Основні елементи системи соціального захисту в галузі прибутків і споживання
В галузі
прибутків
Проміжний мінімум
Пенсії
Міні-
мальний
рівень
заробітної
плати
Cтипендії
Виплати допомог
сім’ям з дітьми
Індексація
прибутків
Грошові допомоги
з безробіття
В галузі
споживання
Спеціальні
соціальні програми
для окремих соціально-демографічних
груп населення
Ціни
вільні, що
регулюються
фіксуються
Системи натуральних
видач і пільгового надання
соціально-культурних
послуг
Мінімально
гарантовані
рівні споживання
товарів і послуг
«Корзинка»
мінімального
споживчого
бюджету
Зміни, що відбуваються в Україні, зокрема перехід до ринкових відносин в економіці, потребують кардинальної перебудови усіх основних елементів суспільних відносин. Успіх радикальної економічної реформи, соціальний стан суспільства, його стабільність значною мірою залежать від того, наскільки органічно взаємодіють притаманні ринковій економіці мотивації й стимули до праці, свобода й масштаби підприємницької діяльності з ефективним соціальним захистом населення й матеріальною підтримкою його наибільш соціально слабких верств.
Група соціально-економічних методів у соціальній роботі об’єднує всі ті способи, за допомогою яких спеціалісти соціальної роботи впливають на матеріальні й моральні, національні, сімейні та інші соціальні інтереси й потреби клієнтів. Методи впливу на соціальні й економічні потреби й інтереси використовуються у формі натуральної й грошової допомоги, встановлення пільг і виплати одноразових допомог і компенсацій, патронажу й побутового обслуговування, морального заохочення й санкцій тощо.
Соціологічні технології й методи в соціальній роботі
Соціальна робота базується на знанні соціології як основного компонента засвоєння сучасного громадського побуту й наявності соціологічного мислення.
Об’єктивно соціальну роботу із соціологією зближають дві головні особливості останньої: 1) вивчення реального стану суспільства при мінімізації конструювання соціального простору на основі тієї або іншої ідеологеми; 2) дослідження емпіричним шляхом соціальних відносин (за допомогою вимірів, оцінок, відчуттів, умонастроїв самого суб'єкта).
Крім того, і соціальна робота, і соціологія вивчають соціальний контекст життя людей, їх соціальну взаємодію, способи її корекції й удосконалення; використовують і подібні методи впровадження результатів свого осмисления того, що відбувається: методика прогнозування у вигляді знаходження соціальних альтернатив; розуміння можливостей і меж застосування існуючих методів, прогнозів і наукових рекомендацій. При цьому метою СР є як творення особистості, так і створення комфортної для людини соціосфери, соціально доцільного суспільства, що дозволяє індивіду оптимально реалізувати себе у всіх суспільних підсистемах (праці, власності, владі, сім'ї, культурі).
Основу теорії і практики соціальної роботи складають найважливіші категорії соціології: «суспільство», «соціальна група», «особистість», «соціальний статус», «соціальна роль», «соціалізація», «соціальне самовідчуття особистості», «аномія». Особливе місце займає категорія «соціальна захищеність».
Соціальна захищеність – принципово важлива для соціальної роботи категорія. Можна сказати, що соціальна захищеність, що акумулює гуманістичну спрямованість доброзичливих зусиль суспільства й діяльнісну творчу силу, – це багатомірне соціальне буття у взаємодії економічної, політичної й духовної сфер; рівень міжособистісних стосунків «людина – суспільство»; якість соціальних інститутів. Інакше кажучи, це одночасно і сукупний стан, і мета, і засіб стабільного існування «соціуму для людини».
Через цю категорію виявляются найцінніші, постійні загальнолюдські параметри суспільного прогресу, цивілізованого соціуму: наскільки більше розвинена особистість у суспільстві, настільки надійніше її соціальна захищеність;
соціальна захищеність – не привілея окремих індивідів або верств, а атрибут способу життя більшості населення;
константним історичним завданням будь-якого суспільства є твердження, підтримка соціальної захищеності, заповнення нею по можливості всього соціального простору.
Соціальна захищеність має відповідні об'єктивні показники:
поширений на всіх гарантований мінімум матеріального забезпечення, який досягається насамперед зусиллями самої людини;
взаємна відповідальність суспільства й людини;
стабільність суспільства як наслідок його керованості; захищеність від екстремізму, анархії, бездуховності, одномірності;
реальні, реалізовані свободи особистості, її самовизначення й самовираження;
права на життя, працю, безпеку, пересування, незалежність, підтримку й допомогу суспільства в тому випадку, коли сама людина не може вирішувати свої життєві проблеми;
уміння й бажання користуватися правами і свободами, усвідомлювати й відстоювати свої интереси; уміти відповідати за свої помилки й хибні думки;
вільний і відповідальний соціальний вибір як невід'ємна риса особистості.
Технологія, методи й методики соціальної роботи разом і повинні бути спрямовані на діагностику і практичну реалізацію, забезпечення зазначених вище критеріїв соціальної захищеності. Для цього використовується весь відомий апарат соціології і соціономії разом.
Технології й методи медико-соціальної роботи
Cоціальний працівник зобов'язаний володіти теоретичними і практичними знаннями в галузі медицини й охорони здоров'я, оскільки незалежно від спеціалізації й місця роботи він бере участь у вирішенні проблем індивідуального й суспільного здоров'я.
Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) визначає здоров'я як стан повного фізичного, душевного й соціального добробуту, а не тільки як відсутність хвороб і фізичних дефектів. Проблема здоров'я невід’ємна від інших проблем людства і змінюється разом з прогресом загальнолюдської культури, будучи актуальною у всі періоди життя людини.
У досконалих умовах збільшення соціальних проблем у нашій країні й інших країнах СНД, погіршення показників здоров'я населення зросла об'єктивна потреба вирішення взаємопов’язаних завдань медико-соціального характеру. Унаслідок цього почала ефективно розвиватися медико-соціальна робота як якісно новий напрямок соціальної роботи й вид професійної діяльності, покликаної надавати медико-соціальну допомогу.
Медико-соціальна допомога становить собою комплекс системних заходів, які проводяться на державному й регіональному рівнях і де чітко розмежовані функції медичних і соціальних працівників. Узагальнені спеціальні функції можна розділити на три групи: медико-орієнтовані, соціально-орієнтовані та інтегративні.
Медико-орієнтовані функції:
організація медичної допомоги й догляду за хворими;
надання медико-соціальної допомоги сім'ї;
медико-соціальний патронаж різних груп;
надання медико-соціальної допомоги хронічним хворим;
організація допомоги умираючим;
попередження рецидивів основного захворювання, виходу на інвалідність, смертності (вторинна і третинна профілактика);
санітарно-гігієнічне просвітництво;
інформування клієнта про його права на медико-соціальну допомогу й порядок її надання з урахуванням специфіки проблем тощо.
Соціально-орієнтовані функції:
забезпечення соціального захисту прав громадян з питань охорони здоров'я й надання медико-соціальної допомоги;
представлення в органах влади інтересів осіб, що потребують медико-соціальної допомоги;
сприяння в попередженні суспільно небезпечних дій;
оформлення опіки й піклування;
участь у проведенні соціально-гігієнічного моніторингу;
участь у створенні реабілітаційної соціально-побутової інфраструктури для категорій населення, які терплять нестатки;
забезпечення доступу клієнтів до інформації з питань здоров'я, стану середовища, якості продовольчої сировини і продуктів харчування;
інформування клієнтів про пільги, допомоги та інші види соціального захисту;
сприяння клієнтам у вирішенні соціально-побутових і житлових проблем, одержанні пенсій, допомог і виплат;
сімейне консультування й сімейна психокорекція;
психотерапія, психічна саморегуляція;
комунікативний тренінг, тренінг соціальних навичок та ін.
Інтегративні функції:
комплексна оцінка соціального статусу клієнта;
сприяння виконанню профілактичних заходів соціально залежних порушень соматичного, психічного й репродуктивного здоров'я на індивідуальному, груповому й територіальному рівнях;
формування установок клієнта, групи, населення на здоровий спосіб життя; планування сім'ї;
проведення медико-соціальної експертизи;
здійснення медичної, соціальної й професійної реабілітації інвалідів;
проведення соціальної роботи в психіатрії, наркології, онкології, педіатрії, хірургії й інших галузях клінічної медицини;
сприяння попередженню поширення ВІЛ-інфекції й забезпечення соціального захисту інфікованих і членів їхніх сімей;
соціально-правове консультування;
організація терапевтичних спільнот само- і взаємодопомоги реабілітаційного, психолого-педагогічного, соціально-правового характеру;
участь у розробці комплексних програм медико-соціальної допомоги групам населення, які цього потребують, на різних рівнях;
забезпечення спадкоємності при взаємодії спеціалістів суміжних професій у вирішенні проблем клієнтів і т. ін.
Медико-соціальну роботу можна умовно розділити на профілактичну й патогенетичну.
Медико-соціальна робота, що має профілактичну спрямованість, – це попередження соціально залежних порушень соматичного, психічного й репродуктивного здоров'я; формування установок на здоровий спосіб життя; забезпечення доступу до інформації з питань здоров'я; участь у розробці цільових програм медико-соціальної допомоги на різних рівнях; соціальне адміністрування; забезпечення соціального захисту прав громадян у питаннях охорони здоров'я й т. ін.
Медико-соціальна робота, що має патогенетичну спрямованість, передбачає організацію медико-соціальної допомоги; проведення медико-соціальної експертизи; здійснення медичної, соціальної й професійної реабілітації інвалідів; проведення соціальної роботи в окремих галузях медицини й охорони здоров'я, проведення корекції психічного статусу клієнта; створення реабілітаційної соціально-побутової інфраструктури; забезпечення спадкоємності у взаємодії спеціалістів суміжних професій тощо.
Для створення оптимальних і найбільш ефективних технологій медико-соціальної роботи спеціалісти розробляють базові моделі, які забезпечують єдині методичні підходи в даному виді діяльності та враховують відповідну специфіку. Для побудови таких моделей потрібно, по-перше, виділити найбільш однорідні групи клієнтів (групи збільшеного ризику, члени сімей клієнта і найближче оточення, ті, які довго й часто хворіють, інваліди та ін.), а по-друге, з кожною виділеною групою проводити медико-соціальну роботу за двома напрямками – профілактичному й патогенетичному. Це дозволяє враховувати специфіку професійної медико-соціальної роботи з різноманітними контингентами в різних галузях медицини або в системі соціального захисту населення при зберіганні єдиних методичних принципів.
Психологічні технології в соціальній роботі
Соціальна робота спрямована на надання допомоги людині в її сім'ї, соціальному середовищі, у корекції її міжособистісних стосунків і внутрішньоособистісного статусу. У зв'язку з цим активно використовуються в практиці соціальної роботи різноманітні психологічні технології.
Найправильніший критерій вибору технології – своєрідність сприйняття особистості в різноманітних парадигмах наукового знання про людину й суспільство.
На основі визначеної парадигми, яка певним чином пояснює особистість і її навколишній світ, формується система різноманітних технік і технологій роботи з клієнтом.
Коротко зупинимося на характеристиці можливих психологічних підходів до технології СР.
Глибинна психологія (психодинамічні теорії) – це психоаналіз (З.Фрейд), індивідуальна психологія (А.Адлер), аналітична психологія (А.Берн), Я-психологія (Х.Кохут) та ін. У межах зазначених парадигм:
соціальному працівникові, як і психологу, необхідно знати й навчити клієнта користуватися самосвідомим механізмом як регулятором розвитку особистості, подолання стійких негативних явищ або «комплексів»;
основний шлях допомоги людині – домогтися усвідомлення проблем, витоками яких є події, що відбулися в дитинстві; усвідомлення стає контрольованим, керованим і дозволяє людині позбутися проблем, які її турбують;
вирішальне значення в роботі з клієнтами мають психологічні умови: чітке визначення життєвих і перспективних цілей, завдань, тимчасових меж їхньої реалізації, демонстрації досвіду вирішення проблем;
існують різні варіанти основних захисних механізмів особистості, за допомогою яких індивід оберігає себе від психологічних травм і неприємних переживань: «витіснення», «заміщення», «сублімація», «утеча», «оглушення», «фіксація», «регресія», «перенос», «провокаційна поведінка» та ін.;
існують і варіанти втручання в життя клієнта: «гра», «кризове втручання», «кризова інтервенція» та ін.
Біхевіористська психологія (психологія поведінки). У її межах:
соціальному працівникові, як і психологу, необхідно вступити в таку взаємодію з клієнтом, яка, з одного боку, розкрила б йому цінність і смисл життя, його місце в соціальній дійсності, індивідуальність, а з іншого боку, – знайти й показати перспективи життєдіяльності, нові ціннісні орієнтації;
у технологічному аспекті СР будується на таких методичних принципах: відкритість і ясність плану роботи з клієнтом для його активізації; аналіз і володіння інформацією про вчинки й поведінку клієнта; урахування детермінованості вчинку і його результатів попередньою дією (функціональний аналіз); спільне вироблення соціально вагомих цілей, що припускають конкретний план дій на майбутнє;
у технологіях тут придатні такі методи й технічні прийоми, як: тренування наполегливості, тренування релаксації, моделювання поведінки й заохочення за бажану поведінку, стратегія запобігання рецидивів і багато чого іншого.
Когнітивна психологія. З неї соціальний працівник бере такі технологічні й методичні установки:
ефективне використання когнітивної моделі в СР визначається акцентом на трьох аспектах поведінки: моральний код, або соціальна філософія; теорія особистості; методи впливу;
завдання СР полягає в тому, щоб допомогти клієнту змінити його когнітивні правила й тим самим справитися з емоційними й поведінковими проблемами;
указане завдання вирішується, в основному, за допомогою когнітивної терапії, основний принцип якої полягає в такому: більшість людських емоцій і форм поведінки, раціональних і ірраціональних, обумовлені тим, що люди думають, уявляють і в що вірять.
Гуманістична психологія (екзистенційно-гуманістичний напрямок) – гештальттерапія (Р.Перлє), групова терапія (К.Роджерс, А.Маслоу), логотерапія (В.Фрапхе), психодрама (Дж.Морено) та ін. Для технології соціальної роботи тут особливо важливо:
спільним для всіх теорій гуманістичної психології є відсутність заздалегідь жорстко заданої схеми розуміння клієнта, групи, суспільства, навколишнього середовища, причин, що породжують проблеми, і їхніх джерел. Отже, немає необхідності ставити діагноз і визначати прогноз розвитку ситуації клієнта; немає необхідності давати клієнту поради щодо вирішення проблем, які звичайно базуються на суб'єктивних уявленнях спеціаліста й не завжди адекватні реальності;
шлях взаємодії з клієнтом у соціальній практиці недирективний, а базується на дотриманні норм особистісної екології.
Соціальна допомога клієнту в межах практичної психології здійснюється за її основними напрямками: повідомлення клієнту об'єктивної інформації про його розлади на основі психодіагностики; психологічна корекція, за допомогою якої для клієнта розробляється індивідуальна програма конкретного виду діяльності відповідно до загальних вимог; психологічне консультування, мета якого – допомогти клієнту знайти якомога більше варіантів поведінки, думок, почуттів, учинків для активної взаємодії з людьми й соціальними групами всередині соціуму; психопрофілактична робота спрямована на те, щоб завчасно попередити можливі порушення в розвитку індивіда, створюючи умови для повноцінного психічного розвитку на кожному віковому етапі; психотерапія – організований вплив на психіку клієнта з метою її відновлення або трансформації.
Соціальний працівник щодо саморозвитку людини, її психіки використовує ряд основних методів: методи аутогенних тренувань, медитацію, гіпноз і самогіпноз.
Такими є деякі принципи, методи й технології впливу на духовний світ, на психологію людини з метою надання їй соціальної допомоги.
Соціально-педагогічні технології й методи в соціальній роботі
Для розуміння ролі педагогічних відносин у галузі СР достатньо навести уривок з доповіді ЮНЕСКО про стан справ в освіті (1991 р.): політика, спрямована на боротьбу з бідністю, скорочення дитячої смертності й поліпшення здоров'я суспільства, захист навколишнього середовища, зміцнення прав людини, поліпшення міжнародного взаєморозуміння та збагачення національної культури не дасть ефекту без відповідної стратегії в галузі освіти. Будуть марними зусилля, спрямовані на забезпечення й підтримку конкурентоспроможності в галузі освоєння передових технологій.
Таким чином, ефективне використання соціальних технологій передбачає розвиток системи освіти як єдиного процесу навчання й виховання, удосконалення власне педагогічних (на всіх рівнях) технологій, методів і методик.
Формування системи соціального захисту, зміни в соціально-економічному й політичному житті суспільства обумовили потребу в спеціалістах нових професій – соціального працівника й соціального педагога.
І соціальні працівники, і соціальні педагоги за родом своєї діяльності мають надавати необхідну соціальну, психологічну й педагогічну допомогу, підтримку, корекцію різноманітним типам «жертв соціалізації», а для цього в межах соціальної педагогіки аналізуються:
коли і яким чином суспільство й держава приступають до створення спеціальних умов для існування людей, віднесених до того або іншого типу жертв, який характер цих умов (преференційний, репресивний), які тенденції властиві цьому процесу;
обставини й види небезпек, зіткнення з якими на різних вікових етапах розвитку людини в конкретному суспільстві погрожує їй стати жертвою несприятливих умов соціалізації;
типи жертв, які існують у суспільстві, і їхня кількість, характер залежності типів і кількості жертв від тих або інших соціокультурних особливостей і соціальної практики;
соціальні установки і стереотипи різноманітних етнічних, релігійних, соціокультурних і статевовікових груп, що визначають характер їхнього сприйняття тих або інших типів жертв, ставлення до них і поведінка, реалізована у взаємодії з ними;
шляхи розробки методів діагностики віктимності людини, її схильності стати потенційною жертвою того або іншого типу; методів діагностики віктимогенності груп і мікросоціуму;
системи, зміст, форми й методи профілактики віктимності, реабілітації, адаптації, виховання тих або інших типів жертв несприятливих умов соціалізації; які існують у різних країнах;
реальні завдання з профілактики корекції віктимогенних чинників соціалізації, щодо роботи з конкретними типами жертв несприятливих умов соціалізації;
зміст, форми й методи профілактики, мінімізації, корекції, компенсації стосовно різних типів жертв несприятливих умов соціалізації залежно від їхньої статі, віку, соціокультурної приналежності з урахуванням етнокультурних, регіональних особливостей, поселенського середовища їхнього проживання.
Зі сказаного вище зрозуміло, що:
соціально-педагогічні технології реалізуються в ході взаємодії соціального працівника з клієнтом у соціумі з використанням усього арсеналу засобів і можливостей;
під соціально-педагогічними технологіями розуміють способи створення умов для позитивного саморозвитку, соціальної адаптації й соціального захисту клієнта шляхом виховного впливу на його особистість і поведінку;
більшість педагогічних технологій, методик і процесів виховного впливу відбиває визначені сторони метатехнологій або загальних технологій соціальної роботи;
соціальна робота бере від соціальної педагогіки цілий комплекс методів, що базуються на таких принципах: принцип конкретно-історичного підходу (виділення провідних напрямків СР на основі ретельного вивчення й аналізу обстановки, людських сил і можливостей); принцип гармонії просвітництва й організації практичної діяльності клієнтів (поєднання словесних і практичних методів); принцип колективної творчості (зацікавлене залучення до процесу всіх його учасників); принцип спадкоємності (координація діяльності соціального працівника з різними соціальними закладами, організаціями, службами, об'єднання їхніх зусиль, спільна робота, ліквідація дублювання й непродуктивної витрати сил); принцип комплексності (забезпечення в кожному виді діяльності багатьох аспектів СР).
У наш час інноваційні педагогічні процеси відбивають у соціальній роботі: 1) встановлені громадсько-правові відносини між закладами соціального обслуговування, соціальним працівником і клієнтом; 2) демократичну сутність соціальної роботи, яка заснована на партнерстві, співробітництві; 3) потребу в нетрадиційних формах організації діяльності, коли пріоритет мають самодопомога, самовиховання, які допомагають клієнту стати хазяїном власної долі й стимулюють процеси саморегулювання.
6.5. Окремі (конкретні) технології соціальної роботи
Окремі (конкретні) технології СР представлені такими технологіями: соціальна робота з жінками, із сім'єю, соціальна робота в школі, з різними категоріями дітей і молоді, з літніми людьми, з мігрантами, біженцями й особами без визначеного місця проживання (бездомними), національними меншинами, військовослужбовцями.
Технології соціальної роботи з жінками
Дані технології перебувають у галузі вирішення проблем фемінології, специфіки соціальних проблем жінки.
Фемінологія становить собою науку, що вивчає стан жінок у суспільстві. Основними її завданнями є пізнання взаємин статей у різноманітних сферах суспільного життя, а також аналіз причин протиріч, які існують між ними. Вона показує, що прогрес у суспільстві значною мірою залежить від стану в ньому жінок, а також від взаємодії представників обох статей.
Останнім часом усе більша увага приділяється гендерному аспекту соціальних проблем, тобто аналізу соціальної ситуації клієнта соціальної роботи, пошуку ресурсів і технологіям надання допомоги клієнту залежно від його приналежності до чоловічої або жіночої статі. Соціальна робота з чоловіками цілком заслуговує на те, щоб бути виділеною в окрему галузь, проте в цьому напрямку робляться тільки перші кроки. У той же час соціальна робота з жінками визнається однією з найбільш важливих і масштабних сфер соціальної роботи в цілому. Про важливість фемінологічних проблем свідчить той факт, що ООН зарахувала їх до розряду глобальних.
Основна причина виділення жінок в особливу соціально-демографічну групу і специфічну категорію клієнтів соціальної роботи – виконання ними генеративної функції, що є біологічною передумовою цілого ряду культурних і соціальних наслідків.
Незважаючи на масштабні демократичні зміни, що відбулися у ХХ ст. і істотно змінили як стан жінок, так і ставлення до них з боку суспільства, головна соціальна проблема жінок – поєднання сімейних і позасімейних, материнських і трудових обов'язків, обумовлене виконанням ними генеративної функції, – продовжує бути актуальною.
Складність і комплексність соціальних проблем жінок, обумовленість їх причин спільною соціально-економічною й соціально-психологічною проблематикою суспільства визначають необхідність системного підходу до їхнього вирішення, використання найрізноманітніших технологій для отримання конкретних позитивних результатів.
Тут технології СР «прив’язані» до таких основних напрямків:
1. Перш за все, безумовно, необхідно гарантувати жінці можливість знайти роботу, яка дозволила б їй реалізувати три основні групи мотивації потреби мати роботу поза домом: 1) необхідність другого заробітку в сім'ї; 2) придбання «соціальної страховки» як для жінки, так і для її сім'ї; 3) забезпечення самоствердження, саморозвитку; отримання визнання, задоволення від цікавого спілкування, відпочинку від одноманітних домашніх справ.
2. Необхідно надавати допомогу жінці в гендерних напрямках соціальної роботи:
для порятунку життя й здоров'я жінок і дітей можуть використовуватися притулки-стаціонари, кризові центри, притулки з комплексом соціальних послуг тощо;
підтримка соціального функціонування: використання всіх адекватних видів соціально-психологічної, соціально-економічної, медичної реабілітації й підтримки жінок у важкій життєвій ситуації; перепідготовка або перенавчання більш необхідним професіям; консультація або правова допомога у сприянні захисту прав жінки у випадку сімейних конфліктів або майнових суперечок і т.ін.;
соціальний розвиток, що забезпечується інформуванням жінок, навчанням їх прогресивним особистісним умінням і соціальним технологіям, включаючи технології самозайнятості й самозабезпечення, малого бізнесу; підтримка груп самодопомоги і взаємодопомоги, асоціацій захисту громадських, соціальних та інших прав жіночого населення в різних країнах;
термінова соціальна допомога як разова, одинична підтримка жінки або її сім'ї, що мають труднощі, шляхом видачі грошей, продуктів або речей;
адресна соціальна допомога, надана неодноразово або регулярно;
соціальний захисток, соціальний притулок, соціальний готель – заклади соціальної допомоги стаціонарного типу, у яких жінкам і їхнім дітям, що потрапили у важку життєву ситуацію, надається можливість тимчасового перебування з наданням вітальних послуг;
захист від домашньої жорстокості в умовах нестаціонарного закладу, де передбачається поєднання діяльності працівників правоохоронних органів і закладів соціального обслуговування;
надання жінкам сприяння в плануванні сім'ї (ідеологія планування сім'ї, медико-соціальна консультація й реабілітація тощо);
соціально-трудова реабілітація в умовах безробіття або її погрози (соціально-психологічна підтримка жінок у ситуації наростаючого безробіття, інформаційна і часом організаційна допомога в пошуках нового місця роботи, перепідготовка й перенавчання професіям);
сприяння в самодопомозі й самозайнятості (створення в центрах соціального обслуговування цехів, майстерень, ділянок трудотерапії, у яких жінки й дівчата-підлітки мають можливість навчитися трудовим операціям і одержати певне матеріальне заохочення за свою працю).
Соціальні проблеми жінок асоційовані з проблемами їх сім'ї, дітей, тісно переплетені із соціальними проблемами інших соціально-демографічних категорій населення, усього суспільства в цілому, вони не можуть бути вирішені у відриві від них.
Технології соціальної роботи із сім'єю
Сім'я становить собою систему соціального функціонування людини, один з основних інститутів суспільства. Вона знаходиться в русі, змінюється не тільки під впливом соціально-політичних умов, але й унаслідок внутрішніх процесів свого розвитку. У зв'язку з цим вона є однією з важливих сфер і одним з головних об'єктів соціальної роботи.
Таким чином, сім'я – це:
заснована на шлюбі і (або) кровному спорідненні мала група, члени якої об’єднані спільним проживанням і веденням домашнього господарства, емоційним зв'язком, взаємними обов'язками стосовно один одного;
соціальний інститут, тобто стійка форма стосунків між людьми, у межах якого здійснюється основна частина їхнього повсякденного життя; сексуальні стосунки, народження дітей, первинна соціалізація дітей, значна частина побутового догляду, освітнього й медичного обслуговування, особливо стосовно дітей і людей похилого віку;
сильніше джерело емоційних реакцій, яке у сприятливому випадку забезпечує людині підтримку, прийняття, рекреацію;
акумулятор усіх соціальних проблем, характерних для сучасного суспільства.
У зв'язку із зазначеними специфічними особливостями сім'ї до неї застосовуються тією або іншою мірою всі види технології соціальної роботи; існують також і специфічні технології, призначені для надання допомоги сім'ї як такій.
Технологія СР із сім'єю залежить і від типу сім'ї.
Розрізняють:
нуклеарні сім'ї (від лат. – «ядро»), що складається з однієї пари подружжя з дітьми або без дітей, які можуть бути повними або неповними (складаються з одного з батьків та дітей);
розширені сім'ї – сім'ї, що мають декілька сімейних ядер (прабатьки, їхні діти й онуки або сім'ї братів і сестер);
багатодітні сім'ї: 1) сім'ї, багатодітність яких запланована (у зв'язку з національними традиціями, релігійними розпорядженнями, культурно-ідеологічними позиціями, традиціями сім'ї); 2) сім'ї, що утворилися в результаті другого і наступних шлюбів матері (рідше – батька), у яких народжуються нові діти; 3) неблагополучні багатодітні сім'ї, що утворюються в результаті безвідповідальної поведінки батьків;
сім'ї інвалідів, які змушені переборювати економічні труднощі, викликані розпадом виробничо-реабілітаційної системи, заснованої колись на праці інвалідів, обмеженням працездатності й адаптаційної спроможності;
сім'ї, які виховують дітей-інвалідів, змушені вирішувати всі проблеми, пов'язані з інвалідністю;
повні малодітні сім'ї, що знаходяться в стані сімейного й соціального неблагополуччя;
сім'ї домашньої жорстокості, які тільки почасти пов’язані із зовнішніми соціальними труднощами, посилені впливом загальної психопатологізації соціально-психологічної обстановки в країні і схильністю до сімейного насильства.
Види й форми соціальної роботи щодо надання допомоги, мета яких – збереження сім'ї як соціального інституту в цілому й кожної конкретної сім'ї, що потребує підтримки, – можна розділити на екстрені, тобто спрямовані на виживання сім'ї (екстрена допомога, термінова соціальна допомога, негайне видалення із сім'ї дітей, що знаходяться в небезпеці або залишені без піклування батьків), і спрямовані на підтримку стабільності сім'ї, на соціальний розвиток сім'ї і її членів. Технологій, які «відповідають» за зазначені види й форми соціальної роботи із сім'єю, досить багато, і всі вони, як правило, беруть свій початок і спираються на загальні технології СР і на міждисциплінарні технології й методики СР. Завдання соціального працівника визначене відповідною системою технології в кожному конкретному випадку. Наведемо приклад.
При роботі з сім'єю алкоголіка застосовується соціальна діагностика, яка передбачає виявлення основної причини зловживання спиртними напоями й супровідних обставин. Для цього необхідно вивчення особистостей усіх членів сім'ї, а також вивчення соціальної біографії. Далі складається програма роботи з наркозалежною особою, її сім'єю, соціальним оточенням – це лікувальні заходи, консультації, психотерапія і психокорекція, можливо, соціально-трудова реабілітація самого алкоголіка і його сім'ї. Робота з такою сім'єю також передбачає формування мотивації клієнта і його сім'ї до безалкогольного способу життя й побудови іншої системи стосунків; психокорекційні заходи, спрямовані на виховання особистості, спроможної бути господарем своєї долі; уведення клієнта в спільноти або клуби осіб – прихильників безалкогольного способу життя або створення такої спільноти. Одна з найефективніших технологій створення сприятливого середовища, що сприяє лікуванню від алкоголізму, – рух «Анонімні алкоголіки», а також програми «Анонімні діти алкоголіків», «Анонімні наркомани» та ін.
Технологія соціальної роботи в школі
Школа – це достатньо складний соціальний феномен.
Тут зіткаються й перегукуються найрізноманітніші сторони життя людини. З’ясовується, що для успішного навчання недостатньо мати природні здібності. Багато важать такі чинники, як матеріальний добробут й духовний клімат у сім'ї, фізіологічні і психологічні особливості дитини, оточення в подвір'ї тощо.
Головна проблема школяра – проблема «мати» розумного, тактовного, дорослого друга, який його любить. Такі функції виконують сьогодні в школі соціальні педагоги й соціальні працівники. Соціальні педагоги виконують роль посередника між індивідом і його найближчим оточенням (посередництво між дітьми, що навчаються в школі, і учителями-предметниками, батьками і, крім того, проведення різноманітних видів позакласної роботи). У силу того, що соціальна педагогіка шукає найбільш ефективні рішення, які допоможуть особистості адекватно реагувати на конкретні особистісно-середовищні ситуації, то можна розглядати соціальну педагогіку як педагогіку соціальної роботи.
На практиці соціальні служби, у тому числі й ті, що працюють у школі, не ідентичні, але по суті вони об'єднують соціального педагога (вплив у цілому на формування стосунків у соціумі) і функції соціального працівника, де головне – надання допомоги в конкретних окремих випадках.
Таким чином, діяльність соціального педагога зорієнтована на вирішення профілактичних завдань; він ніби ставить соціальний діагноз, вивчає психологію, вікові особливості, спроможності дитини, вникає у світ його інтересів, коло спілкування, в умови життя тощо. Після всього цього соціальний педагог підключає до діяльності соціального працівника потрібної в даному випадку спеціалізації, і вони разом приймають рішення, зосередивши зусилля на виявленні й усуненні негативних явищ.
Технологія соціальної роботи покликана:
сприяти зміцненню здоров'я дітей, підвищенню моральності, підняттю культурного й освітнього рівнів, навчає дітей надавати самодопомогу;
захищати інтереси дітей, їхню людську гідність, спонукати дитину до дії, до самовираження, до реалізації своїх творчих спроможностей, вияву ініціативи;
виконувати роль посередника, сполучної ланки між дорослими й дітьми на делікатних основах у неформальній, як правило, обстановці;
розглядати розвиток дитини насамперед як процес соціалізації особистості, а не як переважно процес навчання або розкриття здатностей;
вести облік дітей, що потребують допомоги, організовувати безкоштовне харчування, домагатися додаткових виплат на купівлю підручників, одягу або звертатися до інших батьків з відповідними проханнями по допомогу;
діяти на територіальному (регіональному) рівні надання допомоги школі і її суб'єктам, що дозволяє максимально наблизитися до проблем сім'ї, освіти, спільної діяльності дорослих і дітей.
Технологія СР з різними категоріями дітей і молоді
Тут до основних пріоритетів СР у нашому суспільстві на сьогоднішній день перш за все варто віднести систему роботи з дезадаптованими дітьми й підлітками.
Соціальна дезадаптація дітей і підлітків – це порушення процесу соціального розвитку, соціалізації індивіда, до основних ознак якої належать: порушення норм моралі та права, асоціальні форми поведінки й деформація системи ціннісних орієнтацій, утрата соціальних зв'язків із сім'єю і школою, різке погіршення нервово-психічного здоров'я, збільшення ранньої підліткової алкоголізації, схильність до суїциду.
До найбільш істотних чинників природи дезадаптації відносять: спадкоємність (психофізична, соціальна, соціокультурна), психолого-педагогічний чинник (дефекти шкільного й сімейного виховання), соціальний чинник (соціальні та соціально-економічні умови функціонування суспільства), соціальна діяльність самого індивіда (активно-виборче ставлення до норм і цінностей свого оточення, його впливу, а також особисті ціннісні орієнтації і здатність до саморегулювання свого оточення).
Сучасний стан українського суспільства не тільки не сприяє вирішенню проблеми дезадаптації дітей і підлітків, але, навпаки, загострюється, до цього призводять: надмірна комерціалізація суспільства; розпад цілого ряду соціальних інститутів, що раніше працювали на дитинство, і соціально-економічних умов функціонування сім'ї; складний економічний моральний стан, у якому опинилась більшість сімей; криміналізація суспільства, зростаючий вплив культу сили; утрата престижу освіти й приватного заробітка.
Проте соціальна дезадаптація – процес зворотній: можна не тільки попереджати відхилення в соціальному розвитку дітей і підлітків, але й управляти процесом ресоціалізації соціально дезадаптованих дітей і підлітків.
Цей постулат лежить і в основі створення спеціалізованих закладів для неповнолітніх, і в створенні відповідних технологій СР.
Спеціалізовані заклади для дезадаптованих дітей і підлітків покликані вирішувати такі завдання:
профілактика бездоглядності, бродяжництва, дезадаптації;
психолого-медична допомога дітям, що потрапили з вини батьків або у зв'язку з екстреною ситуацією (у тому числі у зв'язку з психічним і фізичним насильством або з небезпечними для життя і здоров'я умовами проживання) у безвихідний стан;
формування в дітей і підлітків позитивного досвіду соціальної поведінки, навичок спілкування і взаємодії з людьми, які оточують;
виконання піклувальних функцій стосовно тих, хто залишився без батьківської уваги й турботи, засобів до існування;
психологічна й педагогічна підтримка, що сприяє ліквідації кризових станів особистості;
сприяння поверненню в сім’ю;
забезпечення можливості отримати освіту;
турбота про подальший благоустрій, місце проживання.
Таким чином, основна мета таких закладів – соціальний захист і підтримка дітей, які цього потребують, їхня реабілітація й допомога в життєвому визначенні.
Спеціалісти вказаних закладів виділяють три основні етапи в роботі з дітьми: діагностична робота; реабілітація, програма якої заснована на даних, отриманих після всебічної діагностики; постреабілітаційний захист дитини.
У системі соціально-реабілітаційних служб для неповнолітніх створюються:
соціальні притулки, що відрізняються від дитячих будинків і шкіл-інтернатів за своїм контингентом (діти, залучені до систематичного паління, алкоголю, токсикоманії; діти, що перебувають у кризовому або прикордонному з ним стані внаслідок соціально-психологічної депривації в сім'ї, фізичного або сексуального насильства, шкільної дезадаптації; діти з виявленими різними хронічними захворюваннями; діти, більшість з яких ніде й ніколи не навчались, у яких не сформовані (або втрачені) елементарні соціальні й побутові навички, не сформований (утрачений) досвід життя в сім'ї; діти із ЗПР);
сімейні (виховні) групи, у яких група розглядається як структурний підрозділ притулку, а один з батьків оформлюється в притулок як вихователь, коли в ідеальному варіанті кожен вихованець притулку проходить через домашню групу, оскільки це один з реальних і ефективних шляхів його реабілітації, коли в дитини відновлюються втрачені нею соціальні, моральні й духовні зв'язки з навколишнім світом;
соціально-реабілітаційні центри, які розраховані на 5 – 10 тис. дітей і включають ряд основних відділень (приймальне, діагностики й соціальної дезадаптації, реалізації програм соціальної реабілітації, соціально-правової допомоги, сімейна виховна група); тут здійснюються: профілактика бездоглядності неповнолітніх, допомога в ліквідації важкої ситуації в сім'ї дитини; забезпечення неповнолітнім тимчасового проживання на повному державному забезпеченні до визначення й здійснення разом з органами опіки й піклування оптимальних форм життєдіяльності й життєустрою; забезпечення доступної і своєчасної кваліфікованої соціальної, правової, психолого-медико-педагогічної допомоги дітям, що мають різні форми дезадаптації, на основі індивідуальних програм соціальної реабілітації, що включають професійно-трудовий, навчально-пізнавальний, соціокультурний, фізкультурно-оздоровчий та інші компоненти;
програми «Діти вулиці», що здійснюють роботу з дезадаптованими підлітками безпосередньо в їхньому звичному середовищі проживання – на вулиці, що допомагають на ранньому етапі запобігти руйнації зв'язків підлітка із сім'єю, здійснити профілактику правопорушень;
програми «Дитяча інвалідність», що відбивають суспільний процес гуманізації суспільних відносин на основі приділення особливої уваги інвалідам-дітям (інвалідність ускладнює можливості повноцінних соціальних контактів дитини, а відсутність достатнього кола спілкування призводить до дезадаптації, яка, у свою чергу, веде до ще більшої ізоляції і, відповідно, до хиб розвитку). Тут вирішення проблеми дитячої інвалідності ведеться в трьох основних площинах: 1) профілактика дитячої інвалідності (комплекс заходів, спрямованих на її зниження за рахунок підвищення якості надання медичної допомоги вагітним жінкам, породіллям і новонародженим, розширення мережі медико-генетичних закладів тощо); 2) соціальна реабілітація дітей-інвалідів (розвиток мережі центрів реабілітації дітей і підлітків СОВ, корекційних дитячих дошкільних закладів, приведення існуючої системи навчально-виховних закладів для дітей з порушеннями в розвитку відповідно до об'єктивної необхідності й міжнародних нормативів); 3) робота по зміні в суспільній свідомості негативних установок стосовно інвалідів і боротьби з їхньою дискримінацією в суспільстві та ін.
Організуючи технологію соціальної роботи з дезадаптованими дітьми й підлітками, соціальному працівникові надзвичайно важливо розуміти, знати і вміти таке:
1. Результат дезадаптації – порушення рівноваги у стосунках із соціумом, перекручування змісту цілей, мотивів, ціннісних орієнтацій, дифузія соціальних ролей аж до прийняття тих з них, які не дозволять безконфліктно вирішувати проблеми, задовольняти потреби («злодій», «хуліган», «бродяга» та ін.); прийняття на себе тієї або іншої соціальної ролі є показником адаптації або дезадаптації особистості.
2. Схематично категорії дезадаптованих дітей і підлітків, які пройшли ці етапи й мають спільні витоки відхилень у поведінці й розвитку, можна визначити таким чином:
діти, яких важко виховувати і які мають близький до норми рівень дезадаптації, що обумовлений особливостями темпераменту, наявністю легких дисфункцій мозку, порушенням уваги, недостатністю вікового розвитку, особливостями соціально-психологічної й педагогічної ситуації виховання й розвитку;
нервові діти, які не спроможні в силу вікової незрілості емоційної сфери самостійно справлятися з важкими переживаннями, обумовленими їхніми стосунками з батьками та іншими вагомими для них дорослими;
«важкі» підлітки, які не вміють вирішувати свої проблеми соціально прийнятним способом і характеризуються внутрішніми конфліктами, акцентуаціями характеру, нестійким емоційно-вольовим середовищем, змінами особистості, які під впливом сімейної обстановки, виховання, найближчого оточення стають явно вираженими і згодом неминучими;
фрустровані підлітки, яким властиві стійкі форми саморуйнівної поведінки, небезпечної для їхнього здоров'я (використання наркотиків, алкоголізм), духовного й морального розвитку (сексуальні відхилення, домашні крадіжки), майбутнього соціального стану (припинення навчання, бродяжництво), самого факту їхнього існування (схильність до суїциду, яка викликана бажанням позбутися відчуття власної непотрібності, відсутності смислу життя);
підлітки-делінквенти, які постійно балансують на грані ризику дозволеної й протиправної поведінки, що не співвідноситься із соціально прийнятними уявленнями про добро і зло.
3. Соціальний працівник, що прагне перебороти девіантність дітей і підлітків, повинен обрати основним об'єктом своєї уваги причини виникнення правопорушення й дезадаптації. У цьому розумінні він повинен починати з визначення психологічних, педагогічних, соціальних причин як чинників деформації особистості, що обумовлюють її подальшу дезадаптацію, а не зосереджувати свою увагу тільки на боротьбі (марній) з її численними наслідками.
4. Включення будь-якої дезадаптованої дитини або підлітка до традиційної освітньо-виховної системи в повному обсязі неможливо без спеціальної допомоги в галузі корекції та відновлення психічних ресурсів і потенційних можливостей дитини. Ефективність такої роботи багато в чому залежить від наявності комплексної інфраструктури: кваліфіковані кадри, організаційна підтримка, фінансування з боку держави, зв'язок з науковими підрозділами, спеціально утворюваний для цих цілей соціальний простір, у якому формуються свої традиції й методи роботи з дезадаптованими дітьми й підлітками.
5. Будь-який заклад соціального обслуговування повинен бути частиною найближчого оточення дезадаптованої дитини, що у своїй сукупності становить єдиний соціальний організм, де комплексно використовуються всі відповідні технології, методи й методики, спрямовані на основний зміст діяльності соціального працівника з девіантними дітьми й підлітками для створення атмосфери реального співробітництва й партнерства у стосунках з неповнолітніми.
Проблеми дезадаптованих дітей і підлітків замінюються й тісно «зав’язані» на наступних проблемах молоді. Їх достатньо багато, може бути й настільки багато, що вони здатні зробити міцний соціально-демографічний вибух уже в найближчому майбутньому.
За результатами даних учених РФ [9; 12; 25], сучасна демографічна ситуація характеризується такими обставинами: 1) негативним природним приростом; 2) украй високим рівнем смертності серед молоді; 3) низькою кількістю шлюбів і високим рівнем розлучень; 4) погіршенням стану здоров'я молоді; 5) появою феномена «підліткове материнство»; 6) неухильним зростанням молодіжної інвалідності; 7) поширенням паління, алкоголізму, наркоманії й токсикоманії; 8) незайнятістю молоді; 9) криміналізацією й комерціоналізацією дозвілля тощо.
У створених умовах технологія соціальної роботи з молоддю здійснюється в межах двох її моделей – інтегративної та дефіцитної.
Інтегративна модель – це соціальна робота в широкому розумінні, що сприяє соціалізації молоді; тут СР практично співвідноситься з таким видом професійної діяльності, як соціальна педагогіка. Реалізація даної моделі можлива лише за допомогою державно-суспільного витратного механізму, що припускає виділення значних фінансових, людських матеріальних ресурсів.
Дефіцитна модель зорієнтована насамперед на соціально уразливі верстви молоді. Тут під соціальною роботою з молоддю розуміється професійна діяльність з надання допомоги як окремій молодій людині, так і групам молодих людей з метою поліпшення або відновлення їхньої спроможності до соціального функціонування; створення умов, що сприяють досягненню цих цілей у суспільстві, а також робота з молодими людьми на комунальному рівні, за місцем проживання або в трудових колективах. При цьому основним завданням СР є вироблення в молоді спроможності самостійно вирішувати свої проблеми, адаптуватися до нових соціально-економічних умов ринкової економіки, набувати навичок самостійного життя і брати участь у самоврядуванні. Суб'єкт цього виду діяльності – соціальні служби для молоді, що становлять собою сукупність державних і недержавних структур, спеціалізованих закладів з надання соціальної допомоги й захисту молодих людей, підтримки їх ініціативи: центр соціально-психологічної допомоги молоді, центр інформації для молоді, центр ресоціалізації неповнолітніх і молоді, що повернулися з місць ув’язнення, консультаційний центр для підлітків і молоді, притулок для підлітків.
Технологія соціальної роботи з літніми людьми
Основна мета соціальної роботи з літніми людьми може бути визначена як сприяння здійсненню принципів Організації Об'єднаних Націй стосовно літніх людей, покликаних «привнести життя в роки, додані до життя».
Ці принципи орієнтовані на те, щоб за їхнього здійснення допомогти людям старшого віку вести повноцінне й плідне життя та забезпечити їм умови, необхідні для підтримки або досягнення якості життя, яка б їх задовольняла. Вони втілюють у життя фундаментальні положення Загальної декларації прав людини (1948 р.) про визнання гідності, властивої всім членам людської сім'ї, про право кожного на соціальне забезпечення, на забезпечення у зв’язку зі старістю.
Зазначені принципи об’єднані в п'ять груп:
незалежність передбачає, що літні люди повинні мати доступ до основних благ і обслуговування, можливість працювати або займатися іншими видами діяльності, яка приносить прибуток, жити в безпечних умовах, отримувати сприяння в проживанні в домашніх умовах та ін.;
участь відображає питання залучення літніх людей до життя суспільства й активної участі в розробці і здійсненні політики, яка стосується їхнього добробуту;
догляд торкається проблеми забезпеченості в догляді й захисті з боку сім'ї та суспільства, доступу до різних видів соціального обслуговування, а також права приймати рішення стосовно догляду та якості життя;
гідність торкається питань недопущення експлуатації, будь-якого виду насильства стосовно літніх людей, забезпечення їм права справедливого поводження незалежно від віку, статі, расової або етнічної приналежності, інвалідності або іншого статусу, а також від попереднього економічного внеску;
реалізація внутрішнього потенціалу сприяє тому, щоб літні люди мали можливості для всебічної реалізації свого потенціалу, щоб їм завжди був відкритий доступ до суспільних цінностей в галузі освіти, культурного й духовного життя й відпочинку.
Технологія соціальної роботи з літніми людьми передбачає використання сучасних теорій старіння. Послідовно застосовуючи ту або іншу теорію або синтезуючи декілька теоретичних установок, співробітник соціальної служби цілеспрямовано виконує покладену на нього місію. Соціальна робота з літніми людьми передбачає використання таких теорій.
Теорія звільнення. У процесі старіння люди відмежовуються від тих, хто молодше, відбувається процес звільнення літніх людей від соціальних ролей, пов'язаних з трудовою діяльністю, а також з керівними й відповідальними ролями; цей процес відчуженості і звільнення обумовлений соціальною ситуацією, у якій опиняються люди, що старіють; його можна вважати також одним із засобів пристосування літніх людей до обмеження своїх можливостей і примирення з думкою про смерть, що наближається; цей процес неминучий, оскільки на зміну старшим повинні приходити люди більш молоді, здатні трудитися більш продуктивно.
Теорія активності. Люди, що старіють, розстаючись із своїми звичними ролями, відчувають почуття втрати і своєї непотрібності в суспільстві, при цьому уражається почуття власної гідності; для підтримки свого морального духу й позитивної самосвідомості літнім людям не варто відмовлятися від активного життя, а, навпаки, зайнятися новою діяльністю, що дозволяє їм зберігати психологічне здоров'я; ступінь пристосування людей до старості значною мірою залежить від характеру їх діяльності на попередніх етапах життя: якщо з наближенням старості людина оволодіває багатьма різноманітними ролями, їй легше пережити втрату тих ролей, які вона виконувала в минулому.
Теорія меншості. Старці складають меншість населення, що визначає їх низький соціально-економічний статус, дискримінацію, упередження проти них і багато інших явищ.
Теорія субкультури відносить літніх людей до деякої субкультури, яка визначається як сукупність норм і цінностей, відмінних від норм і цінностей, що панують у суспільстві; передбачається, що дискримінація стосовно осіб старшого віку і їхнє почуття спільності дають підставу для появи субкультури старості; якщо літнім людям удасться завести нових друзів і зберегти вже сформовані зв'язки, вони здатні створити таку субкультуру, що допомагає їм зберегти почуття психологічної стабільності.
Теорія вікової стратифікації. Кожне покоління людей унікальне й володіє тільки йому властивим досвідом; цей досвід повинен бути збережений у практиці соціальної роботи й переданий іншим поколінням; пристаркувата людина повинна мати можливість спілкування з іншими людьми, залучення їх до діяльності спільноти, а кожна спільнота, у свою чергу, збагачує інші спільноти, таким чином будуючи світ, у якому ми живемо.
Зазначені вище теорії різною мірою в технологічних моделях соціальної роботи з літніми людьми повинні відповідати й використовувати три принципи: 1) вивчення індивіда в його соціальній сфері; 2) розуміння психосоціального становлення й розвитку особистості як довічного процесу; 3) урахування соціокультурних чинників формування й розвитку індивіда.
В основу технології соціальної роботи з літніми людьми повинні бути покладені такі вимоги: запобігання причин, що породжують проблеми літніх людей; сприяння практичній реалізації прав і законних інтересів, забезпеченню можливості самовиражения літніх громадян і попередження відхилення їх від активного життя; дотримання рівності й можливості літніх громадян при отриманні соціальної допомоги й послуг; диференціація підходів до дозволу проблем різноманітних груп літніх людей на основі чинників соціального ризику, що впливають на їхній стан; вияв індивідуальних потреб літніх громадян у соціальній допомозі й обслуговуванні; адресність при наданні соціальних послуг з пріоритетом сприяння літнім громадянам у ситуаціях, що загрожують їхньому здоров'ю й життю; орієнтація на розвиток самодопомоги і взаємопідтримки літніх людей; забезпечення інформованості літніх громадян, як і всього населення, про можливості соціальної допомоги й послуг.
Сучасні технології соціальної роботи з літніми і похилого віку людьми, форми й методи роботи з ними базуються на трьох видах допомоги: допомога держави (офіційна або формальна допомога), зміст якої позначається в законах; допомога сім'ї і друзів (неофіційна або приватна допомога); добровільна допомога (групи самодопомоги).
Розглянемо основні з них.
Стаціонарні й нестаціонарні заклади соціального обслуговування.
Вони сприяють поліпшенню якості життя літніх людей, створюють умови для оптимізації їхнього життєвого укладу й вирішення різноманітних проблем, пов'язаних із психологічною допомогою й підтримкою здоров'я.
До найпоширеніших закладів такого типу відносять територіальні центри соціального обслуговування. Обов’язковим мінімумом у роботі таких центрів є наявність трьох відділень: 1) соціальна допомога вдома; 2) тимчасового денного перебування; 3) термінова соціальна допомога. Основними завданнями й функціями центрів є: виявлення старих людей, що потребують соціальної підтримки; визначення конкретних видів і форм допомоги; залучення державних і суспільних організацій для спільної роботи; надання різноманітних соціально-побутових послуг разового або постійного характеру; надання безкоштовного культурно-побутового, юридичного й медичного обслуговування, організація харчування особи, що знаходиться на обслуговуванні центру; надання безкоштовної допомоги вдома, організація забезпечення продуктами і предметами санітарно-побутового призначення, медикаментами та ін.; організація натуральної, гуманітарної й термінової допомоги соціального характеру; надання додаткових послуг, що не входять у коло посадових обов'язків центру.
Групи самодопомоги, які функціонують на основі цільових програм, що включають:
надання літнім людям можливості принести користь іншим, у тому числі й старцям, які цього потребують, заслужити повагу, відчути задоволення від усвідомлення своєї користі й можливості зробити когось щасливим;
організацію додаткових служб з числа літніх людей, що добровільно надають допомогу своїм ровесникам;
допомогу літнім людям з низькими прибутками, що не мають сил повноцінно обслуговувати себе, з метою продовжити їхнє проживання у власному будинку, віддалити переїзд до будинку-інтернату;
формування в суспільстві поважного ставлення до людей, що старіють, як до рівноправних членів суспільства;
використання досвіду й знань літніх людей для надання допомоги соціальним органам, школам, адміністративним структурам шляхом консультації;
сприяння поліпшенню зв'язків між поколіннями, зближенню літніх людей і молоді, передачу життєвого досвіду, знань, навичок молодим, зберігання зв'язків літніх людей зі своїми колегами, що ще працюють, організаціями, у яких вони працювали.
Одним з методів, що набули широкого поширення, є клубна робота. Клуб для літніх людей налагоджує зв'язок з місцевою громадськістю, обирає різні форми співробітництва. Одночасно він може стати центром, у якому вирішуються різні питання, що стосуються літніх людей: просвітницькі лекції, зустрічі з цікавими людьми, колективне читання книг і часописів, робота різноманітних гуртків, туризм, екскурсії, соціальна допомога членам клубу тощо.
Таким чином, технологія соціальної роботи з літніми людьми і старцями, організація їх соціального обслуговування повинна бути націлена на забезпечення безпечної старості через зниження впливу чинників соціального ризику й максимально можливий ступінь реалізації соціальних гарантій у сполученні з наданням широкого спектра послуг у галузі профілактики й розвитку, щоб літні люди могли якомога довше зберігати соціальний тонус і звичний спосіб життя, залишаючись активними й корисними членами суспільства. Завдання соціальних працівників і близьких людей зводиться при цьому до усвідомлення й розуміння геронтопсихології, до надання матеріальної й моральної підтримки й поваги пристаркуватій людині в міру можливості.
Технологія й методи СР з мігрантами, біженця й особами без визначеного місця проживання (бездомними)
Міграція (від лат. – «переходжу, переселяюся») – переміщення частини населення, пов'язана зі зміною місця проживання.
Розрізняють зовнішні (міждержавні й міжконтинентальні) і внутрішні (внутрішньодержавні) міграції. Міграція може різнитися причинами (добровільна або примусова), типом (зовнішня або внутрішня), видом (поворотна або безповоротна).
Примусова міграція може бути зовнішньою (особи, що мають притулки, у т.ч. біженці) і внутрішньою (переміщені особи, примусові переселенці), поворотною й безповоротною.
Зовнішня міграція може бути добровільною (у т.ч. економічною) і примусовою, поворотною і безповоротною.
Внутрішня міграція може бути добровільною (у т.ч. економічною) і примусовою (примусові переселенці, переселенці із зон економічних бідувань), поворотною і безповоротною.
Незаконна міграція може бути зовнішньою і внутрішньою (у т.ч. змушеною і добровільною).
Зовнішня трудова міграція відноситься до добровільної поворотної. Може бути незаконною.
Переселення розглядаються як безповоротний вид міграції.
Бездомність – відсутність постійного місця проживання в індивідів або сімей, що робить неможливим як ведення осілого способу життя, так і повноцінне соціальне функціонування. Значну частку бездомних складають так звані особи БВМП, тобто особи без визначеного місця проживання.
Головна мета соціальної роботи з мігрантами, біженцями й бездомними – допомагати вирішувати особисті проблеми кожної людини, що звернулись до служби соціального захисту, встановлювати й відновлювати його зв'язки з суспільством, покращувати якість життя. Соціальні працівники здійснюють взаємодію з мігрантами на двох основних рівнях: безпосередня робота з кожною конкретною людиною й організація діяльності самої соціальної служби; розробка програм; координація зв'язків між різноманітними структурами, що займаються мігрантами.
У соціальній роботі із зазначеними об'єктами виділяються два основних види: 1) практична соціальна робота (робота з конкретною людиною або групою людей, що потребують соціальної допомоги); 2) організаційна робота (організація роботи соціальної служби, розробка конкретних програм діяльності тощо).
Практична соціальна робота проводиться за такими основними напрямками: соціальному, соціально-психологічному, соціально-педагогічному, соціально-правовому, медико-соціальному, фінансовому, соціально-економічному, матеріальному, соціально-інформаційному й соціально-трудовому.
У межахх організації вирішуються завдання: зв'язку з міжнародними, державними, регіональними (місцевими) організаціями й органами, що займаються проблемами міграції; організації взаємодії зазначених органів і організацій; розробка й реалізація оптимальної технології допомоги; підготовка й підвищення кваліфікації фахівців з роботи з мігрантами та ін.
Незважаючи на гостроту проблеми, ця галузь соціальної роботи знаходиться поки в стадії формування, а нестача матеріальних засобів явно заважає ефективній роботі міграційної служби.
Технологія й методи соціальної роботи з національними меншинами
Національні меншини – це ті національні групи, які мешкають за межами своєї титульної території. Поняття «меншість» у сполученні з прикметником «національне» вказує не «на чисельність, тому що за абсолютною чисельністю» воно може в багато разів перевищувати чисельність тих народів, які мають свою національну територію і яких не відносять до категорії меншин. Наприклад, українці, чисельністю близько 4,5 млн. чоловік, складають національну меншину в Росії, тоді як, приміром, карели (чисельність 124 тис.) входять до корінного населення (корінні народи) Росії. Тому росіяни, білоруси, поляки, євреї й багато інших етносів України именуються національними меншинами, тому що мешкають за межами своїх державних територій. Визначення за територіальною ознакою прийняте всіма державами без винятку.
Виникнення національних меншин (діаспори) невідривне від етнічної історії людства й відбувається в результаті етнічної (у т.ч. примусової) міграції.
У світі практично немає жодної держави, позбавленої необхідності вирішувати проблеми некорінного, діаспорного населення. У цьому відношенні дуже важливо дотримуватися міжнародних документів, що стосуються національних меншин. У першій статті Загальної декларації прав людини зазначено: «Усі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності і правах. Вони наділені розумом і совістю й повинні діяти стосовно один одного в дусі братерства».
Соціальна робота з національними меншинами полягає в тому, щоб адаптувати представників етносу або етнічної спільноти до місцевих умов, улаштувати їх у новій обстановці, надати їм можливість для роботи й навчання. Інший напрямок цієї роботи – надання їм допомоги в збереженні національної ідентичності, у превенції втрати своїх звичаїв, традиції, психології й культури.
Соціальна робота з військовослужбовцями
Сама специфіка професійної діяльності, пов'язана з військовою службою, містить у собі визначені об'єктивні, а в пострадянських державах і суб'єктивні, чинники, які негативно впливають на військовослужбовців і виконання ними визначених функцій. Проблеми військових (і їхніх сімей) обумовлені покладеними на них обов'язками щодо збройного захисту держави, що передбачає виконання поставлених завдань у будь-яких умовах, у тому числі з можливим ризиком для життя. Особливу групу становлять проблеми учасників війни і збройних конфліктів та їх реадаптація до мирного життя. Сім'ї військовослужбовців зазнають усіх проблем, характерних для будь-яких сімей, проте в них є і власні труднощі (малозабезпеченість, постійна загроза здоров'ю, працездатності, працевлаштуванню, освіті дітей, житлова проблема й багато інших).
Цілі соціальної роботи з даною категорією клієнтів у найзагальнішому вигляді полягають у тому, щоб відновити фізичні й психічні сили військових, скорегувати їхні особистісні установки, навчивши терпляче ставитися до примусового спілкування з іншими; внести елементи соціальної справедливості в субординаційні стосунки, характерні для військової служби. Завдання соціальної роботи з військовими, які несуть службу за контрактом, – соціальне та юридичне консультування з усіх питань, пов'язаних з їхніми правами й можливостями до і після звільнення, правами членів їхніх сімей, захист їхніх інтересів перед командуванням частини, вищими інстанціями, органами місцевої влади; соціально-педагогічна допомога дітям військовослужбовців, проведення педагогічної корекції з метою ліквідації труднощів у навчанні, усунення виховних дефектів, соціальної реадаптації дітей і підлітків, що мають проблеми; забезпечення сприятливих соціально-побутових і соціально-економічних умов для військових; розвиток соціальних комунікацій, ліквідація міжособистісної спрямованості конфліктів, об’єднання військових колективів; соціально-економічна робота, організація самодопомоги і взаємодопомоги сімей військовослужбовців, розвиток елементів малого виробництва й бізнесу, кооперативних форм праці; розвиток спеціальної системи сімейного консультування й сімейної терапії; навчання й перенавчання звільнених у запас військових і їхніх дружин цивільним професіям, що користуються попитом на ринку праці, правильна психологічна орієнтація й корекція очікувань, підготовка до неминучої зміни способу життя; організація регулярної культурно-дозвільної діяльності, рівний до неї доступ.
Резюме
Під технологією соціальної роботи розуміється сукупність прийомів, методів і впливів, які застосовуються соціальними службами, окремими закладами соціального обслуговування й соціальними працівниками для досягнення поставлених цілей у процесі здійснення соціальної роботи, вирішення різного роду соціальних проблем, забезпечення ефективної реалізації завдань соціальної допомоги населенню.
Соціальні технології базуються на реальному досвіді соціальної роботи, принципах, парадигмах, феноменологіях і теоретико-методологічних закономірностях, відкритих соціальними науками: соціологією, соціальною інженерією, правом, соціальною педагогікою і психологією всіх її рівнів, валеологією, теорією управління та ін.
Класифікація технологій соціальної роботи може бути найрізноманітнішою. Один з найбільш загальних підходів у вирішенні цього питання полягає в класифікації їх залежно від розуміння соціальної роботи як науки, навчальної дисципліни й виду діяльності.
Одним з найважливіших завдань соціальної роботи як науки є аналіз існуючих форм і методів її, розробка оптимальних технологій дозволу соціальних та інших проблем стосовно різних індивідів, верств і груп населення. Характеризуючи технологію соціальної роботи як науку, необхідно виходити з того, що її невід’ємними компонентами є відповідні закономірності, принципи й методи. У цьому розумінні соціальні технології виступають як способи застосування теоретичних висновків у вирішенні практичних завданьсоціальної роботи.
Коли мова йде про соціальну роботу як навчальну дисципліну, то сутність соціальних технологій виступає як цілісне уявлення про зміст соціальної роботи, її основні напрямки, інструментарій, методи й організацію. У цьому випадку технології набувають в основному навчального, інформаційного характеру.
Коли розглядається соціальна робота як особливий вид діяльності, сутність соціальних технологій може бути інтерпретована в першу чергу як сукупність прийомів, методів і впливів державних, суспільних і приватних організацій, спеціалістів і волонтерів, спрямованих на надання допомоги, підтримки, захисту будь-якій людини, але особливо це стосується найбільше тих, хто має в цьому потребу.
Таким чином, соціальні технології виступають як узагальнення накопичених і систематизованих знань, досвіду, умінь і практики роботи суб'єктів соціальної діяльності.
Цей підхід дозволяє зробити такий суттєвий крок до конкретизації технологій соціальної роботи: загальні технології; міждисциплінарні технології й методи; конкретні (окремі) технології, методи й методики.