити ухвалену в грудні 1993 року Верховною Радою України Концепцію соціального забезпечення населення України та Концепцію соціальної політики України (Постанова від 29 липня 1994 р.), затверджені Указом Президента України 18 жовтня 1997 року. Це документи, які визначили основні напрями соціальної політики на 1997 – 2000 рр., стан і тенденції соціального розвитку України. Нині в нашій державі реалізуються шість великомасштабних соціальних програм, що мають загальнонаціональний характер. Дві з них затверджено указами Президента України: „Діти України” (1996), „Здоров’я літніх людей” (1997). Решту програм затверджено постановами Кабінету Міністрів України: Національна програма планування сім’ї (1995), Довгострокова програма поліпшення становища жінок, сім’ї, охорони материнства й дитинства (1992), Комплексна програма вирішення проблем інвалідності (1991), Програма зайнятості населення на 1997 – 2000 рр. (1997). І все ж, як показує досвід, вони неспроможні розв’язати назрілі соціальні проблеми.

Актуальним завданням на сучасному етапі є переведення державної системи соціального захисту на ринкових засадах, залучення громадян, роботодавців до витрат на соціальний захист, обмеження кола державної підтримки лише тими категоріями людей, які через відсутність роботи, похилий вік, багатодітність чи вади здоров’я не мають змоги забезпечити себе самостійно.

Практичним механізмом реалізації соціальної політики є соціальна робота, яка на початку 90-х років ХХ ст. у незалежній Українській державі починає формуватися як професійна діяльність. У навчальних закладах розпочато підготовку відповідних спеціалістів. Першочерговими заходами щодо формування стратегії соціальної роботи є реформування системи соціальної допомоги, розвиток адресної допомоги; соціальна підтримка сім’ї, ветеранів війни та праці, жінок, дітей і молоді; соціальний захист громадян, які потерпіли від наслідків Чорнобильської катастрофи; забезпечення інвалідам рівних з іншими громадянами можливостей для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, умов для реалізації потенційних можливостей інвалідів; соціальна підтримка громадян, звільнених у запас або відправлених у відставку з військової служби, служби в органах внутрішніх справ і членів їхніх сімей. Об’єктом соціальної роботи є також розвиток і забезпечення ринку праці та зайнятості, запобігання і скасування причин соціального ризику тощо.

У зв’язку з неспроможністю чинної системи соціального захисту надавати достатньою мірою послуги вразливим верствам населення в Україні в останнє десятиріччя набув поширення волонтерський рух. Це діяльність, яка спрямована на допомогу іншим і здійснюється добровільно не заради матеріальної користі. Вона потребує ефективних механізмів залучення, відбору й навчання потенційних волонтерів. Значна кількість волонтерів займається соціальною роботою як у недержавних, так і в державних організаціях багатьох регіонів.

В останнє десятиріччя в Україні спостерігається тенденція до об’єднання спеціалістів у галузі соціальної роботи. У 1992 році з метою консолідації зусиль у становленні й розвитку соціальної педагогіки й соціальної роботи в Україні створено Асоціацію соціальних педагогів і спеціалістів соціальної роботи, яка з 1994 року є членом Міжнародної федерації соціальних працівників.

Соціальна педагогіка є основою соціальної роботи, про що свідчить головний принцип світової соціальної роботи – „допомога самодопомозі”, мета якого – відновлення духовної сфери людини, що дає можливість кожній особистості самостійно задовольняти свої потреби й розв’язувати виниклі проблеми. Крім того, соціальна робота залежить від соціального виховання настільки, наскільки в суспільстві домінує думка, що країна без громадської взаємодопомоги розвиватися не може. Інакше соціальна робота перестає бути суспільною, вироджується в державну (стає засобом маніпулювання населенням), втрачаючи свою громадську сутність.

Резюме

Процес становлення соціальної допомоги в Україні – явище тривалого характеру. Він поки не має свого історичного завершення й оформлення. Парадигма допомоги й підтримки нужденним, яка складається, становить собою складну сукупність історичних суспільних форм захисту й учень, традицій і звичаїв, законів і індивідуальних ірраціональних дій і вчинків. Проте в цьому складному переплетінні практики й пізнання можна виділити ті найважливіші домінанти, які дозволяють у цивілізаційному просторі оформитися соціальній допомозі в особливу сферу буття людини. Такими домінантами були: Влада, Закон, Суспільство, Церква, Клієнтела, Поняття, Мова.

У парадигмі соціальної допомоги розвиток влади здійснювався під впливом двох найважливіших процесів реципрокації й редистрибуції. Механізми допомоги і взаємодопомоги, а також механізми розподілу поступово перетворювалися при формуванні структур влади й управління в певні принципи й закони. Найважливішим серед них стає закон еквівалента, який виражався формулою „я – тобі, а ти – мені”.

У парадигмі допомоги й підтримки можна спостерігати, як закон розподілу й перерозподілу проходить свої певні стадії. У родовій общині це було пов’язано із законами батьків і дідів, первісно ці традиції сприймає й князівська влада. Проте після прийняття християнства в Давній Русі починають здійснюватися нові підходи до проблем нужденних, які вибудовуються на основі грецького номоканону, але при цьому традиції та звичаї предків ще багато століть служать для розв’язання різних суперечок і позовів. З утворенням державності з’являються царські укази, які регламентують відносини церкви й держави, окремих категорій нужденних і влади.

З ХVІІІ ст. остаточно формується законодавча практика допомоги й підтримки на державному рівні. На початку ХІХ ст. з’являється устав суспільного піклування, який з тими чи іншими змінами проіснує до радянського періоду. У радянський період не було спеціального законодавства, яке регулювало допомогу й підтримку в суспільстві, воно входило до складу різних галузей права. У пострадянський період спостерігається тенденція формування окремого законодавства в галузі соціальної підтримки, спрямованого на захист прав різних груп населення, таких, як інваліди, сім’я, діти, безробітні, пенсіонери та ін. З відродженням традицій благодійності держава бере під законодавчий контроль цей вид суспільної допомоги.

Суспільство – той соціальний простір, де відбувалося оформлення історичних зв’язків допомоги й підтримки. Родова община сформувала принципи й методи підтримки виживання окремих суб’єктів у „пандемічних” обставинах. Саме там вироблялися норми поведінки і ставлення до людей, які в силу різних причин не могли брати участь у суспільно-трудовій діяльності. Архаїчний традиціоналізм у справі допомоги й підтримки став основою середньовічного суспільства. У традиціях жебракохарчування й раціонального використання засобів нужденним починає формуватися громадянське суспільство. Благодійність як суспільний феномен відображає той якісний стан суспільства, коли закони еквівалента працюють на інших принципах. Тут принцип „я – тобі, а ти – мені” реалізований частково, тільки як принцип „я – тобі”. Внутрішня мотивація вчинка, який надає допомогу, пов’язана не з ідеєю справедливого розподілу й перерозподілу, а з ідеєю солідарності, з усвідомленням, що бідність і злидні – об’єктивні чинники суспільства. Філософія солідарності сформувала у ХІХ ст. не тільки принципи фасилітарної, альтруїстичної поведінки стосовно бідних, обездолених, пропащих, але дозволила стосовно проблем жебракування й бідності побачити подальші й найближчі перспективи.

Тому не випадково, що зрілість громадянського суспільства визначає не тільки розвинуте законодавство, яке захищає права окремого громадянина, але й наявність благодійних організацій, чия діяльність спрямована на ті хвороби, які в силу різних причин не може локалізувати держава.

Інститут церкви відіграв свою особливу роль у формуванні християнських підходів до благодійності й милосердя до ближнього. З прийняттям християнства в Давній Русі починається новий етап суспільної опіки. Допомога має різні стратегії підтримки: від матеріальних до зміни сценаріїв життя нужденного. Християнські канони милосердя розширюють парадигму допомоги, вибудовують орієнтири захисту, виходячи не тільки з життєвих, але й духовних потреб індивіда.

Церковно-монастирська система допомоги в кінці ХІХ ст. і сьогодні, на початку ХХІ ст., повертається до своїх одвічних традицій у справі милосердя, коли піклування здійснюється не тільки через монастирі, але й через приходи, де надається комплекс послуг: навчання, лікування, виховання, надання допомоги, притулок.

Зміна форм захисту невід’ємна від зміни патернів клієнтів: вони стосувалися то старих людей, то вдів, то сиріт, то інвалідів. Поступово до різних форм патології вироблялися оперативні й превентивні заходи. Можна відзначити одну стійку тенденцію – у культурно-історичній перспективі клієнтела не зменшується, з ускладненням суспільних відносин спільнота „культивує” нові форми соціальних хвороб, а парадигма клієнтів з різними проблемами збільшується.

Парадигма допомоги і взаємодопомоги складалась не тільки як сукупність видів суспільної практики, але і як система певних смислів і понять. Аналіз наукової думки в галузі соціальної роботи дозволяє зробити висновок про те, що історично теорія пізнання склалась у результаті чотирьох понятійних вибухів в ХІ, ХVII, ХІХ, ХХ ст. Концепції милосердя, піклування, соціальної допомоги, соціального забезпечення підготували основу для теорії соціальної роботи.

Дихотомія понятійного поля – християнського і язичницького, між християнськими традиціями й раціональними началами суспільної опіки, протиріччя між державним характером піклування й приватними формами благодійності, між суспільною опікою й соціальними формами страхування й забезпечення, між соціальною педагогікою й соціальною роботою як феноменами понятійного простору – ось ті основні дихотомічні пари, які дозволили усвідомити процес допомоги і взаємодопомоги на вітчизняному ґрунті. На перетині цих координат формувалося предметне поле теорії пізнання сучасної соціальної роботи.