Стан керування соціальною роботою Аналіз стану управління соціальною роботою в нашій країні необхідно починати з аналізу стану його об'єкта.

На практиці більшість менеджерів розглядає соціальну роботу як синонім соціального захисту, і тому вона вважається другорядною діяльністю і носить печатку примусовості. Сьогодні тут більше «працюють» моральні зобов'язання держави й корпусу його службовців головним чином перед людьми похилого віку, інвалідами й дітьми, ніж діє правовий імператив, який потребує тримати процеси життєзабезпечення соціального організму в країні у визначеному нормативному річищі. Таке ставлення до соціальної роботи неминучо призведе до подальшого «дрейфу» країни на периферію загальноцивілізованого процесу. Щоб цього не відбулося, управлінським кадрам соціальної роботи необхідно твердо засвоїти той факт, що соціальна робота – самостійна галузь суспільного виробництва. На практиці зазначена неуважність сфери державного управління до соціальної роботи як об'єкта управління веде до зростання диспропорції в соціальному розвитку країни й автоматично сприяє проявам дисфункціональності й накопиченню протиріч у структурі «організму» України. Останнє ж є причиною саморозпаду соціальних систем.

Головною діючою особою процесу управління соціальною роботою, безумовно, є суб'єкт соціальної політики і його положення в системі саморегуляції соціального організму країни.

Сьогодні в Україні спостерігаються як негативні, так і позитивні моменти, пов'язані із суб'єктом соціальної політики.

Головний «мінус» полягає в тому, що суб'єкт управління соціальною роботою, що є відносно самостійною підсистемою в структурі соціального організму країни поряд з економічною, політичною й ідеологічною підсистемами, не має в Україні організаційної й функціональної самостійності. Рудиментарним є факт управління соціальною сферою органами промислової політики за сумісництвом. Парадоксально, але факт, що керування процесом відтворення сутнісних сил особистості залишається підлеглим роботодавцю. Останній має особистий виробничий інтерес і не зацікавлений у зазначеному процесі.

Наступний, не менш значимий мінус полягає в тому, що тільки у вересні 1997 р. була схвалена перша державна програма в галузі соціальної політики – «Основні напрями соціальної політики в Україні на 1997 – 2000 роки». У документі зокрема відзначалося, що численні пільги, соціальні виплати й допомога нерідко застосовувалися без урахування матеріального стану різних категорій громадян і їхніх реальних можливостей забезпечити власний добробут. Як наслідок, у суспільстві росте соціальний протест, загострилася проблема фінансування бюджетних організацій освіти, охорони здоров'я, науки, культури, погіршився соціальний захист найбільш незахищених верств населення: дітей, пенсіонерів, інвалідів, самотніх, безробітних і багатодітних сімей. Знизився рівень соціально-трудових прав і гарантій громадян. На жаль, позначені умови соціальної політики другої половини 90-х рр. минулого сторіччя мало в чому змінилися й на початку XXI сторіччя. І сьогодні проблемою залишається активізація існуючої системи управління демографічних, ментальних, психологічних, економічних, політичних, культурологічних, аксіологічних і інших передумов, що формують середовище ефективного протікання соціальної роботи.

Позитивним моментом, що спостерігається протягом усіх років самостійного існування України, є залучення до здійснення соціальної політики, соціальної роботи добровільного (позадержавного) сектора, що постійно бере на себе, за зразком Західної Європи, частину функцій, що раніше здійснювали державні служби або не мали свого агента.

За даними на 1 січня 2000 р., у країні вже діє біля 20 тисяч недержавних організацій (НДО). Серед них чимало організацій (благодійних, суспільних, приватних та ін.), що серед своїх статусних завдань визначають, зокрема, надання соціальних послуг різноманітним категоріям населення. Так, зареєстровано близько 900 організацій, що зайняті вирішенням проблем інвалідів; біля 1200 організацій працюють з людьми похилого віку.

Інший позитивний момент пов'язаний з диференціацією морфологічної структури суб'єкта управління, а відповідно й соціальної роботи, за рівнями соціального організму країни. Суб'єкт соціального управління соціальною роботою інтенсивно став формувати свої робочі органи і створив досить широку сферу робочих органів, розраховану на різні організаційні рівні соціального організму України.