Розділ vіі. Етичні основи соціальної роботи

7.1. Вступ до етики соціальної роботи Актуалізація етичних питань соціальної роботи з того моменту, коли соціальна робота стала

невід'ємною частиною життєдіяльності суспільства й держави, коли соціальні працівники були включені до політичних, економічних і соціальних структур суспільства й суспільних відносин, з'явилася потреба в тому, щоб етичні нормативи діяльності у сфері соціального захисту населення були формалізовані, тому що, як і всі соціальні інститути, інститут соціального захисту й соціальної роботи виконує найважливіше для держави й суспільства завдання стабілізації і зберігання соціуму, підтримки й гармонізації існуючих суспільних відносин і забезпечення умов для його подальшого всебічного розвитку.

Сучасний інноваційний підхід, розглядаючи питання етики у професійній діяльності, пропонує оцінювати не стільки результати діяльності, скільки саму діяльність, її сутність: цілі й завдання, мотиви, засоби й дії, необхідні спеціалістам і закладам для досягнення поставленої мети, – те, що у звичайних умовах не є предметом контролю з боку суспільства й держави або різного роду формальних і неформальних організацій.

Необхідність етичної регламентації професійної поведінки спостерігається в соціальній роботі в сучасному українському суспільстві. Основними внутрішніми причинами цього явища для соціальної роботи можна вважати такі:

1. Будь-яка сфера людської діяльності може функціонувати ефективно лише при відповідній етичній регламентації. Соціальна робота проводиться в інтересах усього суспільства незалежно від того, спрямована вона на окремого індивіда, групу або соціум. Отже, у цьому відношенні соціальна робота може бути оцінена з погляду моральних норм. Проте, будучи виявом моральності й гуманності суспільства стосовно його найменш захищених членів, соціальна робота повинна мати власні, більш тверді етичні принципи й правила, які регламентують діяльність її структур і представників.

2. На відміну від багатьох інших видів діяльності, спрямованих на людей, соціальна робота проводиться з людьми особливими, які мають серйозні проблеми, пов'язані з ускладненням процесу життєдіяльності. Тому праця спеціаліста в галузі соціальної роботи передбачає органічну єдність його кваліфікації й особливих духовних якостей, наявність почуття високої моральної відповідальності, готовності бездоганно виконати свій професійний обов’язок по захисту прав людини.

3. Між самою діяльністю у сфері соціального захисту і його кінцевим результатом існує такий етичний зв'язок, що обумовлює вибір соціальним працівником не тільки мети, але й засобів її досягнення. Відомий вислів «мета виправдовує засоби» в соціальній роботі не доречний. Проте і наявність морально позитивної мети, і вибір адекватних засобів не завжди гарантує успіх у соціальній роботі (оскільки іноді важко заздалегідь передбачити, яким чином клієнтом буде використаний результат діяльності соціального працівника). У цих умовах тим важливішою є етична орієнтованість діяльності соціального працівника: він повинен бути бездоганним в очах своїх колег і суспільства, а результат його діяльності не може бути використаний проти людей, щоб соціальна робота як професійна діяльність не була дискредитована.

4. Соціальна робота належить до видів професійної діяльності з високим ступенем індивідуалізації праці. Це не значить, що соціальний працівник цілком наданий самому собі, але діяльність його часто може бути проконтрольована тільки побічно, оскільки здійснюється вона один на один з клієнтом. Ця обставина вимагає від соціального працівника особливих навичок і повного дотримання етичних норм і правил спілкування з клієнтом і його соціальним оточенням, більш суворого самоконтролю, ніж поза професійною діяльністю.

5. Діяльність соціального працівника має переважно творчий характер. Тому, оскільки ми маємо справу з творчим процесом, усі нюанси якого неможливо формалізувати, й оскільки виключити появу в професії людей «нудних» неможливо, повинна існувати внутрішня етична регламентація діяльності, що сприяє формуванню єдності підходів до рішення проблем і обумовлює нормативну поведінку й дії спеціалістів.

6. Прагнення людини керуватися у своїх діях етичними нормами є природним, проте в силу різноманітних зовнішніх обставин (особливо в кризові періоди) воно може бути цілком або частково приглушеним. Тому готовність соціального працівника виступати з високих етичних позицій, моральне ставлення до клієнтів соціальної служби є його серйозним внеском у справу морального оздоровлення всього нашого суспільства [9, 3 – 13].

Таким чином, зазначені причини є достатніми для актуалізації питання про розробку і прийняття етичних норм і правил, що регламентують професійну діяльність кожного конкретного соціального працівника, діяльність і взаємодію різноманітних соціальних служб і органів соціального захисту населення, їхні відносини з іншими інститутами і беруть до уваги специфіку їхньої діяльності з урахуванням менталітету українського народу й очікувань суспільства.

Вітчизняна історія становлення етичних традицій соціальної роботи

Перша згадка в галузі етичних основ соціальної роботи одночасно є і першим нагадуванням про соціальну роботу як таку й відноситься до 1750 р. до н.е.; це свідчить про те, що вже давні люди не уявляли сутності соціальної роботи відірвано від її етичних норм і традицій. У той час у Вавилоні створювалися коди справедливості – громадські акти, що закликали людей любити ближнього, піклуватися про бідних. У Давній Греції соціальна робота була відома як «філантропія» (що в перекладі з грецької позначає «вияв любові стосовно людства»), у Римі – як «народна традиція». Давні інки процес допомоги визначали як «минка», язичницькі слов'янські племена як «сліпня» [13, 17 – 19].

З утворенням материнського роду людина отримала «перший урок особистості, що навчав її, наскільки вона виграє в боротьбі за існування, вступаючи в асоціацію, якій особистість приносить у жертву виключний егоїзм, але від якої отримує величезне збільшення сил, результати загальної досвідченості, загальної роботи думки всіх членів асоціації і традицію довгого роду поколінь» [7, 78]. До цього періоду можна віднести появу перших форм взаємодопомоги людей, прообразів майбутньої благодійності. Саме в цей період починається поступове формування власне моральних відносин, що регулюють взаємодію людей і форм їхнього існування на основі певних моральних законів.

Моральні відносини, що формуються, групуються навколо етики альтруїзму й колективізму. Для того, щоб перемогти або, як мінімум, відстояти себе, необхідно, щоб усередині етносу виникла альтруїстична етика, відповідно до якої інтереси колективу ставляться вище за особисті. Така етика спостерігається й серед стадних тварин, але тільки в людини вона набуває значення єдиного видоохоронного чинника, при цьому мається на увазі, що альтруїзм і колективізм передбачають обов'язкову взаємодопомогу членів товариства [5, 162].

Особливо яскраво альтруїзм виявляється в етиці слов'янських племен, у яких розподіл на «своїх» і «чужих» був менш чітким, й етика відносин, зокрема етика взаємної допомоги, поширювалася на тих і інших більш-менш однаково, звичайно, за умови, що «чужі» є миролюбними й не несуть загрози добробуту слов'янського роду або племені. Навіть іновірці отримували однакові зі слов'янами права, якщо, залишаючись серед них, не ображали світорозуміння слов'ян, заснованого на давній язичницькій релігії. Так, візантійський історик VI ст. Прокопій Кесарійський писав: «Ці племена, слов'яни й анти... здавна живуть у народоправстві, і тому в них щастя й нещастя в житті вважається спільною справою». «Чесність же і товариськість серед них такі, що вони, абсолютно не знаючи ні крадіжки, ні обману, не замикають своїх скринь і шухляд», – говориться в «Життєписі Оттона Банберського». Маврикій Стратег, Адам Бреженський, Ібн-Русте, Ібн-Фадман та інші мандрівники, що залишили замітки про своє відвідування слов'янських земель, одностайні в думці, що людей більш гостинних, привітних, доброзичливих, милосердних і справедливих, ніж слов'яни, знайти важко.

Перші, найбільш загальні й об'єктивні з погляду потреб спільного проживання й діяльності людей моральні принципи, що зазначаються істориками й етнографами у всіх народів землі, одержали в подальшому закріплення в релігійних нормах і заповідях, а згодом – у світських законах.

Православ'я, поступово поширюючись серед русичів, не суперечило їхнім етичним уявленням про необхідність допомагати тим, хто має в цьому потребу, і дотримуватись вікових традицій милосердя. Православ'я як гілка християнства є наднаціональною релігією (на відміну, наприклад, від релігії іудеїв) і не розділяє людей за ознакою національності, раси, кольору шкіри, рівня матеріального достатку або іншими; єдиний критерій розподілу – віра, унаслідок чого всі люди, що сповідають християнство, – «брати по Христу». Найголовніший етичний принцип («Золоте правило етики») викладений у Нагірній проповіді Ісуса Христа і звучить так: «І так у всьому, як хочете, щоб з вами поступали люди, так поступайте й ви з ними; бо в цьому закон і пророки» (Мф. 7:12).

У Давній Русі етика допомоги людині не оформлювалася в окрему галузь знань, а існувала в контексті норм людського співжиття, що доводить щоденність самого чинника надання допомоги. Вводячи наприкінці Х ст. на Русі православ'я, великий київський князь Володимир піклувався про те, щоб не тільки буква, але й, головне, дух православ'я на руських землях восторжествував. З цією метою князь Володимир у 996 р. доручив православній церкві піклування про тих, хто має в цьому потребу, і визначив засоби на їхнє утримання й підтримку («церковна десятина»).

Найбільш цілісну систему етичних поглядів у давньоруський період, що торкається в числі інших і проблеми допомоги тим, хто цього потребує, становить собою «Повчання Володимира Мономаха». Князь Володимир Мономах у «Повчанні» своїм нащадкам (1099) писав про необхідність виявляти постійну турботу про злиденних, убогих, сиріт, удів, підтримувати їх матеріально й відновлювати соціальну справедливість, захищати слабких від утиску сильних.

Таким чином, Мономах вважав важливим дотримання загальних моральних правил, серед яких можна виділити й етичні правила благодійності: повага до людей, уміння бути корисним, вірним даному слову, піклуватися про бідних і захищати їх, робити людям добро й уникати зла, творити милість.

Продовженням і розвитком сформованих у давнину слов'янських етичних звичаїв і традицій стосовно допомоги і взаємодопомоги, узагальнених пізніше в межах Нового Завіту, «Повчання Володимира Мономаха», збірників «Бджола» і «Златоуст» і інших, став поширений у ХVI ст. «Домострой». У ньому піднімаються питання моралі особистості й містяться певні вимоги, у тому числі й вимога брати участь у благодійності: людина повинна не тільки дотримуватися основних заповідей християнської релігії, тобто не красти, не обмовляти, не брехати, «але й бути… до бідних привітним і милостивим…».

В епоху великого реформатора Петра I і пізніше виходить у світ велика кількість світських кодексів поведінки, що містять норми як етики, так і етикету, які не розділяються за змістом. Більшість викладених у них правил стосується всіх людей незалежно від їхнього стану й має загальний характер. Дуже важливим у стосунках з людьми вважається «надання пошани кожній людині взагалі, якого б хто імені, віри й закону не був... він є найближчий до тебе». Світські етичні кодекси підкреслюють необхідність вияву співчуття до людини, яка опинилась у біді. Так, наприклад, у моральній енциклопедії, що містить опис обов'язків людини в спільному житті (початок XIV ст.) говориться: «Хто бере участь у біді ближніх своїх, той змушує себе любити, а хто безжалісний, той не може насолоджуватись ім'ям друга людства…» Більшість світських осіб, у тому числі й канонізовані після смерті, славилися за життя своїм милосердям і співчуттям до незаможніх. Такими були Юліанія Лазаревська (Муромська), У.У.Осор'їна, Ф.П.Гааз, Ф.М.Ртищев, В.Ф.Сологуб, В.Ф.Одоєвський і багато інших; вони не тільки самі надавали допомоги тим, хто цього потребував, але і своїм прикладом спонукали до благодійності.

Особливий шар етичної культури у зв'язку з ідеями соціальної допомоги закладений у роботах вітчизняних філософів: І.Брянчанінова, П.Чаадаєва, М.Чернишевського, П.Леврова, Н.Михайловського, В.Соловйова й інших.

Усі вони, при всій відмінності підходів, головним чином підтримують і розвивають ту саму думку: добро необхідно робити в першу чергу для власної душі, для її вдосконалювання; жити для інших – це значить жити для себе, жити у злагоді зі своєю душею й совістю, і тому робити добро, допомагати людям – необхідно, корисно й раціонально. У поглядах світських філософів також чітко простежується й думка про цінність людини: людина цінна як самостійна особистість, що має право на особисте щастя, удосконалення й свободу вчинків і виконує обов’язок насамперед перед собою.

Етичні погляди суспільства на соціальну роботу (точніше, на соціальне забезпечення) зазнають істотних змін у радянський період: по-перше, тоді вважалося, що в умовах соціалізму всі громадяни достатньою мірою соціально захищені, унаслідок чого додаткових заходів, таких, наприклад, як система благодійності, не потрібно. По-друге, держава вважала своїм найпершим обов’язком повністю взяти на себе турботу про громадян, не спроможних самостійно себе утримувати, у зв'язку з чим благодійна діяльність приватних осіб, з погляду офіційних органів влади, була зайвою й принижуючою гідність особистості: кожна людина в радянській державі мала право на турботу й увагу до себе з боку держави. По-третє, не можна вважати, що благодійність зникла цілком: широко поширилася шефська допомога; існувала й приватна благодійність (вважалося нормальним допомагати старим сусідам, інвалідам, хворим людям); мала місце й подача милостині, хоча вона не була широко поширена й не схвалювалася.

У наш час етика професійної соціальної роботи як невід'ємна частина життєдіяльності держави й суспільства ринкової економіки в Україні переживає період становлення. Проте в її основі вже тепер закладено конституційні вимоги визнати вищою цінністю суспільства людину поза залежністю від її матеріального стану, спроможності до праці, стану здоров'я, освіти, інтелектуальних спроможностей, сімейного стану, статі й віку, раси й національності, поглядів і переконань тощо. Етичні норми спільного існування й діяльності людей у нашому суспільстві потребують надання адекватної допомоги й підтримки кожній людині, що їх потребує. Ця допомога повинна бути заснована на любові до людини, повазі її прав, принципах гуманізму й соціальної справедливості.

Таким чином, витоки етики професійної соціальної роботи в Україні – у доброзичливості, співчутті, милосерді давніх слов'ян, у християнській благодійності, у традиціях допомоги світських філантропів бідним. Базуючись на моральних законах допомоги людині, що становлять сутність культури українського народу, вона призначена зберегти й розвинути все краще, що властиве нам у турботі про благо людини.

Міжнародна нормативна база етики соціальної роботи (міжнародні документи)

Професійна етика соціальної роботи (як і етика в цілому) базується на основних міжнародних документах. Той, хто присвятив себе соціальній роботі (система «людина – людина»), повинен знати основні міжнародні документи, що визначають сучасні підходи до оцінки особистості, національного суспільства, світового співтовариства [13, 332 – 339].

Устав Організації Об'єднаних Націй 1945 року

Створена відразу після закінчення Другої світової війни, Організація Об'єднаних Націй символізувала собою рішучість міжнародного співтовариства у виробленні нових угод з метою підтримки й забезпечення миру. Уперше було заявлено про бажання створити систему міжнародного співробітництва, що обмежує суверенітет окремих держав. Міжнародне співтовариство зобов'язалося створити гарантії прав людини, що будуть забезпечувати захист окремих осіб, груп або спільнот. Внутрішнє законодавство в цих ключових галузях повинно було бути приведене у відповідність до міжнародних норм, що його очолюють.