1.3. Період князівської й церковно-монастирської підтримки з х до хііі ст.

Система допомоги й підтримки, яка формується, у цей період зазнає впливу таких чинників, як прийняття християнства, зміна геополітичного простору слов’янських племен, руйнування родового суспільства, зміна стану в князівському праві, оформлення нової суспільної стратифікації, створення й зміцнення таких інститутів, як церква, монастир, прихід та ін.

Князівська опіка слабкозахищених верств населення – бідних, убогих, вдів, сиріт – явище складне й неоднозначне, обумовлене чинниками економічного, соціального, духовно-морального характеру. Князівська опіка розвивається разом з церковно-монастирською системою допомоги й підтримки в контексті існуючих сімейно-родових форм захисту.

У своєму становленні й розвитку князівська опіка проходить ніби два етапи. Перший пов’язаний з поширенням християнства в Київській Русі, і його можна умовно окреслити, починаючи з момента хрещення Володимира І до другої половини ХІІ ст. (створення питомих князівств і поширення християнства на окраїнах східнослов’янських земель). І межі другого етапу – друга половина ХІІ ст. до ХІІІ ст. (включно), коли благодійні функції князя поступово зливаються з монастирсько-церковними формами піклування.

Перший етап князівської соціальної допомоги найменш захищених верств населення несе в собі язичницькі та християнські тенденції. У цьому симбіозі формується князівське право стосовно захисту й „наряду” людей, не пов’язаних із сімейно-родовими стосунками: вдів, сиріт, прощеників та інших людей церкви.

Поступово стара система соціального захисту руйнується й „підвищується суспільно-організаційне значення князя й дружини”. Руська правда Ярослава Мудрого так відображає ці тенденції – під захист княжого суду беруться ізгої: „изгои будет, либо славенин, то 40 грн. положити за нъ”. Таким чином, виробляються патронно-клієнтські зв’язки в середньовічному суспільстві, тобто там, де раніше в основному панували сімейно-родові стосунки. Створена нова клієнтела отримує не тільки економічну підтримку, але й захист від сторонніх державних сил.

З другої половини й до кінця ХІІ ст. князівська допомога й захист тих, хто цього потребує, зазнає суттєвої зміни у функціях, способах і засобах їх здійснення. Це обумовлено тим, що, по-перше, намітились тенденції росту монастирського й церковного піклування, по-друге, князь ставав господарем-вотчинником свого уділу, по-третє, адміністративне правління князя ускладнюють монголо-татарські набіги й данництво. Удільне князювання виробляє свою корпоративну культуру допомоги й підтримки. Але все ж є і спільні тенденції, пов’язані з князівською допомогою й підтримкою, – це подальший процес проникнення християнства, будівництво міст, захист мігрантів, охорона земель від набігів сусідів.

Історичне значення князівської благодійності й любов до бідності полягає в тому, що централізована влада, яка формується, шукає шляхи допомоги суб’єктам, що не пов’язані спорідненими стосунками. Спочатку цей процес здійснювався в межах дружинних традицій, язичницьких братчин, але згодом відбувається відчуження реципрокних і редистрибутивних зв’язків між князем і тим, хто має потреби. Це виникло тоді, коли стала усвідомлюватись неможливість з боку князівської влади одноосібно здійснювати християнське соціальне реформування, тому що суспільство було неоднорідним і в ньому існувало дві віри.

Влада з різних причин – і політичних, і воєнних – відходить від самостійного проведення ідей соціального християнського реформування, підключаючи до цієї діяльності церкву. Вона не тільки наділяє її юридичними повноваженнями, що закріплюються з покоління до покоління, але й надає їй як інституту підтримки, що народжується, фінансової допомоги. Причому зв’язок тут базується на найдавніших принципах еквівалента „я – тобі, ти – мені”. Влада делегує й розширює повноваження церкви у стосунках із клієнтами, яких з часом стає все більше.

Отримавши підтримку з боку князівської влади, зміцнивши економічно, монастирі стають центрами добродійної, соціальної діяльності. Вони виконують чотири основні функції: лікування, забезпечення бідних (у вигляді надання одноразової допомоги натуральними продуктами – милостині), навчання, контроль. Відповідно до цих функцій при монастирях існують відповідні форми підтримки.

Проте поступово починає оформлюватися ктиторська монастирська система. Її особливість полягала в тому, що той, хто постригається в чернечий сан, зобов’язаний приносити дар монастирю, що дозволяло вести стабільне й „сите” життя в його стінах. Так створюється „пансіонна” система підтримки.

Таким чином, система допомоги через монастирі встановлює певні бар’єри, де ті, хто має потреби, – вдови, сироти, бездомні – повинні бути суб’єктами обов’язкового піклування, але підтримку в тій чи іншій літургічній формі отримують ті, хто має кошти.

Інша система підтримки спостерігається в прихідській системі допомоги й захисту, де в основному провідну роль відіграє церква як організуюче начало, а також прихід.

Розорення південних земель призводило до міграції населення на північ у глухі місця. Поселення мігрантів починали зводитись із храму, навколо якого будувались житла. Так створювався прихід. Крім адміністративних функцій, прихід, згідно з ученням церкви, виступає як общинний інститут з підтримки хворих, немічних, інвалідів, сиріт, бідних, які супроводжують переселенців і отримують там свій притулок. Згодом на основі цього „контингента” створюються монастирі.

Прихідська благодійність – перехідна ланка між монастирською і „громадянською” системами допомоги. На відміну від монастирів з їх закритою організаційною структурою приходи – відкрита система. Обрання священнослужителів прихідська община здійснювала самостійно (часто з числа своїх „прихідських общинників”).

Крім причта, в общині обирався староста, який виконував різні функції – від економічних до соціальних: отримання земель, будування богаделень, збір боргів і роздача грошей тим, хто цього потребував. Усі дії старости і причт контролювалися й санкціонувалися общиною. При цьому прихід виступав і адміністративною одиницею, і податною, і земською, і територіальною. У ньому поєднувалися всі місцеві справи, у ньому зосереджувалося все громадське й церковне життя. Тому природно, що давньоруські приходи стали також і органами давньої руської благодійності.

Таким чином, у Х – ХІІ ст. відбувається зміна парадигми допомоги й підтримки тих, хто цього потребує. Це пов’язано зі зміною соціально-економічної й соціокультурної ситуацій. До початку ІХ ст. у східних слов’ян завершилось розкладання первіснообщинного ладу, зруйнувалися родоплеменні зв’язки. На зміну родоплемінним відносинам прийшли територіальні, політичні й воєнні, виникли племенні союзи. Створюються умови для появи держави, яка об’єднувала всі племена й союзи племен. Як правляча соціальна група, „органи влади” на чолі союзів поставали князі й князівська дружина. Цей період характеризується підвищенням князівської влади, впливом його дружини на суспільне життя.

Розвиток феодальних відносин, інтереси єдності країни вимагали реформування язичницьких уявлень Давньої Русі, прийняття спільної релігії. У 988 р. християнство у православному варіанті визнається офіційною державною релігією. З прийняттям християнства з’явилась і особлива організація – церква.

Інститут церкви перетворюється в носія не тільки нової державної ідеології, але й нової філософії допомоги, заснованої на християнських канонах милосердя. Можна припустити, що в цей період з’являється перша офіційна інституалізована форма захисту у вигляді приходів і монастирів. Вони несуть у собі різні функції – від надання допомоги до лікування, від судового діловодства до соціального й сімейного виховання.

Саме з цього часу починає формуватися християнська концепція допомоги, в основі якої лежить філософія діяльної любові до ближнього. „Возлюби ближнього твого, як самого себе”. Ця формула стає моральним імперативом, який визначає сутність вчинка індивіда. З іншого боку, вона виражає сутність єднання суб’єктів, становлячись тим самим показником приналежності до певної спільноти.