З чого починається любов до рідного краю?

J - КГ'Шл НОВОМ ,ОШН9Г.5>и О

З чого починається любов до отчого краю?.. Біліє роз­квітла гречка* де-не-де підсинена волошками та ще зжов­тіла від суріпки, а над нею, а в ній зрідка прокочується бджолиний звук. Гречка біліє м'яко, вона ще молода, її зеленого листя ще не торкнулася осінь своїм умілим ква­чиком. І не визолотила його. А навколо гречки вже все покошено, і біло-жовті присадкуваті ожереди двома веле­тенськими крижинами застигли на яскравій стерні, її ще не витіпала негода, не зчорнила бита дощами земля, а тому вона аж світиться, аж сміється — і добрий од неї йде дух, хлібний, дух достиглого збіжжя...

На все це дивишся, все це вбираєш у себе, сповнюєшся високістю простору, що облягає тебе, і відчуваєш, що ти не в силі не любити цей рідний куток землі, що ця любов стоїть клубком у твоєму горлі, й ти не годен клубок той проковтнути. (Є. Гуцало)

Отче наш, що на небі!

Нехай святиться Ім'я Твоє,

нехай прийде Царство Твоє,

нехай буде воля Твоя,

як на небі, так і на землі.

Хліба нашого щоденного

Дай нам сьогодні.

І прости нам провини наші,

як і ми прощаємо винуватцям нашим.

І не введи нас у випробування,

але визволи нас від лукавого.

Бо Твоє є царство, і сила

І слава навіки

Амінь.

СЛОВНИК-ДОВІДНИК ОСНОВНИХ ТЕРМІНІВ І ПОНЯТЬ З МОВИ, РИТОРИКИ, СТИЛІСТИКИ

і,цщ^

Антонімія, слова-антоніми — властивість слова у парному зіставленні з іншими виражати протилежні значення.

Б

Багатозначність, багатозначні слова (полісемія) — власти­вість одного й того ж слова відображати й називати різні відтінки значення одного й того ж поняття (про предмет, явище об'єктивної дійсності).

Безособове речення — односкладне речення, в якому на­звано лише дію уявного або стан неіснуючого діяча (стан природи).

Безособові дієслова — дієслова, що не передбачають уяви про діяча, особу як виконавця дії.

Безсполучникове складне речення — складне речення з граматично й за змістом рівноправними чи нерівно­правними частинами (складовими реченнями), що з'єд­нуються без сполучників і сполучних слів.

Будова слова — склад слова з лексично і граматично зна­чущих частин.

Будова, форма і зміст, значення синтаксичних одиниць — будова, форма синтаксичної одиниці — це її вміст і спосіб організації; зміст, значення синтаксичної одини­ці, її співвідношення з об'єктивною дійсністю: поняття, явище, факт, подія, відображені словосполученням чи реченням.

Буква — графічне зображення звука.

Букви і звуки — співвідносяться: або прямо, коли одному звукові відповідає одна буква, або ускладнено, коли од­ному звукові відповідають дві букви: дж, дз, чи кільком звукам — одна буква: щ — (штіи), ц — (тс).

В

Виголошення промови — діяльність оратора перед аудиторією з метою переконання в чомусь.

Вигук — риторична фігура, що виражає різного роду почуття: болю, зневаги, захоплення, схвалення, здивування, радості тощо в окличній формі.

Вигук — слово, що належить до особливого граматичного класу, що не належить ні до повнозначних, ні до служ­бових частин мови, виражає різні емоції й почуття, звуконаслідування, спонукання; може виконувати в тексті функцію еквівалента речення.

Вигукове речення — речення, яке складається з вигуку чи функціонує у значенні вигуку. Те саме що й окличне речення.

Види красномовства — класифікація ораторських промов відповідно до їх специфіки, способів і форм публічного виголошення завдань. Те саме, що й жанри красномовства.

Визначення — коротко висловлена думка про певний об'єкт, . яка дає змогу відрізняти, відшукувати, будувати його, формулювати значення новостворюваного або уточню­вати значення наявного в науці терміна. За допомогою визначення предмети виділяються за їхніми специфіч­ними характеристиками (властивостями та відношен­нями). Те саме, що й дефініція.

Викликати аудиторію на роздуми — один з етапів активі­зації діяльності аудиторії, що полягає у тім, щоб ви­кликати у слухачів потребу обмінятися думками з при­воду обговорюваних питань, що досягається логічними та психологічними засобами.

Виправлення — риторична фігура, що полягає у виправленні якогось слова або частини періоду, заміні їх іншими, начебто виразнішими точнішими шодо значення. На­приклад, «Наша сьогоднішня розмова, точніше диску­сія, стосуватиметься проблем виховання». Те саме, що й корекція, поправка.

Виражальні жести — зміни положення тіла (пантоміміка, жести), виразу обличчя (мімічні рухи сміху, жалю, від­рази, здивування тощо), головна роль яких — виражати емоційні реакції (і позитивні, і негативні).

Відмінювання, відміни іменників — зміна іменників за від­мінками у межах типів — відмін: I, II, III, IV і груп: твердої й м'якої.

Відокремлені члени речення — члени речення, які ускладню­ють граматично елементарне речення, виникають при зміні типової позиції в реченні (відокремлені означення), при уточненні додатків і обставин, можуть виступати у формі зворотів (дієприкметникового, дієприслівнико­вого), прикладки.

Власне українська лексика — найбільший за обсягом шар корінної (нсзапознченої) лексики у словниковому скла­ді української мови; слова, то утворилися в українській мові у період її формування й історичного розвитку за допомогою питомих словотворчих засобів. Саме ці слова виражають специфіку української мови. Власне україн­ські слова позначають предмети і явища природи, всі сторони життя і побуту народу. Прикладами власне ук­раїнських слів можуть служити слова: багаття, батьків­щина, будинок, кремезний, малеча, чобіт, ланка, промис­ловість. Те саме, що й споконвічна лексика.

Внутрішня мова — монологічна форма мовлення, в якій реальне, фізичне звучання замінюється його уявленням, його відображенням у свідомості людини. Це мовлення про себе і для себе.

Вокаліз — (від фр. — голосний, дзвінкій, співучий) — вправа або твір для голосу, то виконується без слів.

Враження — чуттєві образи з яскраво вираженим емоційним відтінком. Людина сприймає усне слово через свої емо­ції та почуття, почуттєво оцінює сприйняте.

Вставні слова, словосполучемія, речення — компоненти речення, що виводяться за склад членів речення, усклад­нюють його структуру, поширюючи його зміст.

417

Вступ — частина промови, розміщена на її початку, в якій коротко викладаються певні зауваження щодо змісту і мети промови. Вступ має на меті привернути увагу аудиторії, активізувати думки слухачів, їх почуття, збудити в них бажання не тільки слухати, а й мір­кувати.

14 »»

Гемінація — риторична фігура, що полягає у повторенні того самого слова у тій самій формі. Повторення слів може застосовуватися: 1) для позначення великої кількості предметів, явищ: «А за селом ліси, ліси, ліси»; 2) для посилення ознаки, ступеня якості або дії: «високе- високе дерево»; «темна-темна ніч»: 3) для вказівки на тривалість дії: «А мати все чекала, чекала свого сина». Те саме, що й подвоєння, редуплікація.

Гіпербола — (від гр. — перебільшення) — троп, в основі якого лежить підкреслене перебільшення розмірів, рис, харак­теристик, ознак предмета чи явища. Вживається з ме­тою посилення виразності, а також вияву захоплення чи ненавісті. Протилежне — літота.

Гтобулія — зниження вольових дій. Виникає внаслідок пере­втоми, фізичного або нервового виснаження, вживання наркотиків, алкоголю, а також при деяких психічних розладах. При гіпобулії різко знижується контроль ін­дивіда за своїми словами й діями.

Гіпотеза — припущення, при якому на основі ряду фактів робиться висновок про певний об'єкт, причому цей висновок не можна вважати цілком доведеним.

Гіпотетичне твердження — твердження, яке висловлюється не як установлена істина, а як певне припущення, яке може виявитися як істинним, так і хибним.

Голосні звуки — звуки, що вимовляються за участю голосу й мають вільну артикуляцію (творення).

Граматичне значення слова — значення, яке встановлюється з відношення слова до інших слів граматичної системи мови за граматичними ознаками, властивими їм як частинам мови і членам речення.

Граматично елементарне просте речення — просте речення, кількість членів якого є мінімально достатньою для повного вираження думки.Громадська потреба — усвідомлена потреба; коли суб'єкт піднімається до рівня усвідомлення необхідності внеску в суспільство як основної умови нормального, повно­цінного життя людини. У результаті суб'єкт проектує отриману від оратора інформацію не лише на себе, свою професію, а й на тих членів суспільства, яким ця інформація може бути корисною, тобто безпосередньо виявляє турботу про інших. Громадська потреба роз­виває в людини розуміння того, що всі члени суспіль­ства (хочуть вони цього чи ні) є взаємозалежними. Ігнорування ж цього положення може призвести до ка­тастрофи — руйнування та загибелі суспільства.

Групова психологія — психологія соціальної спільноти (групи, колективу). Не зводиться до арифметичної суми інди­відуальних психологій членів групи, а становить певну цілісність.

Групова свідомість — цілісна свідомість, яка складається з діалектичної суми індивідуальних свідомостей членів певної соціальної групи. Знання групової свідомості необхідне для з'ясування інтересів і потреб групи з ме­тою оптимальної підготовки промови.

Гротеск — (від фр. — смішний, незвичайний) — художній засіб, що грунтується на свідомому карикатурному спо­творенні, порушенні форм і розмірів предметів, перебіль­шенні чи применшенні зображуваного, на поєднанні різких контрастів, сполученні реального з фантастич­ним, трагічного чи смішного з комічним, смішним. Гро­теск — вищий ступінь комічного. Термін цей походить від знайдених у XVI ст. італійським художником Ра- фаелем химерних настінних малюнків у римських під­земних гротах.

Гумор — (від лат. — волога, рідина) — незлобива, просто­душна насмішка, яка відображає здатність людини по­мічати і розкривати перед іншими людьми смішні сторони життєвих явищ. З допомогою гумору смішне в житті зображається в добродушному, жартівливому тоні. Цим гумор відрізняється від сатири, для якої характерне цілковите заперечення й різке осміяння зображеного. Коли сатира висміює корінні, важливі в житті людей негативні явища, гумор піддає осміянню здебільшого часткові недоліки загалом позитивних явищ, окремі смішні риси у хороших людей. Гумор є дієвим засобом встановлення контакту з аудиторією.

Гумореска — невеликий художній твір про смішну пригоду чи рису в характері людини. Сміх в гуморесці на від­міну від сміху в фейлетоні — добродушний, жартівли­вий чи навіть ствердний. Гумореска може бути введена до ораторського твору як зацікавлювальний елемент.

\

Гугнявість — вада вимови, що характеризується спотво­ренням тембру голосу і вимовляння звуків. Гугнявість зумовлена порушенням нормальної участі носової порожнини в процесах голосоутворення й артикуляції. Виправлення мови у випадку гугнявості здійснюється завдяки запровадженню логопедичних занять і засто­суванню спеціальних медичних засобів.

Гуманізм — (від лат.^ — людяний) — сукупність поглядів, що виражають повагу до гідності людини, піклування про благо людей, їх всебічний розвиток, про створення сприятливих для людини умов життя.

Івоскладне речення — синтаксична конструкція, що має два основні члени речення: підмет і присудок (певну гра­матичну основу).

Дієвідмінювання — зміна дієслів за особами й числами в І і II дієвідміні.

Дієприкметник — змінна дієслівна форма, що називає ознаку предмета за дією, поєднуючи лексичні й граматичні значення дієслова й іменника (значення дієслова: час, вид, стан; значення прикметника: рід, число, відмінок, прикметникові функції у реченні).

Дієприслівник — незмінювана дієслівна форма, яка, поєднуючи значення дієслова й прислівника, або називає додат­кову дію або характеризує, як прислівник, основну (зна­чення дієслова: час, вид, перехідність/неперехідність; значення прислівника: незмінність, синтаксична роль обставини).

Дієслово — самостійна частина мови, що виражає дію або стан предмета; має граматичні значення: часу, виду, спсобу, перехідності/неперехідності, стану, особи, числа; відпо­відає на питання що робить? що робиться?; виконує функцію підмета (інфінітив), присудка, додатка, озна­чення.

Додаток — другорядний член речення, який виступає у реченні переважно як об'єкт дії, виражений іменником у непрямих відмінках або частинами мови, що виступають у його ролі.

Додаток непрямий — додаток у всіх інших формах.

Додаток прямий — додаток у формі іменника у знахідному відмінку без прийменника при перехідному дієслові.

Домисел — здогад чи припущення, для якого немає достатніх підстав і яке не підтверджують життєві факти; на­думані й непереконливі докази.

Домінанта — (від лат. — панівний) — основна, панівна ідея, проблема; центральний, панівний принцип, довкола яко­го зосереджена увага, воля, мислення людей; спрямована на аналіз, розв'язання цієї проблеми.

Допитливість — психічна риса, властивість інтелекту лю­дини. Виявляється у прагненні до широти і глибини знань про навколишній світ і саму себе. Допитливість є однією з форм вияву любові до знань як соціальної і духовної потреби особистості. Допитливість розвива­ється у процесі пізнання і практичного освоєння лю­диною об'єктивної дійсності. Сприяє підвищенню уваги аудиторії.

Доповідь — форма ораторської промови, в якій оратор особ­ливо ретельно ставиться до добору й аналізу цифр. Роз­різняють такі види доповідей: навчальна, наукова, диску­сійна, звітна, інформативна, інструктивна тощо.

Доречність мовлення — одна з важливих якостей публіч­ного мовлення, що полягає у відповідності сказаного обставинам.

Достатня підстава — це положення (або сукупність по­ложень), яке є завідомо істинним і з якого логічно ви­пливає обгрунтоване положення. У світі немає безпри­чинних явищ. І якщо кожен предмет, кожне явище в природі і суспільстві має свою причину, свої умови, які призвели до його появи, то і наше мислення про пред­мети і явища не може стверджувати або заперечувати що-небудь про предмет чи явище, якщо це ствердження чи заперечення не обгрунтоване, немає достатньої під­стави так твердити.

Достовірність судження — таке судження, в якому вис-

^J ловлюється твердо обгрунтоване знання. Наприклад: «Мі­сяць — супутник Землі». Достовірність судження забезпе­чується емпіричним підтвердженням, експериментальними даними, суспільною практикою.

ДдстОвірність — правильність, точність, несумнівність відо­браження думкою предметів і явищ навколишнього світу, обгрунтованість, доказовість, незаперечність знання.

Доступність промови — якість публічного виступу; полягає в тому, що оратор добирає факти, аргументи, мовні за­соби, максимально враховуючи можливості сприймання промови у конкретній аудиторії, тобто з урахуванням життєвого досвіду, освіченості, професії, віку, світогляду й інтересів слухачів.

Дотеп — вдалий вираз, часто смішний, дошкульний: «Не досить мати розумну голову, треба ще й нею користу­ватися».

Дотепність — здатність інтелекту, що виявляється в опти­мальному оперуванні образами, поняттями, словами. Наприклад, дотепний жарт, дотепне порівняння тощо. Дотепність опирається на природні задатки гумору, а також на набуті в процесі життєдіяльності людини знання, досвід. Дотепність є конкретним виявом гнуч­кості думки, нетрадиційності мислення. Дотепний ора­тор володіє здатністю винятково точно й естетично, красиво відображати в своїх судженнях відношення пред­метів об'єктивного світу.

Дохідливість промови — властивість публічного виступу що відображає здатність оратора говорити популярно, тобто знаходити той спосіб викладу (приклади, докази, формулювання, мовні засоби), який робить промову зрозумілою і цікавою, незважаючи на складність теми.

Доциіьність мовлення — властивість публічного мовлення, що відображає особливу організацію мовних засобів та аргументів, яка зумовлює відповідність мовлення меті та умовам спілкування. Основний спосіб розвитку до­цільності мовлення — виступ з однією і тією самою те­мою в різних аудиторіях.

З

Забарвлення — додаткові стилістичні відтінки, які накла­даються на основне предметно-логічне значення слова, виконують емоційно-експресивну чи оцінну функцію, надаючи висловленню характеру урочистості, піднесе­ності, грубоватості тощо.

Завдання промови — один із компонентів цільової установ­ки промови, найчастіше спрямований на роз'яснення тих чи інших фактів, аргументів, позицій, на переконання ау­диторії в чомусь. Завдання промови — це планований результат впливу на аудиторію: оратор заздалегідь пе­редбачає, що слід пояснити, розтлумачити, аргументу­вати, у чомусь переконувати.

Загальна методика — методичні закономірності ораторсь­кого мистецтва, незалежні від конкретних тематичних, жанрових та інших особливостей промови.

Загальне судження — тип судження, суб'єктом в якому ви­ступає загальне або родове поняття. Наприклад: «Всі громадяни України мають право на освіту». Загальне судження відображає зв'язок кожного предмета пев­ного класу з тією чи іншою властивістю, притаманною цьому класові. Інакше кажучи, певна властивість по­ширюється на всіх представників даного класу. Зна­чення загального судження в мислительній діяльності величезне. Закони природи і суспільства можуть бути виражені лише у формі загального судження. І це зро­зуміло, адже закон виражає найбільш загальні зв'язки матеріальної дійсності. А загальне судження якраз і дає нам знання того, що певне положення істинне для всього класу предметів.

Загальний план підготовки промови — план роботи над промовою, який оратор складає на стратегічному етапі підготовки промови. Він не містить ніяких конкретних завдань, оскільки оратор ще не ознайомився достатньо із суттю проблеми, про яку він має намір говорити.

Загальні фрази — фрагменти промови, що містять голе, аб­страктне повторення хоча й правильних, але давно ві­домих положень, не пов'язаних з конкретними справа­ми, а тому набридливих і нецікавих.

Заголовок — назва твору чи його частини, що друкується або пишеться перед текстом. Збірники творів та періо­дичні видання (газети, журнали), крім заголовків окре­мих творів, мають ще заголовки до групи матеріалі в («шапки») і загальні назви.

Задум — складова одиниця творчої діяльності оратора; по­чатковий етап у творчій роботі автора. У процесі форму­вання задуму в оратора виникає певний конкретний об­раз, гіпотеза, проект) майбутньої промови. Звичайно за­дум включає не тільки уявлення про саму промову, але й про способи її побудови У процесі роботи над твором за дум автора часом змінюється, уточнюється, стає чіткішим

Займенник — самостійна частина мови, що вказує на пред­мет, ознаку, кількість, не називаючи їх, виконує функ­ції, співвідносні з відповідними функціями тих слів, за­мість, яких уживається.

Закінчення — значуща змінна частина слова, що служить для творення граматичних форм і зв'язку слів у реченні.

Закінчення промови — композиційний ораторський засіб, заключний фрагмент промови, що подає огляд виснов­ків, до яких дійшов автор у викладі змісту (резюме) або вказівку на значення даної події чи предмета, або ви­являє ідею, провідну думку промови. Закінчення про­мови дає змогу «заокруглити» її, надати їй композицій­ної завершеності, текстової закінченості.

Звертання — компонент речення, що є адресатом, до якого звертається мовець, спонукаючи до дії, або повідомля­ючи йому свої думки, наміри, мрії.

Зв'язок підрядності — зв'язок, що виникає при підпоряд­куванні одного слова чи речення іншому слову чи ре­ченню.

Зв'язок сурядності — зв'язок, що виникає, як правило, між незалежними словами чи реченнями (незалежними сло­вами у неподільних сполуках), однорідними членами ре­чення і сурядними частинами складного речення.

І

Іменник — самостійна частина мови, що виражає узагаль­нену предметність (назви конкретних і абстрактних понять, істот і неістот, власні й загальні); має грама­тичні значення роду, числа й відмінка; відповідає на питання хто? що?, виконує функцію підмета, іменної частини присудка, означення, додатка й обставини.

Інтонація, інтонування — тон і сила голосу, що увиразню­ють висловлення, оформляють їх як речення розповідні, питальні, спонукальні, окличні, варіюють їх, передаючи різні відтінки значень.

Інтуїція — прийом безпосереднього відображення дійсності, за якого висновок грунтується головним чином на здогаді, відчутті, майже раптовому осяянні тощо; такі асоціативні уявлення під час творчої роботи, які підго­товлені попередньою діяльністю і досвідом оратора і сприймаються як раптова, несподівана знахідка, бо з'являються без чітко виявлених логічних операцій, поза контролем розуму, підсвідоме. До сфери інтуїщї відносять такі феномени, як миттєве віднайдення оп­тимального виходу з конфліктної ситуації, швидке і правильне передбачення поведінки аудиторії, вгаду­вання майбутнього розвитку подій на основі ледь по­мітних ознак тощо.

Інфантильна реакція аудиторії — те саме, що й байдужа ре­акція аудиторії.

Інформативний стиль — один із різновидів розповідного стилю усного монологічного мовлення, що використо­вується для передачі слухачам певних відомостей, знань, повідомлень про які-небуль події у формі їх де­тального переказу. Особливістю цього стилю є широке використання різних способів відтворення чужого мов­лення, у тому числі характерних лише для розповіді конструкцій з власне прямою мовою і конструкцій з «контурно» переданою чужою мовою. Інформативний стиль виділяється також синтаксичною організацією: висока частотнісгь речень з абсолютною препозицією присудка; структурно своєрідні емоційні присудки, ви­ражені дієсловом у формі майбутнього часу з посилю- вальною часткою «як» або формою наказового способу (з часткою «давай»), еліптичні структури з пропуще­ними присудками — дієсловами руху; відносно часте вживання приєднувальних конструкцій.

Інформативність промови — (від лат — роз'яснення) — насиченість промови відомостями, фактами, повідом­леннями про які-небудь події, актуальними проблема­ми, глибокими й об'єктивними оцінками явищ.

Інформаційний стиль — один із стилів усного монологіч­ного мовлення, що обслуговує ту сферу суспільної прак­тики людей, основним призначенням якої є повідомлення в його ідеальній, сконденсованій суті, тому найчастіше використовується засобами масової інформації для оз­найомлення з актуальними подіями громадського, політич­ного та культурного життя і коментування їх.

Іронія — (від гр. — удавання, прихований глум) — троп, що полягає у наданні слову або вислову протилежного значення з метою глузування, насмішки. Насмішка, якій навмисне надана форма позитивної оцінки або похвали.

к

Керування — вид підрядного зв'язку, при якому головне слово вимагає певної відмінкової форми від залежного (з прийменником чи без прийменника).

Комбіноване словосполучення речення — словосполучен­ня, яке становить поєднання двох слів у реченні.

Корінь — спільна частина споріднених слів, яка виражає їх загальне лексичне значення.

Крилаті вислови — стійкі мовні звороти, які мають, зви­чайно, книжне походження і характеризуються влуч­ністю, образністю, виразністю, лаконізмом.

Критика — (від гр. — здатність розрізняти) — принцип і форма діяльності, що відбиває аналітично-оцінювальне ставлення до дійсності, особи, ораторського твору тощо з метою переосмислення їх щодо певних критеріїв. Критика сприяє подоланню застарілих і нераціональ­них звичок, дій, оптимізації стилю мислення і діяль­ності, форм світосприймання і світовідношення, за­галом підвищує відповідальність людини за зміст і спрямованість своєї діяльності, ефективність духовної і практичної самореалізації.

Круглий стіл — один із жанрів діалогічного красномовства, який передбачає вільний обмін думками в невимуше­ній атмосфері учасників дискусії на будь-які теми.

Кульмінація — (від лат. — вершина) — момент найвищого піднесення, напруження розвитку основного конфлікту в ораторському творі. Розвиток основного конфлікту твору в кульмінації наближається до розв'язання, до перемоги якоїсь із сторін.

Культура мислення оратора — (від лат. — освіта, роз­виток) — усвідомлене додержання принципів інтелектуа­льної роботи, принципів, що продиктовані особливостями сучасного рівня наукового, технологічного, художнього, морального і т. д. розвитку суспільства. До цих принципів належать: постійне розширення, поглиблення й попов­нення знань; свідомий підбір інформації; вміння зосере­дитися на вузькій проблемі; компенсаторно-прогностич­ний підхід до проблеми; системний аналіз явищ; поєд­нання понятійного, концептуального, художнього бачен­ня явищ; інтелектуальна терпимість, дотепність.

Культура мови — розділ філологічної науки, що вивчає функціонування мови в суспільстві з погляду її норма­тивності й передбачає правила користування літератур­ною мовою. Зіставлення різних форм усної й писемної мови, з'ясування норм літературної мови на всіх рівнях мовної системи (вимовна сторона, лексико-фразеологіч- ний матеріал, граматичні конструкції) дають можливість не тільки виявляти тенденції її розвитку, а й впливати на цей процес, сприяти реальному втіленню в мовній практиці норм літературної мови, проводити цілеспря­мовану мовну політику.

Культура мовлення — дотримання мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів; норматив­ність, літературність усної і писемної мови, що виражає­ться у її грамотності, точності, ясності, чистоті, логічній стрункості. Критерій точності мовлення — його відповід­ність думкам того, хто говорить чи пише, правильний вибір мовних засобів для адекватного вираження змісту висловлення. Критерій ясності мовлення — його дохід­ливість і доступність для тих, кому воно адресоване. Критерій чистоти мовлення — його незасміченість поза- літературними елементами (діалектизмами, професіона- лізмами, жаргонізмами тощо), доречність використання в ньому певних мовних засобів у конкретній ситуації мовного спілкування. Мовленню високої культури влас­тиві не тишки названі вище ознаки, а також багатство словника, різноманітність граматичних конструкцій, ху­дожня виразність.

Курйозний стиль — (від фр. — допитливий, цікавий) — вада красномовства; стиль, в якому міститься багато оз­нак ученості, за якою особливо впадають малоосвічені люди, висловлюючи щось дивне, незвичайне, що перес­тупає людські сподівання, винаходячи курйозні, але ціл­ком беззмістовні та смішні фрази та безглузді дотепи.

Лаконічний стиль — стиль, що послуговується короткими

зв'язними реченнями. Лаконічніапь мовлення — (походить від назви давньогрець­кої області Лаконії, жителі якої уславилися чіткістю й

стислістю мови) — властивість публічного мовлення, що відображає здатність оратора висловлюватись ко­ротко, стисло, чітко і одночасно гранично зрозуміло. Лаконічність означає економність у використанні ху­дожніх засобів, яка, проте, не йде на шкоду яскравості і життєвій правдивості змальованих картин і вислов­лених у творі думок. Те саме, що й стислість мов­лення.

Ланцюговий зв'язок — тип логічного зв'язку в тексті: при- чинно-на лідковий зв'язок, а в плані мовного втілення думки — де зв'язок «дане-нове», за якого в новому ре­ченні «нове» стає «даним», і до нього знову додається нова думка.

Легенда — (від лат.— те, то має бути прочитане) — народ­ний переказ чи оповідання про якісь події чи життя лю­дей, оповите казковістю, фантастикою. За змістом ле­генди дуже різноманітні. До легенд відносять поширені в середні віки житія перших християн, святих подвиж­ників, князів. Вони виголошувалися в церквах та монас­тирях у дні свят на честь цих святих з метою пропаганди християнського вченн^ і моральних повчань. Популяр­ними н народі були також апокрифічні легенди, в яких гумористично трактуються біблійно-євангельські теми. Найбільш розповсюдженими в наш час є легенди про історичні події і народних героїв. Хоч у них чимало казкового, того, то не підтверджується документами, а є поетичним вимислом,— вони відбивають погляди народ­них мас на історичні події, їх світогляд. Легенди пере­даються з покоління в покоління.

Лейтмотив — (від нім. — основна тема, думка) — основне положення, думка, тема, шо проходить через ораторсь­кий твір і підкреслює його головну ідею.

Лексика — розділ науки про мову, в якому вивчаються й описуються склад лексики, розвиток лексичної системи й різні типи значень слова.

Лексикон оратора — (від гр. — словник) — словниковий запас оратора, в якому відображається ступінь володіння лексичними багатствами літературної мови.

Лексичне значення слова — значення, яке встановлюється з відношення слова до предмета, явища об'єктивної дійс­ності, його номінативне (називне) значення як знака (що слево позначає, знаком якого предмета, явища виступає).

Мета промови — практична спрямованість виступу ора­тора, що залежить від теми промови, характеру проб­леми, з якою співвідноситься тема, й особливостей ауди­торії. Те саме, що й стиль.

Метатеза — переставлення приголосних у середині слова Наприклад: тарілка—талірка, жевріти — жервіти.

Метафора — вид підсиленого переносного вживання слова, за якого схожості між предметами, явищами надається значення рівнозначності, тотожності.

Метафаза — (від гр. — переклад, тлумачення) — фраза, що утворюється при буквальному перекладі з однієї мови на іншу. Наприклад: «В наступному році він буде посту­пати в інститут», а треба сказати по-українському: «На­ступного року він виступатиме до інституту».

Метод — (від гр. — шлях дослідження, спосіб пізнання) — спосіб, прийом або сукупність прийомів для досягнення якої-небудь мети, для виконання певної операції. За­стосування того чи іншого методу детермінується ме­тою пізнавальної чи практичної діяльності, предметом ви­вчення чи дії та умовами, в яких здійснюється діяльність.

Метод викладу матеріалу — спосіб, до якого вдається оратор при побудові промови, залежно від теми вис­тупу, характеру аудиторії та від інших факторів. Існують такі методи викладу матеріалу: ступеневий, концент­ричний, метод запитання-відповідь, метод співставлення або аналогії, метод протиставлення або контрасту.

Метод запитання-відповідь — метод викладу матеріалу промови з метою активізації уваги слухачів, коли, почи­наючи викладати новий пункт виступу, спершу ставлять запитання перед слухачами, а подальшим викладом ма­теріалу (мікротеми) дають на нього розгорнуту відповідь.

Методика — загальні й часткові вимоги, що ставляться пе­ред оратором, і визначена цими вимогами система пра­вил і способів підготовки та виголошення промови.

Методичні прийоми ораторського мистецтва — способи привернення уваги слухачів з метою їх переконання. До цих прийомів належать: прийом новини, прийом вза­ємодії інтересів, прийом персоніфікації, прийом проблем­ної ситуації, прийом співучасті тощо.

Морфема — найменша значуща частина слова. Морфологія — розділ граматики, в якому вивчаються бу­дова слова, словотвір і частини мови.

Н

Наголос — вимова одного із складів слова з більшою силою голосу — виділення складу голосом.

Називне речення — односкладне речення, в якому лише стверджується існування предмета, явища без називання його дії.

Невідповідність між формою і змістом (мовна асиметрія) — властивість синтаксичних одиниць, що полягає у вира­женні їх змісту нетиповою формою.

Неоднорідні означення — означення, які характеризують предмет з різних боків (розміру і якості, будови і кольору).

Неозначена і незмінна форма дієслова (інфінітив) — с)юрма дієслова, що має граматичні значения перехідності/ неперехідності, виду, відповідає лише на питання що робити?

Неподільне словосполучення — Ім'я , складна назва предмета

Нормальний тон — (віл лат. — прямий) — відносно стала висота, на якій ми вимовляємо більшість звуків нашої мови, відступаючи від неї здебільшого у вимові логічно на­голошених сіів. Нормальний тон залежить від роду даного голосу (сопрано, бас, альт) та його індивідуальних якостей, не залишаючись постійним навіть для однієї особи.

Нотабене — (від лат. — зазнач добре) — помітка, позначка в книзі, рукопмсі, документі біля слів і виразів, на які слід звернути особливу увагу (скорочено NB).

Обвинувачувальна промова — промова у суді, мета якої викрити, довести винність підсудного і необхідність його покарання, а також показати всі ті причини й умови, які сприяли сусіпльно неьезпечним діям підсудного.

Обгрунтування — сукупність доказів, аргументів для пе­реконання в чому-небудь, на підтвердження чогось. Те саме, що й аргументація.

Обдарованість — високий рівень задатків, схильностей до певного виду діяльності. Обдарованість є сплавом при­родженого і набутого індивідом.

Обережність — психологічна риса людини, що виявляється у її вибірковому втручанні в хід подій. Обережність характеризує здатність людини до контролювання своїх вчинків, вміння там, де цс можливо, обійтися без активних дій. Брак обережності у людини може бути причиною її участі в непотрібних конфліктних ситуа­ціях, завдавати шкоди.

Об'єкт — (від лат. — предмет) — явище, предмет, особа, на які спрямована певна діяльність, увага тощо.

Об'єктивність — неупередженість, відповідність виголо­шуваного об'єктивній істині. Властивість об'єктивності притаманна зовнішньому по відношенню до свідомості світу, який є причиною самого себе і розвивається внаслідок притаманних йому законів, породжуючи на певному ступені свого розвитку людську свідомість.

Об'єкт пропаганди — індивід або група людей (колектив, суспільна верства, нація), на розум, емоції й волю яких здійснюється цілеспрямований вплив за допомогою засобів пропаганди. Поняття об'єкт пропаганди в ос­новних рисах збігається з поняттям аудиторія, але на відміну від нього вживається у вужчому контексті — для характеристики впливу пропаганди на окремого ін­дивіда, опису її конкретних ситуацій тощо.

Обірваний період — період, сконструйований як звичай­ний замкнений період, лише в кінці його закінчення або не подається зовсім, або обривається, або заміню­ється вигуковим реченням.

Образ — 1) результат відображення об'єктивного світу в свідомості людини; образ — не особлива форма есте­тичного освоєння світу, за якої збігається його пред­метно-чуттєвий характер, його цілісність, життєвість, конкретність — на відміну від наукового пізнання, то подається у формі абстрактних понять; 2) те саме, що й риторична фігура.

Образа — умисне приниження честі й гідності особи, вира­жене в непристойній формі. Образа (на відміну від на­клепу) є непристойним за формою поводженням, неза­лежно від того, відповідає дійсності, чи ні негативна оцінка на адресу потерпілого.

Образна аналогія — одна з форм творчої взаємодії авто­рів: звернення оратором уваги слухачів на якийсь все- світньовідомий твір літератури чи мистецтва, що пев­ним чином пов'язаний з темою його виступу — ідеєю, образною системою, стилем тощо.

Образне мислення — конкретне мислення, яке реалізуєть­ся у вигляді аналізу й поєднання образів. Обрізнемис- леиня є передумовою літературної творчості. Воно розвивається, відточується у людей певних видів про­фесійної діяльності (письменників, акторів, ораторів тощо).

Образність — властивість мовленого слова нести інфор­мацію не лише в абстрактно-логічній, понятійній, але й у предметно-чуттєвій формі. Передача загального поняття через конкретний словесний образ. Під сло­весним образом розуміють використання слів у таких сполученнях, які дають можливість посилити лексичне значення додатковими емошйно-експресивними та оцінними відтінками.

Обставина — другорядний член речення, який виступає в реченні у ролі виразника обставин, за яких відбуває­ться взаємодія між підметом-діячем і присудком (час, місце, причина, умова, мета та ін.).

Обурення — психічний стан сильного вияву невдоволення, гніву, огиди з боку людини щодо тих явищ, подій, які мають місце в її оточенні. Іноді оратор прагне збудити у слухачів обурення щодо зла і тим самим мобілізу­вати їх на подолання його. Обурення супроводжується посиленою емоційною діяльністю індивіда, його пере­живаннями.

Овація — (від лат. — малий тріумф) — високий рівень емо­ційного сприйняття слухачами почутої промови, бурх­ливі оплески. Овація належить до невербального оці­нювання індивідом дій і вчинків інших людей.

Огляд — стисле повідомлення про ряд явищ, об'єднаних загальною темою, місцем або часом. Наприклад, огляд суспільно-політичних подій минулого дня.

Однорідні означення — означення, які характеризують пред­мет в одній площині (кольору, якості, розміру).

Однорідні члени речення — члени речення, які перебува­ють в одній синтаксичній позиції, виконують функцію одного члена речення (однорідні підмети, присудки, оз­начення, додатки, обставини).

Односкладне речення — просте речення, в якому названо лише предмет думки як один головний член.

Означення — другорядний член речення, який виступає у реченні як ознака діяча — підмета, додатка чи обставини.

Означення неузгоджене — означення, виражене невлас­тивою формою: іменником, дієсловом, прислівником, словосполученням.

Означення узгоджене — означення, виражене властивою йому формою прикметника, дієприкметника, займенника і порядкового числівника.

О значення-прикладка — означення як друга назва пред­мета, часом поетична.

Омоніміяу слова-омоніми — властивість одного й того ж слова бути знаком, називати різні поняття (про різні предмети, явища об'єктивної дійсності); омонімія на­явна у мові як випадковий збіг фонетичних оболонок слів або як розпад багатозначного ряду.

Орфоепія — розділ фонетики, що встановлює норми ви­мови звуків і інтонування висловлювань.

Основа непохідна — основа, яка не поділяється на інші морфеми.

Основа похідна — основа, яка поділяється на інші морфеми

Основа слова — частина слова, що виражає його лексичне значення.

Особові форми дієслів — усі форми в теперішньому та май­бутньому часі дійсного способу і в наказовому способі, а також родові форми в минулому часі й умовному способі, які змінюються за особами.

П

Пантомімічні рухи — (віл гр. — мімічний актор) — ви­разні рухи усього тіла або окремих його частин з метою унаочнення словесного матеріалу.

Парабола — (від гр. — зіставлення, порівняння) — притча, коротка казка, анекдот, алегорична розповідь повчально- моралізаторського змісту, яку включають до тексту ора­торського твору, щоб активізувати увагу слухачів.

Параграф — частина тексту всередині ораторського твору, що має самостійне значення і звичайно позначається спеціальним значком з порядковим номером.

Парадокс — (від гр. — несподіваний, дивний) — 1) ситуа­ція, що виникає, коли два судження, які виключають одне одного (суперечливих), виявляються однаково довідними; прискорення процесу розвитку науки при­вело до того, що парадоксальність стала однією з характерних рис сучасного наукового пізнання;^іра- доксальним у свій час здавався закон всесвітнього тя­жіння Ньютона, який об'єднував такі види руху, як падіння яблука і ^)ух планет по орбітах; 2) риторична фігура, що полягає у висловленні думки, яка різко розходиться з усталеними поглядами і на перший погляд нібито суперечить здороному глуздові. Для парадоксу характерна короткість і закінченість. Це робить його схожим до афоризму. Грою ж слів па­радокс близький до каламбура: «Здорове тіло — про­дукт здорового розуму» (Бернард Шоу). «У генія те прекрасне, що він схожий на всіх, а на нього — ніхто» (Оноре де Бальзак).

Паралель — (віл гр. — паралельший) — риторична фігура, що полягає у зіставленні, порівнянні однакових або одно­типних явищ, що спостерігаються в різних умовах, трап­ляються за неоднакових обставин. Наприклад, у народній творчості картини природи пов'язуються з душевними настроями, події людського життя часто змальовуються як паралель до явищ природи.

Паралельний зв'язок компонентів речення — типовий для патетичних і урочистих ораторських творів зв'язок між компонентами тексту, при якому взаємопов'язується па­ралелізм смисловий і композиційний — синтаксичний.

Паронімія, слов а-пароніми — явище звукової подібності (не тотожності) слів, які виконують різні функції на­зивання пересічних, але відмінних понять.

Переносне значення слова — вияв значення слова через подібність названого цим словом предмета, явища до іншого предмета, явища; переносні значення мають ту чи іншу міру образності, художності й можуть ужива­тися як звичні, прямі, або набувати образності.

Підмет — головний член речення, назва діяча як предмета думки (хто? що?).

Плагіат — привласнення авторства на чужий твір чи від­криття, а також використання у своїх працях чужого твору без посилання на автора.

Повне/неповне узгодження — нездійснення одного з на­прямів узгодження (роду чи числа).

Повтор — риторична фігура, яка полягає у повторенні ок­ремих слів чи словосполучень в одному висловлюванні для виділення, підкреслення тих чи інших думок, фраз, деталей в описах, для підсилення виражально-зобра­жальних властивостей мови або з іншою метою. На­приклад, перериваючи речення, мовець звертається до вже виголошеного, повторює певну фразу з виразнішою інтонацією, зосереджуючи увагу на певному моменті.

Подробиця — на відміну від деталі такий штрих у харак­теристиці предмета чи явища, який не має самостій­ного значення, особливо не підкреслений. Подробиці впливають на увагу слухачів або читачів у своїй сукуп­ності, вони не мають тієї багатозначності, наголоше­ності й відносної самостійності, як деталь.

Посткриптум — (від лат. — після написаного) — приписка до певного тексту, переважно до листа (після підпису), що позначається звичайно латинськими літерами PS.

Постулат — (від лат. — вимога) — твердження, яке при побудові наукової теорії сприймають без доказів, як по­чаткове. Те саме, що й аксіома.

Потворне — естетична категорія, співвідносна з категорією прекрасного: якщо прекрасне є позитивною формою вираження естетичного ставлення людини до дійсності, то негативною формою цього ставлення є потворне. В основі потворного лежить те, що грубо порушує нашу уяву про красу людських стосунків, що вороже стверд­женню людини у світі, що сковує волю людей і згубно впливає на розвиток життєвих сил.

Поученіє — тип дидактичної промови у Київській Русі; твір, написаний у формі звернення людини з великим життє­вим досвідом до своїх дітей та нащадків. Поученіє містить настанови і повчання, звернені до широких народних має, тому й форма викладу менш поетизована, ніж у словах. Яскравим зразком такого твору може бути «Поученіє» Володимира Мономаха, в якому цей видатний діяч Київсь­кої Русі визначає риси ідеального князя-правителя, ви­сокі моральні якості людей тощо. При цьому свої тверд­ження він ілюструє прикладами із власного життя.

Поширене просте речення — речення, що виходить за межі елементарного, але не ускладнюється.

Префікс — частина похідної основи, що стоїть перед ко­ренем і служить для утворення нових граматичних форм і слів.

Приголосні звуки — звуки, їло творяться з перешкодами на шляху видихуваного повітря, мають напружену арти­куляцію.

Прийменник — службова частина мови, що вказує на від­ношення (зв'язки) між словами в реченні та уточнює граматичні значення іменників.

Прикметник — самостійна частина мови, що вказує на оз­наку предмета як якісну, відносну чи присвійну; зміню­ється за відмінками, родами й числами залежно від слова, яке означає; відповідає на питання який? чий?; виконує функцію означення чи іменної частини присудка.

Прилягання — вид підрядного зв'язку, при якому зберіга­ється змістова залежність між словами в словосполу­ченні, але відсутні її формальні показники.

Підстави достаньої закон — принцип, згідно з яким по­ложення вважається істинним тільки в тому разі, якщо для нього може бути сформульована достатня під­става. Істинність підстави може бути або доведена до­слідним шляхом, на практиці, або виведена з істин­ності інших положень. Закон достатньої підстави ви­магає, щоб наші думки в будь-якому судженні були внутрішньо пов'язані одна з одною, випливали одна з одної, обґрунтовували одна одну. Бути послідовним означає не лише виставити те чи інше істинне поло­ження, а й пояснити його, обгрунтувати, а також зро­бити з нього необхідні висновки. Закон достатньої підстави характеризує одну з сторін логічного мислен­ня — доказовість. Належить до законів формальної логіки.

Прислівник — самостійна частина мови, що характеризує дію, стан чи ознаку предмета; граматично незмінна; від­повідає на питання як? коли? де? чому? з якою метою? Виконує функцію обставини.

Присудок — головний член речення, назва дії або стану діяча як предмета думки (що робить? що робиться?), а також його головна для промовця ознака (хто (що) є діяч?).

Присудок дієслівний складений —присудок у формі до­поміжного дієслова та інфінітива.

Присудок іменний складений — присудок у формі допо­міжного дієслова бути (в різних часових формах) та іменної частини; в теперішньому часі зв'язка може не вживатися.

Присудок подвійний — присудок, що утворюється внаслі­док поєднання двох в одному простому висловленні, на грунті однієї граматичної основи.

Присудок простий — присудок у формі дієслова в одному із його граматичних способів.

Просте речення — речення, в якому відображені одна подія, факт, повідомлення у формі одного діяча і його дії (чи тільки у формі назви предмета думки).

Простий і складений підмет — проста однослівна форма і форма нерозкладеного словосполучення.

Простота промови — вміння говорити зрозуміло й дохід­ливо, без ускладнень і надуманих образів, хибного па­фосу, туманних алегорій.

Пряме значення слова — вияв його загальновживаного лек­сичного значення, до певної міри позбавленого образ­ності, експресивності при вживанні; пряме значення слова фіксується у словнику як заголовне у словнико­вій статті.

Р

Речення — граматично й інтонаційно оформлена синтак­сична одиниця, що формує, виражає думки і служить засобом їх обміну (комунікації).

Робочий план промови — план, який оратор складає для себе на певному етапі підготовки промови.

Розгорнутий план — план, складений оратором у процесі підготовки промови, який містить деякі короткі заува­ження щодо кожного окремого пункту.

Розгортання тези — пояснення, обгрунтування основної думки промови.

^с

Самостійні частини мови — частини мови, що мають лекси­чне значення і виконують функцію членів речення (імен­ник, дієслово, прикметник, прислівник, числівник тощо).

Синоніміяу слова-синоніми — властивість ряду різних слів відображати одне поняття (предмет, явище об'єктивної дійсності), увиразнюючи різні відтінки його основного значення.

Синтаксис — розділ граматики, що вивчає будову і зміст синтаксичних одиниць — словосполучень і речень, описує властиві їм синтаксичні зв'язки, визначає члени речення, подає класифікації синтаксичних одиниць, встановлює основні характеристики тексту, в якому функціонують словосполучення* і речення.

Синтаксичний зв'язок — форма граматичної залежності між словами у словосполученні й реченнями у межах склад­ного речення.

Складне речення — речення, в якому відображено кілька Подій, складається з кількох висловлень, які виступа­ють як складові частини одного речення.

Складнопідрядне речення — складне речення, в якому є одне головне і одне або кілька підрядних, граматично й за змістом залежних від головного.

Складносурядне речення — складне речення з формально рів­ноправними складовими частинами, кожна з яких є ре­ченням із повною граматичною основою.

Словосполучення — синтаксична одиниця, що складається, як правило, з двох слів, пов'язаних підрядним зв'яз­ком; функціонує у реченні як його складова частина, але може становити і назву окремого поняття, ім'я, склад­на назва предмета.

Словотвірний аналіз — пошук твірної, тобто найближчої до аналізованого слова, основи; після цього — відтво­рення всього твірного ланцюжка аж до спільного ко­реня слів.

Службові частини мови — частини мови, які виконують службову функцію як показники відношень між сло­вами (прийменник), засоби зв'язку між словами і речен­нями (сполучник); надання відтінків словам і реченням (частки); вигук не виконує подібної службової функції, і виражає почуття, емоції, вольові реакції, звукові уявлення.

Сполучник — службова частина мови, що поєднує члени речення і частини складного речення засобами суряд­ного чи підрядного зв'язку.

Способи словотворення — вживані засоби творення нових слів: морфологічні (суфіксальний, префіксальний, суфік­сально-префіксальний, осново-складання, абревіація); неморфологічні (перехід однієї частини мови в іншу, зро­щення словосполучень, переосмислення слів).

Стилістика української мови — система стилів і стиліс­тичних засобів української мови, а також мовознавча наука, що їх вивчає.

Стилістична норма — доцільність використання слова у межах стилю в текстах певного жанру відповідно до теми, ідеї, комунікативної настанови мовця.

Стиль — різновид літературної мови, що обслуговує певну сферу суспільно-виробничої діяльності мовців, систему понять і відношень у цій сфері. Кожний стиль, маючи і нейтральні загальновживані мовні одиниці, характеризу­ється своїми мовними одиницями, що сприймаються мовцями як ознака (особливість) даного стилю і нази­ваються стилістичними засобами. Роль стилістичних засобів можуть виконувати одиниці всіх рівнів мови, якщо вони у зіставленні з нейтральними набувають забарвлен­ня: звуки, морфеми (наприклад, суфікси здрібнілості, згрубілості), слова, словосполучення, типи речень.

Структура — закономірний, сталий зв'язок і взаємовід­ношення частин та елементів цілого, системи.

Суфікс — частина похідної основи, що стоїть після кореня і служить для утворення нових граматичних форм і слів.

Тезаурус — (від гр. — скарб, скарбниця) — тип словника, що подає лексичний склад мови у повному обсязі. Це найбільш повний у лексичному відношенні словник, до якого включена лексика не тільки літературної мови, а й архаїзми, неологізми, розмовні слова тощо. Тезаурусом також називають сукупність понять з певної галузі науки.

Тези лекції — короткий письмовий виклад змісту кожного пункту плану майбутнього виступу. Тези оратор скла­дає на стратегічному етапі підготовки промови.

Тезовий — той, який містить коротко сформульовані ос­новні положення, твердження промови.

Текстовий монолог — один із видів усного монологу за генетичними ознаками; монолог, підготований заздале­гідь у письмовій формі.

Текст промови — (від лат. — тканина, зв'язок, побудова) —г повний письмовий виклад змісту майбутньої або виго­лошеної промови. Характеризується змістовою та струк­турною завершеністю і певним ставленням автора до змісту висловленого. Текст промови складають під час аналітичного етапу підготовки промови.

Тема — (від гр. — положення, основа) — 1) основна пред­метна сфера роздумів оратора, у рамках якої він про­водить відбір життєвих явиш, що підлягають розглядові у промові; тема — початковий етап розробки плану і композиції публічного виступу, визначення його мети; 2) при актуальному членуванні речення — це та частина речення, яка становить предмет повідомлення, відправну точку (основу) для передачі нового, або реми.

Тематика — сукупність тем, їхня система.

Тембр голосу — (від фр. — дзвоник) — звукове забарвлення, характерне як для типу голосу (бас, баритон, тенор, соп­рано тощо), так і для голосу конкретної людини. Постійне забарвлення голосу людини зумовлене індивідуальними особливостями її мовного апарату (розміром і формою гортані, ротової і носової порожнини, що служать резона­торами при творенні звуків).

Темп мовлення — (від італ. — час) — швидкість, з якою вимовляються мовні елементи. Темп мовлення вимірю­ється кількістю виголошених звуків (складів) за оди­ницю часу (наприклад, за секунду). Темп тісно пов'яза­ний з різними формами мовлення, що пристосовуються до конкретної мети і умов спілкування, з індивідуаль­ними особливостями мовця та його психофізичним ста­ном. Так, спокійному настроєві здебільшого відповідає повільний темп, зворушенню — жвавість мовлення, обу­рення, навмисно стримуване, іноді набирає форми по­вільного відрубування («відчеканювання»)^ пов'язаного з так знаним «цідженням» крізь зціплені зуби На темп мовлення має вплив також виносна важливість виго­лошуваною. Звідси випливає як своєрідне «-ковзання» повз другорядні мовні такти і вставні речення, так і прискорене вимовляння цілих частин промови, якщо вони не відіграють великої ролі в загальному масштабі. Темп мовлення залежить також від технічних (акустич­них) умов приміщення. До таких умов належить пере­дусім акустичні прилади.

Текст — складне синтаксичне ціле, цілісний уривок мов­лення, що має ознаки змістового й синтаксичного зв'язку між реченнями й абзацами.

Теорія — (від гр. — розгляд, дослідження) — система узагаль­неного знання, пояснення тих чи інших сторін дійсності.

Термін — (від лат. — межа, кордон) — слово або слово­сполучення, що означає чітко окреслене спеціальне по­няття якої-небудь галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя тощо і виражається словом або сло­восполученням. Терміни бувають загальнонаукові, тобто такі, що вживаються в різних галузях знань (аналіз, ме­тод, система, аксіома) і спеціальні, що вживаються тільки в конкретних галузях науки. Наприклад, літературознав­чими термінами є: сюжет, комедія, строфа, елегія, епос тощо. Крім номінативної функції терміни можуть вжи­ватися як виразний зображальний засіб.

Термінологічна лексика — те саме, що й термінологія.

Термінологія — (від лат. — межа, кордон і гр. — вчення) — система термінів певної галузі науки, техніки, мистецтва, суспільно-історичного життя або сукупність усіх термінів даної мови. У межах цієї системи термін не повинен мати синонімів, він також не може бути багатозначним. Кожне поняття має співвідноситись тільки з одним терміном, а кожен термін — тільки з одним поняттям.

У

Узгодження — вид підрядного зв'язку, при якому слова у словосполученні пов'язані способом підпорядкування залежного слова головному в роді, числі й відмінку.

Ускладнення структури простого речення — таке поширення речень, при якому ускладнюється його зміст і форма (засобами вставних слів і речень, звертань).

Ф

Фонетика — розділ науки про мову, в якому вивчаються й описуються мовні звуки, їх класифікація й зміни в процесі мовного розвитку; фонетика встановлює фоне­тичні закони даної мови й нормує літературну вимову: промовляння звуків, наголос, інтонація.

ц

Цитування — композиційно-стилістичний засіб в ораторсь­кій промові, що полягає у буквальному повторенні чу­жого вислову чи думки як факту, що підлягає розглядові або аргументації. Обов'язковою умовою цитування є аб­солютна відповідність змісту, лексичного складу, автен­тичність граматичної будови. Цитування належить до по­мітних композиційних ознак наукових текстів.

Цікавість промови — одна з неодмінних рис хорошого твору: збудження тривалого інтересу слухача до зображуваних подій, здатність захопити його увагу і схвилювати.

Ціліснооформленість — неподільність мовної одиниці, не­можливість поділу її на частини і вставляння між ними інших одиниць мовлення.

Ціль — те саме, що й мета промови.

Цільова настанова промови — один з етапів підготовки до публічного виступу. Знаючи тему виступу, оратор ко­ротко формулює основні ідеї майбутньої промови, з'ясо­вує для себе, що саме він хоче повідомити слухачам, у чому переконати їх. Складається з двох компонентів: завдання і надзавдання.

Ч

Частина промови — розділ ораторського твору. Виділяють такі основні частини промови: вступ, основна частина, висновки.

Частини люви — основні лексико-граматичні розряди, класи слів, що об'єднуються за спільним граматичним зна­ченням і за функцією.

Частини риторики — класичний поділ теорії ораторського мистецтва на п'ять частин: підбір матеріалу, розміщення, виклад, запам'ятовування, виголошення.

Частка — службова частина мови, що надає окремим словам і реченням смислових чи емоційних відтінків у слово­творенні й при передачі в реченні значень вказівних, підсилювальних, видільних, заперечних, стверджуваль­них, питальних, спонукальних. Частка завжди пишеть­ся окремо, після слова, яке вона має доповнювати.

Числівник — самостійна частина мови, яка називає кіль­кість предметів або їх порядок при лічбі; відповідає на питання який? котрий?; поєднаний разом з іменником у кількісне словосполучення виконує функцію будь- якого члена речення; порядковий числівник — функ­цію означення.

Ш

Шарада (від фр. — бесіда) — різновид версифікаційної гри, котрий полягає у відгадуванні закодованих слів чи ви­разів, сприяючи розвитку інтелекту та активізації мов­ного поля під незвичним, асоціативним кутом зору Цей жанр здавен використовувався з дидактичною метою, викликав інтерес у літературі бароко, авангар­дизму тощо.

Шарж — різновид карикатури, в якій зберігається подібність з об'єктом зображення, сатиричні тенденції поступаються перед м'яким, доброзичливим гумором. Шарж має свою жанрову специфіку і в поезії: це переважно чотиривірш, в якому наявий легкий жарт. Шарж близький до епіграми, але позбавлений ознак в'їдливої сатиричності.

Я

Ясність мовлення — властивість публічного виступу, що забезпечує адекватне розуміння сказаного (без деформа­цій), не вимагаючи від співрозмовника особливих зусиль при сприйнятті. Якщо значення вислову однозначно зро­зуміле, то говорять про ясність мовлення. Неясність мов­лення може зумовлюватися такими умовами: порушення мовцем норм літературної мови: перенасиченість мов­лення термінами, іншомовними словами; індивідуаль­не слововживання тощо. Основний шлях розвитку ясності мовлення — сам процес спілкування. Практика виявила, що чим частіше оратор вступає у процес ко­мунікації, до того ж з різними типами аудиторії, тим більше уваги він приділяє роботі над власним мовленням, оскільки від цього багато в чому залежить досягнення ним поставленої мсти і задоволення від спілкування. Те саме, що й зрозумілість мовлення.