4.3. Соціальна робота й суспільні рухи

У жодній з країн соціальна робота не увібрана цілком державними службами, але ніде вона й не діє цілком поза статутними межами. У силу своєї внутрішньої логіки й суперечливості будь-яка система соціального захисту потребує постійного припливу соціальних працівників. Такий приплив багато в чому забезпечується на основі й за рахунок різноманітних суспільних рухів.

Зародження соціальної роботи збігається за часом з утворенням сучасних західних національних держав і пов'язано з підтримкою внутрішньої стабільності, якої ці держави потребували. Але в той же час вона не створюється безпосередньо державою. Соціальна робота відноситься до сфери громадянського суспільства, до саморегулюючих структур сучасного суспільства, які виступають посередниками між індивідом і державою. Відносини між соціальною роботою й державою становлять собою складне сполучення автономії й залежності, неминучості й розрахунку, чергування періодів посилення й послаблення впливу держави. Картина зазначених вище відносин між соціальною роботою й державою достатньо добре зрозуміла на такому явищі, як “нові соціальні рухи”, які прагнуть знову затвердити автономію громадянського суспільства.

На соціальну роботу в Європі з 2-ої половини 20-го століття суттєво вплинув

Жіночий рух.

Фемінізм привернув суспільну увагу до прихованих форм гноблення жінок і виник у 60-х роках спонтанно у всіх промислово розвинутих країнах.

Для жіночих груп була характерна різноманітність поставлених проблем, що відображали багато різноманітних форм гноблення й дискримінації жінок. Подібні форми й засоби відрізнялися в різних країнах, але результати дискримінації і гноблення були практично ідентичні скрізь: підкреслювалася біологічна відмінність, яка виправдовувала економічне, соціальне й політичне підпорядкування. На основі цієї універсальної подібності були швидко встановлені міжнародні зв'язки. Загальним результатом жіночих кампаній було винесення на суспільне обговорення нових, особистісних і закритих до того часу питань і надання їм політичного звучання.

Наведемо декілька найбільш показових прикладів.

В Італії феміністський рух розвивався поза організаційними структурами й демонстрував недовіру до організованої влади. Ці нові форми політичної боротьби виявилися дуже ефективними для поліпшення соціальних служб у напрямку, заданому жінками. У 1970 році був прийнятий закон, що дозволяє розлучення, у 1971 році вийшли закони про дошкільні дитячі заклади, про захист прав працюючих матерів, а також скасування закону, що забороняє поширення інформації про контроль над народжуваністю. У 1978 році пішла легалізація абортів (і це в тій країні, де таким сильним був вплив католицької церкви!).

Найхарактернішою рисою жіночого руху в Ірландії стала активна участь городянок трудящого класу в боротьбі з бідністю, в організації освітніх і консультативних центрів, а також те, що вони стали головною рушійною силою в питаннях соціальних прав. Новий імпульс у цьому напрямку був викликаний обранням Мері Робінсон, провідного юриста в галузі громадянського права, на посаду президента країни.

Суспільні рухи також призвели до:

активізації діяльності добровольчих організацій.

Відбулося це тому, що суспільні рухи не тільки заповнюють прогалини в наданні послуг, але також створюють альтернативні моделі реалізації соціальної солідарності, оскільки ця роль більше не довіряється державі.

У 70-х роках бурхливе зростання добровольчих організацій відзначалося у всіх країнах Європи. У Великобританії за період з 1970 по 1986 рік число зареєстрованих благодійних організацій подвоїлося, досягнувши 158 тисяч. У Італії майже 60% асоціацій, що існували в 1989 році, були засновані після 1970 року. Поява більшості національних організацій самодопомоги в Голландії відноситься до середини 70-х років, коли вони стали активно діяти у всіх сферах соціального захисту. У Франції з 1981 року число нових асоціацій соціального й культурного профілю щорічно збільшувалося на 20 %. У середині 80-х років число груп самодопомоги в Німеччині досягло 40 тисяч, охопивши близько 600 тисяч чоловік.

Структурні й функціональні компоненти діяльності добровольчих організацій у всіх країнах у цей період достатньо однорідні. Більше всього було різного роду кооперативів з більш ніж 10 тис. проектів, за ними йдуть групи, що займаються проблемами фізичного і психічного здоров'я (велика частина з них – проблемами алкоголізму), допомогою країнам, що розвиваються, і роботою з молоддю й безробітними; організації прихильників миру; групи підтримки людям похилого віку й бездомним; групи самодопомоги.

Найбільш тісно соціальна робота зіткнулася з чинниками, що впливають на суспільні рухи, у сфері того, що називається

робота в співтоваристві.

Наведемо найбільш яскраві приклади.

У Нідерландах до початку 60-х років усі населені пункти з кількістю жителів понад 75 тисячі мали мікрорайонну форму роботи у співтоваристві, основною функцією якої було узгодження впливу різноманітних постійних груп інтересів (церкви, профспілок та інших організацій). З початку 70-х років робота в співтоваристві почала ширше залучати до роботи місцевих жителів і перетворилася в посередника між державою й населенням.

Більшість програм розвитку співтовариства (в основному фінансовані ЄС) зосереджувались на конкретних послугах і на питаннях соціальних прав і представництва, оскільки для працівників у співтоваристві не існує встановлених меж такої діяльності. Так, третя програма ЄС щодо боротьби з бідністю, розпочата в 1989 році, робить упор на інтеграцію економічно й соціально менше благополучних груп суспільства шляхом спільних зусиль громадських організацій, добровольчих об'єднань роботодавців і профспілок.

Подібні програми пов'язані з такою проблемою розвитку соціальних служб, як

догляд у співтоваристві.

Розвиток соціальних служб у колишніх комуністичних країнах мав пряме відношення до реструктуризації соціальних служб у країнах Західної Європи, таких як Великобританія, де на початку 90-х років були розпочаті глибокі перетворення.

Центральним в англійських дебатах стало поняття “догляд у співтоваристві”. У ньому знайшли своє вираження і професійна критика надмірного захоплення влаштуванням у стаціонар і інтернати, і ідеї руху самодопомоги. Так, наприклад, програма перебудови охорони здоров’я й соціальних служб у Великобританії передбачала, що групи з найближчого оточення (сім'я, друзі, сусіди й інші групи) здійснюють велику частину догляду, виходячи з потреб, які вони, як ніхто інший, можуть розпізнати й задовольнити.

Наріжним каменем Шведської моделі догляду в співтоваристві є право всіх громадян на “прийнятний рівень життя”, записане в Законі про соціальні служби (1981 р.): соціальні служби покликані сприяти розкриттю й розвитку внутрішнього потенціалу індивідів і груп з урахуванням відповідальності самих індивідів за соціальний стан інших людей і свій власний.

На думку Норвегії, інституціоналізований антагонізм між працівниками і клієнтами повинен бути рішуче знищений, і прикладом тут можуть бути “альтернативні” агентства соціальної роботи типу притулків для жінок, що зазнавали грубого поводження, і різноманітні, спільно керовані консультаційні центри.

Трансформація соціальної роботи, що відбувається, на принципі догляду в співтоваристві показує, що вона є частиною загальних змін у відносинах між державою із системою соціального захисту і громадянами. Зазначені зміни призводять

до відродження громадянського суспільства.

Тут основна проблема полягає не стільки в рівні соціальних служб або в тому, краще чи гірше державні служби, ніж приватні, скільки в тому, як зробити реальними “соціальне” (солідарність) у суспільстві.

Процеси послаблення державного втручання й посилення соціальної згуртованості йдуть поруч. Альтернатива державі з системою соціального захисту полягає, головним чином, не в інституціональній сфері, але в соцієтальній. Завдання полягає у створенні більш тісного громадянського суспільства й розвитку в ньому можливостей для взаємообміну і взаємодопомоги, замість віднесення їх до сфери дії дихотомії – держава або ринок.

Таким чином, розглядаючи соціальну роботу в її зв'язку із суспільними рухами, можна зробити такі основні висновки.

1. Зв'язок соціальної роботи як цілеспрямована діяльність у суспільстві виявляється в її взаємодії з різними пануючими ідеологіями й політичними програмами через різноманітні організації й рухи громадянського суспільства. Існує також потенційний зв'язок соціальної роботи зі споживачами послуг і суспільними рухами.

2. У другій половині ХХ століття в Європі історично в черговий раз з'являється непевність у розумінні природи й завдань соціальної роботи. Зазначене нерозуміння знайшло своє відображення в різноманітних суспільних соціальних рухах.

3. Виникнення нових соціальних рухів є особливо суттєвим чинником для політичного життя в цілому, а також для майбутнього розвитку всієї системи соціального захисту й персональних соціальних служб.

4. З усіх нових соціальних рухів фемінізм (жіночий рух) найбільше вплинув на соціальну роботу. Приклад жіночих рухів ілюструє загальні риси нових соціальних рухів і їх загального зв'язку із соціальною роботою:

• вони не вписуються у звичні категорії і структури політичних організацій, класових інтересів і суспільної діяльності;

• вони визнають і цінують самоактуалізацію, діяльнісні і групові відносини, вважаючи їх важливими аспектами дії й соціальних змін, що ведуть до автономії й самовизначення;

• якщо колишні суспільні рухи боролися за визнання їх політичних і економічних прав з боку держави й інших формальних структур, то нові суспільні рухи спрямовують свою діяльність за межі держави.

5. Суспільні рухи не тільки заповнюють прогалини в наданні послуг, але також створюють альтернативні моделі реалізації соціальної солідарності. Поява нових суспільних рухів, особливо груп самодопомоги, відкриває додаткові можливості для соціальної роботи, але одночасно створюють і деяку небезпеку. Вона полягає в можливості політично експлуатувати готовність людей “закривати пролом” неадекватної роботи державного сектора добровільними зусиллями.

6. Найбільш тісно соціальна робота зіткнулася з чинниками, що впливають на суспільні рухи, у сфері роботи у співтоваристві. Робота у співтоваристві стала відповіддю на соціальну кризу, викликану суспільними подіями 60-х років. Вона створила ілюзію участі, тоді як насправді до роботи залучалися лише “активісти співтовариства”, районні “лідери”. Їхнє бачення співтовариства як житлового мікрорайону сприяло поліпшенню обслуговування й наповненню дозвілля, але випустило з уваги політично гострі проблеми працевлаштування й бідності.

7. Центральним питанням роботи в суспільстві стала проблема й поняття “догляд у співтоваристві”. Наріжним каменем моделі догляду в співтоваристві є право всіх громадян на “прийнятний рівень життя”. Проблема догляду в співтоваристві є частиною загальних змін у відносинах між державою із системою соціального захисту й громадянами. Тут основне питання полягає не стільки в рівні соціальних служб або в тому, краще чи гірше державні служби, ніж приватні, скільки в тому, як зробити реальними солідарність і “соціальне” у суспільстві.

4.4. Соціальна робота в полікультурному суспільстві

Сучасні реалії такі, що Світ, в основному Європа, опинився на ідеологічному розпутті між устремліннями до ефективності, максималізації прибутку й захисту власних інтересів, народженими принципами ринкової економіки й устремліннями до ліберальної демократії, принципами гуманізму й солідарності в традиціях європейського Просвітництва.

З іншого боку, Європа прагне до інтеграції. Зазначений процес детермінований бажанням одержати доступ до багатства й розмаїтості культурних традицій у різних частинах Європи. Водночас економічні й політичні інтереси окремих країн погрожують підпорядкувати собі це різноманіття й розмаїтість, обмеживши його вияв чітко контрольованими межами: “мій будинок – моя фортеця” (“європейська міцність”).

Вищепозначені процеси прямо торкаються соціальної роботи й визначають відповідну її багатокультурну проблематику.

Стисло охарактеризуємо деякі основні аспекти цієї проблематики.

Проблеми соціальної роботи й міграційні процеси.

На початку 90-х років Європа опинилася на перехресті двох наростаючих потоків міграції. Один потік, що рухається з півдня на північ, викликаний зубожінням „країн третього світу”, який посилюється, і потребою європейської промисловості в новій робочій силі. Інший, що спрямований зі сходу на захід, пов'язаний з усуненням у Східній Європі фізичних і політичних бар'єрів при серйозній економічній нестабільності, що породило схожі міграційні тенденції.

У зв'язку з тим, що поставали економічні питання, розпочатий рух “народів” був викорінений у межах ЄС процесом європейської економічної й політичної інтеграції. Цей процес своїми основними завданнями ставив вільне пересування робочої сили між країнами ЄС (а з 1992 року і між країнами Європейської асоціації вільної торгівлі, ЄФТА) і безперешкодне функціонування ринкових механізмів з метою формування процвітаючого й економічно привабливого ядра в центрі Європи.

Економічна концентрація породила гострий брак робочої сили й потребує кваліфікованих, добре навчених кадрів. У результаті розпочався процес поляризації статусів кваліфікованих і некваліфікованих робочих. Некваліфікована робота позначає непривабливі умови праці, і для її виконання промисловості було потрібне джерело дешевої, доступної робочої сили, яку можна було знайти тільки на “периферії”.

Дані економічні тенденції посилюються демографічним чинником, який характеризується в більшості промислово розвинутих країн Європи старінням населення, де пенсійні виплати й витрати на охорону здоров'я здійснюють і будуть здійснювати всезростаюче навантаження на працездатне населення, що скорочується. Так, наприклад, за даними газети “Гардіан” (4 лютого 1992:6), Німеччині буде потрібно щонайменше 300 тисяч емігрантів щорічно для того, щоб заповнити прогалину на її ринку праці. Це є результатом того, що до 2030 року населення Німеччини скоротиться на 20 мільйонів.

Після розпаду світової системи соціалізму, розпаду СРСР міграційні процеси посилювалися й позначилися як

проблема біженців і емігрантів.

Якщо раніше в європейців поняття “біженці” асоціювалося з якимись далекими країнами, то в наш час уперше з часів другої світової війни вони зіткнулися з напливом біженців до них із сусідніх держав.

Усі ці зміни не могли не позначитися на ставленні до проблеми біженців у Європі. Женевська конвенція про біженців 1951 року визначає біженців як людей, які не можуть повернутися на батьківщину, побоюючись різноманітних переслідувань (расових, національних, релігійних, політичних та інших). Європейська конвенція з прав людини 1950 року й Міжнародна конвенція ООН з громадянських і політичних прав 1966 року спеціально не проголошують права на притулок, але встановлюють рівень захисту громадянських прав, який обов'язково включає право на притулок як невід'ємне право індивіда. Це перетворює захист і надання притулку в щось незалежне від економічного стану того, хто звертається. Але на практиці багато країн Європи до початку 90-х років стали відзначати відмінності між “економічними” біженцями, які “просто прагнуть кращого життя”, і “справді політичними біженцями”.

Подібна ситуація породила й відповідну політику Європи в галузі соціальної роботи.

Так, наприклад, Європейська гуманітарна спрямованість, закріплена в Європейській конвенції про права людини (1954 р.), відображала досвід зіткнення з проблемами біженців під час другої світової війни. Такі країни, як Австрія, Німеччина, Нідерланди, Швейцарія й частково деякі інші сформулювали ліберальну політику стосовно біженців, перейняту розумінням страждань жертв політичних репресій. Інші країни відгукувалися на конкретні ситуації. Так, Великобританія прийняла в 70-х роках велику групу осіб азіатського походження, вигнаних з Уганди. Така високоморальна позиція допомогла завершити Конференцію з безпеки й співробітництва в Європі в 1975 році підписанням Гельсінкських угод. Спочатку вони задумувалися як механізм тиску на комуністичні країни, у яких не дотримувалися права національних меншин, але після закінчення “холодної війни” вони поставили Західну Європу у своєрідне положення стосовно мігрантів зі Сходу. Так, наприклад, у місті Граці на південному сході Австрії місцева адміністрація зайняла добровільно ліберальну й конструктивну позицію стосовно іноземців-мігрантів і біженців, що прибувають в усе більшій кількості. У 1990 році вона разом з церковними й приватними організаціями відкрила консультативний центр для біженців, у якому працюють професіонали, добровольці і студенти соціальної роботи. Усі здійснювані проекти спрямовані в першу чергу на подолання ізоляції цієї групи людей. Їх знайомлять з країною, навчають мови, соціальних і професійних навичок. Крім того, проводяться консультації й даються індивідуальні поради, що допомагають у пошуку роботи й житла. Щоб не перетворювати інтеграцію в односторонню активність, разом із місцевим населенням організуються свята й зустрічі, у ході яких створюються точки зіткнення, що зменшують забобони й ворожість.

Проблема біженців і емігрантів, що існувала достатньо довго, отримала відповідну видозміну в соціально-політичному плані й у плані соціальної роботи кінця ХХ століття.

Мігранти, бродяги та злидарі завжди були викликом суспільству, оскільки вони не вписуються в принципи солідарності, на яких засноване суспільство. Достатньо згадати, що вже в епоху Єлизавети в Англії був прийнятий закон про бродяжництво, що був однією з перших спроб регулювати ставлення до осіб без визначеного місця проживання в інтересах осілого населення (і з його економічною організацією, що народжується). Цей закон характерний для підходу до вирішення питання бродяг у Європі в цілому. Бідняк у католицькій і протестантській Європі, принаймні, виглядав як жахливий і огидний бродяга. Більш того, бродяга став (в Італії в часи Боромео і Сікста V, у Франції на сторіччя пізніше) синонімом богохульника, єретика, безбожника, що нехтує святі обряди шлюбу й хрещення, одним словом – людину, що повстала проти Бога, порушила заповідь “У поті чола свого будеш вкушати хліб свій”, ухилялася від своєї частини розплати за “первородний гріх”.

Ці закони заклали основи для своєрідного поділу праці соціальної роботи: з одного боку, у компетенцію державних агентів входило визначення того, хто має право претендувати на допомогу общини (приходу) і на яких умовах, а приватна благодійність, з іншого боку, брала на себе приграничні випадки й пом'якшення наслідків жорсткого застосування офіційних директив.

До настання сучасної епохи основний осередок солідарності складала община, що визначалася не обов'язково як територіальна одиниця типу міста або села, але так само, як членство в релігійному ордені, спільний ремісничий цех або спільна мова, розмита географічно. Тільки з появою в Європі національних держав виникнула потреба втілити солідарність у такі абстрактні сутності, як держава, поставити її залежність від “громадянства” як визначеного привілею. І чужоземець або бездомний завжди служили покажчиком меж солідарності.

Паралельно з утворенням національних держав відбувалося посилення внутрішньої міграції й еміграції у зв'язку з прискоренням індустріалізації, і це ставило під загрозу національну ідентичність, що формується, а також особисту самоідентифікацію людей, що відчувають вплив цих змін. Закон про бідність у його традиційній формі був не в силах справитися з новим джерелом нестабільності, і це завдання випала на долю філантропічних і благодійних організацій, що прагнули більш гнучко визначати межі солідарності й тим самим зміцнювати співтовариство.

У цьому зв'язку система соціального захисту, у широкому розумінні цього поняття, може розглядатися як найбільш відчутний прояв солідарності в мирний час і меж такої солідарності.

Іншим механізмом підтримки солідарності є

виключення як інструмент національної солідарності.

У Європі побудова національної ідентичності багато в чому виходила з визначення ворога, із воєнних дій по забезпеченню меж, із дискримінації і придушення тих, хто в цих межах розглядався як чужак. Процес включення, усунення і знищення того, що сприймається як далеке і загрозливе, досяг свого апогею в гонінні на євреїв, що як група нібито не належать до жодної з європейських держав. Те ж саме дотепер відбувається і знаходить своє вираження у ворожості до груп, чий бродячий спосіб життя сприймається як щось дивне і протизаконне, робить їх ізгоями. Такі групи, як цигани і синті по всій Європі, мандрівники в Ірландії і до деякої міри народ саамі у скандинавских країнах піддаються дискримінації і виключаються зі сфери рівних прав, соціальної солідарності й соціального захисту. Це може поширюватися й на інші групи: біженців працівників-мігрантів або просто на групи меншин.

У силу своєї грубо ідеологічної расистської природи цей другий механізм часто звертається по допомогу до системи соціального забезпечення за підтримкою й легітимацією. Знехтування подається як турбота. Відмінності, обумовлені культурними традиціями і структурними перекосами, або риси, що є стереотипними упередженнями стосовно якоїсь групи (лінь, пияцтво тощо) інтепретуються як індивідуальні недоліки, що потребують корекції. Система соціального захисту й через неї соціальна робота постійно втягується в цю політичну гру.

Робота з біженцями й нелегальними емігрантами має ту ж природу, породжує схожі проблеми для соціальної роботи, оскільки національні межі й межі солідарності, які вони символізують, є ідеологічними конструктами тієї ж природи і служать тим же цілям, що й дискримінаційні ідеології всередині країн.

Таким механізмом соціальної роботи є інтеграція. Соціальна робота в межах інтеграції сучасної Європи стосовно емігрантів, біженців і національних меншин може бути розділена на декілька взаємопов’язаних у кінцевому рахунку рівнів.

На найнижчому рівні (для людей, що знову прибули в країну) найбільш доречним є забезпечення їх базових (вітальних) потреб: дах над головою, харчування й мінімальний прибуток.

Наприклад, в Італії робота з біженцями й нелегальними емігрантами ведеться переважно добровільними організаціями, головним чином “Карітас” – католицькою організацією соціального захисту. Вона забезпечує функціонування мережі первинних консультаційних служб, що координують інші добровільні й навіть державні форми допомоги. Діяльність цього центру підтримується урядовими фондами, добре налагоджено співробітництво з державними соціальними службами. Проте цей центр дійсно автономний і направляє більшість прохачів до місцевих приходів, де добровольці організовують прийом, тимчасове розміщення й подальшу допомогу.

Подібні центри існують і в інших країнах. Основною метою їхньої діяльності є “інтеграція”, асиміляція в місцеві общини, що базується на усвідомленні емігрантами свого національного походження, хоча культурні відмінності й істотні. Тут у роботі з біженцями й мігрантами межа між “стихійною допомогою” й регулярною підтримкою досить невизначена, особливо це стосується житла, недостача якого існує повсюдно в тих районах, куди найбільше прагнуть емігранти, і добровільні служби швидко підходять до меж своїх можливостей. А з іншого боку, одержання пристойного житла для влади є вирішальним чинником при розгляді питання про дозвіл членам сім'ї емігрувати і приєднуватися до працівника-мігранта (Німеччина, Франція й інші країни).

На другому рівні виникає питання інформування про права людини і юридичні права, оскільки вони часто визначають обсяг і тривалість матеріальної допомоги, на яку можуть претендувати громадяни іноземних держав. Тут потрібен більш безпосередній контакт із державними закладами або з їхньої ініціативи, або шляхом представництва і лобірування. На цьому рівні інтеграція побудована як освітній процес, що включається в процес “акліматизації”, яку проходять мігранти. Метою цього процесу є також поширення, особливо серед молодих людей, розуміння “влади” й демократичних процесів, з якими ці люди могли й не зіткнутися в себе на батьківщині.

У Німеччині й інших країнах Центральної Європи з «устояним» населенням мігрантів цей підхід розвився в “педагогічні методи”. Ці методи передбачають, що “інтеграція” є безумовною метою, що саме чужоземець повинен докладати зусиль, щоб пристосуватися, і що допомога повинна бути спрямована на ті труднощі, які виникають у даної етнічної групи стосовно корінного населення.

Таким чином, програма інтеграції незмінно залишається зафіксованою на зазначених вище труднощах і тому відтворює існуючу владну структуру й культурну гегемонію.

Програма міжкультурного виховання в соціальній роботі

У методологічних і практичних джерел реалізації даної програми лежить одне корінне питання: чи можливо прагнути не до “інтеграції”, а до культурної розмаїтості і співіснування?

Як приклад успішної багатокультурності звичайно наводять Швейцарію. Чому в багатокультурній швейцарській державі етнічна інтеграція працює, принаймні, у тому, що стосується інтеграції трьох “рідних” домінуючих культур, пов'язаних з німецькою, французькою і італійською мовами?

Як один із чинників указують на суворо територіальний принцип організації держави. Громадяни належать державі не в силу приналежності до визначеної етнічної групи, а будучи членами місцевих общин і кантонів, які політично утворюють Швейцарську конфедерацію і мають значну політичну автономію. Така модель (на відміну від бельгійської, німецької й ряду інших) зменшує політичну значимість етнічності й замість цього підкреслює рівність індивідів перед законом. Крім того, порівняно рівномірний розподіл економічних можливостей серед трьох мов общин, пропорційна система виборів і призначення на державні посади, а також політична культура, яка схвалює компроміси, закріплюють політичний та освітній успіх швейцарської багатокультурності й забезпечують політичну життєвість концепції плюралізму. Таким чином, незважаючи на свою неоднорідність, Швейцарії вдалося створити загальну “громадянську культуру”, що виходить за культурні й етнічні межі.

Досвід Швейцарії та інших багатомовних суспільств послужив основою для створення у 80-х роках концепції “міжкультурної педагогіки”. Вона пропонує програму, що включає три фази. Вихідний пункт полягає в прищеплюванні толератності до всього, що уявляється незвичним, у сполученні з критичним ставленням до власних поглядів. Далі через різноманітні спільні заходи створюються умови для вияву солідарності. Нарешті, третя фаза, що базується на результатах перших двох, полягає у виділенні й визнанні цінностей, які були б спільними для різних культур.

Такий підхід, імовірно, йде значно далі “інтеграції” у прийнятті виправданості різних ціннісних позицій і, отже, постійної розмаїтості кожної общини.

З погляду соціальної роботи й її основних завдань тут украй важливим залишається питання, відповідь на яке повинен дати багатокультурний підхід. Суть його може бути такою: “Чи не є прийняття, що демонструється стосовно певних груп і певних “відмінностей”, по суті, виключенням інших?” Слідством цього питання є й інше: “ Чи підкріплюється прийняття культурної розмаїтості однаковим доступом до матеріальних ресурсів і однаковими юридичними правами?” У цілому відповіді на ці питання можуть бути такого характеру.

Для того, щоб додати міжкультурному підходу остаточної значимості й легітимності, щоб відокремити його від зловживань національною культурою й етнічністю і, нарешті, щоб зробити його практичним і ефективним, цей підхід повинен бути поставлений у контекст критики дискримінації й расизму, як риси всіх європейських суспільств.

У зв'язку з вищезазначеним, перспективи соціальної роботи сьогодні вбачаються в переході від концепції багатокультурності до антирасизму.

Різноманітний історичний досвід, накопичений у різних частинах сучасної Європи, змушує відокремити проблему расизму від традиційних забобонів, пов'язаних із кольором шкіри й іншими фізичними (біологічними) характеристиками, і звернутися до аналізу всієї системи в соціальних відносинах.

Наочним прикладом цьому можуть служити подібні пояснення зростання націоналістичних настроїв у колишніх комуністичних країнах. На думку багатьох політиків, при старому режимі люди могли вижити тільки ціною порушення офіційних прав, а влади в цілому закривали очі на це в обмін на послуги з боку тих, “хто завинив”, у вигляді інформації, підтримки, згоди. Позбавившись підтримки від системи, люди починають шукати таку ідеологію, яка не загрожувала б їм: вони знайшли таку в націоналізмі як одну з камуфльованих форм расизму. Вірогідно, єдине, у чому вони можуть зізнатися, не відчуваючи сорому, це їх базовий, успадкований соціальний статус, тобто покоління, їхня стать, їхня раса і їхня національність. Таким чином, націоналізм переважає серед груп людей, що відчувають свою провину в тому, що дали себе поневолити.

Є одна класична теорія, що пояснює зв'язок між націоналізмом і насильством. Ця теорія народилася із застосування понять психоаналізу до пояснення авторитаризму й фашизму як соціального феномена (Адоріо, Харкхаймер, Маркузе, Ерік Еріксон, Ерік Фром, Бруно Бетельхейм). Суть цієї теорії зводиться до такого. Подібно до того, як індивідуальна самосвідомість формується через успішне переборення життєвих криз, суспільство повинно мати можливість сполучати різноманітні культурні й політичні інтереси і знаходити шляхи й засоби конструктивного вирішення конфліктів, що звідси випливають. Коли процес виходить з-під контролю, це породжує страх і тривогу, і ця тривога може проектуватися на зовнішні об'єкти – на чужоземців, які перетворюються в “козлів відпущення” і стають втіленням чийогось страху й агресії. Зображуючи етичну меншість або групу іноземців як загрозу національній єдності і єдності і стабільності, приписуючи їм акти насильства, відривають увагу від своєї власної внутрішньої розгубленості і власної агресивності.

Для того, щоб створити інтегровану й інтегруючу самосвідомість, людина повинна навчитися володіти владними питаннями й ресурсами й мати ідеї, що допомагали б переборювати власне безсилля.

Таким чином, етніцизм, що складає невід'ємну частину процесів культурної й етнічної диференціації всередині плюралістичної моделі, переносить центр ваги з “відкрито-расових” на етнічні ієрархії, із расової і класової експлуатації на етнічну маргіналізацію через обмеження соціальних, економічних і політичних прав.

У цих умовах багатокультурність і плюралістична толератність не створюють фону і стимулу для розуміння світу з погляду іншої людини, якщо вони не беруть під сумнів і не переглядають нерівність владної структури, у якій відбувається ця взаємодія. У цьому відношенні соціальна робота опиняється в складній ситуації. Вона намагається, принаймні, дотримуватися ліберальних ідей плюралізму й толератності, у той час як офіційна політика як відповідь на расизм і ксенофобію застосовує ще більш жорсткі заходи проти іноземців. У результаті, як показує досвід багатокультурних проектів у всіх європейських країнах, ця позиція соціальної роботи, обґрунтована й цінна сама по собі, часом стає бар'єром, що перешкоджає етнічним меншинам адекватно сформулювати свої вимоги.

Працювати в умовах расизму й робити виклик йому – це значить спробувати змінити всю систему соціальних відносин.

Це пов’язано з ризиком, що зміни можуть піти не зовсім у тому напрямку, як це диктується версією й вимогами багатокультурності. Досвід такої готовності до ризику в межах прийнятної практики соціокультурної й полікультурної соціальної роботи починає тепер накопичуватися в іншому напрямку, якого дотепер соціальна робота старанно уникала.

Робота з винними в расовому насильстві

Винуватцями усвідомленого або неусвідомленого расового насильства можуть бути різноманітні соціальні групи й суспільства. Класичним прикладом тому служить Ірландія.

Ірландці у Великобританії завжди традиційно були й залишаються об'єктом дискримінації і є жертвами расистських стереотипів, що приписують їм лінь, утому і схильність до алкоголізму. Незважаючи на це, у самій Ірландії на найчисленнішу меншість, яку називають “мандрівники”, ірландцями навішуються ті ж ярлики, і вона дискримінована в соціальному житті й у деяких офіційних нормах. Наприклад, вони расово сегрегуються, коли подають заяви на отримання різноманітних допомог, які виплачуються по всій країні в точно визначений час, окремо від допомог іншому населенню, навіть якщо заявники вже давно “осіли”. Фактично Ірландія є прикладом того, як проголошуване ідеологічне положення про “гомогенне суспільство” породжує свою власну расистську практику. Аутсайдери, що піддаються расовій дискримінації, становлять собою ніби хаос, що лежить поза сферою захисту співтовариства. У цьому значенні самий термін “співтовариство” перетворюється із синоніма єдності в центральний елемент суспільного придушення.

Показовим є й приклад расового насильства в Німеччині, пов'язаний з правовим екстремізмом, що росте й виявляється в організованих нападах на гуртожитки біженців, у спортивному (насамперед футбольному) фанатизмі й багато в чому іншому. За даними соціологічних досліджень, значна частина молоді Німеччини (до однієї третини школярів у віці 16 – 17 років) дотримується ідеології нерівності й близько 15 % припускають можливість актів расового насильства.

Неусвідомленими винуватцями расового насильства, приміром, часто виступають пенсіонери, які обурені тим, що іноземці отримують допомогу, “не заробляючи її”, люди, доведені до розпачу відсутністю житла, які обвинувачують у цьому іноземців-емігрантів; батьки, що приписують погану репутацію школи великій кількості дітей, для яких корінна мова є другою, тощо.

В усіх цих випадках виявляється невпевненість людей у характеристиках національної самосвідомості, яка випливає з невирішених історичних проблем і невиконаних людських бажань. Шляхи вираження цього обурення й невпевненості не другорядні, а є головними для взаємодії із соціальною роботою. У цих проблемах питання особистої й національної самосвідомості тісно переплетені й тому потребують від соціальної роботи досконального проникнення в політичний і історичний контекст, у якому вони виявляються.

Зазначений контекст з усіма його проблемами відображається в пошуку напрямків соціальної діяльності, соціальної роботи, спрямованої на “винуватців расового насильства”.

Резюмуємо сказане:

1. Сучасне культурне, цивілізоване європейське суспільство, до якого повинна й буде віднесена Україна, полікультурне. Ефективна соціальна робота в подібному суспільстві немислима без урахування цього факту. Факт полікультурності європейського співтовариства визначає й основне протиріччя його розвитку: інтеграція й дезінтеграція; інтернаціоналізм і націоналізм; багатство, добробут і злидні тощо. Соціальна робота не тільки детермінована фактами даних протиріч, але й покликана їх нівелювати власними специфічними засобами. У цьому значенні соціальна робота й визначається багатокультурністю своєї проблематики.

2. Основними механізмами, за допомогою яких соціальна робота і її суб'єкти намагаються вирішити позначені проблеми в багатокультурному суспільстві, є:

• національна солідарність у межах соціального захисту;

• виняток як інструмент національної солідарності;

• інтеграція соціальної роботи;

• міжкультурне виховання в соціальній роботі;

• антирасистська практика.