III. Мезорівень

Понятійне поле мезорівня пов'язано з груповими процесами. Вони розглядаються в контексті процесів допомоги і взаємодопомоги. Основними завдання в даному кластері пізнання є:

• усвідомлення генезису різних девіаційних, адаптаційних, дезадапта-ційних груп;

• виявлення тактики і стратегії роботи з різноманітними групами;

• виявлення принципів допомоги, самодопомоги, організації й самоорганізації.

1. Феноменологія допомоги:

• теорія соціокультурної групової роботи;

• теорія соціотерапевтичної групової роботи;

• теорія територіальної групової роботи;

• теорія сімейної соціальної роботи.

2. Феноменологія діяльності:

• техніка й технологія групової роботи з різними категоріями населення (дитяча, геронтологічна, психіатрична, комунальна тощо).

3. Феноменологія суб'єктів допомоги:

• теорія групової допомоги.

4. Феноменологія об'єкта допомоги:

• соціопсихопедагогіка дезадаптивних груп;

• соціопсихопедагогіка девіаційних груп;

• соціальна ортопсихопедагогіка.

IV. Мікрорівень соціальної роботи

Розкривається в логіці підходів до особистості, її проблем. Вони обумовлені індивідуальними особистісними драмами, пов'язаними з повсякденними смислами, із життєвою стратегією. Основними завданнями даного кластера пізнання є:

• осмислення життєвого сценарію особистості (виходячи з його статевовікових, біосоціальних, етнічних, суспільних проблем);

• розгляд технік і технологій допомоги на основі особистісних запитів клієнтів.

1. Феноменологія допомоги:

• теорія індивідуальної роботи.

2. Феноменологія діяльності:

• техніка й інструментарій індивідуальної роботи;

• теорія соціального патронажу й асистування.

3. Феноменологія суб'єкта допомоги:

• професійні ресурси й техніки соціального працівника;

• теорія ролей соціального працівника;

• професійна міфологія.

4. Феноменологія об'єкта допомоги:

• соціоморфологія клієнта;

• життєвий сценарій особистості [10, 22–26].

2.4. Соціальна робота в структурі соціальних наук

Соціальна робота як організуюча парадигма різноманітних явищ має свій диктат мови. Постійними поняттями і смислами тут виступають поняття з інших суміжних наук, що мають відношення до людини й суспільства (з філософії, соціології, психології, педагогіки та інших). Саме з цих наук і був сформований понятійний апарат соціальної роботи. Виступаючи в ролі універсальних констант, вони відіграють роль організуючих структур мовного простору соціальної роботи. Така тенденція пов'язана з тим, що “вирощені” в лоні тих або інших наукових дисциплін дослідники не тільки переносять понятійний апарат у сферу соціальної роботи, але й розглядають соціальну роботу в контексті їхніх професійних міфів і вимог. Дослідники в цьому випадку розглядають соціальну роботу як якусь даність, частину реальності педагогіки, психології, соціології, політології тощо.

Такий підхід установлює “дитячо-батьківські” стосунки між сформованими галузями знань (філософія, соціологія, психологія, педагогіка тощо) і “молодою” наукою – соціальною роботою, ідентифікує нову галузь знання як інтегративну дисципліну. У цьому виявляється також і антропологічний підхід до понятійного простору, що на сьогоднішній день відбиває сутність наукового мислення в підходах до гуманітарного знання.

Інший підхід, застосовуваний при розгляді методологічних питань співвідношення знання соціальної роботи й інших наукових дисциплін, пов'язаний із проблемами співвідношення не тільки “соціальної роботи й філософії”, “соціальної роботи й соціології” та ряду інших дисциплін (де дисципліни виступають на паритетних засадах), але й зворотного співвідношення, де ці дисципліни розглядають соціальну роботу як частину свого “колишнього понятійного” простору. Логіка такого підходу переходить від “дитячо-батьківських” до “шлюбно-сімейних” стосунків. Процеси утворення нового знання (соціальна робота) у цій логіці не уявляються вже у вигляді деякої суми існуючих наукових істин, а дозволяють знайти природу нових смислоутворень у парадигмі соціальної роботи як самостійного знання, але генетичними когнітивними “коренями” пов'язаних не тільки з парадигмою науки, але й тими дисциплінами, що дали їй “життя” й принципи для самоорганізації. При такому підході вибудовується інша логіка номінацій. Не філософія в соціальній роботі, а філософія соціальної роботи; не психологія в соціальній роботі, а психологія соціальної роботи; не педагогіка в соціальній роботі, а педагогіка соціальної роботи тощо.

Педагогіка соціальної роботи

Особливе значення в системі зв'язків соціальної роботи з іншими суспільними дисциплінами мають питання співвідношення знання соціальної роботи й соціальної педагогіки.

Історично склалося так, що соціальна робота – це не тільки робота з надання допомоги, але й робота з формування соціально необхідних стереотипів у різних категорій населення. Така постановка питання дозволяє висунути припущення, що соціальна робота – це не тільки соціальна педагогіка; соціальна робота – це й соціальна педагогіка в тому числі.

Перше твердження припускає існування самостійного шляху розвитку соціальної роботи не тільки як виду суспільної практики, але і як галузі знання. У галузі соціальної роботи людина виступає як людина, „яка потребує”. Але людина виступає стосовно реального світу не як “людина , яка потребує”, а як “людина, яка навчається”. З цього погляду суб'єкт характеризує собою певний рівень культурно-історичного процесу, який можна охарактеризувати як освіту (цілісний процес навчання й виховання). З часом процес виховання самоорганізувався в різноманітні моделі пізнання, однією з яких стає соціальна педагогіка. Таким чином, соціальна педагогіка має свої системні риси і властивості, свою історію соціокультурного процесу, авторитетів. У процесі розвитку два напрямки – соціальна робота й соціальна педагогіка – починають у межах практики знаходити точки перетину, і сьогодні спостерігається збіг процесів у сфері наукового знання. Соціальна робота й соціальна педагогіка у ХХ столітті не тільки знаходять спільні точки перетину, але й утворюють єдину понятійну й науково-практичну сферу. Виявляється, що соціальна робота має системні риси соціальної педагогіки. Найбільш чітко це видно в роботі із соціалізації й ресоціалізації молоді, що доводить твердження про те, що соціальна робота – це соціальна педагогіка в тому числі.

Таким чином, соціальна педагогіка вивчає проблеми суспільного виховання. Її предмет – закономірності впливу соціального середовища на формування особистості. Зокрема, досліджується вплив сім'ї, неформальних об'єднань, засобів масової інформації, церкви. У полі зору соціальної педагогіки знаходяться й так звані “групи ризику”, що складають люди, які опинилися в складних і критичних умовах. Соціальна педагогіка вивчає також особливості процесів виховання в зрілому й літньому віці, в умовах трансформації людських стосунків. Цікавлять її і проблеми ділової кар'єри, жіночого виховання, задоволення роботою, організації дозвілля.

У розвинутих країнах Заходу практична організація суспільного виховання виділилася в професійне заняття й одержала назву “соціальна робота”. У цьому розумінні соціальна робота – прийнятий в усьому світі вираз, що позначає вияв гуманного ставлення людини до людини. Таким чином, соціальна робота – термін, що колись об'єднував представників багатьох професій, сьогодні став назвою особливої професії та наукової дисципліни, що використовує комплексний, а по суті, педагогічний підхід. Такий підхід позначає таке:

• у широкому розумінні слова теорія і практика соціальної роботи включає більш широкий зміст, у межах якого соціально-педагогічна теорія і діяльність цілком органічно виступає складовою, але не єдиною її частиною. Крім неї, до змісту соціальної роботи включаються організаційно-управлінські, правові, економічні, психологічні, медичні та інші аспекти й технології. Коли освітньо-виховні технології виступають на перший план, то вони набувають самостійного характеру, і тоді соціальний педагог бере на себе роль інтегративного представника професії соціального працівника;

• будь-який соціальний працівник повинен бути підготовлений і в соціально-педагогічному відношенні. Соціально-педагогічні знання, уміння, навички і стереотипи є необхідним компонентом, що забезпечує його професійну ідентифікацію;

• у системі закладів соціального обслуговування є спеціальні освітньо-виховні напрямки, пов'язані з необхідністю надати спеціалізованої соціально-педагогічної допомоги. Для надання цієї допомоги потрібна спеціальна підготовка, яку спеціаліст соціальної роботи може отримати в межах відповідної спеціалізації (наприклад, “Педагогічна робота в системі соціального обслуговування”). Але для організації і проведення повномасштабної соціально-педагогічної діяльності в цьому напрямку потрібна вже професійна підготовка за спеціальністю “Соціальна педагогіка”;

• до соціально-педагогічної діяльності входять процеси освіти, навчання й виховання, інтеріоризації й екстеріоризації соціокультурних програм і соціальної спадщини. У будь-якому своєму прояві соціально-педагогічна діяльність була й залишається суспільно необхідним видом соціальної діяльності, соціальної роботи;

• соціально-педагогічна діяльність є видом соціального проектування й конструювання. У результаті визначення їх змісту й результатів і здійснюється соціальна робота, яка формує особистісне буття відповідно до можливостей людини й соціума на певному етапі його історичного розвитку [4].

Філософія соціальної роботи

Філософія соціальної роботи базується на принципі розвитку. При цьому розвиток розглядається як універсальний принцип буття і становить собою необоротну, спрямовану, закономірну зміну матеріальних та ідеальних об'єктів. У результаті такої зміни виникає новий якісний стан об'єкта. Розвиток об'єкта здійснюється в часі, протягом якого він зберігається як ціле, тоді як його структура перетворюється.

У розвитку соціальної роботи як професії можна виділити три етапи. Перший етап завершився наприкінці 30-х рр., другий – у середині 50-х, а третій продовжується до нашого часу.

Перший етап у розвитку соціальної роботи пов'язаний з її становленням і бере свій початок наприкінці ХІХ століття, а виникнення її відносять до початку ХХ ст. Соціальна робота як професійна діяльність стала можливою завдяки розвитку благодійності і створенню державної допомоги як системи тим, хто має потреби. Виникнення ж соціальної роботи стало результатом усвідомлення тієї істини, що для того, щоб соціальна робота була ефективною, вона повинна бути, насамперед, професійною. Уже перед Другою світовою війною соціальна робота міцно входить у повсякденне життя багатьох країн, які усвідомили необхідність професійної допомоги нужденним, і стає феноменом сучасного світу.

Другий етап соціальної роботи пов'язаний з відомими політичними й соціально-економічними змінами, які відбулися у світі (Друга світова війна, створення міжнародного табору соціалізму тощо). Усе це призводить до того, що світовий простір соціальної роботи поділяється на два специфічних підпростори (підпростір соціальної роботи в уявленнях буржуазної ідеології і підпростір соціальної роботи в аспектах ідеології соціалізму).

Останній (третій) етап соціальної роботи характеризується етапом повторного утворення єдиного поля соціальної роботи (розпад СРСР, єдиного табору соціалізму, ідеології комунізму тощо).

Соціологія соціальної роботи

У сучасному науковому знанні більшість учених розуміють соціологію як науку про закономірності становлення, функціонування й розвитку суспільства в цілому, соціальних спільностей, груп і верств людей, особистостей. Тим самим вимальовується загальне розуміння об'єкта соціології: вивчення суспільства і його різних підструктур як цілісних утворень.

З іншого боку, об'єктом соціальної роботи виступають усі люди (у широкому розумінні трактування), окремі особистості та групи, що потребують постійної допомоги (у вузькому розумінні трактування).

Порівнюючи об'єкти соціології й соціальної роботи, ми знаходимо в них як спільне, так і відмінне. Таким чином, існує об'єктивна близькість цих наук, яка в діалектичному плані полягає в їхньому взаємозв'язку і взаємозумовленості. Зазначений взаємозв'язок і взаємозумовленість закладені в таких положеннях:

• соціологія є більш фундаментальною, ніж соціальна робота, наукою. Це позначає, що теоретична соціологія виступає методологією стосовно соціальної роботи. Інакшє кажучи, вона покликана допомагати соціальним працівникам орієнтуватися в тому, у якому соціальному середовищі здійснюється соціальна діяльність (тобто що собою становить конкретне суспільство, у якому живуть люди, його основні інститути), яка соціальна структура цього суспільства в цілому і що становлять собою ті групи і верстви, які вважаються слабко соціально захищеними. Тим самим соціальна робота як наука може вважатися прикладною стосовно соціології;

• говорячи про головну роль соціології стосовно соціальної роботи, необхідно враховувати чималий вплив соціальної роботи на соціологію. Інформація в соціальній роботі використовується для прямого й непрямого впливу на соціальне середовище, зміну в цілому соціального простору людини в сприятливому для неї напрямку, того простору, що є об'єктом соціології.

Релігія й соціальна робота

Практично всі релігії виділяють три основні причини появи в житті людини таких явищ, які обумовлюють необхідність соціальної роботи.

Головна з них – сама людина, її свобода і свідоме порушення законів світового порядку, що існують вічно або надані Богом. В іудаїзмі і християнстві такою причиною виступає першородний гріх Адама та Єви і гріхи їхніх нащадків – свідоме порушення стосунків між людиною і Богом, яке призводить до хвороб, бідності, злиднів, смерті. В ісламі неприємні події в житті людини відбуваються тому, що вона, отримавши божественне знання, свідомо сходить зі “шляху істинного”. У буддизмі – це порушення карми – свідомі аморальні думки, слова і справи, вольові наміри, вербальні дії, фізичні вчинки.

Інша причина людських бід ховається в замірах і підступах глави лютого воїнства – Сатани й демонів (іудаїзм і християнство), Ібліса і його допомагаників (мусульманство), Мари і його допомагаників (буддизм).

Третя причина полягає в самому Богові, який іноді напускає на людину різного роду напасті як свої ревнощі або гнів, як кару за гріхи, іноді для придушення й очищення від пристрастей тощо.

Єдиним засобом порятунку і звільнення людини від соціальних напастей і негод є Бог. Його милосердя, під яким розуміється милість Божа до людей у вигляді бажання врятувати людей від гріха. На Божественному милосерді засноване й милосердя людей.

У цілому релігія як соціальний інститут стосовно соціальної роботи виконує ряд важливих функцій: світоглядну (обґрунтовує природу об'єктів соціальної допомоги й необхідність надання такої допомоги всім, хто її потребує); пояснювальну (пояснює зміст допомоги); консолідуючу (об’єднує зусилля учасників соціальної роботи); психологічну (утішує й зміцнює тих, хто має в цьому потребу); управлінську (здійснює соціальне управління, контроль за розподілом допомоги й послуг); адаптаційну (адаптує людей до хвороб, злиднів, інших природних і соціальних негод і катаклізмів); ідентифікаційну (сприяє особистій і соціальній ідентифікації тих, хто соціально беззахисний, і тих, хто повинен брати участь у соціальній роботі).

Психологія соціальної роботи

Психологія соціальної роботи виявляє тісний зв'язок, насамперед, із соціальною психологією.

По суті, соціальна робота й соціальна психологія – це суміжні галузі практичної діяльності й наукових досліджень, що торкаються проблем взаємодії, спілкування, взаємодопомоги людей у межах суспільства. Соціальна психологія вивчає закономірності поведінки й діяльності людей, детерміновані чинником їхнього включення до соціальних груп, а також психологічні характеристики самих цих груп. А соціальні працівники в ході своєї професійної діяльності практично взаємодіють з людьми, впливають і допомагають людям, групам, уразливим соціальним верствам суспільства з метою поліпшення або відновлення їхньої спроможності до соціального функціонування.

Усі категорії соціальних працівників є певним чином і практичними психологами, а отже, повинні мати достатньо високий рівень психологічної теоретико-практичної підготовки. Наскільки вище рівень такої підготовки, настільки більш кваліфікованою, ефективною й гуманною буде професійна діяльність соціального працівника.

Правове регулювання соціальної роботи (соціального забезпечення)

Право людини на соціальне забезпечення є одним з основних і невід’ємних прав людини. Воно закріплено в ряді міжнародних актів: у ст. 26 Загальної декларації прав людини 1948 року і ст. II Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права 1996 року.

Основна сутність соціального забезпечення виявляється в його функціях: соціально-реабілітаційній (спрямована на підтримку й відновлення суспільного статусу громадян, що є найбільш соціально слабкою групою населення; економічній (полягає в повній або частковій компенсації втраченого джерела засобів існування, наданні мінімальної грошової й натуральної допомоги малозабезпеченим громадянам, а також у наданні безкоштовних медичних, транспортних та інших соціальних послуг); політичній (сприяє послабленню соціальної напруженості в суспільстві, яка виникає в результаті збільшення соціальної дистанції між різними групами населення й надмірними відмінностями в рівні життя); демографічній та інших.

Політологія соціальної роботи

Спільне у змісті політології та соціальної роботи полягає в пошуку шляхів до солідарності.

Політолог, який аналізує соціальну політику йсоціальну роботу, і соціальний працівник, який визначає політичні підстави своєї діяльності, виділяють ті ж самі напрямки:

• політико-історичний порівняльний аспект (моменти політики, у межах яких особлива увага звертається на проблему соціальної рівності як стимул згуртування нації перед серйозними випробуваннями, коли виникала й посилювалася солідарність щодо підтримки гідного рівня життя всіх співвітчизників);

• аспект аналізу ідейно-політичних цінностей, що відбиваються в ідейному протиборстві трьох великих течій сучасності (лібералізму – пріоритет свободи, соціалізму –пріоритет рівності, консерватизму – пріоритет порядку). Три названі цінності: свобода, рівність, солідарність – універсальні прояви справедливості (“Тренди справедливості”);

• масово-політичний аспект. Він пов'язаний з тим, що все більше людей відчувають свою нестабільність у цьому світі. У результаті цього вони включаються в політологію соціальної роботи;

• політико-соціологічний і практично-політологічний аспекти. Тут маються на увазі різноманітні ініціативи та зміст соціальної політики, у яких підкреслюється необхідність підтримки соціальної рівності в поєднанні зі свободою, що дає шанси на участь і розвиток також і “слабким” верствам.

Екологія соціальної роботи

Екологічна наука сьогодні охоплює весь навколишній світ людини.

Предметом соціальної екології, екології соціальної роботи є такі проблеми-завдання: психологічні проблеми особистості, людина і воєнні конфлікти, екологія мови, екологія моралі, екологія культури, екологія нації.

Уперше термін “екологія” вжив у 1886 році німецький біолог Е. Геккель, утворивши його від грецьких слів – будинок, житло і думка. При цьому він розумів під екологією науку, що вивчає розподіл і різноманітність організмів, соціологію й економіку тварин. У наш час проблеми екології стали невід'ємною частиною соціальної роботи і як теорії, і як практики. Соціальна робота і тепер, і в майбутньому неминуче стосується й буде стосуватися екологічних проблем у зв'язку з тим, що екологічна обстановка безпосередньо впливає на соціальний добробут людей. Наскільки є несприятливою екологічна обстановка, настільки вищим є відсоток психічних та інших видів захворювань, тим вище відсоток людей з аномальними відхиленнями, які не спроможні до самостійного соціально-адекватного існування й потребують соціальної опіки й захисту з боку держави й соціальних працівників.

Достатньо навести один вражаючий приклад (і таких прикладів багато). Тільки в країнах СНД сформувалося близько 300 ареалів гострих екологічних ситуацій, що займають площу майже 4 млн. кв. км, тобто ледве не 20% території, де мешкають 26% усього населення, або 39% городян [7].

Таким чином, соціальна політика держави повинна бути спрямована на створення умов для підтримки екологічної рівноваги на території країни, на зниження чинників екологічного ризику в неблагополучних в екологічному аспекті регіонах, на надання соціальної, медичної, психологічної підтримки й допомоги тому контингенту населення, що мешкає в зонах “екологічного лиха”.

Аксіологія й етика соціальної роботи

В аксіологічому плані для сучасної соціальної роботи так само, як і раніше, характерне прагнення до добробуту людини, до соціальної справедливості й гідності індивіда. У цьому полягає аксіологія соціальної роботи.

Основа цінностей соціальної роботи полягає в тому, що вона спрямована на надання допомоги, підтримки, захисту всіх людей, особливо “слабких” соціальних груп, що відчувають потребу в процесі своєї життєдіяльності. Це позначає, що підхід до життя кожного індивіда як вищого ціннісного виміру доповнюється розумінням того, що саме це життя повинно бути гідним людини.

Ціннісний підхід визначає відповідну етику соціальної роботи. Зазначена етика закріплена в понятті етичного кодексу. Найбільш відома декларація про цінності етики, якою керуються всі соціальні працівники, – це “Кодекс етики Національної Асоціації соціальних працівників”, прийнятий у США в 1997 р. У Кодексі сформульовані принципи, що формують особистість соціального працівника, його специфічний підхід до оволодіння професією і принципи, що стосуються його стосунків з окремими людьми або групами:

• спеціаліст із соціальної роботи повинен займатися соціальною практикою (відомо і припустимо, що в багатьох галузях науки є “теоретики” і є “практики”; у соціальній роботі повинна бути забезпечена кваліфікована єдність і того й іншого);

• соціальний працівник повинен використовувати себе усвідомлено (первинним інструментом соціальної роботи є сам соціальний працівник);

• соціальний працівник повинен дотримуватися професійної об'єктивності (зберігання нейтралітету в оцінці проблематики клієнта, при якому не виявляється байдужість і незацікавленість у його потребах);

• соціальний працівник повинен поважати людську несхожість (урахування всього різноманіття сприйняття життя клієнтів, толерантність стосовно них);

• соціальний працівник повинен домагатися особистого й професійного росту. Соціальна робота – найскладніший комплекс науки, практики, суспільних відносин, професій. Не знаючи й не уміючи використовувати цей комплекс, соціальний працівник ніколи не зможе домогтися ефективних результатів у своїй роботі;

• соціальний працівник повинен усвідомлено застосовувати конкретні знання й навички в конкретних ситуаціях: повного знання про клієнта не може бути ніколи; разом з тим необхідно прагнути того, щоб допомога ґрунтувалася на об'єктивних знаннях, необхідних для надання допомоги. При цьому головним джерелом інформації виступає сам клієнт;

• соціальний працівник повинен займатися цілісною особистістю (на відміну від більшості соціальних (суспільних) професій, що вивчають і “експлуатують” особистість по частинах, теорія і практика соціальної роботи мають справу з особистістю в цілісному її розумінні). Соціальна робота є унікальною серед професій, оскільки спрямована на людину цілісну – її біологічний, психологічний, соціальний і духовний стан;

• соціальний працівник повинен надавати клієнту сучасне бачення проблем (об'єктивний прогноз убік клієнта, який здатен пробудити в нього установку діяти в інтересах досягнення бажаних соціальних результатів);

• соціальний працівник повинен з гідністю вести ділові стосунки з клієнтом (запобігання нав'язування своїх пристрастей або стандартів, почуття власної гідності стосовно клієнта, поєднане з почуттям об'єктивного визнання прав, обов'язків і суб'єктивної думки клієнта);

• соціальний працівник повинен базуватися на знання можливостей клієнта (клієнт – особистість, що має відповідний досвід життя. Цей досвід впливає й визначає його суб'єктивне ставлення до світу й самого себе. Розуміння “досвіду” клієнта у вирішенні його насущних проблем і становить собою “знання можливостей клієнта”);

• соціальний працівник повинен залучати клієнта до максимального вирішення своїх проблем (працювати не за або замість нього, особистість створює сама себе);

• соціальний працівник повинен сприяти максимальному самовизначенню клієнта (соціальний працівник повинен керувати процесом надання допомоги, а не клієнтом);

• соціальний працівник повинен допомогти клієнту набути навичок самостійного управління проблемними ситуаціями, що виникають (робіть для клієнта те, що він може зробити для себе сам);

• соціальний працівник повинен працювати з клієнтом конфіденційно (відомості про клієнта соціальної роботи не можуть бути розголошеними, за винятком особливих правил, позначених у Карному праві й ряді інших);

• необхідність говорити правду (право клієнтів на отримання достовірної інформації про справи, пов'язані з їхнім станом і благополуччям) [7;12].