Розділ іі. Вступ до теорії й практики соціальної роботи

2.1. Феномен соціальної роботи як наукова теорія й суспільна практика

На сьогодні соціальна робота як наукова теорія й суспільна практика розглядається в усьому світі на рівні феномена і з точки зору феноменології.

Це позначає, що дати точне визначення терміна “соціальна робота” на даному етапі неможливо [1; 4; 5; 9; 10; 12].

Наведемо ряд відповідних прикладів. У США знання соціальної роботи пов'язують з уявленнями про специфічну діяльність, що дозволяє суб'єктам відновлювати й зберігати здатність до суспільного функціонування.

В Англії знання сфокусоване навколо принципів організації індивідуальної допомоги. Особливості формування понятійного простору соціальної роботи в країнах СНД (Росія, Україна та ін.) полягає в тому, що в суспільстві домінували підходи не соціального захисту й підтримки населення, а соціального виховання й перевиховання. Цей список може бути значно поповнений.

Велике різноманіття трактувань соціальної роботи викликано також і неясністю її цілей. У цьому зв'язку безсумнівний теоретико-практичний інтерес представляє спроба феноменологічного аналізу різноманітних трактувань поняття соціальної роботи в єдності з її цілями, яка була зроблена північноамериканскими вченими [6; 11]. В основі аналізованої класифікації лежать різні концептуальні підходи їх авторів:

Концептуальні підходи	Визначення й мета соціальної роботи
Біхевіористський підхід	Зміна поведінки клієнта (ів)
Втручання в кризових ситуаціях	Пом'якшення впливу на клієнта стресової події шляхом надання йому безпосередньої емоційної допомоги, мобілізації всіх його зусиль і можливостей для подолання кризи, повернення клієнта на старий або підйом на більш високий рівень життєдіяльності
Когнітивна терапія	Допомога клієнту у зміні своїх когнітивних (пізнавальних) процесів, що дає йому можливість самому справитися з емоційними й поведінковими проблемами
Проблемно-орієнтований підхід	Вирішення усвідомлюваних клієнтами проблем з акцентом на стимулювання й підтримку їх власних спроможностей і ресурсів
Психосоціальний підхід	Підтримка рівноваги між внутрішнім психологічним життям клієнта і міжсистемними (зовнішніми) відносинами, що впливають на його життєдіяльність
Системний підхід	Надання допомоги людям у їхній взаємодії з навколишнім середовищем за допомогою виділення, підтримки або зміни відповідних систем їх зв'язків, виконання дій щодо визначення й підключення існуючих суміжних систем
Екзистенціальний підхід	СР – допомога величезній кількості різних людей, що відчувають будь-які утруднення, хронічним невдахам, що загубилися (у житті), засудженим. Її мета – позбавити цих людей від страхів, вселити в них надію, змінити стиль життя, навчити отримувати від нього задоволення
Соціальне навчання	Навчання клієнтів соціальним умінням і навичкам, необхідним їм як для вирішення наявних проблем, так і для попередження їхньої появи
Трансактний аналіз	Вирішення життєвих проблем клієнта шляхом зміни його Его-стану – Батька, Дорослого й Дитини, досягнення їхнього оптимального представництва в емоційній, когнітивній і поведінковій системах клієнта
Екологічний підхід	Посилення адаптивних спроможностей людей. При цьому адаптація (біологічна, пізнавальна, емоційна, соціальна) визначається як активне посилення, спрямоване або на досягнення особистісних змін з метою приведення особистості у відповідність до вимог навколишнього середовища й отримання можливих переваг, або на зміну впливу навколишнього середовища, щоб його соціальна й фізична частини більше відповідали потребам, правам і цілям людей

Позначена вище спроба аналізу концептуальних підходів до визначення соціальної роботи в єдності з її цільовим компонентом може бути продовжена й на прикладі вітчизняних розробок у цій галузі [1;2;8;9].

Концептуальні підходи	Визначення й мета соціальної роботи
Соціально-педагогічний підхід	Сприяння саморозвитку особистості, реалізації її творчого потенціалу, спроможностей, задатків, активізація зусиль клієнтів (індивідів, груп, спільнот) щодо вирішення власних проблем. Основна мета СР, у зв'язку з цим, – турбота про добробут і розкриття можливостей особистості, сім'ї й суспільства
Контекст соціології життєвих сил людини	СР – процес формування, здійснення й реабілітації життєвих сил людини, її індивідуальної й соціальної суб’єктності
Професійно-діяльнісний підхід	СР – насамперед професійна діяльність у наданні допомоги людині на особистісному рівні в період її кризових станів, коли він зіштовхується з якимись життєво важливими проблемами

Феноменологічний підхід до поняття “соціальна робота” дозволяє виділити такі її істотні характеристики.

Соціальна робота – базове поняття, що об'єднує коло феноменів реального світу. Вони пов'язані між собою певною логікою. Тут базове поняття дозволяє бачити різноманіття світу соціуму в певній системі і, крім того, ідентифікувати конкретне наукове знання. Базове поняття розкривається через систему таких положень, як професія, діяльність, особистість клієнта, особистість професіонала, освіта, інститути допомоги й ряд інших. Представляючи собою коло дисциплін, ця галузь знань покликана сформувати в майбутніх професіоналів цілісне уявлення про сутність допомоги в суспільстві, методах підтримки різноманітних категорій населення, дати необхідні знання про особистість і дезадаптивні й аномічні ситуації. У цьому відношенні соціальна робота як навчальна дисципліна спрямована на формування когнітивних структур особистості, на формування понятійного поля професіонала і його професійної міфології. Соціальна робота в аспекті підготовки спеціаліста виступає і в ролі практики як специфічної дисципліни, що покликана визначити і сформувати вміння й навички майбутнього професіонала. У цьому випадку соціальна робота розкривається через серію професійних стандартів, що існують у професії і є основою для професійної Я-концепції соціального працівника (комунікативні вміння, діагностичні й інтеракційні навички).

Таким чином, соціальна робота як базове поняття ідентифікує певну галузь наукового знання про процес допомоги і труднощах, що виникають у життєвому сценарії особистості, у результаті різних біосоціальних і соціопсихологічних чинників. Це поняття об'єднує логіку наукового підходу, а з іншого боку, особистість і її проблеми в суспільстві. Звідси спостерігається достатньо велика кількість суджень і проблем, що визначають коло питань соціальної роботи: соціальне планування, соціопсихологічне консультування, соціальне обслуговування, гештальт-терапія, алкоголізм, наркоманія, суїцид, фізична і психічна неповноцінність тощо.

Крім наукових визначень і описів сутності знання соціальної роботи, існують і повсякденні уявлення про це явище (суспільна еквілібристика, закріплення державно-суспільного порядку, форма соціальної політики або образної критики тощо).

Соціальна робота – також і цілеспрямована діяльність у суспільстві, спрямована на надання допомоги різноманітним категоріям тих, хто її потребує. Така діяльність, як підтверджує М.В. Фірсов [10], виступає на декількох рівнях.

На макрорівні. Тут соціальна робота виступає як певні заходи для поліпшення життєвого середовища клієнта. Подібна діяльність пов'язана із соціальним адмініструванням: питання про законодавчі заходи, організація інфраструктури допомоги, суспільні й державні питання регулювання соціальних проблем (сприяння і створення нормальних умов життя людини в спільності; запобігання соціально-політичних і етнічних конфліктів; виявлення категорій громадян, що потребують допомоги; освоєння джерел фінансування).

На мезорівні. Тут соціальна робота виступає як вид діяльності з надання допомоги сім'ї й різноманітним групам тих, хто цього потребує. З одного боку, групи можуть бути визначені державою. У цьому випадку соціальна робота пов'язана з державною соціальною політикою. З іншого боку, пріоритети підтримки можуть встановлюватися окремими благодійними організаціями або територіальними органами соціального обслуговування.

На мікрорівні. Соціальна робота, здійснюється виходячи із запитів клієнта. Тут соціальна робота позначає себе як вид професійної діяльності. На цьому рівні соціальна робота спрямована на те, щоб відновити або зберегти соцієтальні і психоментальні зв'язки індивіда із суспільством (соціумом, групою або окремим індивідом). Сфера допомоги в цьому випадку поширюється від індивідуальних консультацій і патронажу до роботи в групах.

Соціальна робота – це й визначений соціокультурний інститут. У цій ролі соціальна робота виступає системою підтримки й захисту різноманітних суб'єктів, виходячи із соціогенетичних чинників: статі, віку, етносу, статусу, здоров'я, освіти. У зв’язку з цим основні сфери є такими: дитяча соціальна робота геронтологічна, промислова, медична, психіатрична, юридична, соціальна робота у сфері вільного часу тощо. Парадигма діяльності форм достатньо велика й залежить від соціокультурного усвідомлення ролі й завдань соціальної роботи як інституту допомоги в тій чи іншій галузі.

Як соціокультурний інститут, соціальна робота – це поняття, яке ідентифікує певну професію в суспільстві. Ця професія об'єднує різнопланову професійну діяльність. Професійна діяльність, пов'язана з консультуванням сім'ї з питань освіти дітей, і соціальна робота з ресоціалізації мають не тільки різні об'єкти допомоги, але й потребують конкретних умінь, навичок і знань при вирішенні різних типів поставлених задач. Соціальна робота в контексті професії розширює й конкретизує розуміння процесу допомоги стосовно тих або інших категорій суб'єкта, тих або інших діяльнісних форм. Отже, найважливішими домінантами, що розкривають поняття “соціальна робота” в аспекті професії, є морфологія діяльності, професійні ролі соціального працівника, професійні заходи. Вони у всій сукупності і становлять поняття "соціальна робота".

2.2. Утворення і становлення парадигми соціальної роботи

Зародження початкових уявлень про соціальну допомогу відбувається в общинно-родовому суспільстві. Саме тут формуються механізми реципрокації (дарообмін, допомога в побутовій і господарській сферах) і резистрибуції (розподіл надлишків продукції). На цій стадії відбувається оформлення суб'єктів допомоги, ідеології і принципів, що регулюють зв'язки дарообміну й підтримки між суб'єктами родового простору.

Уперше позначення й виділення даного явища відбувається в Давній Греції. Саме тоді людство, нагромадивши певний духовний досвід, починає виділяти особливу духовну сферу, де виявляються його дружні почуття. Так зароджується поняття “філантропія”. Платон і Аристотель розглядали благодійність у контексті суспільної користі, вважаючи, що ця діяльність – прерогатива держави. Водночас, той же Платон вважав, що державі, товариству не варто піклуватися про бідних. Він стверджував, що бідність полягає не в зменшенні майна, а в збільшенні ненаситних; життя втрачає цінність не через бідність, а через неможливість відтворювати своє ремесло.

У подальшому феноменологія процесу благодійності осмислюється на міжособистісному рівні, через такі найважливіші етичні категорії, як милосердя, дружба, співчуття, справедливість, обов’язок, честь. Так, наприклад, Аристотель розглядав дружність як різновид чеснот людини, а людинолюбство – як його природну властивість. Він же вперше й охарактеризував процес соціального виховання як суб’єкт-суб’єктний процес. При цьому Аристотель аналізує суб’єкт-суб’єктні стосунки як процес міжособистісної взаємодії, коли один суб'єкт надає допомогу іншому суб'єкту. Розглядаючи мотивацію вчинку з позиції користі, він у самій дії бачить акт творця, творчості, що несе в собі любов до ближнього.

Природна детермінація процесу допомоги й підтримки ближнього пізніше осмислюється Ювеналом: людина народжена для співчуття. Пліній, Цицерон також вважали, що дружба, суспільство, будучи основами благодійності, становлять собою найважливіші чинники, що лежать в основі громадянського вчинку.

На зміну філантропії, що панувала в Давньому Римі й до нього, приходить “Агапе” – любов до ближнього (ідеологія перших християнських общин). В основі її лежали мотиви участі в долі людини, її потребах і проблемах, тому внутрішній зміст благодійності – “діяльна любов, що обдаровує”. У цьому зв'язку виникає феномен християнських уявлень про допомогу. Внутрішньогрупова допомога і взаємодопомога, яка переноситься в соціум, канонізується, регламентується, стає обов'язковим законом життя справжнього християнина.

У цей же період відбувається становлення й розвиток конфесіональних теоретичних підходів до проблем допомоги й підтримки через осмислення найважливіших християнських догматів про милосердя (праці Григорія Богослова, Іоана Златоуста, Єфрема Симена, Федора Студіта, Іоана Дамаскіна, Панаса Александрійського, Василя Великого, Григорія Ниського та ін.).

У Х – ХІІ століттях активну роль у процесі благодійності відігравали монастирі й чернечі ордени [3]. Вони брали на себе обов'язок щодо надання допомоги різноманітним категоріям людей, які її потребували, тим самим становили своєрідний суспільний добродійний інститут, де на практиці реалізовувалися ідеї милосердя й допомоги ближньому (Іоаніти, Лазаристи, Бегарди, Алексіани, Трениторії, Ноляски та ін.).

Подальший розвиток теорії і практики благодійності відбувається під безпосереднім керівництвом римсько-католицької церкви, аж до Реформації в Західній Європі. У ХVI столітті Лютер критикує сформовані форми і принципи благодійності. Свою критику він спрямовує на марнотратну практику – безконтрольну роздачу милостині (головний чинник стимуляції жебрацтва).

До XVII століття церква втратила позицію єдиного добродійника, а західноєвропейський світ повернувся до ідей Аристотеля і Платона. Громадянське суспільство бере на себе обов'язки щодо надання допомоги всім, хто її потребує. Ідеологія християнського милосердя замінюється на ідеологію соціальної інженерії (державного милосердя). Починаючи з ХІХ століття, здійснюються пошуки й підходи щодо вирішення найважливіших соціальних проблем, турботу про які бере на себе держава.

Таким чином, до ХІХ століття склалися передумови до того, щоб допомога і взаємодопомога оформилися в єдиний соціо-культурний процес зі своїми традиціями, принципами, цінностями, формами. У цей же період склався певний підхід до розуміння різних феноменів: бідності, жебрацтва, бездоглядності, сирітства тощо. Усе це вимагало від суспільства відповідного наукового знання і практичних кроків у вирішенні проблем соціальної патології. У цьому розумінні й оформився початок етапу соціальної роботи в Західній Європі і США.

Розвитку суспільної думки в галузі соціальної роботи, допомоги й підтримки сприяли теорії природного права, що змінили ідеї середньовічної благодійності. Осмислення людини як позачасового й культурно-історичного феномена призводить до поняття права людини й рівності всіх людей. На цій ідеологічній базі з'являються гуманістичні ідеї-повчання Геллерта, Клопстока, Гердера та ін. Бідність, злидні, несправедливість стають основними поняттями 19 століття й базовими домінантами теорій солідарності або лібералізму. У сукупності із суспільною практикою й методами соціологічної науки в цьому соціально-політичному русі оформлюються ті тенденції суспільної допомоги, які остаточно сформуються у ХХ столітті.

У цей період починають поступово формуватися підходи до проблем соціальної допомоги в аспектах не тільки їх оперативних, але й тривалих завдань, що вимагало обґрунтування теорії і практики соціальної роботи як нової професії та наукового знання. Це вдалося вирішити Мері Річмонд. З теоретичної діяльності М.Річмонд починає оформлятися певний підхід, школа соціальної роботи, що одержала свою назву як діагностична школа, діагностичний підхід у соціальній роботі.

Подальше становлення соціальної роботи як наукової теорії вульгарно за чотирма науковими напрямками: теорія індивідуальної роботи, теорія групової роботи, теорія общинної роботи, теорія соціального адміністрування й планування [7; 12].

В основі цих підходів лежить певне універсальне положення науки, що, вірогідно, відбиває явища матеріального світу, світу людини й суспільства. Тут протиставляються два вихідних начала: ньютоно-картезіанська картина світу й сучасна теорія картини світу. Ньютоно-картезіанська картина світу бере свій початок від І.Ньютона, який з позицій механістичної фізики пояснив відповідний обсяг емпіричного матеріалу, накопиченого людством. Рух, простір, час, матерія стають базовими домінантами парадигми науки. У даному випадку механістична діалектика висуває на перше місце примат пізнання. І з цією вірою формується механістичний світогляд практично у всіх галузях знань, у тому числі й у галузі соціальної роботи.

У зв'язку з відкриттями сучасної науки, і насамперед “нової фізики” (квантова теорія Планка, теорія відносності Ейнштейна тощо), кардинально змінилися й принципи парадигми реальності, у тому числі й реальності соціальної роботи. Тут принцип локальної причинності замінюється принципом вірогідного опису [9].

Таким чином, соціальна робота зазнає культурно-історичних змін у процесі становлення меж її пізнання.