5. Концепції причин злочинності

   Існуюче розмаїття поглядів на причини злочинності залежно від того, як визначається пріоритетна причина злочинності, можна поділити на два основних напрями: соціологічний і біологічний (біопсихологічний).    Перший напрям — це соціологічні теорії, що ґрунтуються на кримінологічних школах і концепціях, які причину злочинності вбачають в умовах життя суспільства. Видатний кримінолог Т. Мор визначив причинну зумовленість (детермінованість) злочинності певними соціальними явищами. Такою причиною він вважав насамперед приватну власність, яка породжує глибокий антагонізм у суспільстві. Аналогічної точки зору дотримувались відомі вчені Т. Компанелла, Д. Верас і Ж. Мельє. Подальший розвиток ця теорія дістала у працях засновників марксизму.    Соціологічне пояснення природи злочинності запропоновано в теорії аномії, яку розробив Е. Дюркгейм у 1897 р. Явище аномії (розрегульованості) виникає під час криз і різких соціальних змін, коли загальноприйняті норми соціальної поведінки не відповідають очікуваним результатам.    Теорія аномії дістала значного поширення на Заході. Р. Мертон [7] основною причиною девіації (відхилення поведінки) вважав наявність розриву між культурними цінностями суспільства і соціально схваленими засобами їх досягнення.    Близькі до соціологічних теорій культурологічні концепції причин злочинності кримінологи пояснюють конфліктом між нормами культури суспільства і субкультури окремих соціальних груп, навчанням протиправній поведінці при сприйнятті норм і цінностей злочинних груп (Е. Сатерленд).    Біологічні концепції причин злочинності в чистому вигляді кримінологи формулюють дуже рідко. Біологічної теорії причин злочинності в чистому вигляді дотримувався тільки на початковому етапі своїх досліджень її засновник Ч. Ломброзо. Біологічні теорії причин злочинності не дістали великого поширення у кримінології (у тому числі у вітчизняній та російській). Більшість прихильників цієї теорії визнають значущість соціальних факторів і тому такі теорії правильніше називати біосоціальними або соціально-біологічними залежно від того, якому витоку — соціальному чи біологічному — надається пріоритет. Згідно з біопсихологічними теоріями причина злочинності полягає в особистості й природі людини.

В6

1Психологічні методи

За допомогою психологічних методів, які використовують у кримінологічних дослідженнях, можна отримати розгорнуту характеристику особи злочинця, здійснити якісну й кількісну оцінку внутрішньо- і міжгрупових процесів спілкування, що, зокрема, дуже важливо для класифікації та типології зло­чинців.

Найпоширенішими у кримінології психологічними метода­ми є тестування і соціометрія.

Тестування є різновидом методу опитування. Тест — це завдання, запитання й ситуації, які розробляє дослідник і ста­вить перед досліджуваною особою. Мета тестування полягає у встановленні психологічних характеристик особи злочинця: його інтелектуальних можливостей як індивіда, творчих здіб­ностей, схильності до ризику, самоконтролю, жорстокості, швидкості реагування в надзвичайній ситуації тощо.

Для вивчення людини існує багато різних тестів. Зокрема, у кримінологічних дослідженнях застосовують тести тематичної апперцепції (ТАТ), методику багатоаспектного дослідження особи (ММРІ), восьмикольоровий тест Люшера та ін.

Тестові дослідження, що побудовані на науковій основі, да­ють можливість більш повно і всебічно вивчити особу злочин­ця, у тому числі окремі категорії злочинців. Незважаючи на складність окремих психологічних тестів (які іноді складають­ся з великого переліку питань), за їх допомогою можна швид­ко дослідити велику кількість осіб.

Соціометрію (від лат. зосіиз — товариш, співучасник і теігит — вимірювання) (соціометричне опитування) віт­чизняна наука запозичила із психології і соціології зарубіжних країн. Соціометричне дослідження — це метричне вивчення емоційно-психологічних зв'язків між людьми. На думку за­сновника цієї методики американського вченого Дж. Море­но, соціометричний метод — це система технічних засобів і процедур, які застосовують для метричного й якісного аналізу соціально-емоційних зв'язків індивідуума з членами групи, в якій він працює і живе. За допомогою цього методу можна от­римати відображення динаміки внутрішніх взаємовідносин членів групи, здійснити кількісну й якісну оцінку внутрішньо-та міжгрупових процесів спілкування, визначити симпатії та антипатії людей всередині групи, наявність лідера, угруповань, конфліктних ситуацій.

До основних переваг соціометрії належать простота і швид­кість здійснення дослідницьких процедур, наприклад опиту­вання членів групи з метою виявлення їх бажання або неба­жання спільно вчитися, працювати, відпочивати, виконувати громадські доручення.

Соціометрія ґрунтується на соціометричному опитуванні — необхідному переліку (наборі) запитань, що задаються опитува­ним з метою виявлення відносин з іншими членами групи. Опитування в соціометричному дослідженні повинно відповіда­ти загальним вимогам, що висуваються до формулювання запи­тань у будь-якому опитуванні — анкетуванні або інтерв'ю­ванні. Отримані в результаті соціометричного опитування дані оброблюють, підсумовують і зводять у соціоматриці (таблиці) або соціограми (схеми). Аналіз таблиць і схем дає змогу, з од­ного боку, виявити соціально-психологічні властивості особи й групи, а з іншого — вибрати ефективні засоби керування меха­нізмом взаємодії особи і групи.

У кримінології соціометрію як метод пізнання застосовують рідко, здебільшого у дослідженнях кримінологічних проблем сімейних відносин. Разом з тим цей метод можна успішно зас­тосовувати у дослідженнях окремих проблем кримінології, зокрема при вивченні ефективності заходів кримінального по­карання (позбавлення волі, виправних робіт тощо), інституту співучасті. Застосовуючи цей метод, можна змінювати склад груп засуджених, які відбувають покарання у виправно-трудо­вих установах, вирішувати конфліктні ситуації, оздоровлюва­ти психологічну атмосферу.

2.Віктимність — це така соціально-психологічна сукупність рис особи, що зумовлює високу ймовірність стати об'єктом зло­чинного посягання. Треба зауважити, що віктимність - це якіс­ний показник: чим вища віктимність особи, тим більша ймовірність того, що вона стане жертвою злочину.

Віктимність конкретної особи (індивідуальна віктим­ність) - це об'єктивно притаманна людині (реалізована зло­чинним актом або залишена як потенційна) здатність, схильність стати за певних обставин жертвою злочину. Залежно від особистісних рис і поведінки конкретного індивіда ступінь його вразливості може перевищувати середній (підвищена віктимність) або бути нижчим від середнього (мінімізована віктимність). Індивід не придбав віктимність у процесі життє­діяльності, а є віктимним з моменту народження та до смерті; він не може не бути віктимним, оскільки живе в суспільстві, де не ліквідована злочинність, отже, існує об'єктивна мож­ливість стати жертвою злочину.