1.4. Період церковно-державної допомоги з хіv ст. До другої половини хvіі ст.

Парадигма допомоги й підтримки у ХІV – першій половині ХVІІ ст. суттєво змінюється. Для цього часу характерні три форми підтримки й захисту тих, хто цього потребує: монастирська система допомоги, державна система захисту (вона виростає з традицій князівського жебракогодування й жебраколюбства як певних форм князівського права) і перші світські прояви благодійності.

Епоха українського Відродження (друга половина ХV – ХVІІ ст.) в історії соціальної роботи збігається з періодом церковно-державної благодійності, про що детально викладено О.І.Янкович [14, 15-25].

Значну соціальну допомогу нужденним у вказаний період продовжували надавати церква та монастирі. Крім релігійної й просвітницької діяльності, монастирі розвивали різного роду ремесла, садівництво, городництво, надавали притулок і допомогу старим людям, осиротілим, потерпілим від лиха. Церква поступово перетворилась на духовний центр, що поєднував у собі храм, школу і шпиталь. У храмові дні біля церков влаштовувалися громадські обіди, обдаровування калік, сиріт тощо.

Основний тягар соціальної допомоги на селі взяла на себе громада, яка несла відповідальність за всіх своїх членів, особливо за убогих, жебраків, волоцюг. Керівники громади мусили організувати притулок для убогих. З цією метою використовувались або вільні хати, або спеціальні будинки. Нужденним односельцям допомагали харчами, а тим, хто постраждав унаслідок лиха, надавали одяг, харчі, насіння та будівельні матеріали.

Специфічним різновидом громад виявилися церковні братства, які брали активну участь у розв’язанні багатьох соціальних проблем своїх членів і тогочасного українського суспільства: вони допомагали бідним, удовам, сиротам, хворим, будували церкви, друкарні, шпиталі, оберігали пам’ятки історії, культури, викуповували бранців із татарсько-турецької неволі. У відкритих ними школах виховували молодь у дусі людинолюбства, побожності, милосердя.

Запорізька вільна республіка започаткувала самобутні філантропічні заклади та соціальну опіку над нужденними. По всій Україні створювалися благодійні установи для старих воїнів, що були водночас і лікарнями, і притулками, і громадськими осередками для тих, хто не міг працювати. Запорізькі козаки завжди гостинно ставилися до заїжджих і захожих людей, любили мандрівників. Таким був звичай у запорожців, якого вони дуже суворо дотримувалися. У Запоріжжі будь-який бажаючий міг жити в курені, їсти, пити, не висловлюючи вдячності за гостинність. Там ніхто не смів докоряти старій людині, що вона даремно їсть хліб. Одинокі козаки жили в бурдюках, які завжди і для всіх були відкритими. Коли господар помешкання йшов куди-небудь у степ, він залишав на столі продукти харчування. У бурдюк міг зайти будь-який мандрівник. Господар зустрічав гостя як рідного батька, оскільки поряд не було ні родичів, ні друзів. Накопичення певних матеріальних статків у руках козацької верхівки спонукало її до благодійництва. Не тільки гетьмани, а й полковники, козацька старшина будували церкви, монастирі, шкільні споруди.

У діяльності Запорізької Січі виразно простежуються два провідні напрями суспільної опіки, що мали місце в Україні в епоху Відродження: особиста благодійність і громадська (державна) при збереженні та заохоченні філантропічної функції церкви.

Першим серед українських діячів, хто створив світський твір про суть милосердя і звернувся до проблеми професійного жебрацтва, був Єпіфаній Славинецький. Він відомий як досвідчений педагог-практик, теоретик виховання. Уперше Є.Славинецький розглядає „людей Церкви” (злидарів) не тільки як заступників перед Всевишнім, але і як ледарів, що спекулюють на добрих почуттях християн. Для того, аби професійне жебрацтво не поширювалось, автор твору „Слово о милости и кии просяних достойни суть милости, кии же ни” запропонував молодим і здоровим надавати роботу, а для немічних і убогих організовувати спеціальні заклади. Кошти на їх створення має надавати духовенство. Суспільство також не повинно залишитись осторонь, а має надавати організовану допомогу через братства милосердя.

Членами „братства” стають добровільно і відповідно до своїх можливостей надають посильну допомогу. Одні фінансують, інші вислуховують нужденних, щоб з’ясувати потреби, треті допомагають порадою.

Велику увагу приділяли превентивним заходам проти убогості. З цією метою створювали каси для тих, хто бідував, де під заставу без відсотків можна було отримати гроші, причому вдови й бідняки звільнялися від застави.

Таким чином, у період з ХІV ст. до другої половини ХVІІ ст. не тільки відбувається зміна орієнтацій мотивів допомоги й підтримки, але й змінюються суб’єкти підтримки. Ктиторські монастирі змінюються монастирями-вотчинами. І якщо діяльність цих закладів первісно носить відкритий характер, то поступово, коли в суспільстві починають складатися грошові відносини, монастирі відходять від благодійності. Але й у самій церкві спостерігається розкол між різними угрупованнями – „користолюбцями” й „некористолюбцями”. Держава поступово набирає організаційної й законодавчої сили, обмежує владу церкви, бере під свій законодавчий контроль нужденних. Можливо, саме в цей період державна влада формує так званий „остаточний принцип” у підходах до соціальних проблем суспільства.

Світські тенденції благодійності завершують картину допомоги й підтримки на цьому етапі. Безперечно, приватна благодійність у ХVІІ ст. – один з перших історичних показників зміни суспільної свідомості, одна з ланок формування громадянського суспільства.