Комунікативні навички в соціальній роботі

Специфіка соціальної роботи (далі СР) полягає в тому, що для розв’язання своїх завдань вона охоплює всі види й форми життєдіяльності суспільства. Виявлення й розв’язання цих завдань і проблем здійснюється, перш за все, шляхом установлення й підтримки контактів з представниками державних служб, суспільних організацій і об’єднань, клієнтами, що потребують допомоги, захисту, підтримки, що вимагає, у свою чергу, високого розвитку в соціальних працівників комунікативних здібностей.

Отже, професію соціального працівника можна назвати комунікативною, оскільки його практична діяльність передбачає спілкування, і успіх цієї діяльності значною мірою залежить від його комунікативної компетентності – у міжособистісній комунікації, міжособистісному впливі, міжособистісному сприйнятті. Крім того, інтенсифікація соціальних зв’язків, розширення поля спілкування збільшують психологічні навантаження і створюють напруженість у процесі спілкування. Високий рівень комунікативної компетентності захищає соціального працівника від цих навантажень і сприяє інтенсивному міжособистісному спілкуванню.

Виділяють перцептивну, комунікативну й інтерактивну функції спілкування. Мається на увазі, що спілкування – це одночасно сприйняття партнерами один одного, їх обмін інформацією, діями, встановлення певних стосунків.

Компетентне спілкування становить собою складне інтегральне утворення й розв’язання його проблем можливе з різних позицій. Необхідним елементом компетентності є знання про узагальнення, але лише в тому випадку, коли воно стає соціальною установкою – готовністю діяти певним чином по відношенню до себе, інших, ситуації. Основним критерієм тут є реальне вирішення завдань, що виникають при спілкуванні, і одночасний особистісний розвиток, самореалізація. Мова в даному випадку йде про те, що розвиток компетентності – це розвиток умінь людини досліджувати власний психологічний потенціал, а також умінь реконструювати компоненти психологічного портрета своїх партнерів, ситуацій, завдань.

Технології зв’язку з громадськістю

Зв’язок з громадськістю (від англійського – «робота з громадськістю») – метод соціальної роботи, який виник у США й набув широкого поширення останніми десятиліттями. Використання цього методу дозволило розширити масштаби соціальної роботи серед населення, оскільки під громадськістю тут розуміємо вулицю, район міста, церковну або іншу спільноту або організацію, соціум у цілому. Цей метод акцентує увагу на тому, що по суті будь-яка соціальна проблема не тільки й не стільки особиста, скільки громадська, а тому для її ефективності розв’язання або попередження необхідна робота з соціумом у цілому.

На сьогоднішній день існують три концептуальні позиції в практиці СР з громадськістю: робота з громадськістю повинна, по-перше, бути засобом координації традиційних методів і кооперації організаторів СР; по-друге, повинна розглядатися як соціально-політичний засіб задоволення інтересів і потреб населення; по-третє, повинна стимулювати зміну існуючих потреб, очікувань і інтересів громадян. Клієнти повинні розуміти тісний взаємозв’язок особистих і громадських проблем, повинні брати активну участь у спільних діях, спрямованих на попередження й урегулювання соціальних колізій.

У найзагальнішому вигляді соціальний працівник виступає як посередник між конкретним клієнтом і соціумом. Він сприяє, з одного боку, ефективній адаптації клієнта до цього соціуму, а з іншого, – переборенню відчуженості соціуму від реальних турбот людей.

Працюючи з громадськістю, доцільно використовувати ряд прийомів:

проведення соціологічного дослідження обстановки в організації (частині суспільства) і з’ясування на цій основі необхідності збереження або зміни здійснюваної до цього часу політики;

професійна взаємодія із засобами масової інформації (ЗМІ), що обумовлено їхньою роллю в цивілізованому суспільстві й цілями зв’язку з громадськістю в СР;

«корпоративний імідж», при якому соціальна служба обирає свій образ залежно від наміченої стратегії, досягає того, щоб відрізнятися від інших служб (комунікаційним шляхом за допомогою якихось розпізнавальних знаків, елементів – емблема, уніформа, плакат, фірмовий бланк тощо);

пабліситі, тобто неособистісне стимулювання бажаної поведінки шляхом публікацій, які не оплачуються конкретним спонсором (проспекти, буклети, запрошувальні квитки, бланк листа, візитка, вивіска на будинку, газетна реклама, календарі, вивіски на будинку, реклама на транспорті та багато іншого);

вияв стійких тем, що цікавлять клієнтів соціального центру (наприклад, щотижневе телефонне опитування громадян з різних проблем);

стимулювання громадської благодійності (соціальне «донорство», де таким виступає добродій, спонсор та ін).

Соціально-економічні технології й методи соціальної роботи

Економіка була й залишається визначальною матеріальною основою розв’язання всіх соціальних завдань. Саме в соціальній сфері реалізуються результати економічної діяльності суспільства, створюються реальні економічні гарантії для нормальної життєдіяльності громадян. Рівень розвинутості соціальної сфери, у свою чергу, різнобічно впливає на можливості функціонування економіки.

Сучасний світовий соціально-економічний розвиток іде в основному за двома моделями.

Першая модель, характерна для американської економіки, пов’язана з різким обмеженням прямого адміністративного регулювання, коли активну роль відіграють ринкові механізми саморегулювання. Головний принцип – це задоволення економічних та інших потреб з опорою на власні здатності, на результати своєї праці. Допомога з боку держави вкрай обмежена, вона використовується тільки як тимчасова нагальна міра.

Інша модель (отримала найбільш повне втілення у ФРН, Японії, Швеції) – це надання допомоги населенню як природна функція держави, як частина нормальних громадських відносин, яка не принижує гідності людини, а призначена надати допомогу у вирішенні соціальних проблем. Ця модель характеризується активним впливом держави на функціонування національного ринкового господарства, міцною системою соціального забезпечення й соціальної підтримки незаможніх груп населення, порівняно високою часткою витрат державного бюджету у валовому внутрішньому продукті, суттєвою вагою державної власності.

Досвід цивілізованих країн свідчить, що ефективна ринкова система разом з міцним економічним базисом має також соціально-моральний аспект, дотримання якого досягається за допомогою різних методів державного регулювання (див. схему № 1).

Схема № 1

Організаційно-

господарчий механізм ринкової системи

Економічні методи регулювання і стимулювання

Державні й господарчі структури управління

Закони і правові норми регулювання

Об’єкти управління й регулювання
Макрорівень	Мікрорівень
Економічне зростання; міжрегіональні й міждержавні зв’язки; інвестиції; розвиток науки й освіти; соціальний захист населення; обороноспроможність й безпека; грошовий обіг; прибутки й витрати держави	Організація господарчих систем і міжгосподарчих зв’язків; перспективне й поточне планування; стимулювання росту й підвищення ефективності виробництва; організація й оплата праці; фінансова діяльність; маркетингова діяльність та ін.

Система соціального захисту населення в умовах дії організаційно-господарчих механізмів ринкової системи може бути представлена таким чином (див. схему № 2) [40; 185, 197].