Література

1. Волонтерський рух в Україні: тенденції розвитку / Вайнола Р.Х., Капська А.Й., Комарова Н.М. та ін. – К., 1999.

2. Голованова Т.П., Гапон Ю.П. Волонтерство в соціальній роботі як феномен цивілізованого суспільства. – Запоріжжя, 1996.

3. Дельперс Н. Защита прав и свобод граждан преклонного возраста. – М., 1993.

4. Козлов А.А. Социальная работа за рубежом: события, тенденции, перспективы: Сб. науч. очерков. – М., 1998.

5. Курбатов В.И., Курбатова О.В. Социальное проектирование: Учеб. пособие. – Ростов-н/Д., 2001.

6. Основы социальной работы: Учебник / Отв. ред. П.Д. Павленок. – М., 1997.

7. Словарь-справочник по социальной работе / Под ред. Е.И. Холостовой. – М., 2000.

8. Социальная работа / Под общ. ред. проф. В.И.Курбатова. – Ростов-н/Д., 1999.

9. Теоретичні аспекти і практичні шляхи залучення волонтерів до соціальної роботи. – К., 1998.

Розділ vі. Технології соціальної роботи

6.1. Понятійний простір технології соціальної роботи

Технологія соціальної роботи є одним з видів соціальної технології, яка, у свою чергу, є одним з основних видів соціальних інновацій, які суттєво впливають на характер соціальних відносин у суспільстві, на їх гармонізацію. Окреслений ряд визначає сьогодні ті можливі наукові парадигми, на яких може бути заснована технологія соціальної роботи.

Інноватика парадигм соціальної роботи

Тому виникає необхідність розгляду таких категорій і тих процесів, які вони відображають.

Інноватика (від англ. – «нововведення, новація») – це зміни всередині системи.

Звернення до проблем інноватики й виділення їх у число важливіших напрямів сучасної наукової думки є результатом усвідомлення зростаючої динаміки інноваційних процесів у суспільстві.

Поняття «інновація» вперше з’явилося у дослідженнях культурологів у ХІХ ст., воно позначало входження деяких елементів однієї культури до іншої (це його значення збереглося в етнографії до нашого часу). На початку ХХ ст. оформилася наука про нововведення (інноватика), предметом якої стало вивчення закономірностей технологічних нововведень у сфері матеріального виробництва. Вона виникла як відображення загостреної потреби фірм у діяльності по розробці і впровадженню нових ідей, послуг. У 30-ті рр. у США затвердився термін «інноваційний процес» (в узгодженості з терміном «інноваційна політика фірми»). У подальшому, вийшовши за межі економічної галузі, інтереси інноватики стали охоплювати і власне соціальні нововведення: вона починає складатися як міждисциплінарна галузь досліджень на межі філософії, соціології, психології, теорії управління, економіки й культурології й уже до 70-х рр. наука про нововведення стала складною, розгалуженою системою.

Поняття «інновація» (нововведення) визначається і як нововведення, і як процес застосування його на практиці.

Нововведення – це цілеспрямована зміна, яка вносить у певну соціальну динаміку нові, відносно стабільні елементи. Таким чином, нововведення – це процес цілеспрямованої діяльності людей-інноваторів.

Можна виділити два основних підходи до визначення структури інноваційних процесів:

предметно-феноменологічний (або предметно-технологічний) на мікрорівні індивідуального нововведення. Він розчленовує структуру процесу нововведення на частини з його змістового боку: розглядається деяка нова ідея, втілення її в дійсність;

макрорівень (взаємодія окремих нововведень). Цей підхід визначається взаємодією окремих нововведень шляхом їхньої сполучуваності, конструкції, послідовної зміни.

Указані підходи до структури інноваційних процесів дозволяють розглядати нововведення як комплексний, цілеспрямований процес створення, розповсюдження й використання нового, метою якого є задоволення потреб і інтересів людей новими засобами, що веде до певних якісних змін соціальної системи і способів забезпечення її ефективності, стабільності й життєздатності. У зв’язку з цим інноваційний процес пов’язаний з переходом до якісно іншого стану, з ревізією застарілих норм і положень, ролей, а часто – і з їхнім переглядом. Сукупність ряду нововведень одного рівня утворює інноваційний масив.

Близькими в понятійному відношенні до поняття «інновація» є такі терміни.

«Зміна». Цей термін використовується в значенні «заміна одного на інше» (будь-яка зміна або варіація), або ж як дія, яка спрямована на відхилення від того, що було раніше (найбільш сучасний варіант).

«Нововведення». У реальній соціально-педагогічній практиці досить часто це поняття є синонімічним поняттю «зміна». Коли ця зміна охоплює всю будь-яку педагогічну систему (освіту, наприклад), набуваючи широкого масштабу, то про нею кажуть як про реформу. Проте не всяка зміна є нововведенням. Щоб зміна набула статусу нововведення, вона повинна бути новою.

Поняття «нове» («новизна») – одне зі стрижневих понять у теорії інноватики. Словник С.М.Ожегова подає таке визначення: новий – «уперше створений або зроблений, який з’явився або виник нещодавно, взамін попереднього, знову відкритий, який стосується найближчого минулого, недостатньо знайомий, маловідомий». З визначення, таким чином, виходить, що можна говорити про два типи нового: 1) уперше створене нове, таке нове адекватне відкриттю, тобто знову встановленій новій істині; 2) нове, що має домішок старого, нове, яке складається з шару старого й шару нового, що разом дають конкретизацію й доповнення попереднього знання.

Новизна – це один з основних критеріїв оцінки соціальних досліджень, основний результат творчого процесу, властивість і самостійна цінність будь-якого нововведення. Виходячи з цього, у соціальній теорії виділяються:

абсолютна новизна (принципово невідоме, відсутність аналогів і прототипів);

відносна новизна, що має систему різновидів:

1. суб’єктивна новизна, коли об’єкт може бути абсолютно новим для однієї людини, нормативно новим для даної спільноти й не новим для іншої спільноти або людини (у всіх цих випадках об’єкт є новим для даного суб’єкта);

2. місцева новизна, яка відображає факт використання нововведень у конкретних умовах, хоча це нововведення вже застосовувалося на інших об’єктах (тут характеристика нововведення пов’язана з рівнем узагальнення, оригінальністю, з контрастністю рішення стосовно інших, попередніх або паралельних нововведень);

3. умовна новизна, що виникає при незвичному поєднанні раніше відомих елементів, яке не нове саме по собі, але в такому застосуванні веде до складного й прогресивного перетворення;

4. часткова новизна, яка має на увазі оновлення одного з елементів системи в порядку поточної модернізації;

5. псевдоновизна – оригінальність, прагнення зробити не стільки краще, скільки інакше.

У науковій літературі розрізняють поняття «нововведення», або «новий засіб», і «інновація», або «новизна».

Нововведення – це саме засіб (новий метод, методика, технологія тощо), а інновація – це процес, який розвивається за певними етапами, що в інноватиці відображається в понятті «життєвий цикл нововведення».

Інноваційний процес має складну будову, він поліструктурний. Можна виділити, за М.М.Поташником, таку ієрархію його структур:

діяльнісна структура – сукупність компонентів: мотиви – мета – завдання – зміст – форми – методи – результати;

суб’єктна структура – діяльність усіх суб’єктів інноваційного процесу;

рівнева структура – інноваційна діяльність суб’єктів на міжнародному, державному, регіональному та інших рівнях;

змістовна структура – зародження, розробка й освоєння нововведень у межах певної соціальної системи;

структура життєвого циклу (етапність): виникнення (старт) – швидке зростання (у боротьбі з опонентами) – зрілість – засвоєння – дифузія (розповсюдження, проникнення) – насиченість (засвоєність багатьма) – рутинізація – криза – іррадіація (модернізація нововведення);

управлінська структура – взаємодія чотирьох видів управлінських дій: планування – організація – керівництво – контроль;

організаційна структура інноваційного процесу включає такі етапи: діагностичний, прогностичний, власне організаційний, практичний, узагальнюючий, впроваджувальний.

Понятійний простір технологічного підходу

Інноваційні процеси в соціальній сфері визначили застосування до неї технологічного підходу. У наш час технологічний підхід став невід’ємною рисою всієї сучасної соціальної діяльності. Визначився й відповідний його понятійний простір [30; 39].

Суспільне життя характеризується його процесуальною стороною, що пов’язане з уявленням про його технологічну структуризацію; забезпечення різних форм адаптації й реабілітації людини, її соціалізації, інтеграції до тих чи інших суспільних відносин технологізовані в тому плані, що передбачають відповідне цілепокладання, діагностику, оцінку, вибір і точно виведене застосування спеціальних методів на основі оптимізації результату, його контролю й корекції, відповідного прогнозу тощо.

Відповідно до цього базовими поняттями соціономії виступають технологічні уявлення про соціальні процеси (соціальні технології) й управління цими процесами (соціальний менеджмент).

До системи вищезазначених базових понять можуть бути включені як один із семантичних варіантів такі поняття.

Технологія у вузькому розумінні (буквально від двох давньогрецьких слів: техне – «мистецтво, майстерність» і логос – «наука, знання, закон»):

1) сукупність знань про способи й методи здійснення будь-яких дій;

2) сукупність операцій, які здійснюються певним чином і в певній послідовності, з яких складається й певний процес.

Технологія в широкому розумінні – сукупність або навіть система засобів організації й упорядкування доцільної практичної діяльності відповідно до мети, специфіки й навіть логіки процесу перетворення і трансформації того чи іншого об’єкта.

Соціальна технологія – специфічний соціальний інститут інновацій і соціальної творчості, організації й самоорганізації різних видів соціальної діяльності й соціальної взаємодії, прогнозування й діагностики параметрів соціальних процесів, за допомогою якого феноменом соціальної реальності стають не окремі соціальні процеси, а соціальне життя в цілому.

Соціальний менеджмент у системі соціальних технологій – цілісна система (теорія і практика) управління складними соціальними процесами на основі якісних критеріїв їх гармонізації.