Василь стус - поет національного болю

...

Український народ в останнє десятиліття дав багато по­кутників за гріхи і слабості замореного конформізмом покоління. Серед них чимало працівників пера.

Але Василь Стус був найсуворіший, найнепримирен- ніший. Він творив книгу великого національного болю, ра­зом з тим — сувору легенду свого житгя.

Як у всякому великому житті — повторилися невиз­нання у фарисейському світі, суд синедріону і страдниць­кий шлях на Голгофу.

Василь Стус — людина рідкісної моральної обдарова­ності, голос сумління у світі розхитаних і розмитих по­нять честі, правди, порядності. Він зберіг свій стиль до кінця. Він ніс даровану йому іскру Божу з гідністю і ли­царською відвагою, не згинаючись і не обминаючи труд­нощі. На такій дорозі поети гинуть.

Василь Стус виступає високим репрезентантом нашої культури. Його ім'я символічне для кінця XX століття.

Проти течії, за найжорстокіших обставші він проніс у руслі української традиції ідеали гуманізму і патріотизму — і по-лицарськи зберіг вірність цим ідеалам до кіпця. Власне, на ідеалістах тримається сенс культури, її засади безкорисливості та відповідальність за духовну спадщину, за власну душу. (Є. Сверстюк)

ДОБРЕ ЇХАТИ ДО СВОЄЇ ХАТИ

Нечасто випадали такі сніги в придніпровських степах. Лиш для вітрів була тут завжди воля-вольниця. Шугали вони над замерзлою землею, змітаючи все на своєму шляху. А коли й випадав сніжок, то підхоплювало його і несло в дальні світи. Але проти цього снігу вітри були вже безсилі — скувало його морозом, і він білою крицею лежав на землі...

Добре їхати до свЬєї хати. Нема кращої дороги в світі, ніж до рідної матері. Це можна відчути лише тоді, коли закине тебе доля далеко від отчого дому і коли ця дорога переросте у тривожну мрію. Сподіваєшся на цю дорогу, думаєш розгубити на ній свій неспокій і знайти душевну втіху. Коли не спиться тобі ночами, коли раптом оповине тебе невимовна туга, коли вже, здається, нема сили ви­братися з лабіринту буднів, тоді десь у глибині душі народжується оцей споконвічний потяг до своєї дороги. І якщо навіть станеться так, що обставини не пустять тебе цю дорогу, — ти все одно пройдеш її в думках сотні, тисячі разів і повертатимешся з неї кращим, бодай па хвилину чи на день... (М Зарудний)

п, >■ < ■'. '^{: 1}

ЗИМОВИЙ СОН

Земля віддала людям, що могла віддати, і чи то з жалю до себе, чи з жалю до людей, заплакала осінньою сльозою й неспокійно ввійшла в зимовий сон. Ох як люто, на шаленій коловерті вітрів, зачинався цей сон; спочатку вітровіям і сніговиці хотілося підважити, вирвати з насиджених місць перелякані хати, розметати золото скирт і вдарити на сполох співучою міддю дзвонів. А потім вони втихомирились, поско­чувались, прищулились у яругах, і тепер люди по коліна бре­дуть у снігу, що вечорами шеретує крихти срібла та виколи­хує блакитні дими й волошкове цвітіння.

Як гарно зараз довкола! Ошатні в білих свитках хати при­тихли, немов дівчата перед весільним танком; ось ударить бу­бон місяця, цьвохне смичком вітрець, і вопи поведуть свій та­нок зачарованими долинками, левадами, садками й виведуть його — усе вгору та вгору — аж на той шлях, по якому мину­лий вік проскрипів чумацькими мажами... (М Стельмах)

СИЛУЕТИ МІСТА

Міста мають не тільки свої силуети, а й свої обличчя, свої голоси, а то й ще щось схоже на свої душі.

Все це відчуваєш і в Доброчині. Йдеться не тільки про подих праці, хоч вій і переважає, а й про віру в надійний прихисток, добропорядність, тепло, вогнище, що ніколи не згасає, бо не замовкають ковадла, не втомлюються битці ка­меню і хлібопекн. Є й таке, що зовні ніби й невидиме. Його збагнеш не тоді, коли переступиш пороги Доброчина, а й сам щось зробиш для нього. «Якщо ти тут поранишся, то неодмінно й вигоїшся...»

Доброчнн, крім усього, виразний образ міста, яке по­стало з нічого. Воно майже не мало свого попередника, виросло на шлаковищах, між велетенськими кучугурами перетлілого вугілля-сипцю та сланців, сміливо, віддаючи належне самому собі, виступило на розлогі погір'я Смол- гори, рівнину колишнього Скотопрогону, схили Донської сторони, де колись ніхто й нічого не насаджував, тому там нічого й не росло, крім будяччя, чагарників та миршавої акації... (М Рудь)

ДЖМІЛЬ

Джміль на всьому льоту вдарився в скло і впав на підвіконня. Хвилину він лежав нерухомо на спині. Потім швидко заворушив лапками, завертівся шалено дзиґою, нарешті перевернувся, стрепенув крильцями і, ощаслив­лений, стрімкопадно випорснув у відкрите вікно.

Джміль нагадав Леону Фітельбергу рідну Тюрінгію, її вкриті тюльпанами луки, знеможені врожаєм обважнілі густі сади, білі фіранки на вікнах чепурних будинків у придорожніх селах.

Джміль нагадав молодість, безжурний час, все, що від­гуло за плином непередбачених суворих подій і згоріло в ненажерливому череві того пекла, яке звуть другою світо­вою війною...

Джміль за вікном кружляв, накручував мертві петлі й дзижчав тонко, уїдливо, ніби висотував з серця Фітельбер- га тонку струну болю, намотуючи на незримий стрижень тривожних спогадів.

І Фітельберг подумав: отак, мабуть-дзижчав мотор того літака, який жбурнув атомну бомбу на Хіросіму. І люди внизу під блакитним опуклим небом на тій загадковій землі, про яку Фітельберг мав досить невиразне уявлення, вслухаючись в оте тривожне дзижчання, що линуло з висо­чини, не здогадувалися, що то і є мова смерті. А може, хто й подумав, що то іудуть джмелі? Адже джмелі однакові: і в Німеччині, і в Японії, і в Америці... А хіба люди не скрізь однакові? Люди! Однієї атомної бомби виявилось досить, щоб не стало десятків тисяч людей. (Я. Рибак)

КОЗАЦЬКЕ ЖИТЛО

■

Січ — ото в запорожців кріпость. Коло неї були окопи, вали, а всередині дзвіниця була така, що в неї й гармати ставились...

У Січі — так там жили все по куренях, по скільки там сот чоловік. Та й курені були великі. Ставились курінь до куреня причілком, а в них були стовпи й сволоки. А по степах жили в землянках, або, по-їхньому, бурдюгах: так чоловік по п'ятнадцять, а то й менш.

Оце викопає козак яму, обставить її чим там попало, об­ліпить, обмаже, поставить піч хліб пекти, зробить кабицю страву варити та й живе. Димарів тоді не було. Зимою як розпалить камінь, так він аж горить — уже холодно не буде.

Де в яких землянках було і вбранство: по стінах висіла зброя всяка, а на покуті стояли образи, — усе розмальо­вані. Попід стінами ставили лавки, ослончики, щоб було де сісти.

Землянок запорожці ніколи не замикали. Як їдуть куди або йдуть, то так і кидають їх: ніхто нічого не зачепить. У них так: що хто хочеш, той і заходь у землянку. Як хочеш їсти, розводь вогонь, бери казан, вари страву, яка там зо­ставлена, їж, пий, спочивай — заборони не було. А приїде хазяїн, так ще й радий гостеві, бо то тільки й родина йому на широкім степу. Він йому радий, він його і привітає...

Хазяїн їде куди, так ще й зоставляє страву для подо­рожнього. Хто хоч, заходь. Та й заходять, було. Наїдяться, нап'ються на дурничку та зроблять хрест, поставлять його серед землянки — це означає, що були гості й дякують господареві.

ХП СТРАВИ І НАПОЇ ЗАПОРОЗЬКІ

Запорожці їли рибу, м'ясне, овочі. їли всячину. Голо­дом себе не морили. Уб'ють звіра, рибу зловлять,— по­ставлять ятері, запустять невід,— от їм і є на обід, та на ці­лий курінь, бо риби скрізь багацько було...

їли ласо, всячину вживали, тільки що хліба печеного мало було. За все тетеря одвічала. Як що — так зараз і за тетерю! Це тісто таке, тільки ріденьке, розведене водою. Спершу воно кисне в них, кисне довго, а потім як уже загусне, то тоді вже можна його й уживати.

Як захотів їсти запорожець, то зараз казан на кабицю, у казан води, у воду тетері, а в тетерю, як схоче, трохи пшона та й зварить. Наварив, бере ложку і їсть. А як схоче який до тетері ще рибки, то зараз на каюк,— а каюки у всякого були, такі ж, як і тепер,— до річки. Наловив собі чи вудкою, чи ятером рибн, раків — і до куреня, зараз у казан та й варить...

їли більше з корит, бо мисок не любили... Череп'я того теж не любили. Посуд був усе мідний або чавунний: казани, каструльки — ото їх саме, а черепки брали в Туреччині. Вони в них гроші та всяке добро ховали. Сковородою на­криє або залізячкою якою-небудь та й закопає в землю.

Були у запорожців і коряки: більш вербові, добре ви­стругані, такі, що аж вилискують. Були ложки: дерев'яні і такі, як тепер у панів. Були баклаги і штофи.

ОДЯГ І ЗБРОЯ ЗАПОРОЖЦІВ

Одяг у всіх запорожців був по ранжиру однаковий і одного кольору: жупан, зверху черкеска з вильотами, штани саєтові, з дорогого англійського сукна яскравих кольорів, чоботи-сап'янці, пояс шалевий і шапка-кабардинка кругла, навколо і зверху навхрест обложена золотим позументом; а од дощу в походах носили з вовни косматі бурки. Як же виїжджали на великі свята... в парад або в гості, то вже тоді кожний одягався по достатку в дорогі жупани, червоні, ама­рантові, кольору щириці амаранта, пообшивані позумента­ми з золотими шнурами і китицями...

...У походах і на війні запорожці одягались як припало, бо не мали з собою ні возів, ні ридванів, а все, що треба,

в'ючили на коней. Од того ніщо їх не зупиняло, і як до чого прийдеться, то й сто верст за добу махнуть. Запо­рожці дуже ще кохались у дорогій зброї і добрих конях, та ще і щоб сідло було в сріблі. Спереду сідла висіли дві кобури з пістолями, а з тилу в тороках ув'язувалась бурка і те, що до потреби козакові. Муніцію і все для воєнної справи кожний мав при собі, як-то: ратище, шаблю і чо­тири пістолі, а на грудях, замість ладунки, широкий черес, набитий у два і три ряди патронами. Рушниць у кінних козаків і гармат при кінноті не було, а брали їх тоді, як ходили проти татар і турків на чайках. Було, як зроблять висадку під якою-небудь кріпостю, то тут уже і кіннота спішиться і дає підмогу кіньми і чим припало.

ВЕРЕСЕНЬ

У передвечір'ї імлилось дрімливе сонце, імлилися верес­неві обрії далини, а тут, на омертвілому хутірці, падали яблука в трави і, охоплений стрілами очерету, ставок ярів- ся вишневими барвами згасань. В очереті хлюпалися качки, на плесі скидалася риба, над плесом товклися хрестики тов- кунців, а за плесом дзюркотів невидимий струмок.

Як і перше, падають яблука, скидається риба, спокоєм дихає вересень, перечищаються води... Оглянувшись на село, Магазаник стає на гниляву дровиняку, по ній доби­рається до крихітного вербового човника, розмотує ву­дочку, зиркає па жовте підволохачене сонце, а все думає про хутірець, якого вересень обметав першою прозолоттю верб, зеленим подихом отави і бабиним літом. Завжди тут славно росте і трава, і отава. Оце б, забувши всі війни, пройтися з косою, почути дзвін і передзвін її, напасти на джмелиний мед, наставити пахучих копичок і втомленим прийти додому — не грішником, а господарем, якого очі­кують жіноча вірність і добрість. (М. Стельмах)

ВЕРШНИКИ

Мовчки їхали вершники, далекою була їх дорога, й уже все вибалакали на довгих нічних постоях. Однак по конях не було помітно надто великої втоми. Видно, вершники жа­ліли своїх коней та давали їм потрібний відпочинок. А може й хотіли вони гідно показатися дома?..

На чолі їхав у блискучій візантійській зброї молодець у червоному плащі з парчевою лямівкою. На нагруднику виднілися всілякі золотисті потвори, левині голови тощо, ремені начеревника вкривали густо золоті ґудзики, а пояс аж сіяв від самоцвітів та туркусів. Червоні сап'янці опи­ралися кінчиками об срібні стремена, а упряж коня, хоч з доброго ременю, пишалася шовковими поводами та сріб­ними й мосяжними бляшками. Менш пишні були строї його товаришів, але все-таки можна пізнати було по них, що неабикому служать.

Обличчя усіх були опалені вітром і сонцем, поорані трудами воєн та подорожей. Усі були ще молоді або в се­редніх літах, але найкращий був-таки провідник, у якого здоровий вигляд та краса рис поєднувалися з нарядним одягом.

Аж ось стали вершники на високому полудневому березі Дністра і глянули на зелене море лісів, яке розливалося по лівому боці ріки.

Кривавою смугою лягла ріка у їх стіп, а по тій стороні над залісецькими дворищами стелилися дими. З ріки здій­мався синявий вечірній туман і звільна підіймався вгору, щоб розстелитися на ніч по берегах... (Ю. Опільський)

.^OW і' .і, *:••;>'.', ••': • {м і V; •. "ifiPji'

НА РИБОЛОВЛІ

>"І Л^ЖїК? tfOfiJ/T ШФибШ!ЭШШ'

Над самою водою пролетів білобровий перевізник, а з очерету тихо-тихо випливла молода качка; вона обережно повела точеною голівкою, заспокоїлась і вже пливе на чистовід, за нею, як мальовані, в'юняться і в'юняться виш­неві хвильки, а під ними волохатяться півтіні. Нарік ця сама качка прилетить із вирію на цей самий ставок, знесе з десяток зеленкуватих крашанок, виведе каченят...

Колихнувся — торк-торк — поплавок, і нагло, обри­ваючи щось біля серця, зник у вишневій воді. З несподі­ванки Магазаник забувся підсікти, просто шарпнув вуд­лище й відразу почув вагу рибини, яка рвонулась до очере­тів. Пожди, пожди! Там ти порвеш волосінь. Староста обережно виводить рибину на чистовід, утомлює її і пере­годом підводить до човника. Шкода, що не захопив підсаки.

Коли б знаття, що й у такому ставочку несамовитий Бонда­ренко розведе он яких коропів... Ще порух руки — і з води виважується трепетний золотий злиток рибини. їй-бо, пару кілограмів буде! Зірветься чи не зірветься? Пружинить, у дуіу Зґинається шучка ліщина й опускає рибу в човник. Неначе на скарб, накидається па неї Магазагіик. Темним, з прихованим сОнцем, докором дивиться На нього рибина... (М Стельмах)

ОСІННІ СВІТАНКИ ,

Осінні світанки тривалі, неквапливі. Сонце, знаючи, що тепла принесе небагато, не поспішає показатися на людські очі. Спочатку, розганяючи хмари, що заступають йому шлях, окреслить небесні володіння сірими, холоднуватими ме­чами, а потім уже явить світові своє змарніле обличчя...

Будинок Турбая стояв на околиці міста, під самим лісом. Варто лише перейти через яр, потім піднятися крутою стеж­кою, що в'ється поміж колючим глодом та молодим терном, і ти одразу потрапиш у лісову гущавину, де заспокійливо шелестять столітні дуби, голубливе дзюркоче струмок, лунко шарудить під ногами сухе галуззя. Якщо ж тобі трапиться нагода вийти на галявину, оточену кленами, ти побачиш, як ранкове сонце пронизує осіннє листя, як це листя, плавно кружляючи, опадає, а небо, земля і озерні води урочисто мов­чать, заворожені золотим осіннім умиранням...

Коли б Турбая позбавили отаких лісових блукань з руш­ницею за плечима, він би, мабуть, не прожив і року, бо в цих блуканнях був його порятунок.

Який там з нього мисливець? Зайці та дикі кабани, по­мітивши його на узліссі, могли почувати себе цілком спокійно. За останні два роки він стріляв двічі, та й то лише для того, щоб перевірити рушницю. Турбай шанував цю мисливську зброю: вона давала йому змогу усамотнюватись. (А/. Руденко)

КОЛІР БЕРІЗ

Рано-рано, ще до схід сонця, біжить дівчина по квіт­невих росах. Куди й чого вона біжить?

Червоно-мідяне сонце викотилося на зелену гребінку пралісу так швидко, мовби чиїсь руки, прилаштувавши його на пружній дубовій гілці, пригнули ту гілку до самої зем­лі й раптом відпустили. Білопері хмарки поодиноко прогулю­валися в неосяжній височині, боячись присмалити лебединий пух своїх розчесаних вітром боків об мідну розпечену кулю.

Терен заховав під білими квітами свої гострі колючки. Правду кажуть, що навіть закоханий лев ховає пазури.

І кожний кущ, кожне деревце має власний колір. Сос­ни — темно-зелені, молоді явірці й осокори прикрашені та­кою світлою зеленню, мовби листя їхнє вимите в розчині із небесної бірюзи і сонячних променів. А листя молодих кле­нів — червоне, ніби захлюпане соком ранкової зорі.

Десь на початку червня палюче сонце, суховії та сте­пова пилюка вирівняють усі відтінки. Тільки сосна та дуби збережуть власний колір, бо вони шорсткі, стійкі, неподатливі, вміють протистояти будь-яким вітрам.

Отак і серед людей буває. В дитинстві й молодості у кожної людини виразно помітно власну індивідуальність. Та на важких життєвих дорогах, на палючих вітрах не кож­на людина її зберігає — зберігають лише стійкі, загартовані, кому не страшні ніякі грози, ніякі вітри... (М Руденко)

ПОРАДА ЧУМАКІВ Легенда

Давно колись Таврійським степом чумаки по сіль у Крим ходили. В^ень вони по сонцю дорогу знаходили, а вночі — по зірках. Ще й досі ті зоряні гони на небі люди Чумацьким Шляхом звуть.

Доїдуть було чумаки до нашої річки та й отаборяться на спочинок. Дуже їм оці місця подобались, а особливо нічної пори, коли зорі вгорі сяяли і в воді білим світлом відби­валися. Серед усіх тих зірок дві були найяскравіші. Одна — велика, а друга — трохи менша.

Як прогнали козаки турків і татар з нашого краю, то почали тут мирні хлібороби селитися. Думали вони, гадали, як же їм річку і свої слободи назвати, аж поки чумаки одного разу не підказали.

«Назвіть, — кажуть,— річку Білозіркою, бо в ній уночі білі зірки купаються. А слободи свої назвіть Великою і Малою Білозірками, бо, бачте, як над ними велика і мала зірки білим сяйвом виграють!..»

Сьогодні Велика Білозерка — село Кам'янсько-Дніи- ровського району Запорізької області.

Послухали люди поради чумаків, подякували їм. Отак і звуться з тих незапам'ятних часів наші села та наша річка Білозірками.