Література

1. Основы социальной работы: Учебник / Отв. ред. П.Д.Павленок. – М., 1997.

2. Попов С.Г. Социальный менеджмент: Учебное пособие. – М., 2000.

3. Социальная работа в изменяющейся Европе / Уолтер Лоренц. – Амстердам – Киев, 1997.

4. Социальное обслуживание населения и социальная работа за рубежом. – М., 1994.

5. Социальный менеджмент: Учебник / Под ред. С.М.Ильенковой. – М., 1998.

6. Справочное пособие по социальной работе. – М., 1997.

7. Сучасна теорія соціальної роботи / Пейн Малколм. – К., 2000.

8. Теория и практика социальной работы. – М., 1998.

9. Тучкова Э.Г. Право социального обеспечения. – М., 1995.

Розділ V. Соціальна робота як соціокультурний інститут

5.1. Специфіка соціальної роботи як соціокультурного інституту

Соціальна робота, як уже було зазначено в попередніх розділах першої частини цього посібника, є різновидом людської діяльності, метою якої виступає оптимізація здійснення суб’єктивної ролі людей у всіх сферах життя суспільства в процесі його життєзабезпечення. Основне тут пов’язане зі спрямованістю на надання допомоги, підтримки всіх людей, на організацію їхнього захисту.

Система «соціокультурний інститут соціальної роботи»

Усі функції щодо реалізації основної мети соціальної роботи виконує суб’єкт соціальної роботи, або соціокультурний інститут соціальної роботи. Останнім виступає і держава в цілому, яка здійснює соціальну політику, і різні суспільні благодійні рухи, об’єднання, організації, спільноти, сфера дозвілля тощо, і професіонали-спеціалісти, які безпосередньо виконують соціальну роботу в суспільстві.

Таким чином, соціокультурний інститут як суб’єкт соціальної роботи утворює трирівневу систему.

По-перше, це держава, яка входить до політичної системи суспільства. Вона здійснює керування соціальною сферою за допомогою утворюваних і підпорядкованих їй органів і системи законів, у межах яких відображається її соціальна політика. Соціальна політика держави в галузі соціальної роботи набула систематичного характеру в ХІХ ст., коли було закладено основи соціального законодавства, і завдання надання допомоги тим, хто цього потребував, були покладені на органи державного управління. Сьогодні цей вид законодавства закріплений Загальною декларацією прав людини (прийнята ООН у 1948 р.) і становить собою досить розгалужену систему.

По-друге, це соціальні агентства, які займаються організацією професійної і суспільної соціальної роботи на державній законодавчій базі. Якщо ці агентства належать державі, то управління здійснюється нею безпосередньо, а якщо суспільним організаціям або приватним особам, то – опосередковано (через законодавство). Важливим є те, що приналежність соціального агентства до того чи іншого сектора не є суттєвою: в одних країнах він може бути більшою мірою державним, а в інших – недержавним (суспільним).

По-третє, це самі соціальні працівники. Ця підструктура зазначеної системи є її системоутворюючим елементом. Багаторічною практикою функціонування суб’єкта соціальної роботи доведено, що остання неможлива без держави, яка створює для неї законодавчу базу, а також без соціальних агентств різного типу, які займаються її безпосередньою організацією. Проте весь «тягар» в галузі соціальної роботи лягає саме на плечі соціальних працівників, які безпосередньо виконують її професійно або на громадських засадах.

Цікаво зазначити, що професійні працівники у цій галузі не становлять більшість. У всьому світі їх близько 0,5 млн. чоловік, у той час, як, наприклад, тільки у трьох містах Швеції в 1990 р. непрофесійних працівників налічувалося 46, 5 тис. чоловік [6, 19].

Таким чином, розгляд феноменології соціальної роботи як соціокультурного інституту обумовлений функціонуванням її суб’єкта. Через зміст, мету, засоби й управління соціальною діяльністю суб’єкт соціальної роботи взаємодіє з об’єктом, до якого належать люди, які потребують сторонньої допомоги.

У цій логіці тезаурусне поле соціальної роботи спрямоване на проблематику соціальної роботи сучасного суспільства.

5.2. Проблемне поле соціальної роботи в сучасному суспільстві

Проблема «суспільства, що старіє»

Однією з центральних проблем соціальної роботи сучасного суспільства є проблема соціального розвитку «суспільства, що старіє» [4, 56 – 66].

За прогнозами ООН, до 2001 р. світове населення складатиме майже 6,2 млрд. чоловік; при цьому вік кожного десятого становитиме 60 років і більше. До 2025 р. населення світу збільшиться втричі (порівняно з 1950 р.), а кількість літніх людей – у 6 разів, при цьому кількість старих людей (старших за 80 років) збільшиться в 10 разів.

У цьому розумінні проблема «суспільства, що старіє» вже більше десяти років викликає стурбованість світового товариства. Так, наприклад, у Європі, починаючи з 70-х рр., практично ніхто не має сумнівів у серйозних соціальних та економічних наслідках старіння суспільства. Цей процес у світовому товаристві сьогодні сприймається як загроза соціальному розвитку, процвітанню й нормальному зв’язку між поколіннями.

На сьогодні розроблено дві основні концепції-сценарію життя суспільства літніх людей.

Перший сценарій. У його основі лежить песимістичний погляд, відповідно до якого член «суспільства, що старіє» становить собою непрацездатного громадянина, економічно неактивного суб’єкта. Логічним обґрунтуванням цього сценарію є такі положення:

– внаслідок падіння народжуваності, збільшення тривалості життя, скорочення працездатності населення і т. ін. суспільство змушено утримувати все більшу кількість непрацездатних громадян;

– суспільство літніх людей перешкоджає розвиткові економіки, оскільки сучасний розвиток технології потребує більш тривалого часу на підготовку кадрів. Тому уповільнюється вихід молоді на ринок праці. Більш того, якою б не була підготовленою молодь у прогресивному плані, вона не може перебороти консерватизму старших поколінь, які посідають в управлінні ключові пости;

– зі збільшенням кількості літніх людей збільшується й кількість людей молодих, які мають «працювати на старих». Тим самим суспільство буде змушено витрачати «економічний матеріал» на догляд за літніми людьми. Зі зростанням питомої ваги громадських товариств соціального розвитку останні будуть оплачувати абсолютно всі рахунки «старих». Це призведе до того, що все більша кількість активних громадян буде відірвана від виробничої сфери;

– усі зазначені вище обставини викличуть катастрофічне падіння трудової мотивації, продуктивності праці і, урешті-решт, призведуть до конфлікту між поколіннями й до відмови «молодих» відповідати за життя й майбутнє «старих».

У цих умовах життя старих людей – важкий тягар для суспільства.

Другий сценарій. Цей сценарій передбачає і пропагує ідею, згідно з якою літні люди можуть стати фактором стійкого розвитку сучасного суспільства. У результаті, незважаючи на зростаючу кількість літнього населення, суспільство не буде обтяженим цим тягарем. Основу цього сценарію становлять такі твердження:

– у сучасного суспільства достатній запас часу, щоб адаптуватися до змін у демографічній ситуації і знайти адекватні проблемі рішення;

– зміни у віковій структурі суспільства досить незначні порівняно зі змінами в галузі його соціально-економічної науки; змінивши соціально-економічні умови, ми тим самим змінимо й відповідну ситуацію;

– бездоказовим є порівняння зв’язку економічної активності з енергійністю молоді, так як і приверувати до певного віку рівень здатності прийняття управлінського рішення: неправильним є твердження, що літні люди обмежені в можливостях перепідготовки й перекваліфікації;

– проблема «соціального здоров’я» літніх людей також не перебуває в галузі перепідготовки кваліфікованих курсів. Справа в тому, що сучасний підприємець намагається замінити більш «дорогого» літнього працівника на більш «дешевого» молодого, якому можна виплачувати меншу заробітну плату, коли для цього є можливості на ринку робочої сили;

– сучасні дослідження доводять, що в цілому літні люди стають більш здоровими порівняно з попередніми поколіннями літніх людей. Таким чином, якщо функціональні здібності літніх людей зростають, то й проблема догляду за цими людьми не може бути катастрофічно важкою для суспільства; навпаки: у літніх людей – величезний потенціал виховання, екологічного оздоровлення молодих.

Отже, пенсійний вік – це вершина життя, період занять культурною діяльністю й відпочинком, якісної роботи з формування молоді. Це етап життя людини, справді вільної від постійних соціальних проблем і стресів, пов’язаних з роботою, відповідальністю за своїх дітей; це час, коли можна віддати себе громадській діяльності, поділитися досвідом з новим поколінням.

Природно, що будь-яку розсудливу людину, яка поважає своїх батьків і піклується про себе в старості, приваблює друга концепція, другий сценарій «покоління, що старіє». Які тут перспективи і прогноз соціального розвитку?

Відповідь на це питання в межах сучасних реалій Універсуму поки однозначна: можливості і спроможності літніх людей приносити духовно-матеріальне благо суспільству залежать від того, наскільки це суспільство готове до того, щоб прийняти відповідну «жертву» старших поколінь.

Сьогоднішній пошук і реалізація адекватних заходів щодо підтримки старих, літніх людей є смислом соціальної роботи як соціокультурного інституту.

Логічним закріпленням усвідомлення проблем старіння й дій щодо їх розв’язання на сьогоднішній день є факт установлення щорічного Міжнародного дня літніх людей (1 жовтня) і рішення про проведення в 1999 р. Міжнародного року літніх людей як «знаку визнання демографічного вступу людства в пору зрілості тих перспектив, які воно відкриває для розвитку більш зрілих уявлень і можливостей в суспільному, економічному, культурному й духовному житті – не в останню чергу в інтересах загального миру й розвитку в наступному столітті» (за рекомендацією Сорок п’ятої сесії Генеральної Асамблеї ООН, грудень 1990 р.).

Серед пропонованих конкретних заходів у галузі соціальної політики захисту старих людей особливої уваги заслуговує концепція «селективної оптимізації життєдіяльності літніх людей з компенсацією соціальних амортизаторів»:

– необхідно розрізняти нормальний, патологічний і оптимальний процеси старіння, коли мова йде про літніх людей;

– необхідно мати на увазі міжособистісну розмаїтість (гетерогенність) літнього населення;

– варто враховувати гнучкість у підходах до потенційних резервних здібностей літніх людей і рахуватися з віковими обмеженнями в розвитку цих здібностей і адаптації до навколишнього середовища, що змінюється;

– брати до уваги компенсуючі вікові обмеження можливості особистих і суспільних знань;

– ураховувати вікові негативні зміни у співвідношенні порушень «здобутків і втрат»;

– брати до уваги пластичність або гнучкість психіки літньої людини;

– здійснювати стратегію при організації соціальної практики роботи з літніми людьми на основі селекції (пошук основних складових елементів життєдіяльності літньої людини, які були втрачені у зв’язку з віком); оптимізації (знаходження нових резервів життєдіяльності літньої людини за допомогою впливу кваліфікованого спеціаліста в галузі соціальної роботи); компенсації (створення додаткових джерел, які компенсують вікову обмеженість в адаптивному процесі, у використанні нових сучасних технік і технологій, що покращують функціонування психічних процесів особистості, які забезпечують її психічну діяльність).

Таким чином, стратегія соціальної роботи в галузі соціальної діяльності з літніми людьми може полягати:

1) у якісному стані діяльності суспільного інституту соціальної роботи, опосередкованому тим фактором, який ставить питання: «Як і наскільки ефективно буде діяти система умов розвитку суспільства за рахунок його літніх членів?» і відповідає на нього;

2) у тому, наскільки сучасне суспільство прийме атрибут «старого покоління», пов’язаний з мудрістю життя цих людей, знанням і розумінням постійних життєвих цінностей.

У суспільстві літніх людей мудрість – це створення нового світу – без війн, насильства, геноциду, терору, світу істини, добра й краси.

Проблема соціального добробуту

Наступною проблемою соціальної роботи в сучасному суспільстві є проблема соціального добробуту.

Поняття «соціальний добробут» розкривається на двох його рівнях.

На першому рівні (у вузькому розумінні) – це гарантований мінімум прибутків (матеріальна підтримка) і соціальний контроль за добробутом дітей, а також соціальний контроль стосовно асоціальних груп населення.

На другому рівні (у широкому розумінні) соціальний добробут включає в себе, крім складових першого рівня, різного роду соціальні послуги, які гарантують громадянам соціальну безпеку (за винятком соціального страхування).

Тут проблема соціального добробуту полягає в тому, що, з одного боку, концепція добробуту має індивідуалістичне забарвлення (його метою є добробут окремого індивіда). З іншого боку, вона орієнтована й на забезпечення колективного добробуту (спрямована на захист державних інтересів). Визначення оптимального варіанта співвідношення індивідуального й колективного добробуту і знаходиться сьогодні в центрі розв’язання проблеми соціального добробуту в галузі соціальної роботи сучасного суспільства.

Проблема підтримки соціального миру

Ще однією проблемою соціальної роботи в сучасному суспільстві є проблема підтримки соціального миру. Вона тісно пов’язана з такими суспільними явищами, як безробіття, еміграція й міграція, біженство тощо. Цілком природно, наприклад, як довго маса людей, позбавлених можливості творчого застосування свого трудового потенціалу, будуть покірливо терпіти своє становище. Як довго будь-яка країна з високим рівнем безробіття може залишатися країною без різких соціальних потрясінь або конфліктів?

Дослідження, проведені в Європі, показали, що існує взаємозв’язок між тривалим безробіттям та іншими соціально-психологічними й економічними проблемами: люди, які довгий час не мали роботи, становлять собою значну групу ризику.

В указаних випадках вихід один – це підтримка соціального миру. Одним із засобів його підтримки є горизонтальний розподіл прибутків (стратегія, завдяки якій найбільш удачливі члени суспільства регулюють соціальний мир за допомогою політики зайнятості; у цьому випадку найбільш яскраві соціальні контрасти стають ніби непомітними для невдах).

Проблема насильства

Наступною проблемою соціальної роботи в сучасному суспільстві є проблема насильства.

Окреслена проблема притаманна всім країнам без винятку. Так, для країн з великою кількістю іммігрантів характерні злочини, хуліганські дії з боку некорінного населення. У країнах СНД ця проблема взагалі слабко піддається контролю з боку держави внаслідок загальної корумпованості тощо. Заздалегідь досить важко передбачити момент соціальної стабільності в тій чи іншій країні. У зв’язку з цим необхідне спеціальне соціальне простеження на національному матеріалі, яке враховувало б національні традиції, культуру та інші особливості. У результаті досвід, накопичений іншими країнами, незважаючи на схожість ситуації, не завжди може мати позитивне значення для усунення вказаних протиріч.

Основна стратегія щодо усунення вказаного протиріччя засобами соціальної роботи передбачає: вільний вибір клієнта, особисту відповідальність за своє благополуччя, а також конкурентоспроможність і ефективність у діяльності соціальних служб.

Проблема злиденності – бідності

Найбільш гострою проблемою, особливо в історії розвитку Східної Європи, стала проблема злиденності – бідності. Ця проблема в умовах більшості країн соціалістичного табору в Європі протягом кількох десятиліть не існувала взагалі. Незважаючи на це, вона виникла в результаті розширення світової системи соціалізму. Не заглиблюючись у найскладніші подробиці причин зазначеного розпаду, необхідно зупинитись на тих особливостях соціальної роботи, які перебувають у сфері соціальної політики і проблеми бідності в зазначених країнах (Чеська республіка, Словакія, Угорщина, Польща, Східна Германія, колишня Югославія, Болгарія, Румунія, Албанія, Росія та інші республіки, які входили до складу СРСР, та ін.). Ці особливості пов’язані з альтернативою: 1) повернутися назад, до соціальної безпеки й передбачуваності соціалізму; 2) поспішити назустріч «чистому» капіталізму; 3) знайти свій власний шлях.

Проблема визначення функції соціальної політики

Одна з інтегральних і системоутворюючих проблем соціальної роботи полягає у визначенні функцій соціальної політики.

Тут виявлені об’єктивні закономірності:

1) соціально-економічний розвиток кожної країни неоднорідний як за своїм рівнем, так і за своїми якісними параметрами;

2) незважаючи на суттєві відмінності моделей соціальної політики в різних країнах, існують більш або менш єдині моделі;

3) відмінності всередині цих моделей в основному пов’язані з сумами витрат на соціальне забезпечення, системами функціонування соціального середовища й організаційними структурами соціального забезпечення й обслуговування;

4) модель соціального забезпечення безпосередньо пов’язана з поняттям соціальної політики. Функції соціальної політики, як правило, єдині для всіх країн (надання фінансових ресурсів тим, хто їх потребує, видача відповідних страхових допомог, оплата трудової та інших видів відпусток, соціально-медичне обслуговування тощо). Високорозвинені країни ці функції забезпечують досить чітко;

5) проблема участі держави у вирішенні соціальних питань ставиться по-різному залежно від ідеології правлячої еліти й від можливостей конкретного суспільства (так, наприклад, мінімальний рівень участі держави в соціальному захисті забезпечують такі країни, як США та Японія, максимальний – країни Західної Європи, практично відсутній цей показник у деяких країнах СНД).

Проблема соціальної конфліктології

Наступна проблема соціальної роботи полягає в галузі соціальної конфліктології.

Основні її положення можна окреслити такими особливо суттєвими моментами для соціальної роботи.

1. Соціальний конфлікт з об’єктивної точки зору – це завжди наслідок соціальної нерівності, соціальних опозицій, що позначають неоднаковий доступ до ресурсів розвитку індивідів, соціальних груп або спільнот людей.

2. Основними суб’єктами конфлікту є достатньо великі соціальні групи. Саме вони є виразниками волі більших соціальних груп і основними носіями соціальних інтересів, саме через ці групи державна еліта намагається реалізувати свої інтереси, коли соціальний конфлікт набуває форми конфлікту політичних, національно-етнічних та інших лідерів, які діють на основі сформованих у тому чи іншому суспільстві механізмів. Таким чином, тут соціальний конфлікт – це боротьба конфронтацій і групових, але не індивідуальних інтересів.

3. Соціальна робота спрямована перш за все на «особистість, яка має різного роду потреби», і в цьому розумінні конфліктна ситуація повинна вирішуватись на користь останньої. Проблема полягає в тому, що достатньо часто саме тут вона й не розв’язується.

5.3. Волонтерський рух в інституційному просторі

У поле діяльності соціальної роботи як соціокультурного інституту особливе місце займає волонтерський рух.

Сутність природи волонтерства

Це твердження є наслідком аналізу сутнісної природи волонтерства.

Уже саме поняття «волонтер», що походить від англійського «доброволець», указує на ту обставину, що успішність соціальної роботи залежить від добровільної участі багатьох людей у діяльності по зміні соціальної ситуації.

Волонтерська діяльність як вияв милосердя й людинолюбства існує й буде існувати до тих пір, доки зберігається потреба людей у тій чи іншій допомозі й обмеженість можливостей держави задовольняти потреби своїх громадян у соціальному захисті й підтримці.

Як відзначається в «Словнику-довіднику соціальної роботи» [7, 45], волонтерські (добровольчі) організації – це вільні спілки людей, об’єднаних яким-небудь спеціальним інтересом, який відображений у програмі організації. Така програма в основному спрямована на надання спеціальної допомоги й послуг. Базовими складовими волонтерської програми є три основні принципи: 1) захист спільних інтересів своїх членів; 2) вступ в організацію тільки за власним бажанням кожного; 3) недержавна сутність організації.

Однією з особливостей волонтерства є те, що великі її організації (асоціації) іноді перетворюються в складні об’єднання з сильно розвиненою бюрократією (наприклад, Армія спасіння, Корпус миру, Товариство Червоного Хреста).

При цьому поняття й сутність терміна «бюрократія» із загального значення часто набуває протилежного змісту.

Наприклад, Армія спасіння здійснює соціальну роботу за такими напрямками [7,16 – 17]:

• надання житла бездомним (30 тис. чоловік, про яких вона піклується);

• їжа для голодних (діє близько 1,5 тис. їдалень);

• піклування про літніх людей (близько 15 тис. літніх людей проживають у 258 притулках для старих під патронажем АС);

• піклування про жінок (50 пологових будинків і клінік, 31 будинок для клінік забезпечують потреби більш ніж 2,2 тис. жінок, які мають у цьому потребу);

• робота з дітьми (224 дитячих будинки, 334 ясел, 27 будинків відпочинку, 133 табори відпочинку, 531 клуб – для 20 тис. дітей щорічно);

• освіта (більше тисячі початкових і середніх шкіл для 280 тис. дітей, 28 домашніх, наукових і торгових шкіл для 3,5 тис. студентів);

• допомога сім’ям (тільки в 1987 р. допомога була надана більш ніж 2 млн. сім’ям);

• лікарні й клініки (у 237 лікарнях і клініках отримують стаціонарне й амбулаторне лікування більш ніж 3 млн. чоловік);

• реабілітаційні центри (20 центрів);

• боротьба з алкоголізмом і наркоманією (105 притулків і центрів);

• допомога сліпим (15 закладів забезпечують житлом і навчають понад 1,3 тис. сліпих);

• допомога інвалідам (28 спеціальних притулків для 1,5 тис. чоловік і 14 – для глухонімих);

• допомога військовослужбовцям (більше 200 їдалень, пересувних підрозділів і гуртожитків);

• пошук зниклих людей (було знайдено більше 9,5 тис. чоловік);

• допомога в’язням (надано допомогу в суді у 224 тис. випадках, під опікою перебувають більше 250 тис. в’язнів); виправні й випробні заклади (124 будинки для 2 тис. молодих правопорушників);

• запобігання суїциду (за рік – 15 тис. чоловік);

• центри (63 тис. чоловік за рік);

• піклування про членів АС (28 будинків відпочинку для діючих членів асоціації й 26 будинків – для відставників).

Таким чином, волонтерський рух у сучасному світі є частиною будь-якої цивілізації, кожного суспільства. У загальному розумінні волонтерський рух – це той внесок, який робиться фізичними особами на основі діяльності, що не приносить прибутків, без заробітної плати, без набуття будь-яких персональних вигід у процвітання соціальних груп і суспільства в цілому.

У межах національних програм і програм ООН волонтерство сприяє розвитку технічного співробітництва, пропаганди прав людини, демокартії й миру.

Проблема волонтерства в Україні

Сьогодні перед волонтерством постала ще одна надзвичайно важлива проблема – це проблема прийняття відповідальності за розвиток співробітництва між державним і приватним секторами.

На жаль, сьогодні проблема волонтерського руху в Україні знаходиться в «зародковому» стані. Більш чи менш серйозно вона вивчається в моногрупі вітчизняних учених [1], співзвучних проблемам добровільництва в галузі освіти (соціально-педагогічний аспект).

Тут найбільш цінним є таке:

1. Волонтерський рух розглядається у спадкоємності з шефською роботою, яка здійснювалася в межах колишнього СРСР (шефство старших школярів над молодшими; шефство студентів і робітників над школярами; шефство молоді над «педагогічно занедбаними» підлітками; шефство членів профспілки над «важкими» сім’ями; відвідання «на дому»; допомога відсталим; наставництво; участь у роботі оперативних громадських дружин, загонів тощо). У межах стабільної ідеологічної держави вся система зазначених видів роботи була достатньою мірою дієва й ефективна.

Природно, що в СРСР, як і в будь-якій добре налагодженій системі, соціальна робота була упорядкована. Життя людини як громадянина передбачало наявність у ньому «громадської навантаженості». При цьому найпоширенішим видом роботи була робота з надання допомоги усім, хто її потребував. Основним принципом тут був віковий: діти допомагали дошкільникам, ровесникам і ветеранам, молодь – молодшим школярам, підліткам, інвалідам, людям, що опинились у складній життєвій ситуації; дорослі – сім’ям, які цього потребували, «важким» підліткам, хворим та інвалідам. Зазначена допомога мала як довготривалий, так і швидкоплинний або одноразовий характер. Уся добровільна робота проводилась у межах громадських організацій (профспілок, партійних органів, комсомольської й піонерської організацій, рад ветеранів війни і праці тощо), тобто функціонувала налагоджена система громадських організацій, що надають безплатну допомогу людям. Особливо варто відзначити, що принцип організації добровільної соціальної допомоги в колишньому СРСР цілком відповідав принципам соціальної роботи в країнах Заходу: волонтерство можливе лише в некомерційному секторі економіки, розраховувати на безгрошову форму добровільної роботи ентузіастів неможливо, коли за таку ж роботу інші працівники отримують заробітну плату.

Загальний висновок може полягати в тому, що волонтерство в нашій спільній колишній країні – не комуністична пропаганда, а колишня реальність, забезпечена гуманізмом і менталітетом нашого народу.

2. На зміну ідеології комунізму не прийшла ніяка інша. У результаті утворився відповідний вакуум, у тому числі й у галузі соціальної роботи. Сьогодні реальна соціальна робота в Україні в основному сконцентрована в системі центрів соціальних служб для молоді (ЦССМ), різноманітних громадських (дитячих, молодіжних, жіночих) і релігійних організаціях. Ними, звичайно, вакуум у галузі соціальної роботи заповнити неможливо, але саме вони сьогодні об’єктивно виступають її (соціальної роботи) реабілітаційними центрами.

Волонтерські служби при центрах ССМ

Вивчення складу волонтерських груп при ЦССМ ученими Українського інституту соціальних досліджень (1998 р.) дозволило класифікувати волонтерів за чотирма групами-основами (вікова категорія, основне місце навчання, робота, рівень освіти).

Перша група – підлітки та юнаки, учні старших класів шкіл і середніх спеціальних закладів, які складають актив різних груп ЦССМ (клуби молодих інвалідів, творчі об’єднання, школи лідерів, групи самодопомоги, молодіжні й дитячі організації та ін.).

Друга група – студенти вищих навчальних закладів (переважно з відділень педагогіки, психології, соціальної педагогіки й соціальної роботи), які звертаються до центрів ССМ з приводу практичної допомоги у навчанні за профілем діяльності центрів або проходять там виробничу практику.

Третя група – батьки проблемних дітей, які об’єднуються в групи самодопомоги.

Четверта група – волонтери-спеціалісти (професіонали), які забезпечують (надають) консультативну допомогу соціальним працівникам, іншим волонтерам або практично допомагають клієнтам соціальних служб [2].

Досвід організації волонтерської роботи в ЦССМ різних регіонів України показав таке.

По-перше, під волонтерством розуміють чотири різних види добровільної участі в соціальній і благодійній роботі:

• безкорисливу (безгрошову) допомогу конкретного волонтера конкретній людині, яка потребує реальної допомоги з боку інших людей;

• роботу спеціалістів у плані організації діяльності клубів за інтересами;

• залучення дітей і молоді до роботи в самокерованих групах;

• добропорядну діяльність.

Доцільність членування всієї волонтерської роботи на окремі складові має певне значення й смисл. Справа в тому, що надзвичайно важливою проблемою організації добровільної допомоги є проблема її управління. У різних видах роботи волонтерів принципи керівництва ними й участь соціальних працівників у їхній діяльності досить різноманітні. Для грамотного використання цих принципів необхідно точно знати, у якому саме аспекті волонтерства проводиться робота, які особливості й можливості того чи іншого аспекту. Зупинимося на цьому більш детально.