1.7. Період державного забезпечення з 1917 до 1991 рр.

Формування нового геополітичного простору СРСР у період 1917 – 1991 рр. пов’язане зі зміною політичної й ідеологічної систем, структури управління й господарювання, з формуванням нових суспільних відносин. Ці широкомасштабні зміни не могли не зачепити й систему суспільної опіки, яка на попередньому етапі мала тенденцію до об’єднання, централізації суспільних і державних структур.

Відповідно до ідеології нового часу переосмислюється концепція взаємодії між людьми в суспільстві, виробляється нове бачення проблеми допомоги й благодійності.

Відмовившись від принципу благодійності, робочо-селянський уряд здійснював комуністичне соціальне забезпечення, при якому кожен інвалід і нужденний, кожен непрацездатний, чи то дитина або дорослий, може сподіватися, що держава не дасть їй померти з голоду, прийде їй на допомогу. На основі цих начал широко розгортається система соціального забезпечення, а також система соціального страхування.

Таким чином, держава знову стає суб’єктом допомоги, причому церква як партнер уже не бере участі в цій діяльності, як це було в ХІХ ст. Партійні установки стосовно церкви розвиваються протягом декількох десятиліть.

Умовно можна виділити два періоди в оформленні ідей соціальної підтримки. Перший – з 1919 до 1941 рр., коли відбувається звуження джерел пізнання соціальної допомоги дореволюційного періоду й оформлення нової парадигми знання про соціальне забезпечення й соціальне страхування в соціалістичному суспільстві. Другий – з 50-х і до кінця 80-х рр., коли особливо інтенсивно й послідовно розвивається лікарсько-трудова експертиза, методика соціально-правової реабілітації інвалідів.

Після жовтневого перевороту справою підтримки нужденних починають займатися спочатку Міністерство, а згодом Народний комісаріат державної опіки (НКДО). У квітні 1918 року з метою надання цілеспрямованої державної допомоги тим, хто її потребує, було створено Наркомат соціального забезпечення (НКЗС). У формуванні адміністративної системи радянського соціального забезпечення значну роль відіграв І з’їзд комісарів соціального забезпечення. Одним з важливих напрямів діяльності державних органів соціального забезпечення у 20-ті роки була боротьба з дитячою безпритульністю. Проблема безпритульних дітей вирішувалась шляхом відкриття дитячих будинків, трудових комун, виховних колоній. Тривав пошук шляхів соціального виховання. У ці роки було створено дитячу соціальну інспекцію при відділі правового захисту дітей Наркомату освіти, що вела боротьбу з жебракуванням, безпритульністю, проституцією, правопорушеннями, експлуатацією дітей, жорстоким поводженням з ними в сім’ях. Цій проблемі присвячена діяльність видатного педагога А.С.Макаренка.

Важливим напрямом соціальної підтримки була допомога селянству. У середині 20-х років селянство стало основним об’єктом діяльності НКЗС. Починаючи з 1922 року, у селах почали створювати селянські комітети громадської взаємодопомоги, на які було покладено функції самозабезпечення й патронажу нужденних.

У 30-ті роки основним завданням соціального забезпечення було проголошено роботу з працевлаштування й навчання інвалідів, забезпечення сімей червоноармійців та інвалідів війни пенсіями; оранізацію кас взаємодопомоги в колгоспах; надання допомоги сліпим і глухим тощо.

У сфері добробуту народу головна увага зосереджувалася насамперед на підвищенні оплати праці низькооплачуваних категорій працівників.

Протягом 1928-1932 років було розроблено законодавство про пенсійне забезпечення по старості як самостійний вид соціального забезпечення.

У 1937 році вийшло нове положення про Народний комісаріат соціального забезпечення (НКЗС), яке значно розширювало сферу його впливу. Відповідно до нього НКЗС мав займатися державним забезпеченням інвалідів праці та інших категорій людей, організацією їхнього матеріально-побутового, культурного, лікувально-оздоровчого та санаторно-курортного обслуговування тощо.

Новий етап у розвитку соціальної допомоги в Україні починається після Великої Вітчизняної війни. У 1949 році НКЗС перейменовано на Міністерство соціального забезпечення. У 1956 році Верховна Рада СРСР прийняла Закон про державні пенсії, згідно з яким не тільки було розширено коло осіб, яким призначалась пенсія, а й було виділено в самостійну галузь законодавство про соціальне забезпечення. У 1961 році змінилося положення про Міністерство соціального забезпечення, унаслідок чого його функції значно розширились.

У 70-х роках декларувалися такі основні засади соціального забезпечення: загальність соціального забезпечення, різноманітність видів обслуговування, забезпечення громадян різними видами соціальної допомоги за рахунок державних і громадських коштів.

У 80-х роках рівень життя населення почав знижуватися. Виникла необхідність реформування соціальної системи та її важливої складової частини – соціального забезпечення. Спроби здійснити таку реформу робляться й в умовах України як самостійної держави [14].