3.6. Методологія й методи соціальної роботи

Зарубіжні уявлення про методологію й методи соціальної роботи

Стосовно до соціальної роботи методологія – це “система принципів і засобів організації соціальної роботи на індивідуально-особистісному, груповому й общинному рівнях, основи наукової побудови практики соціальної допомоги тим, хто її потребує” [41, 206].

Оскільки становлення соціальної роботи як науки ще знаходиться в процесі еволюційного формування, а практичні питання, розв’язанням яких займаються соціальні працівники, надзвичайно складні й різноманітні, то становлення методологічних засад теорії соціальної роботи в усьому світі йде в умовах постійних дискусій. Не розкриваючи причино-наслідкові зв'язки цих дискусій і не вказуючи на їх специфічні особливості, зупинимося на ряді головних методологічних і методичних засад їх теорії і практики соціальної роботи в нас у країні й за кордоном.

1. Методологія соціальної роботи в аспектах феноменологічної парадигми наукового знання [49, 131 – 175].

У цій теорії існують дві парадигми наукового знання: ньютоно-картезіанська й нова.

Ньютоно-картезіанська (об'єктивність існування матерії; тримірність простору; спрямованість часу в одному напрямку – від минулого в майбутнє; наявність лінійної залежності між об'єктами і процесами, які мають причино-наслідкові зв'язки й взаємини; детермінованість пояснення, наявність фундаментальних закономірностей).

Ньютоно-картезіанська теорія породила таку парадигму розвитку теорії і практики соціальної роботи (див. таблицю “Ньютоно-картезіанська методологія і методи соціальної роботи”).

Таблиця: Ньютоно-картезіанська методологія і методи соціальної роботи

Дата	Метод	Теорія	Сутність методу	Засновник
1920	Індивідуальної роботи	З.Фрейд	Аналіз дитячих переживань, діагностика випадку	М.Річмонд
1930	Функціональ-ний метод	О.Ранк	Воля, здатність до змін, процес допомоги	Дж.Таффт
1950	Комюніке-метод	Парсонс-Мертон	Функція (дисфункція): ідеологія соціального консенсусу, інтеграція груп	М.Росс
1959	Метод вирішення проблем	В.Жеймс, М.Фоллет	Прагматизм, осмислена дія, моти-вація, спроможність, ресурси	Х.Перлман
1960	Посередництво	Д.Мід	Соціальний інтераціонізм	В.Шульман
1965	Соціальне лікування	Х.Сельє, Х.Парад	Реконструювання-Я	П.Каплан
1970	Метод, центро-ваний на задачі		Короткочасний вплив, об'єктивний контракт	Л.Епштейн
1975	Сімейна терапія	П.Алто	Комунікація і вплив	П.Ватц

Нова реальність (квантова теорія Планка, теорія відносності Ейнштейна, принцип додатковості Бора, принцип невизначеності Гайзенберга, хвильова механіка Шредингера).

В аспектах соціальної роботи тут постає інша її картина, яка може на сьогоднішній день тільки поставити питання, але відповідь на ці питання відноситься до майбутнього розвитку методологічних засад соціальної допомоги.

2. Системний підхід як методологія і метод соціальної роботи

Сутність і значення методології системного підходу в межах теорії й практики соціальної роботи докладно представлений у роботах зарубіжних учених [32, 20 – 36].

Стисла їх суть полягає ось у чому.

Системний підхід не дає відповідей на всі питання, які виникають у практиці соціальної роботи, але його перевага полягає в тому, що він пропонує спосіб, як аналізувати й обмірковувати ці питання, а потім визначати належну стратегію дії. Він також “працює” як концептуальна система, що протистоїть теоретичному роз'єднанню в парадигмах соціальної роботи.

Основа системного підходу і його розуміння в галузі соціальної роботи закладена в соціальній теорії систем.

Посилкою для опису соціальної організації як “системи” є те, що соціальні явища можуть бути цілком зрозумілі тільки у стосунках один з одним, але не в ізоляції. Так, наприклад, уже прості соціальні взаємини, що існують у рамках сімейних пар (“симбіозні стосунки”), є одними з тих, що можуть бути пояснені тільки системно: поведінка члена пари А стосовно іншого члена пари Б визначається поведінкою Б стосовно А, через їх постійну взаємодію. Поведінку одного не можна пояснити без посилання на іншого – не як окремих індивідів, а як узятих разом як єдину сутність.

Багато чинників впливають на життя людей, такі, як економічні й політичні, сховані або опосередковані, але коли вони аналізуються в системі, то можуть бути правильно визначені й зважені.

Таким чином, методологія системного підходу – акцент у системній теорії соціальної роботи на інтерактивності, взаємодії, контексті, взаємопов’язаності, а також на ідеї, що сума є щось більше, ніж окремі частини.

Сама теорія соціальних систем випливає із загальної теорії систем, яка підтверджує, що всі явища або події – фізичні, хімічні, біологічні або соціальні – варто категоризувати як організовані сутності, де компоненти функціонально взаємопов’язані як підсистеми.

Кожна система, таким чином, взаємопов’язана з іншими, що знаходяться в усьому її середовищі.

Основним методом (засобом) системного підходу є метод системного мислення. Мислити системно позначає мислити творчо, широко, комплексно й шукати альтернативні засоби досягнення загальних цілей.

Системний підхід у соціальній роботі і його основоположний метод-засіб відбиваються у відповідних ключових поняттях.

Існує певна кількість ключових понять, не засвоївши які, неможливо застосувати практичні моделі, засновані на теорії систем.

Вхідні дані – це те, що необхідно ввести в систему, щоб вона діяла. Наприклад, для досягнення необхідних результатів у соціальній роботі необхідно використовувати правильно, і в потрібній кількості, і за призначенням людські, фізичні, матеріальні, фінансові ресурси.

Пропускна спроможність (коефіцієнт використання) – показник того, як усі ресурси використовуються для досягнення необхідних результатів. Проблема із соціальними системами полягає в тому, що ми реально достатньо добре не знаємо, як і чому все відбувається саме так, як відбувається. Тільки за допомогою оцінки інформації і співвіднесення її з великою кількістю можливих взаємопов’язаних причин можливо отримати більш або менш задовільне пояснення.

Вхідні дані (продукт) – досягнуті результати, успішність яких може бути співвіднесена з вихідними завданнями (соціально-педагогічна діагностика). Оцінка в системних термінах позначає визначення головних внесків, необхідних для досягнення встановлених цілей, оцінки того, як вони перетворилися в практичні дії-процеси, й аналогічної оцінки досягнутих результатів, з урахуванням усіх чинників як взаємозалежних змінних.

Зворотний зв'язок – інформація й повідомлення, отримані зворотно на різних стадіях процесу функціонування системи.

Вищезазначені поняття стосуються операціональної бази понять теорії систем. Нижчезазначені – її процесуальної бази.

Стабільний стан – тенденція систем підтримувати рівновагу, рухаючись одночасно в напрямку до своїх цілей.

Реверберація – позначає ефект “доміно” (наприклад, утрата роботи – падіння моралі – депресія).

Еквіфінальність. Ті самі результати можуть бути досягнуті різними засобами й шляхами.

Мультифінальність позначає, що різні результати можуть бути отримані за подібних обставин, оскільки були відмінності в самому процесі (Наприклад, частини системи провзаємодіяли різними способами).

Диференціація – засоби, за допомогою яких системи зберігають свою “ідентичність” завдяки регулюванню й функціонуванню своїх меж.

Наведемо приклад “роботи” системного підходу в конкретній зарубіжній практиці [32, 29 – 34].

Проблема.

Школа інформує соціальну службу, що одна з п’ятнадцятилітніх дівчат постійно пропускає заняття. У школі вона завжди виглядає втомленою, середніх інтелектуальних спроможностей, але при цьому значно відстає в навчанні. Висновок класного керівника: сексуально стурбована й сексуально активна.

Вивчення проблеми.

Дівчинка повинна допомагати матері в догляді за батьком, який тяжко хворий (прикутий до інвалідної коляски) і схильний до вибухів гніву. Мати в цій ситуації надзвичайно втомлюється (виховує ще двох дітей і працює, щоб нагодувати сім’ю). Крім того, є ще й пристаркувата бабуся, за якою також необхідний відповідний догляд. У дівчинки мало друзів, і вона підтверджує, що велику частину свого вільного часу проводить із 17-літнім другом, вступаючи з ним у регулярний статевий зв'язок, “уживаючи застережні заходи”.

Подальша оцінка базується на отриманні достовірної інформації від кожного з причетних до цієї ситуації людей (розгляд її з максимально можливих точок зору).

Дівчинка (її занепокоєння):

• ” заганяють у будинок і поводяться з нею, як із Попелюшкою”;

• “брат і сестра не допомагають їй доглядати за хворим батьком потрібною мірою”;

• “дружок змушує її займатися сексом в обмін на те, що він приділяє їй час і увагу, яких ніхто інший не приділяє”.

Мати (її занепокоєння):

• почуває себе “перевантаженою, втомленою й на межі”;

• “розчарована через відсутність особистого життя”;

• “виннна, оскільки я занадто багато хочу від своєї дочки”.

Занепокоєння батька:

• “депресія, оскільки я не в змозі бути гарним батьком”;

• “марний і незайнятий”;

• “самотній і відчуваю нудьгу”.

Брат і сестра:

• збентеження і страх перед тим, що відбувається з їхнім батьком;

• “злість на свою сестру через те, що вона постійно нападає на нас”;

• відсутність достатньої кількості кишенькових грошей.

Соціальний працівник стурбований:

• відвертістю дівчинки, що вона займається сексом передчасно;

• негативною й неконструктивною установкою школи стосовно дівчинки;

• “обсягом своєї роботи”, дуже великим через брак персоналу.

Оцінка й планування дій.

У системних термінах усі вищенаведені твердження становлять собою вхідні дані в ситуацію й будуть впливати на процес і можливі результати. Завдяки взаємопов’язаності систем ми можемо розділяти будь-яку точку зору як вихідну, яка визначить стратегію нашого соціального втручання.

Потреби в розвитку дівчинки й у засобах їх задоволення:

• її саморозвиток і самооцінка, на які може вплинути те, яким чином у неї відбувається біологічний і фізичний розвиток, а також соціальні чинники (система особистості); тут її відчуття себе як індивіда, як молодої жінки, як відповідального члена сім'ї тощо;

• вплив сім'ї на її розвиток, поведінку, зовнішність тощо. Тут сім'я як система потребує повного вивчення;

• її соціальні зв'язки, що визначають її стосунки з дорослими й однолітками;

• системи її оточення, що підтримують або заважають формуванню адекватних соціальних зв'язків і розвитку в цілому.

Системний підхід потребує відповідного аналізу і стосовно школи, окремих учителів тощо.

Вивчення ефектів взаємодії дівчинки всередині цілого ряду встановлених систем і між ними передбачає, що можливими цілями втручання могли б бути:

• послаблення тиску, що діє на сім’ю, це знімає деякою мірою тиск на дівчинку й у такий спосіб дозволить їй вирішити більш конструктивно її особисті труднощі;

• заохочення більш позитивної взаємодії між членами сім'ї й надання їм допомоги в усвідомленні себе цінними й більш спроможними підтримувати один одного;

• послаблення деякої об'єктивної й суб'єктивної пригніченості матері.

Досягнення будь-якої або всіх цих цілей могло б обґрунтовано сприяти подоланню труднощів дівчинки. Тут системний підхід передбачає й вивчення таких можливостей:

• домогтися більш істотної допомоги для бабусі, зменшуючи таким чином тиск на матір і, отже, на дівчинку й інших членів сім'ї;

• яка роль команди соціальних працівників у цьому процесі (допомога батькові, додаткова фінансова підтримка тощо) [32].

3. Робота, зосереджена на завданні [32]

Методологічні корені аналізованої парадигми й методу соціальної роботи походять від теорії соціальних систем і мають очевидні зв'язки з методологією і практикою навчання.

Успіх зосередженого на завданні підходу заснований на простій ідеї: малий успіх дає впевненість і відчуття самоцінності; люди, швидше за все, досягнуть цього успіху, якщо працюють над тим, що самі вирішили робити.

Соціальний працівник, який використовує даний метод, дотримується зазначеної філософії, допомагає людям вибрати саме те, що вони хочуть робити. У цій ідеї центральним є переконання, що в основному люди спроможні мислити раціонально і краще за них самих такий вибір не зробить ніхто.

Стрижневими цінностями практики, зосередженої на завданні, є партнерство й наділення клієнтів великими повноваженнями. Партнерство – це коли дві або більше особи спільно працюють над досягненням спільної мети; зосереджене на завданні партнерство ставиться з повагою до того факту, що клієнти є найкращими авторитетами у своїх проблемах.

Існують три основні стадії роботи, зосередженої на завданні, між якими є періоди підготовки й оцінки кінцевих результатів.

Методологія й методи соціальної роботи в умовах позначеного підходу мають свої специфічні особливості:

• вона залежить від здатності людини пов'язувати дії й наслідки й розуміти алгоритм роботи, який створює єдине ціле методу, зосередженого на завданні. Така ясність має у своїй основі здатність соціального працівника з'ясувати точну природу незгоди й виявити, чи існує якась галузь обопільної згоди.

4. Методологія й методи групової роботи

Сутність групової роботи полягає в перевазі спілкування з іншими людьми. Існує величезна розмаїтість організованих груп, об'єднаних спільністю цілей і форм роботи, і майже всі вони мають спільне – взаємодію між людьми, які знаходяться “в одному й тому ж човні”.

Основний напрямок групової роботи – взаємодопомога, яка визначається багатьма відмітними рисами, що є загальними для всіх видів групової роботи, незалежно від їхніх умов, мети, клієнтури тощо.

У результаті застосування методу групової роботи значною мірою вирішуються такі проблеми, як: фізичне здоров'я, “емоційне і психічне здоров'я” тощо.

Існують ключові чинники, які необхідно брати до уваги всім, хто планує або бере участь у роботі групи. Це ретельна підготовка, розмір і склад групи, працівник(и), групова мета, відкриті й закриті групи, групові угоди й базові правила, групова програма, завдання і процес, стадії групового розвитку; консультації, записи й оцінка.

5. Методологія й методи співучасті користувачів у соціальній роботі

Теорія і практика співучасті передбачає такі її чотири параметри:

1. Метою даної методології і її методів є наділення людей великими повноваженнями й можливість більшого впливу. Людині необхідно навчитися протистояти утиску й дискримінації, а не боротися з ними, брати на себе відповідальність за своє власне життя.

2. Контроль людей у їхніх особистих справах з агентами, який дозволяє їм брати участь у тому, що відбувається з ними, замість того, щоб залишити їх у пасивній позиції.

3. Дана методологія й метод озброює людей можливістю “брати на себе й під свій контроль” усі моменти соціальної роботи.

4. Агентство, яке здійснює практику соціальної роботи, відкритої для вільного залучення людей, відповідно до цього принципу.

Наведемо як приклад методу співучасті ряд відповідних йому постулатів:

• не робити ніяких попередніх припущень;

• визнавати різноманітні, іноді конфліктуючі інтереси;

• ураховувати необхідність переговорів;

• підтримувати людей у набутті ними контролю знову;

• ураховувати велике значення представництва інтересів клієнтів;

• цінувати і брати до уваги здатності й досвід людей;

• бути правдивим і давати адекватну інформацію;

• давати людям можливість вибору.

6. Методологія й методи роботи в співтоваристві

Робота в співтоваристві виникла й продовжує розвиватися в більш широких межах різноманітних і конкуруючих політичних сценаріїв. Незважаючи на різноманітні теоретичні точки зору, усі соціальні працівники повинні володіти загальним набором знань, умінь і методів роботи в товаристві, які визначають три головних рівні роботи:

• базова, або робота за місцем проживання (робота з окремими людьми, сім'ями і групами у співтоваристві за місцем проживання); робота місцевих агентств або між агентствами;

• регіональна або національна робота з планування співтовариства (наприклад, розробка проблем економічного розвитку, планування і навколишнього середовища, які виходять за край місцевих меж).

Завдання (знання) працівника співтовариства полягають у:

• здійсненні контактів з індивідами, групами й організаціями;

• розвитку профілю співтовариства, оцінці ресурсів і потреб співтовариства;

• розробці стратегічного аналізу й плануванні цілей, завдань і пріоритетів;

• підтримці заснування груп;

• підтримці роботи й ефективного розвитку груп;

• продуктивній роботі з конфліктом усередині й між групами й організаціями;

• співробітництві й проведенні переговорів з іншими агентствами й професіями;

• ефективному втручанні у вироблення й проведення політики, у тому числі налагодження контактів з місцевими політиками;

• усному й письмовому зв'язку з індивідами, групами й організаціями;

• роботі з конкретними людьми, включаючи консультування;

• керуванні ресурсами, включаючи штатний розклад і бюджет;

• підтримці груп і організацій, в отриманні ресурсів;

• контролі й оцінці прогресу, а також найбільш ефективного використання ресурсів;

• відрахуванні з груп або забезпеченні ефективного припинення діяльності груп;

• розробці, контролі й оцінці стратегій рівних можливостей.

До ключових умінь (навичок) працівника співтовариства відносять:

• зайнятість;

• оцінку, включаючи оцінку потреб;

• дослідження;

• групову роботу;

• ведення переговорів;

• спілкування;

• консультування;

• менеджмент, включаючи менеджмент часу й фінансів;

• вишукування ресурсів;

• ведення записів і звітностей;

• контроль і оцінку результатів.

7. Методологія й методи кризового втручання

Саме поняття “криза” неоднозначне й дотепер не визначене.

В аспектах методології соціальної роботи доцільно під цим розуміти й мати на увазі такі тлумачення:

• ризикована подія (стрес) і наступна реакція на цю подію;

• період дисбалансу, що пересилює гомеостатичні механізми людини;

• час для прийняття рішення в небезпечній ситуації і її можливість.

Кризове втручання є одним з найбільш необхідних методів соціальної роботи, які застосовуються скрізь.

Базою сучасної служби кризового втручання є чотири її важливі складові: здорові етичні основи, відповідні концептуальні і (або) теоретичні побудови, достатній рівень самопізнання серед професіоналів, набір умінь і навичок.

Здорові етичні основи. Етичні основи кризового втручання потребують дії, у якій чітко виражені етично здорові установки, і передбачають таке:

• систему цінностей, яка рішуче протистоїть дискримінації у всіх її видах і проявах (за ознакою раси, релігії, статі, віку, сексуальної орієнтації, інвалідності тощо);

• знань і досвіду. Наприклад, украй неетично доручати тільки що підготовленому, неперевіреному соціальному працівникові одному розбиратися зі складним випадком соціального здоров'я;

• обґрунтованого використання влади й контролю від імені клієнтів: це може бути необхідним як для відстоювання прав клієнтів, так і навпаки – для примусу учасників кризи поступитися в тому, що вони сприймають як свої права;

• адекватних ресурсів, а також постійної переоцінки тими, хто працює з кризами, існуючих ресурсів з метою переконатися, що вони продовжують залишатися адекватними (наприклад, неетично в обов'язковому порядку віддаляти дитину від сім'ї через ті або інші причини, якщо органи влади не мають задовільного альтернативного відходу й захисту, які вони можуть запропонувати дитині, щоб гарантувати можливість успіху втручання).

Концептуальні і (або) теоретичні побудови.

Життєво важливо для професіоналів у галузі кризового втручання мати значну ефективну теоретичну базу, що лежить в основі їхнього методу. Концептуальні теоретичні побудови повинні бути надзвичайно гнучкими, альтернативними, які полегшують розуміння чинників, що впливають на кризу й підтримують її. Теорія кризи повинна дозволяти працівнику передбачати напрямок і кінець процесу кризи, а також результат спроби втручання працівника.

Самопізнання

Для соціального працівника дуже важливо бути інформованим про головні джерела кризових ситуацій. Такими можуть бути найрізноманітніші й несподівані джерела. Необхідно також знати, чому виникають ті або інші стресові ситуації і що головне – у можливості їх уникнути. Існують концептуальні системи й методи, що дозволяють працівнику не тільки розуміти й бути інформованим у головних джерелах кризової ситуації, але й самим уникати можливостей впливу на них останніх. Тому соціальний працівник постійно повинен досліджувати себе щодо власної уразливості під впливом певних рис кризових ситуацій. Більш серйозні, стресові ситуації можуть виникати через певні установки самого працівника.

Уміння й навички

Усі фази кризового втручання містять певні труднощі й потребують вирішення конкретних серйозних завдань. Подолання цих труднощів і завдань робить необхідним набір умінь і навичок, більшість яких є стандартними засобами оцінки, консультування, сімейної терапії й роботи з конкретними випадками.

8. Методологія й методи роботи з конкретними випадками

Соціальна робота в галузі “конкретних випадків” передбачає повагу до таких, якими вони є, визнання за людьми права на конфіденційність, на самовизначення й вираження почуттів.

Методологія й метод “конкретного випадку” в соціальній роботі може бути визначений як динамічна взаємодія установок і емоцій між працівником з конкретними випадками і клієнтом з метою допомогти клієнту досягти своєї кращої пристосовності до навколишнього середовища.

Тут необхідно володіти таким категоріальним апаратом:

«Конкретний випадок» – окрема людина або група клієнтів у визначеній ситуації. Тут основна проблема методу – встановлення того, хто є клієнтом. Звідси виникає поняття

«Клієнт» – особистість, з якої соціальний працівник у галузі конкретного випадку встановлює стосунки, взаємодіє і від імені якої він діє.

Серцевинним поняттям роботи з конкретним випадком є повага.

У значенні дієслова “шанувати” словник включає компонент “ставитися з увагою”. Працівник зазначеного напрямку ставиться до кожного клієнта з увагою, шанобливо й нікого не дискримінує за кольором шкіри, приналежністю до певного класу, соціальної групи тощо. Проте соціальні працівники беруть до уваги всі можливі відмінності, оцінюючи те, як спланувати роботу з клієнтом, щоб найкращим способом його задовольнити.

Ефективність “задоволення” залежить від дотримання семи принципів-понять відносин роботи з конкретним випадком. Це індивідуалізація, конфіденційність, прийняття, порядне ставлення, контрольоване емоційне залучення, цілеспрямоване вираження почуттів і самовизначення клієнта.

«Індивідуалізація» – визнання того факту, що людські істоти об'єднані тим, що всі вони мають внутрішню гідність і гордість, але всі різні за своїми унікальними рисами особистості й ситуаціями. У цьому значенні працівники з конкретними випадками повинні уникати багатьох стереотипів і ярликів. Визнаючи, наприклад, що всі жінки поділяють загальну історію їхньої дискримінації, вони також повинні розуміти, що кожна жінка має свій власний досвід і сприйняття дискримінації.

«Конфіденційність» – основне правило збереження приватної інформації працівника з конкретними випадками. Основні правила розголошення інформації такі: клієнту повинні говорити, що підлягає розголошенню, коли, як і чому; розголошення поширюється тільки на тих людей, котрим це необхідно знати; розголошується тільки суттєва інформація.

«Прийняття» – здатність працівника з конкретними випадками зберігати повагу до клієнтів, незважаючи на їхні негативні установки й поведінку, терпиме розуміння й визнання реальних почуттів клієнта, навіть якщо працівник не може їх дійсно розділяти. Воно виявляється в теплоті і співпереживанні.

«Співпереживання» – це спроможність розуміти світ іншої людини й відображати це розуміння, активно слухаючи й виявляючи чуйність.

«Порядне ставлення» – вивчення й оцінка моральних якостей і потенціалу клієнта, що не суперечить закону і служить для задоволення його потреб.

«Ефективний вияв почуттів» – поняття, що об'єднує разом такі два принципи: “цілеспрямоване вираження почуттів” і “контрольоване емоційне залучення”. Перше пов'язане з порядним ставленням у тому плані, що клієнти мають право говорити про свої почуття й виявляти їх, у тому числі й негативні, без осуду працівником; друге – працівник повинен виявляти такт стосовно почуттів клієнта, намагатися зрозуміти їх і цілеспрямовано, адекватно реагувати на них.

“Самовизначення клієнта” – це повага бажання, права, спроможності клієнта до самопізнання й відповідальності за свої власні дії.

Існують і інші методологічні підстави й методи соціальної роботи на Заході, що знаходяться на тому чи іншому ступені становлення й розробки.

“Ближньозарубіжні” й вітчизняні парадигми.

Методологія методів соціальної роботи

Загальна парадигма перебуває в стадії становлення і, в основному, запозичує напрацювання Зарубіжної (Західної) методології.

Так, наприклад, відомий підручник учених РФ [41] формує установки в цьому напрямку такого порядку.

1. Основи теорії соціальної роботи базуються на її принципах і методах.

Автори констатують, що соціальна робота є універсальним видом діяльності, має міждисциплінарний характер і у зв'язку з цим її методологічними принципами виступають інтегровані принципи інших наук. Ці принципи поділяються на декілька груп.

Загальнофілософські принципи. Лежать в основі всіх наук про суспільство, людину і механізми їхньої взаємодії (принципи детермінізму, відображення, розвитку).

Загальні принципи соціальних (суспільних) наук (історизму соціальної обумовленості, соціальної значимості, гносеологічного підходу, єдності свідомості й діяльності, соціально-політичні, організаційні, психолого-педагогічні та ін.).

Специфічні принципи, що визначають основні правила діяльності в тієї або іншій сфері.

Усі три зазначені основні групи принципів як містять, так і обґрунтовують принципи соціальної роботи. До них відносяться такі, як:

• соціально-політичні, які виражають вимоги, обумовлені залежністю змісту і спрямованості соціальної роботи від соціальної політики держави (єдність державного підходу в сполученні з регіональними особливостями соціальної роботи, демократизм її змісту й методів, урахування конкретних умов життєдіяльності особистості або соціальної групи при виборі змісту, методів і форм соціальної роботи з ними, законність і справедливість діяльності соціального працівника);

• організаційні (соціально-технологічна компетентність кадрів, контроль і перевірка виконання, функціональної визначеності, єдності прав і обов'язків, повноважень і відповідальності);

• психолого-педагогічні, що відбивають вимоги до вибору засобів психолого-педагогічного впливу на клієнтів соціальних служб, необхідність урахування індивідуальних характеристик тощо. Усі ці вимоги затверджуються в комплексній оцінці умов життєдіяльності клієнтів і виборі форм роботи з ними, індивідуальному підході, цілеспрямованості й адресності соціальної роботи.

• Специфічність принципів соціальної роботи визначає основні правила діяльності у сфері надання соціальних послуг (принципи гуманізму, справедливості, альтруїзму, комунікативності, варіативності соціальної допомоги, гармонізації суспільних групових і особистісних інтересів тощо).

У системі зазначених принципів діють такі категорії:

• універсальність – виключення дискримінації при наданні соціальної допомоги за будь-якими ознаками; сприяння повинно надаватися кожному клієнту з єдиної причини – його потреби в допомозі;

• охорона соціальних прав – надання допомоги клієнту не може бути обумовлено вимогою до нього відмовитися від своїх соціальних прав або від частини їх;

• соціальне реагування – усвідомлення необхідності вживати заходи щодо виявлених соціальних проблем, діяти відповідно до конкретних обставин соціальної ситуації індивідуального клієнта;

• профілактична спрямованість – необхідність докласти зусилля щодо попередження виникнення соціальних проблем і життєвих труднощів клієнтів або попередження обтяження проблем, що вже виникли;

• клієнтопроцентризм – визнання пріоритету прав клієнта в усіх випадках, крім тих, що суперечать Закону, правам і інтересам інших людей;

• опори на власні сили – характеризує суб'єктивну роль клієнта, його активну позицію у вирішенні своїх проблем;

• максимізації соціальних ресурсів – докладання зусиль соціального працівника для залучення додаткових можливостей у забезпеченні допомоги клієнту, крім тих, що реально існують;

• конфіденційність – використання інформації соціальним працівником про клієнта тільки у професійних цілях;

• толерантність – кожний той, хто потребує допомоги, повинен її отримати.

Наслідки, які випливають із закономірностей і принципів, запам'ятовуються як методи, що дають ключ до вирішення практичних завдань і проблемних ситуацій.

У такому ключі під методами розуміють засоби, сукупність прийомів і операцій у соціальній роботі; засоби досягнення якоїсь мети, вирішення конкретного завдання.

У такому тлумаченні всі методи соціальної роботи можна розділити на дві групи: 1) методи вирішення завдань; 2) методи отримання знання.

До методів вирішення завдань відносять соціологічні, психологічні й інші (соціально-психологічні, педагогічні, організаційні, правові, фінансово-економічні й медико-соціальні). До методів отримання знання належать: комунікативні, філософські, логічні.

Існує чотири типи соціологічних досліджень: суцільне, дослідження основного масиву, монографічне й виборне. У своїй діяльності соціальні працівники звертаються, насамперед, до таких соціологічних методів, які об'єднують зазначену сукупність: аналіз документів (письмові, друкарські, особисті, безособові, офіційні, неофіційні), спостереження, опитуванння й контент-аналіз (зміст газет, кінофільмів, публічних виступів).

Специфіка психологічних методів полягає в тому, що вони спрямовані на вивчення людської психіки. Вони поділяються на експериментальні й неекспериментальні, лабораторні й клінічні, прямі й непрямі, а також дослідницькі й обстежувальні.

Специфіка інших методів полягає в одержанні інформації про умови життя людей, а також їхні особистісні особливості.

Соціально-психологічні дозволяють вивчати закономірності поведінки людей, які обумовлені їхньою приналежністю до тих або інших соціальних груп. Значення педагогічних методів визначається тим, що соціальні працівники часто зустрічаються з проблемами в системі педагогічних взаємин тощо.

Комунікативні методи характеризуються тим, що соціальна робота є окремим випадком комунікації й визначається прийомами, спрямованими на підтримку нормального процесу спілкування між людьми, що обмінюються інформацією.

Філософські методи виступають засобом гносеологічного узагальнення методів соціальної роботи.

Логічні методи містять не тільки дослідження предмета соціальної роботи, але й перетворення вже наявного знання в цій галузі [1; 28; 43].

Аналогічний підхід до аналізу питання про методологію й методи соціальної роботи використовують і автори іншого відомого підручника [28].

Коротко охарактеризуємо їх основні ідеї.

Невід'ємними компонентами кожної науки є закономірності, принципи й методи.

Закономірності соціальної роботи можна поділити на дві групи: 1) закономірності функціонування й розвитку суб'єкта соціальної роботи; 2) суттєві зв'язки між суб'єктом і об'єктом соціальної діяльності та їх діалектика.

Існує думка, що другий підхід до виявлення закономірностей соціальної роботи більш обґрунтований [11].

Виходячи з того, що соціальна робота є універсальним видом діяльності, а як наука вона органічно пов'язана з цілим комплексом інших наук, автори виділяють декілька груп основних принципів теорії соціальної роботи.

Це загальнофілософські принципи: детермінізм, відображення, розвиток.

Загальні принципи соціальних (суспільних) наук: історизм, соціальна обумовленість, соціальна значимість.

Специфічні принципи соціальної роботи:

• змістовні, що включають гуманізм, справедливість, альтруїзм, гармонізацію суспільних, групових і особистих інтересів, самозабезпечення;

• психолого-педагогічні, до яких можна віднести модальність, емпатію (співчуття), атракцію (привабливість), довіру;

• методичні, що включають диференційований підхід, спадкоємність, послідовність, безперервність, компетентність;

• організаційні, якими є загальність, солідарність, субсидарність (допоміжність).

Під методами розуміються засоби, сукупність прийомів і операцій у соціальній роботі; засоби досягнення будь-якої мети, вирішення конкретнго завдання.

Багато методів соціальної роботи сьогодні включаються в більш загальне поняття “соціальні технології”, що інтерпретуються як засоби застосування теоретичних висновків науки у вирішенні тих або інших завдань, як сукупність прийомів і впливів, які застосовуються для досягнення поставлених цілей у соціальній сфері, вирішення тих або інших соціальних проблем.